Цвіль, гриби, гігантські таргани та миші в ногах – Роман Сущенко розповів про російський полон

15 лютого 2020 р.

Роман Сущенко: “Там – і корупціонери, і злодії в законі, і наркобарони”Фото: Апостроф / Дмитро Олійник

В нелюдських тюремних умовах головне – не впасти, не втратити гідності. Дуже допомагали триматися листи від рідних та незнайомих, але небайдужих українців, які писали просто про їхнє життя, новинки літератури, кінематографа. Про те, що найбільшевразило і зміцнилоу російському полоні, в інтерв’ю “Апострофу” розповів журналіст, колишній політв’язень РОМАН СУЩЕНКО.

 

– Ви говорили, що під час полону в Росії трималися завдяки творчості – малюнкам, картинам та листам. Людина в таких умовах чіпляється за будь-яку ниточку, яка може надати їй сили і допомогти вистояти. Що найбільше вас вразило і зміцнило?

– Насправді, ті речі, які ви перелічили, безумовно, спонукали до спротиву і спонукали мозок та тіло працювати на результат, тобто триматися. І головне – не впасти, не втратити гідності. Тобто без пафосу – вижити, вижити в тих умовах, у які потрапив. Це були книжки, малювання і, звісна річ, листування. Листи від рідних: дружини, доньки, сина, батьків. Було кілька зворушливих глибоких особистісних листів, зокрема, від батька. Він тоді написав мені, що на 77-му році уперше дізнався про чесноти сина: “Уяви собі, сину, як воно, прожити стільки на світі і лише тепер побачити, що в якихось умовах у тебе з’явилися нові якості”.

Було кілька листів і від звичайних людей, які також запали в душу. Зокрема, від моєї землячки з Черкащини – Олени Давидюк, яка з родиною переїхала з міста в село Матусів. Надзвичайно активна людина: вона і хрестиком вишиває, і книжки українські читає, і волонтерить на фестивалі “Ше.Fest”. Вона мені розповідала про нові книжки, про фільми, які варто було подивитися після повернення. Ми десь тричі обмінялися думками. Такі великі масиви інформації – як вони з чоловіком вирощують козенят, полуницю, роблять сир – допомагали абстрагуватися мені від умов, у яких я перебував.

Ще лист був від київського школяра Мирона, який просто написав кілька фраз: мовляв, “тримайтеся” і “чим я можу вам допомогти?”. Я, навіть не сподіваючись на другий його лист, написав: “Дякую, що ви написали. Мені було б цікаво почути про кінематограф і пісні, які вас цікавлять?”. Хлопець тоді був у 9-му класі, а мій малий – у 6-му. Відповідь Мирона була дуже цікавою. Я думав – він захоплюється там поп, реп чи ще щось. А він написав: “Я незвичайна молода людина, мене цікавить Віктор Цой та Ігор Тальков”. І додав: “Глибина цих пісень надзвичайна”. А ще – він описав мені увесь французький та вітчизняний кінематограф. Я був вражений. Цей зошит списаний на 12 сторінок. А ще писав про сучасне мистецтво, і це надзвичайно підживлювало мозок.

 А в яких умовах ви тоді жили?

– По-перше, слідчий ізолятор “Лефортово”. Перше таке випробування, яке випало на мою долю. Це унікальна тюрма, збудована як палац відомим швейцарцем ще 300 років тому. Палац, збудований як напівсніжинка, потім перетворили на слідчий ізолятор. Це чотири крила по чотири поверхи, кожен – із камерами. Всередині – велика зала і балкони, де пересуваються наглядачі. Загалом десь 206 камер, в яких перебувало на час, як я потрапив туди, близько 400 ув’язнених. Там – і корупціонери, і злодії в законі, і наркобарони. Убивць багато було. Тих, ким опікувалася, перш за все, ФСБ.

Коли нас водили на прогулянку, я помітив ще кілька поверхів. Але туди я не потрапляв. Певен, що там є карцер. Деякі ув`язнені, з якими я спілкувався, розповідали, що там катували підозрюваних у тероризмі. Я особисто через це не пройшов.

– Як до вас ставилися наглядачі: ті, хто водив вас на прогулянки, чи ті, хто приносив вам їжу?

– Ставлення різне. У “Лефортово” одне було, в колонії – інше. У транзитному централі (тобто транзитний слідчий ізолятор у Кірово) – ще інше. У Лефортово – офіційне, сухе ставлення – жодного спілкування. Просто казали: вийти, перевірити, йти, стояти, мовчати, лежати, говорити. Отакі дієслова вживають. Вони не вступають в якісь особисті перемовини. Я намагався жартувати, із сарказмом підколювати їх, наприклад, коли під час обшуку вони чинили дивні дії. Деякі реагували, але дуже спокійно.

