Санденс — це суцільне задоволення. Режисерка Ірина Цілик про перемогу на фестивалі, документалістику та оновлення Держкіно

7 лютого 2020 р.

Українська режисерка, письменниця та поетка Ірина Цілик нещодавно отримала нагороду за найкращу режисуру на фестивалі незалежного кіно в Санденсі.

У програмі Скажені пси на Радіо НВ Цілик розповіла про перемогу, свій фільм Земля блакитна, ніби апельсин та очікування від нової очільниці Держкіно.

НВ STYLE публікує найцікавіші уривки з інтерв’ю з режисеркою.

Олексій Тарасов: Давайте спочатку: про що цей фільм?

Ірина Цілик: Наш фільм базується на спостереженні за однією родиною — це мама-одиначка Ганна та четверо дітей, які живуть у прифронтовій зоні, це маленьке містечко Красногорівка в Донецькій області. Це «червона зона», досить небезпечне місце. Але, незважаючи на всі труднощі свого щоденного існування, ця сім’я дуже весела, позитивна, вони мають купу хобі, всі грають на музичних інструментах… І що найцікавіше, те, що нас зачепило, нашу знімальну групу — ці діти, ця мама знімають аматорські фільми про своє життя під час війни.

У фільмі є процес зйомок цього фільму, він має назву 2014. Я так зрозумів, що вони інсценують те, що з ними відбувалося на початку війни, так?

Так. Все почалося з того, що двоє старших дівчат були в кінотаборах для підлітків. У прифронтовій зоні є такий класний проєкт — Жовтий автобус. Вони там закохалися в мистецтво кіно, привезли цю пристрасть додому і вся сім’я перетворилася на такий собі сімейний фільм-продакшн. Мама навчилася монтувати своїми силами, молодших дітей змушують зніматися. Ну як змушують — просто їм нема куди подітися…

Те, що мене особисто зачепило, коли я бачила, як вони знімали цей свій короткометражний фільм 2014 — вони реконструювали різні ситуації, які з ними відбувалися під час війни впродовж цих останніх шести років. Спостерігаючи за цим, ми як група усвідомлювали, що в такий спосіб вони пропрацьовують свій травматичний досвід.

Тобто це терапія?

Якоюсь мірою. Вони, звісно, про це навіть не замислюються, їм якось навіть і на думку це би не спало. Колись була ситуація: у наймолодшого хлопчика була висока температура, грошей немає, можливості десь дістати ліки немає, мама бігала до військових… І от усе це, різні такі ситуації, вони все це відігравали для свого фільму і за цим спостерігати було дуже не те щоб цікаво, цікаво — це неправильне слово. Але це заворожує.

Фото: Кадр з фільму

Як втертися в довіру [до героїв], що для цього треба зробити?

Для мене це взагалі був новий досвід, я раніше документальне кіно знімала зовсім трішки. І працювати з реальними людьми — це окрема історія, дуже складна, тому що це живі люди, в яких є свої життя, свої страхи, мрії тощо. Для того, щоби вони тобі відкрилися і довірилися, мабуть, ти маєш їм запропонувати те саме. Тобто ці всі стосунки, які з ними складаються, мають базуватися на граничній довірі. Я для себе ще дійшла висновку, що для того, щоби дійсно отримати сильний матеріал, якщо ти знімаєш фільм-портрет, потрібно провести якомога більше часу з героями. Ми приїжджали багато разів, ми жили в їх домі, стали частиною цієї сім’ї. На нас уже не звертали уваги, ми були як меблі в якісь моменти. Тоді це починало працювати, тому що люди реально забувають про те, що камера поруч, вони стають живими, сміються, сваряться, плачуть, роблять усе те, що всі нормальні люди роблять вдома.

Красногорівка, що це за місто? На початку фільму ми вже бачимо, як один зі снарядів потрапляє до будинку, який зовсім поряд. Тож що відбувається у Красногорівці?

Це маленьке, дуже затишне містечко. Якби не війна, я би сказала, що воно справді якесь страшенно миле. Я його дуже полюбила, полюбила людей, які там живуть. Якісь продавці в магазинах, просто перехожі, з ким доводилося спілкуватися, дуже відкриті, дуже приємні. Далеко не в усіх містах на Донбасі я зустрічала таких людей. І сама Красногорівка дуже фактурна, там багато двоповерхових будиночків, які ще будували свого часу полонені німці…

Але при цьому, якщо говорити про ці паралельні реальності, то там це теж дуже відчувається, бо, наприклад, в умовному центрі міста ніби життя йде звичайним ходом, а буквально відходиш трошки далі – там, де ця Сонячна, де найбільш розбиті будинки, де ця дев’ятка, точніше дві, в які постійно прилітає. Воно просто виглядає вже як мертва зона. Там тихо, там уже трава по пояс, там не можна ходити будь-де. Ми з цим також неодноразово зіштовхнулися — там треба поводитися відповідно. Тому Красногорівка — це місто контрастів.

