Даніела Заюшкіна, “Vivienne Mort”: Якщо все буде добре і нічого не станеться, я повинна буду записати багато нових пісень

11 лютого 2020 р.

Солістка Vivienne Mort – про творчу паузу, занедбані церкви країни, владу гаджетів і промову Джима Керрі

 

«Кінець першого розділу». Таку назву має концертний тур, в який київський гурт Vivienne Mort вирушить Україною у травні 2020 року. Це не прощання назавжди, але точно «до побачення» на невизначений час. Біля 20 міст зустрінуться з улюбленою командою у цей дуже особливий для неї період.

Чому Даніела Заюшкіна та Гліб Проців, які й є незмінним ядром Vivienne Mort, прийняли таке рішення, ви дізнаєтеся з цього інтерв’ю з Даною. Наша розмова з нею тривала більше трьох годин. І весь цей час її тон не залишала та особлива іронічна нота, яка притаманна людям, які вміють говорити про трагічне з посмішкою та про веселе з гіркотою. Це важливо пам’ятати, адже письмове інтерв’ю не відображає цих нюансів.

Але я дуже радий, що воно саме письмове. Тому що в епоху тріумфу YouTube текстові бесіди залишаються ідеальним форматом для тих героїв та героїнь, у словах яких сенси важливіші за швидкоплинні емоції. Даніела Заюшкіна – саме така.

Вже після нашої розмови стало відомо, що альбом Vivienne Mort «Досвід» (2018) став номінантом Шевченківської премії 2020 року. Наступного тижня, 17 лютого, має вирішитися, чи виграє він найголовнішу державну премію України у галузі культури. Це інтерв’ю може допомогти зрозуміти головні принципи та меседжи, які транслює гурт. І навіщо він, наприклад, відкатав тур церквами та філармоніями країни у 2019 році.

Зустріч Дані я призначив у французькому кафе в центрі Києва. “Париж, ты мой Витебск», — сказала вона, переступивши поріг закладу.

???

Та просто. Так казав Марк Шагал і цим, мабуть, робив комплімент Парижу, тому що дуже любив свій рідний Вітєбск. Виходить, що він високо оцінював Париж, називаючи його Вітєбском. Чомусь згадала ці його слова.

Це прекрасно. А я тут часто зустічі проводжу. Ти не будеш їсти?

Дякую, я вже їла. До речі, у нас якось так вийшло, що в трьох учасників групи телефони пов’язані між собою, тому в мене щодня в зазначений час на екрані вискакує режим харчування нашого бас-гітариста Сандра. Наприклад: «17.00. Перекус». Я йому пишу: «Сандр, в тебе перекус».

Так а ви його в цьому підтримуєте? У вас теж перекус?

Ми не мали наміру підтримувати, але поступово сповіщення на нас вплинули, тож тепер ми всі іноді їмо в однаковий час. Підлаштувалися. Гадаю, скоро в о н и ще більше будуть нами керувати.

«Вони» — це ти про гаджети?

Так. Про штучний інтелект в цілому.

«Чорне дзеркало» дивилася?

Дивилася. Щодня навіть дивлюся на нього навколо. А щодо художньої творчості, то окрім цього серіалу ще багато є на дану тему. Наприклад, «Електричні сни Філіппа Діка». Віктор Пєлєвін iPhuck про це написав, Юваль Харарі про це сказав… Мабуть, кожна думаюча людина, навіть користуючись всіма можливостями, які з’являються, і сподіваючись в разі чого надрукувати органи на 3D-принтері в майбутньому, все ж час від часу замислюється: «А як піде далі?» Ясно, що всі хочуть жити, поспішають і пристосовуються.

Фото: Сергій Гіс
Фото: Сергій Гіс

Поступово зростає число блогерів “50+”…

Все швидко змінюється, у всіх сферах. Вже створили програму, яка дозволяє глядачам самостійно міняти обличчя акторів у кінострічках. Не подобається Чак Норріс – замінив його на Шварцнеггера. Сюжет той самий, а актор – твій улюблений. Або, уяви, включив ти «Гру престолів» і замінив обличча героїв на всю свою сім’ю. Я поки що не знаю, як це все сприймати.

Ти теж думаєш про цифрове майбутнє зі страхом?

