В’ячеслав Довженко, актор: Стати актором — це як почуття, яке приходить зненацька. Як кохання

8 лютого 2020 р.

В’ячеслав Довженко. Фото каналу ICTV

Ексклюзивне інтерв’ю з відомим українським актором В’ячеславом Довженком

 

Канал ICTV здивував глядачів показом першого на українському телебаченні серіалу про реальний столичний район. Це детективна 24-серійна стрічка «Дільничний з ДВРЗ», що йде від вівторка до четверга, у якій головну роль виконує заслужений артист України В’ячеслав Довженко. Глядачі його знають за ролями героїв-коханців чи негідників-мажорів, однак однією з найвагоміших його ролей за останній час став кіборг Серпень у фільмі Ахтема Сеітаблаєва «Кіборги», за яку Довженко отримав «український «Оскар» — кінопремію «Дзига» у номінації «Найкращий актор року». Про те, чому став актором, про український кінематограф та новий фільм В’ячеслав Довженко розповів журналістові «ВЗ».

— Пане В’ячеславе, ви знялися у головній ролі у детективному сері­алі «Дільничний з ДВРЗ», що зараз іде на каналі ICTV. Хто він, ваш ге­рой, і що означає ця абревіатура?

— ДВРЗ — Дарницький вагоно-ре­монтний завод. Попри те, що цей фільм знято в реальному столичному районі, такий район є у кожному міс­ті нашої країни. Це кримінальна коме­дія. Мій герой працює у серйозному відділку, який бореться з організо­ваною злочинністю, він — принципо­вий хлопець і не може закривати очі на кричущі речі. Саме через це і по­трапляє у неприємну історію з одним із представників впливової людини. Щоб не звільняти мого героя з робо­ти, начальник переводить його у та­кий район на посаду дільничного. Мій герой не вміє абияк ставитися до ви­конання службових обов’язків, тому стає певною перешкодою для колег з відділку і «грозою» злочинців цього району. Але навіть у такому серйозно­му серіалі є місце для гумору.

— Ви — різножанровий актор. То герой-коханець, то негідник у мело­драмі. Однак три роки тому ви зігра­ли одну з найкращих своїх ролей у фільмі Ахтема Сеітаблаєва «Кібор­ги». Психологічно було важко зніма­тися у такій картині?

— Психологічно важко лише у тому випадку, що це не лише історичний факт, а наше сьогодення. Окрім того, зіграти у цьому фільмі ще й дуже відпо­відально. Це можна порівняти хіба що з дуже складним іспитом.

— Ви зіграли реального прототи­па, причому свого однокурсника…

— Це не зовсім мій однокурсник. Це — мій друг. Ми вже двадцять з гаком років товаришуємо з Андрієм. Познайоми­лися, коли я приїхав з Дніпра після учи­лища до Києва здобувати вищу освіту, у гуртожитку зустрілися з Андрієм Ша­раскіним, який тоді вчився на режису­рі. На той час я вже працював у театрі, але не мав бажання туди повертати­ся, однак після спілкування з Андрієм знову повернувся на театральну сцену. Саме він повернув мене у це театраль­не джерело. Ми дружили сім’ями, наші діти разом росли. Мій старший син і його дочка — однолітки. Потім Андрій перебрався до Львова, де працював у Львівському ТЮГу режисером, а ми приїжджали до нього у гості. Потім ста­лася прикра історія у театрі, і Андрієві довелося піти. А незабаром я довіда­вся, що Андрій пішов на фронт. Отож, коли отримав сценарій, побачив, що мій Серпень — це Андрій. Андрій — один із добровольців, який був у тому пеклі. Ахтем зробив передачу на одному з ка­налів «Хоробрі серця», то Андрія на цій передачі представляли серед хлопців, які захищали аеропорт. Саме тоді в Се­ітаблаєва народилася ідея зняти фільм про кіборгів. Він познайомив Наталку Ворожбит спочатку з Андрієм Шараскі­ним, а згодом вона почала спілкувати­ся з іншими героями.

— Андрій також мав позивний Сер­пень? Чи це кіношне ім’я?