Я так розумію, що для вас війна на Донбасі – ще й персональна історія через те, що ваш чоловік служив у Збройних силах.

Дійсно, так склалося, що впродовж цих шести років я так чи інакше постійно дуже сильно включена в тему війни. Я багато буваю на Донбасі. Я туди їздила і з поетичними виступами… Коли війна почалась, то всі одразу туди поїхали, а раніше ми якось і не доїжджали до цих міст. Тепер я знаю всі ці маленькі містечка, деякі вже навіть дуже люблю. А потім чоловік служив…

Ми маємо сказати, що ваш чоловік також письменник — Артем Чех.

Це був, до речі, теж дуже сюрреалістичний досвід. Тому що до цього він ніколи не служив, ніяк не був пов’язаний із військовою спеціальністю. Коли йому півтора роки довелося провести на передовій, ці всі дивні побачення десь у цих маленьких містах, це було справді дивно.

А мене це все не відпускає. Просто воно ж усе триває, нічого ж не закінчилося. Тому потім ще був проєкт Невидимий батальйон, де ми знімали короткометражні документальні фільми…

Я до чого веду, що цей проект — Земля блакитна, не був для мене чимось новим. Бо досвід перебування навіть у прифронтовій зоні – це для мене було не щось вражаюче.

Фото: зі зйомок фільму

Я думаю, що наші слухачі запитують себе, що таке Земля блакитна, ніби апельсин. Я прочитав у Вікіпедії, що це рядок із поезії Поля Елюара.

Якщо говорити серйозно, я шукала якусь особливу назву, якусь формулу, яка би передавала те відчуття сюрреалізму, яке часто мене наздоганяло там, у прифронтовій зоні. Тому що я дуже багато бачила різних ситуацій, коли різні паралельні реальності перетинаються і створюють якісь дивні контрапункти. Скажімо, ці люди, які живуть у зоні війни, настільки до неї звикли, вони її просто не помічають, не чують, не реагують на неї. Але це виглядає так дико для людини, яка туди приїжджає.

У фільмі є маса таких маленьких моментів, які, як мені здається, передають це відчуття поєднання непоєднуваного. І коли я шукала назву для фільму, я якось мала розмову з літературною критикинею Ганною Улюрою, я їй все це поєднання непоєднуваного повторювала, і вона мені нагадала цю цитату. Я одразу закохалася в цю фразу, вона непроста, у нас із нею були різні моменти і проблеми. Але ми все ж таки зробили на неї ставку і, я думаю, не програли.

Давайте поговоримо про Санденс. Як ви туди потрапили, коли отримали повідомлення, що ваш фільм відібрали у програму?

Я раніше була недосвічена і наївна, і думала, що спочатку ти завершуєш фільм, потім починаєш його подавати на фестивалі і тоді, можливо, тобі пощастить.

Виявляється, долею фільму треба займатися ще на тому етапі, поки ти його знімаєш, монтуєш тощо.

Ми з продюсеркою Анною Капустіною дуже багато поїздили по різних таких майданчиках, зокрема взяли участь у дуже крутому воркшопі для документалістів, який називається dok.incubator. На другій сесії цього воркшопу приїхали різні відбірники топових фестивалів. Вони дивляться ще незавершений, сирий фільм, але вже придивляються до того, кого би вони хотіли потім запросити.

Санденс нам також натякнули, що ми в фокусі. А потім уся ця процедура: ти подаєшся, тобі приходить цей щасливий лист — official sellection, ти стрибаєш від щастя… Але це все непросто, це ціла купа роботи над цим.

Ми полетіли до Юти. Летіли дуже довго, добу. Потім п’ять днів не спали, всі ходили причмелені, не могли ніяк налаштуватися. Але, чесно кажучи, Санденс — це якесь суцільне задоволення. Я би сказала зараз, що це мій улюблений фестиваль, тому що він базується на принципах максимальної легкості, радості, ніяких тобі червоних доріжок, дрес-кодів.

Це страшенно класно, там усім байдуже, як ти виглядаєш. Дуже активні глядачі. Я думаю, що не тільки у нас, але й у інших зали завжди були забиті. Мені здається, це так там працює.

І це якраз те, заради чого варто їхати на фестивалі – заради кіно, а не заради красивих суконь.

Режиссерка на Санденс / Фото: Facebook

Яким чином реагували глядачі, що вони дізнавалися з вашого фільму, як ви думаєте, і що вони казали?