Спершу мене це лякало. Чи дадуть цифрові технології нам залишитися людьми? Пізніше почала менше боятися і більше думати. Зараз дуже цікавий час, і кожен сам може обирати, як він хоче у ньому жити. Особисто я живу між глибокими саморефлексіями і безкінечними зйомками сторіз. І чим менше першого, тим більше другого. Сподіваюся на себе, що впораюся з керуванням. Намагаюся усвідомлювати, в якому з цих режимів я знаходжуся.

Це впливає і на творчість?

Не в плані моди, в текстах пісень я ще не “рофлю” і не “свайпаю”, але на більш глибинному рівні – звичайно. Та все ж — фундамент було збудовано давно, і тому — у світі девайсів ми їздимо з концертами по церквах. З вокальним квартетом, з поліфонічною музикою. Якщо б я була більш боязка, то думала б, що у світі немає контексту для нашої музики. Що все, що мене оточує – мало співпадає з тим, що у мене всередині і мало ансамблює з тим, що я хочу робити. Але що добре: я не боязка.

Нещодавно гортала словник латинської мови. На літеру “т”. І випадково знайшла визначення для концертів Vivienne Mort – turbulentus triumphus. «Тривожне торжество». Якщо коротко описати наш івент – ми зустрічаємося і разом провокуємо стан, в якому хочеться торкатися якихось більш глибоких тем. Це все виглядає як в останній раз. В ідеалі ми взагалі не маємо розходитися, доки не побачимо одне одного без усього, що заважає спілкуватися. Доки не зізнаємося одне одному, що ось це – ми. Звичайно, будемо плакати, і це не новина, але завжди урочисто.

Комусь зі сторони це може здатися пафосним, і я не проти, тому що мені пафос подобається. Значно більше шансів, що відбудеться щось цінне, коли людина пафосна, ніж коли вона думає лише про те, як з’їсти бургер після роботи (кажу без осуду, просто розмірковую).

У Києві старі архітектурні пам’ятки доводять до самовбивства, їх обступають “панельки”. Є такий вислів: “Архітектура – це застигла музика”. Виходить, ми живемо в какофонії

Ці твої слова мають відношення до будь-яких концертів Vivienne Mort чи ти зараз саме про ті, що були у церквах?

Про всі концерти, які ми самі організовуємо. Там ми намагаємося максимально створити умови, які сприяють глибокому зануренню в ці, знаєш, олдскульні теми: конфлікт свободи та рабства, правди та неправди, добра і зла. Грубо кажучи. Тому що від імені добра часом говорять такі морди, що хочеться записатися до зла. З очевидних – скажімо, апостол Мунтян. Я плідно слідкую за тим, що робить цей чоловік, не випускаю його з поля зору, хіба що ще не виходила на молебен по скайпу. Просто цікаво, наскільки далеко це може зайти. Ладно, що я вже про Мунтяна раптом почала?..

Вважаю, що не раптом, все ж пов’язано. Мунтяни з’являються саме там, де люди відчувають тривогу, про яку ти казала хвилину тому.

Мабуть, так. Самотність, тривогу, бажання комусь делегувати вирішення своїх непростих проблем. Мені здається, що мозок, якщо йому не пояснювати, завжди обирає легший шлях. В той же час він не може не навчатися, але ми знаємо, як непросто заставити його правильно харчуватися. Таким чином людина “масова” благополучно подолала свій вроджений потяг до знань і розвитку. І варіант “віра” її мозку більш вигідний: можна багато чого знати, нічого не вивчаючи.

Фото: Сергій Гіс

Отже, Мунтян будує свою церкву, а Vivienne Mort тим часом їздять по класичних церквах.

Коли ми відіграли першу половину туру з вокальним квартетом, я подумала, що недостатньо пояснила за цей проект, адже здалеку, враховуючи увесь антураж, можна зробити заключення, що мені теж не дають спокою лаври пастора, що Vivienne Mort тепер грають у храмах, сповіщаючи про наближення Страшного Суду і про те, що скоро ми всі будемо горіти, як свічки.

А що, не будемо скоро горіти?

Я не знаю. Тут за власним бажанням (сміється).

Просто ми відштовхувалися не від культовості споруд — задумка була інакша. Ми шукали зали, в яких наша нова програма буде найкраще виглядати. Було зрозуміло, що у звичайні клуби і навіть театри йти не можна. У Києві відразу подумали про костел святого Миколая, потім про особливі споруди в інших містах.

І якось швидко стало зрозуміло, що все це – культурні пам’ятки, майже всі вони обділені увагою і часом стоять як занехаяні декорації та навіть не вважаються частиною культури. Ну і мені, як працівнику культури, захотілося якось долучитися та допомогти їм.