— Ні, його позивний Богема, і він, Богу дякувати, живий і здоровий, живе у Львові, ми досі товаришуємо. Сер­пень — вигаданий позивний, але прото­тип реальний. Я би навіть сказав, що це збірний образ.

— У 25 років ви зіграли разом із Богданом Ступкою у фільмі леген­дарного Юрія Іл­лєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Стрічку на довший час поклали на по­лицю, а для вас це, мабуть, стало пев­ним розчаруван­ням.

— Працювати з Юрі­єм Іллєнком було ве­ликою честю. Коли запросили на ці про­би, і мене затверди­ли на одну з головних ролей до такого ле­гендарного режисе­ра, для мене це був шок. Однак, попри те, що відбувалося потім, — у нас його «заморозили» з певних причин, а в Ро­сії заборонили — я отримав величезний досвід від співпраці з Юрієм Гераси­мовичем та Богданом Сильвестрови­чем, а також з Людмилою Єфименко та Віктором Демерташем. Там взагалі зібрався зірковий склад, і всі мали за честь працювати на знімальному май­данчику у цього великого режисера. А я, зовсім зелений хлопець, на тому майданчику з такими зірками! Це було дуже круто. Так, потім був певний за­стій у моїй творчості, і це прикро. Але так буває в акторському житті. Я би по­радив людям, які хочуть стати актора­ми, але з певних причин щось не «кле­їться», не опускати рук, не зупинятися, а навпаки — розвиватися. Після цього фільму я серйозно почав займатися те­атром, отримав кілька хороших ролей, згодом вступив на театральну режису­ру… Тобто я не зупинявся у розвитку. А коли до мене прийшло і телебачен­ня, і велике кіно, я вже був до цього го­товий. Головне, не розчаровуватися! Якщо є мета, то до неї треба йти, не­зважаючи на перешкоди.

— З висоти вашого творчого до­свіду чи можете впевнено сказати, що український кінематограф роз­квітає?

— Я би дуже хотів, щоб він розквітав. Бо велика кількість стрічок, на які я по­трапляю, приносять колосальне задо­волення. Наприклад, один з останніх фільмів «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча — неперевершена режисерська робота і неперевершена гра моєї подруги Ірми Вітовської. Коли дивишся такі філь­ми, розумієш, що кінематограф роз­квітає. Але як воно буде далі, наразі не відомо. Адже кіно залежить від Держ­кіно і від політики держави… Але буде­мо сподіватися, що і голові Держкіно, і ці­лій плеяді людей, які цим опікуються, не буде байдуже, і вони не будуть гнатися за швидкою копійкою. Бо все ж таки треба здобувати певний до­свід і певну майстер­ність, щоб мати гідне українське кіно, яке би зайняло високе місце у світовому кі­нематографі. Бо ж як приємно, коли чуєш, що наші режисери отримують нагоро­ди на міжнародних кі­нофестивалях. Дай Боже нам у такому руслі рухатися далі… Бо я оптимістич­но дивлюся на ці речі.

— На жаль, головою Держкіно ста­ла людина, проти якої виступило багато іменитих акторів і режисе­рів. Мабуть, є за що переживати?

— Є причина, за що виступати про­ти неї. Не хочу висловлюватися різко щодо цього призначення, і думаю, що це не її вина. Конкурс на цю посаду за­лишив якийсь не дуже приємний після­смак. Усі розуміють, що не по-людськи усе там відбулося. Але, побачимо, можливо, ми її недооцінюємо. Хочеть­ся вірити, що все буде добре.

— Ваших ролей годі перелічити. А в якому фільмі ви би не знялися за жодні гроші?

— Ніколи не погоджуся зіграти лю­дину зі силової структури російського контенту, ніколи у житті не одягну фор­му, і це зрозуміло — чому. А якщо брати творчу, а не політичну складову, то не візьмуся за ту роль, де нема розвитку і нема якоїсь певної грані. Тобто, якщо персонаж дуже однозначний, то його грати зовсім не цікаво. Бо глядача не цікавить ані однозначне кіно, ані одно­значний персонаж. Якщо я бачу такий проєкт, то ввічливо відмовляюся. Бо я завжди відповідаю за те, що роблю.