– Там було місце для жартів?

– Якщо не ставитися з гумором, то можна з`їхати з глузду, реально. Тобто доводилося там із сусідами якось жартувати, потім із наглядачами. Деякі гумор розуміли. А ті, які не розуміли, до фізичних дій не вдавалися, просто мовчки терпіли. Навіть жодних попереджень чи погроз не було.

– А в колонії як?

– Трошки по-іншому. Я ж ще перебував майже тиждень у “Матроській тиші”. Там взагалі було спокійно і вільне ставлення. Там і умови інші: в камері – душ, телебачення.

Коли нас етапували до Кірова, спочатку мене розмістили в багатомісній камері, де було дев’ятеро осіб. А потім вони не знали, що зі мною робити, бо інструкції не прийшли з Москви. І мене перевели в одиночку фактично на півтори доби, де ніде було повернутися чи присісти. Купа плісняви, гриби ростуть, мадагаскарські таргани бігають, гризуни, миші з ніг збивають, одним словом, там весело було. Ставлення до людей там таке, як до худоби, фактично, там іде приниження особистості, людської гідності. Починаючи від звернення і закінчуючи спілкуванням з тими ж оперативниками. Постійні обшуки. На прогулянку виводять – дуже грубо поводяться. Це не персонально до мене, а до всіх таке ставлення було.

– Чи мало для них значення, що ви українець?

– В Утробіно був один керівник колонії з харківським корінням. Він десь усередині вболівав за Україну. Навіть коли українцям приходили листи українською мовою, він віддавав їх особисто. Це взагалі не входило в його посадові обов`язки. Потім він пішов на пенсію. Прийшла інша людина – такий невеличкий, наполеончик із комплексом нарциса. З нього спочатку сміялися, тому він почав закручувати гайки. Це відбувалось не тільки щодо мене, а загалом щодо всіх ув`язнених у слідчому ізоляторі. На той момент там перебувало 1400 людей.

Йому сказали про мене: це український журналіст Сущенко. А він: “Хохол, что ли?” Кажу: “Ви знаєте, Петре Анатолійовичу, в моїй країні – це расистське. Якщо ви хочете шкандалю, то ми його влаштуємо. Приїде скоро мій консул, адвокат, прийдуть люди зі спостережної комісії, наглядові прокурори, і я їм скажу, як ви звертаєтеся до мене, принижуєте мою гідність. Тому я застерігаю вас більше не вживати це слово”. А він все одно провокував: “Ну, добре-добре, українець. А як ти ставишся до бандерівців, до Бандери?” І тоді запропонував мені як журналісту написати статтю для видання пенітенціарної системи “Казённый дом”.

Роман Сущенко: “А він все одно провокував:” Ну, добре-добре, українець. А як ти ставишся до бандерівців, до Бандери? “”Фото: Апостроф / Дмитро Олійник

– І що було далі?

– Я відповів: з якого переляку писатиму вам статті? Тим більше про українських національних героїв. А, коли мій співкамерник, росіянин, назвав Бандеру і Шухевича героями, які билися за незалежність, керівник колонії, як буряк став. Потім почалися пресинги, досить жорстке ставлення персоналу, обшуки, постійні провокації. Підкидували леза. Могли перевести в штрафний ізолятор – приміщення камерного типу, де 2 передачі на рік, 2 побачення, жодних дзвінків, і фактично ти перебуваєш в камері один.

У цих місцях є дуже потужна кастовість. Там є люди, які сповідують меморандуми, є так звана каста “мужики”. Є люди, які ведуть себе порядно, ніколи не лізуть. А є ще так звані “ображені”. Я вже не кажу про місцеву лексику – “опущені”. “Ображені” працюють на адміністрацію. Їх усі принижують. З ними ніхто не вітається. Нічого не дають їм з рук у руки. Якщо ти торкнувся їхнього посуду, то теж можеш перейти в цю касту. І ось через таку людину, яка працювала на адміністрацію, мене фактично намагалися підставити.

– Як ставилися до вас співкамерники? До якої касти вас зарахували в цій тюремній ієрархії?

– Один із оперативників якось питає: “Ты кто по жизни? Ты “мужик”?” Я такий: “В якому сенсі? У мене є родина, є діти, тобто так, я традиційної орієнтації”. Він зрозумів, що я його трішки тролю, і перейшов на іншу тему. А так я ніде себе не позиціонував, оскільки в саму спільноту не потрапляв. Я фактично з цими рецидивістами не перетинався ніде. Часом, коли мене на прогулянку виводили, вони віталися і все. Через коридор кричали. Тому можна сказати, що мене позиціонували по кастах як “мужика”.