Я народилася в Києві, все життя тут живу і спостерігаю, як з роками він змінюється не в найкращий бік. Можливо, тому що забудовою займаються ті, хто не проживав тут більшу частину свого життя, не відчувають і тому їм його не шкода. Це прикро, тому що на культурне самопочуття людей насправді впливає те, що вони бачать навколо. Поступово старі архітектурні пам’ятки доводять до самовбивства, їх обступають “панельки”. Є ще такий вислів: “Архітектура – це застигла музика”. Виходить, ми живемо в какофонії.

Отже, виникла ідея — вивчити історію тих споруд, в яких ми побували з концертами і зняти про них влог. Це був складний крок – я страшенно боюся камери і дуже хвилююся з приводу того, що і як кажу, збиваюся, відволікаюся на щось, і, давай відверто, бути диктором та екскурсоводом у мене виходить вкрай погано. Знімальна група страшенно зі мною намучилася, але нам було весело і ми маємо результат.

Але ж ти знаєш, що зараз на YouTube найвище цінується щирість?

Я б перефразувала: це те, що найкраще продається. Розумію, про що ти. Але існує дуже тонка грань між щирістю та непрофесіоналізмом. Щирості нам, як то кажуть, не позичати, нас в певній мірі за те і цінують, що ми ніколи особливо не старалися бути тими, ким ми не є. Не використовували модні семпли, бо не уявляли, як їх вписати в дану музику, не вдягали якихось ультрафешн костюмів. Хіба що на початках, куди ми зараз дивимося як на 80-ті, де у всіх смішні зачіски. І це ще можна в собі прийняти, тобто, коли група займається собою сама і костюми – це не головне, що її цікавить, то наступає певний момент, коли перед концертом хтось каже: “Ой, треба ж в чомусь бути”. Були різні експерименти. І це якраз, може, і щирість (сміється). Дивишся і думаєш: “Ну, принаймні ви щирі”. Та, щоб зробити якийсь підсумок: щира людина – це ще не професія.

Але загалом ти задоволена цими відео?

Я однозначно рада, що зробила їх. Але розумію, що можна було попрацювати більше і зробити краще. Дуже вдячна всім, хто мені допоміг. Всі учасники працювали на волонтерський засадах. Організатори концертів теж допомагали, за роки існування групи вони стали мені своїми людьми. Наскільки я пам’ятаю, дирекція та персонал будинків-героїв моїх випусків теж йшли на зустріч.

Лише в одному з міст нам не дозволили використовувати орган – це вже під час концерту. Його тільки відремонтували, тому він тепер стоїть як стоять рюмки в радянському серванті. Такий привіт з минулого. Тож, ми не змогли на ньому грати, він просто стояв на фоні, підсвічений. При чому, що цікаво: потім я побачила на YouTube, як на фоні цього органу проходив ювілей одного заслуженого естрадного артиста, він сидів на сцені у кріслі, а навколо танцював жіночий балет у білих шортах. Ну, і мені здається, що наша музика більше пасувала цьому органу. Ну, може, не більше, але ми точно були на рівні (сміється). Парадокс.

Ладно, я не буду запитувати в тебе ім’я артиста.

А я його тобі і не скажу, я його запам’ятала більше як образ, метафору, ніж конкретного героя.

Я не можу нічого з собою зробити – в мене у голові крутиться ім’я Іво Бобула.

Знаєш, а я собі заборонила жартувати з приводу Іво Бобула. Не знаю, для мене це вже як ознака несмаку.

А він собі дозволяє презирливо казати «Двоє в каноє» та ДрахаБраха.

Це більш оригінально, ніж жарти про нього. Він задіяв свою фантазію і талант, щоб видати таке. А ми просто беремо те, що під рукою і кажемо: «Іво Бобул». Наче це в ж е смішно. Мені здається, ми стільки всього смішного бачимо кожен день, що використовувати постійно жарти, які вже готові – це слабенько. Треба шукати, що ще є цікавого.

Ну гаразд. Повернемося до концертів у церквах. Ти кажеш, що вас туди привело не передчуття Страшного Суду. А що саме?