— Окрім того, що ви актор, ви ще й співаєте. Навіть у фільмі «Кібор­ги» як гарно заспівали «Гуцулку Ксе­ню».

— (Сміється. — Г. Я.). Це природа. У мене бабуся співала дуже гарно, тато також добре співав. Це наше родинне. І, звісно, добрі педагоги. А коли я вчив­ся у театральному училищі, у нас був педагог Володимир Гітало, в якого спі­вали навіть ті, хто взагалі не вмів співа­ти. Тому я вдячний тій школі, яку свого часу пройшов. У нас у театрі (В’ячеслав Довженко — актор Театру на Подолі. — Г. Я.) є вистава «Дівчина з ведмеди­ком» Віктора Домонтовича, яку поста­вив прекрасний режисер Стас Жирков. У цій виставі я співаю.

— А чому ви вирішили стати акто­ром? Адже ваш батько був началь­ником на залізниці…

— Він не був великим начальником (Сміється. — Г. Я.). Чому став актором? Це, знаєте, як почуття, яке приходить зненацька. Як кохання. У дитинстві ні­коли не мріяв про це, але коли потра­пив у це середовище, то настільки за­хопився, що іншого вибору не мав. Мій товариш навчався у театральному учи­лищі. І жив поруч у Дніпрі у моєму райо­ні. Якось ми зустрілися, і він мені каже: «Їду до Києва, переводжуся в естрад­но-циркове училище. От іду забирати документи з театрального». Попросив, щоб я пішов з ним. Як тільки зайшов, захотілося тут вчитися. Пішов забирати свої документи у технікум залізничного транспорту, але батькові про це нічого не сказав. І лише тоді, коли мені сказа­ли, що я зарахований, прийшов додо­му і розповів про це татові. Звісно, був великий скандал. Батько спочатку вза­галі не сприймав мого вибору, потім якось змирився. А на четвертому курсі приходив на дипломні вистави, бачив, як мене сприймають, як до мене став­ляться, змінив свою думку. Згодом по­чав пишатися мною, коли приїжджав до Києва і бачив мої досягнення на сто­личних театральних сценах.

— Попри те, що народилися і ви­росли у Дніпрі у російськомовній родині, чудово розмовляєте укра­їнською і граєте в українських філь­мах. Це було ваше принципове рі­шення досконало вивчити мову чи це сталося само собою?

— Це було принципове питання. А ще мені пощастило у житті. Моя колиш­ня дружина Ксенія Баша — львів’янка. Її мама — Олена Петрівна — працює у Першому українському у Львові (ко­лишній ТЮГ. — Г. Я.), а батько — народ­ний артист України Василь Баша. Я по­трапив в україномовну родину, і батько дуже тонко навчав мене мови, постій­но виправляв мене, по слову, але дуже делікатно. А коли я вже зрозумів, що не лише розмовляю, а й думаю укра­їнською, мені вже стало легше. Хоча я не є затятим прихильником правильної вимови і літературного спілкування. Наприклад, в україномовних стрічках, де аж занадто літературної мови, я на­магаюся тікати від тієї ідеалізованос­ті. Схиляюся до того, що герої повинні розмовляти так, як люди спілкуються у житті, особливо у серіалах. Треба зна­йти таку правильну грань, де україн­ська має звучати живою і природною. Щоб не складалося враження штуч­ності. Як колись гарно сказав Джигар­ханян: «Спілкування з глядачем у театрі і в кіно — це певний любовний акт». І у цьому є частка правди.

— А зі своїми синами якою мовою спілкуєтеся?

— Тільки українською. Таке рішення ми прийняли з Ксенією, як тільки одру­жилися і у нас ще не було дітей. Вдома наша мова спілкування — українська. Хоча вони і добре розмовляють росій­ською.

 

 

 

 

Розмовляла Галина Ярема

 

 

 

Джерело: Високий замок

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s