Коли їхала туди, я дуже хвилювалася, як загалом сприйматимуть американські глядачі, тому що це якийсь інший світ, який від нас далеко. Але, по-перше, сприймали фільм дуже добре, сміялися і плакали, все як я хотіла. Підходили з очима, повними сліз, і говорили якісь особливі речі.

Були дуже сильні моменти, особливо в Солт-Лейк-Сіті, я взагалі не можу забути цей показ. Люди аплодували стоячи, потім до нас багато хто підходив.

Стосовно того, чи знають вони про те, що відбувається в Україні, загалом усе краще, ніж я думала. По-перше, вже всі чудово розуміють, що таке Україна і де вона знаходиться…

Стосовно війни мене здивувало, [вони] говорили «російсько-українська війна». Вони в курсі, що відбувається. Це для них не просто якийсь незрозумілий конфлікт десь там, в Україні. Звісно, не всі, бо навіть журналіст на одному радіо запитував мене: «Я знаю, що у вас війна, але не впевнений, де. На якомусь острові чи що? Розкажіть мені, будь ласка». Тому буває по-різному.

Що ця перемога означає для фільму? Чи це означає більше запрошень на фестивалі, чи це означає міжнародну дистрибуцію цього фільму?

Я сама ще до кінця не розумію, що це для нас означає, але підозрюю, що весь цей світ кіно працює таким чином, що навіть якщо твій фільм просто бере участь у такому фестивалі як Санденс, тобі одразу відкриваються двері всіх інших фестивалів. А якщо ти ще отримуєш приз — це автоматом тебе ніби виводить на якийсь інший левел і ти можеш розраховувати на значно більші можливості. Скажімо, зараз якимось чином також вирішується доля фільму, чи буде дистрибуція в США, чого дуже би хотілося.

Так само, я боюся, це працює і тут, в Україні. Тому що варто тобі десь отримати, наприклад, хороший приз, як ти всім стаєш потрібною. Але це добре, тому що знову ж таки відкриваються якісь нові двері, нові можливості. Я дуже тішуся, що українські глядачі, читачі, слухачі дізнаються, що таке Санденс. А то мій син говорить: «Я усім у школі хвалився, а ніхто не знає, що таке Санденс».

Коли ми побачимо в Україні цей фільм?

В Україні у нас прем’єра на фестивалі Docudays, який ми дуже любимо і дуже тішимося, що буде показуватися саме там. Це вже досить скоро, кінець березня. Тому все почнеться з прем’єри. Сподіваюся, що кияни, які зацікавлені, зможуть подивитися.

В майбутньому, звісно, буде якийсь прокат, якісь нові можливості. Я дуже хочу, щоби фільм побачили всі українці, які хочуть його побачити, тому що це важливо, бо є відчуття, що ми у своїй бульбашці варимося, документалісти. Документальне кіно не має так багато майданчиків для того, щоб українські глядачі його побачили. Це треба змінювати.

Loading video

З чим ви пов’язуєте те, що у нас дуже сильні документальні роботи? Я слідкую за цим останні п’ять-сім років. З чим ви пов’язуєте цей, можна сказати, ренесанс?

Мені здається, це закономірно. Тому що те, що зараз відбувається з нашою країною, дає багато матеріалу, багато історій, багато героїв. Варто тільки роззирнутися довкола себе і ти одразу можеш знайти, про що знімати. Крім того, документальне кіно не потребує таких бюджетів, такої підготовки як ігрове кіно. Якщо ти бачиш, що поряд із тобою відбувається щось дивовижне, ти можеш знайти камеру, це не так складно. Навіть на Санденсі з нами у конкурсі був фільм, знятий на мобільний телефон.

Що ви думаєте з приводу того, що зараз може все змінитися? Чого ви чекаєте від нової голови Держкіно?

Я не можу сказати, що в мене паніка, але мені дуже тривожно, тому що я бачу, як у різних сферах, не тільки кінематографії, в Україні на високі пости приходять люди не дуже компетентні. Все це виглядає, чесно кажучи, страшнувато, тому що часом таким чином розбиваються роки якихось напрацювань.

А мені подобається те, що відбувається зараз із українським кіно. Тому що нарешті почалися якісь певні плоди, певні результати і кількість почала часом давати хорошу якість. Є картини колег, за які не соромно, якими можна пишатися. Але ж все це, те, що закладалося останні п’ять чи не знаю скільки вже років, воно починає вистрілювати. Відповідно, якщо зараз перекрити повітря і не дати можливості далі рухатися таким же темпом, то хто зна, можливо, за два-три роки у нас знову почнеться період стагнації.

Хоча, можливо, не буде все так сумно. Давайте судити за результатами, просто є певні хвилювання.

Повну версію інтерв’ю слухайте тут:

Розмовляв Олексій Тарасов

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s