Ми туди прийшли, щиро опираючись на свій бекграунд. Кожен з нас колись вчився – хто в консерваторії, хто в інституті музики. Прийшов квартет, попередньо ми не були знайомі, але швидко зрозуміли: у нас можуть бути різні інтереси, ми на різне підписалися в інстаграмі, але ми точно всі знаємо текст «Реквієму», знаємо, що слово «сметана» іноді пишеться з великої літери та має наголос на першу голосну (мається на увазі чеський композитор XIX сторіччя Бедржих Сметана – ред.).

Нас об’єднує база, якісь ненавмисні речі, які з нами сталися ще у несвідомому віці і їх тепер не потрібно пояснювати одне одному. Нас щось єднає, ми всі в різній мірі відчуваємо себе учасниками процесу, тієї музики, відображення якої можна в осттаннє побачити у вікні поїзда, який назавжди від’їжджає. На репетиціях, ще коли не було жодного концерту, я не могла до кінця пояснити квартету, що буде відбуватися на сцені і в залі, що зараз в гримерці буде остання смішинка, тому що на сцені може бути непросто. На репетиціях так і не пояснила, але на першому ж виступі, на пісні «Риба» обернулася, а вони всі четверо заплакані і дивляться на мене. Потім сказали, що ще не бачили таких відкритих і чуйних слухачів. Мені було радісно і гордо.

Глядачі на цих концертах майже не знімали на телефони, просто тримали їх в руках. Мені здається, що це класно.

Це дійсно рідкість. Щодо потягу, який від’їжджає. Думаю, він зробить коло і повернеться назад на нове коло. Так вже багато разів було в історії.

Не знаю, не беруся робити такі прогнози. Але вірю, що і від пасажирів теж багато залежить. Допустимо, є у поїзда такий вагон, в якому люди не згодні прощатися з тим, що їм полюбилося.

Разом з тим, я стараюся знати всі новини музики, просто щоб в один прекрасний день не промовити: “Раньше лучше било!”

Але я знову відвела бесіду в сторону. Часто розмірковую: от доки я житиму, скоріше за все, ще будуть відбуватися живі концерти, але, можливо, і в них скоро не стане потреби і всі будуть виходити на концерти в стрім. Колись хтось скаже “покажіть сліди своїх маленьких рук”, а глядачі просто прикладуть руки до екрану. І ще й переживуть все, що їм хотілося, виставивши це попередньо в налаштуваннях.

Як в кінотеатрах 5D: вода бризкає, крісло розхитується? Я, чесно кажучи, вперше коли був там – злякався. Коли летів з хмарочоса.

Щось таке. Потрібно все пізнавати, хоча б задля того, щоб не злякатися. А так – завжди можна вести свою паралельну лінію і йти за сенсом.

Ти не відчуваєш, що живеш у часі, але на паралельному курсі?

Завжди. Але не у зв’язку з часом. Поясню на такому прикладі. Пару днів тому я з вечора подумала: “Так, треба буде завтра якось почати синхронізовуватися, принаймні зі своїм оточенням, поламати собі голову, зустрітися з кимось новим і спробувати щось нове. Натомість на ранок чогось підвелася о 6:40, увімкнула Тарковського “Андрій Рубльов”, три години подивилася, а тоді подумала – куди я така заплакана піду (сміється)? А трохи раніше я тобі розповідала, що зацікавлено гортала словник латинської мови – мертвої мови. І питання – чи живу я на паралельному курсі? Так як я захочу! Головне правильно оцінити свої сильні сторони, не прийняти їх за слабкі. І знайти їм застосування – це важливо.

Є ще варіант назватися інтровертом. Колись я мало не представлялася так при знайомстві. Як деякі вегани кажуть: “Привіт, я веган”, так і я казала: “Дуже приємно, Дана. Якщо що, я інтроверт.” А з часом зрозуміла, що слово “інтроверт” в тому значені, в якому його найчастіше вживають, це просто невміння спілкуватися плюс дуже мало спроб, щоб цього навчитися. Вважаю, що доки є час, потрібно розібратися, чи комфортно тобі бути інтровертом. Якщо людина, наприклад, майстр, ікони реставрує, то хто йому треба? Він там напряму спілкується. А більшості людей, мені здається, потрібні люди.

Фото: Сергій Гіс
Фото: Сергій Гіс

На дворі 2019 рік, “Чорне дзеркало” навколо нас, залишилося зовсім недовго, щоб втілити всі ці сюжети в життя, половина з них, навсправді, вже втілені. А гурт Vivienne Mort без жодного семплу збирає аншлагові концерти. Що це – чудо?