Там головні умови і табу – це питання віри, національності і політики. Тобто політику обговорюють, але коли починається конфлікт, він одразу гаситься. Сидить “смотрящий”, який стежить за колективом, щоб усе було в рамках, адже всі зеки прагнуть більше свободи.

– Пам’ятаємо, що в радянську добу була “політична стаття”. Ви для них були політичним?

– Насправді левова частка людей, які там сидять, не мають вищої освіти. Це злочинці, які з дитинства щось крали, грабували. Вони навіть у політиці не все розуміють. Вони знали, що я – українець, журналіст, малюю непогано і в принципі – нормальна людина, так і ставилися. Вони запитували, як отримати громадянство України? Питали, як у Європі, коли дізналися, що я і в Парижі працював. Я розповідав. Вони розуміли, що я не просто з Парижа потрапив сюди, але розуміли: тут усіх курує ФСБ, яка веде справи щодо екстремізму, тероризму, вбивств.

– Коли ми говоримо про людей, які опиняються у таких умовах, як ви, або схожих, завжди цікавить: на яку підтримку вони можуть розраховувати, на кого покладатися?

– Насправді, за оці шість років війни і захоплення наших громадян уже створено певний механізм, який працює. Я би навіть сказав, що ефективно працює. Наші дипломати, консули працюють, не покладаючи рук. Я дуже вдячний МЗС і особисто директору департаменту Василю Кириличу, який опікувався не тільки нами, а й взагалі українськими громадянами. Вони надзвичайно виважено підійшли до цієї ситуації. Наприклад, у моєму кейсі прискіплива увага була зі сторони консулів, як той же Геннадій Семенович Брескаленко, який постійно відвідував і запитував, вів діалог із усіма представниками адміністрації. І вони не наважилися на якісь вчинки поза законом, тобто на тиск якийсь, на тортури.

Роман Сущенко: “Наші дипломати, консули працюють, не покладаючи рук”Фото: Апостроф / Дмитро Олійник

Пізніше відбулася ротація, буквально за місяць до мого етапування у В’ятку, і на його заміну прийшов Черніюк Альберт Володимирович. Він і зараз також виконує обов’язки консула. Дуже досвідчений дипломат, працював у Європі і вміє бути дуже переконливим у принципових питаннях. Він спокійно спілкується із людьми з адміністрації цієї пенітенціарної системи. І вони з такою повагою до нього ставляться, що частина наглядачів бігала і кричала: “Посол приїхав, треба щось робити”.

Дипломатичний корпус їздить у колонії, відвідує наших політв’язнів, намагається обстоювати їхні права. Але є різниця між тими, кого затримали на території Росії, і тими, хто в ОРДЛО перебуває або в Криму, бо там набагато складніша ситуація. Їх насильно зробили громадянами Росії.

– Там без вибору фактично…

– Люди перебувають у набагато гірших умовах. У цьому випадку працює офіс омбудсмена: українська уповноважена з прав людини Людмила Денісова, її попередниця зв’язувалися через своїх колег, ту ж Москалькову. У моєму випадку представник філії у Кірово приїжджав до нас у колонію та інспектував, тобто це його компетенція – зайти в слідчий ізолятор, спитати про скарги усіх ув’язнених. Також до мене зайшов. Я подав скаргу, що протягом місяця не міг додзвонитися додому. І того ж дня мені дали можливість подзвонити.

Ще потужною є робота офісу громадських спостережних комісій. Це такий інститут, який спостерігає за умовами дотримання прав ув’язнених.

А ще є правила. Наприклад, був скандал, коли прийшов новий керівник колонії, цей нарцис, і змусив наголо побрити голови і бороди, інакше – карцер. Дивлюся – всі йдуть, крім одного. І цей один каже: “Ви читали правила внутрішнього розпорядку? Там написано, що людина може мати на голові до 2 см волосся, а на обличчі – до 9 см, і стрижка – обов’язково з машинкою. Я не буду стригтися, тому що ця машинка не обробляється фізрозчином. Ви порушуєте санітарні норми. Зараз я викличу всіх і вся. Тут є і гепатитні, і з ВІЛ/СНІД. Це ваші порушення”. І керівник колонії не знайшов, що відповісти, і вимушений був відступити.

– Тобто знання – сила?

– Так, і коли ти всі ці речі знаєш, то ти, по-перше, іншим допомагаєш, ти отримуєш авторитет, і до тебе ставиться з повагою керівництво, бо воно ж не знає всіх цих правил або використовує їх для себе. І як елемент захисту своїх прав знання – це дуже потужно.

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s