Я думаю, що це пропозиція для тих, кому вона дійсно потрібна. Можна попасти на наш концерт випадково, але не можна випадково прийти до нас вдруге. Гадаю, ми зі слухачами та всіма друзями Vivienne Mort зустрілися на основі спільних цінностей, і продовжуємо – на основі прагнення закріпити наші цінності. Ми їх можемо то обговорювати, то не обговорювати, але цінності лишаються. З часом ми зі слухачами почали відчувати одне одного. Це проявляється в тонких речах. Ми заплануємо паузу посеред пісні, а вони відчують, що в цій паузі не потрібно аплодувати, що це важлива тиша – захід сонця, який от зараз мине, гарний момент, щоб відчути присутність істини і одразу все забути. Коли виходить витримати таку паузу – це шалена енергетика.

В нас з’явилося таке взаєморозуміння, хоча ми мало спілкуємося словами. Ось це – чудо.

Не зважаючи на все це, Vivienne Mort оголосили прощальний тур під назвою “Кінець першого розділу”. Чому?

За десять років створилися певні рамки, які називаються “група”, коло обов’язків та зобов’язань. А ми, як і раніше, орієнтуємося на творчість, робимо музику заради музики і хочемо це зберегти, залишитися вільними художниками.

Ми вирішили тимчасово зупинити діяльність, щоб відв’язатися від рамок, подивитися на все зі сторони і побачити, хто ми і чого зараз хочемо, в якому напрямку хочемо розвиватися. Знаєш, у музичному творі пауза також вважається музикою. Іноді її роль навіть важливіша, ніж у фрагмента, в якому є нотний текст. Пауза відтіняє акорд, дає послухати і осмислити все, що відбулося. Від паузи багато залежить.

Зараз у мене немає відповіді: можливо, це кінець, а, можливо, — всього лише кінець першого розділу. Але я точно продовжу займатися музикою, тому що продовжую писати пісні. Є мінімум три десятка пісень, які я хотіла б зробити і записати. Поставити на паузу — це рішення на користь музики, складне, та в нас знайшлися сили його прийняти.

Я хочу наголосити, що ми не спекулюємо на темі “прощального туру”, але таким чином хочемо звернути увагу своїх слухачів на те, що для нас дуже важливо побачити їх саме на цих концертах. Це не маркетинговий хід, я б ніколи такого не зробила. Це спосіб повідомити, що в емоційному плані на нас чекають особливі концерти, і ми б дуже хотіли, щоб всі близькі люди і ті, кого надихає наша творчість, знайшли можливість та прийшли.

Ти казала, що в тебе є багато нових пісень, але ти не видаватимеш їх, доки не визначиш, якого аранжування і звучання вони потребують. Що ти можеш сказати людям, які після альбому «Досвід» майже два роки живуть без нових пісень Vivienne Mort? Для них це довго. Як їм бути, якщо вони по-справжньому цього чекають? Що ти їм порадиш?

Я пораджу їм чекати від мене тільки хорошого. Якщо все буде добре і нічого не станеться, я повинна буду записати багато нових пісень, вони не прив’язані до часу і подій, тому будуть актуальними, коли б я їх не видала.

А ще, на останок і користуючися заданим питанням, пораджу всім подивитися промову Джима Керрі перед випускниками університету Махаріши від 2014 року. Я цю промову зараз всім друзям надсилаю, вона дуже мене вразила і надихнула. Він там, до речі, також радить чекати від людей хорошого. Вірніше, сказав, що все життя поводиться так, що люди демонструють йому свої найкращі сторони. Умовно, хтось може бути заклятим хитрюгою і по природі аферистом, а от мене не зміг надурити, бо я його попросила сумки свої постерегти. Уявляєш, а він, наприклад, бандитська душа і думає: “В якому сенсі постерегти? Я тільки що хотів їх вкрасти, а ти мене про таке просиш? Тютю”. І він не вкраде, бо йому повірили, він став пов’язаний зі всіма, він не “мізерабль”, він у вас ще буде сидіти і берегти ці сумки.

Це ти зараз придумала чи це Джим Керрі казав?

Це вже я. Просто приклад навела (посміхається). Ми вже розмовляємо три чи чотири години?

Квитки на деякі з концертів туру Vivienne Mort:

Головне фото: Олексій Сергійчик. Фото надані гуртом Vivienne Mort

 

 

 

 

 

Розмовляв Ігор Панасов

 

 

 

 

Джерело: Карабас

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", "Vivienne Mort"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s