Надія Шпаченко про «Греммі», еміграцію та Україну: Україна і Америка — частини мене

6 лютого 2020 р.

Нещодавно на церемонії «Греммі-2020» нагороду отримала американська піаністка українського походження Надія Шпаченко.

Більшість ЗМІ назвали виконавицю «українською», хоча вона емігрувала до Сполучених Штатів майже 30 років тому. У мережі люди скептично поставилися до радощів за перемогу піаністки, яка, на їхню думку, не може асоціюватися з Україною.

 

Журналіст Максим Комлєв взяв інтерв’ю у Надії та дізнався про її ставлення до цього та до факту, що в рідній країні про неї заговорили лише після «Греммі». Також читайте, які спогади вона має про дитинство в Харкові, освіту та кар’єру в США та як піаністка знайомить світ із музикою українських композиторів.

Ви мігрували з України одразу після проголошення незалежності у віці 14 років. Чи можете назвати найтепліший спогад до переїзду?

Усі мої спогади з дитинства теплі. Я дуже любила гуляти по парку ім. Горького у Харкові, пам’ятаю своїх друзів. У мене було звичайне дитинство, крім того, що я інтенсивно займалася музикою. Мати вчила мене грати на фортепіано, у музичній школі я грала на флейті, віолончелі, ходила на заняття з композиції.

Вся моя музична база і основи моїх знань були закладені в Україні. Пізніше моя творчість більше розвинулася в Америці.

У 12 років у мене був мій перший важливий концерт із Харківським симфонічним оркестром. Я сама писала музику і навіть посіла друге місце на Всеукраїнському конкурсі юних композиторів.

Ще один із спогадів — як я їздила до Києва, де жила та виступала у Будинку композиторів. В мене тоді взяли інтерв’ю, крутили по телебаченню, радіо. Тож це були для мене гарні часи.

Моє дитинство, як один із етапів життя, дуже важливе для мене. Я до сих пір граю музику українських композиторів і гастролювала Україною декілька разів.

Як ви адаптувалися до життя в Америці?

Спочатку я приїхала туди сама, без батьків і зовсім без грошей. Безкоштовно жила в однієї жінки, у якої вдома стояло фортепіано, заробляла трохи музикою, акомпонувала. Через деякий час до мене приїхала мати.

Я займалася грою на фортепіано по вісім годин на день, також вивчала інші предмети. Гроші мені були не важливі, я хотіла займатися музикою. Я все вкладала у заняття і розвиток здібностей. Я починала без зв’язків чи грошей, але розвивала свої навички та будувала кар’єру з нуля в США, і мені вдалося досягти того, чого я досягла.

Як розвивалася ваша кар’єра в Америці?

Я приїхала до Америки саме навчатися. Спочатку поступила на бакалавра до коледжу Лонгі-Бард у Кембриджі, де отримала повну стипендію. Потім на магістратуру та аспірантуру до Університету Південної Каліфорнії в Лос-Анджелесі.

У мене дуже хороша школа: спочатку я навчалася з мамою в Україні, потім у Віктора Дерев’янка в Ізраїлі, далі у Віктора Розенбаума та Джона Перрі в США. Всі мої вчителі дали мені дуже багато, кожен по-різному. Cаме завдяки їм я виросла як музикантка.

Після магістратури я більше зацікавилася сучасною музикою. Я і до цього її грала — ми з мамою вивчали твори композиторів XX століття, ще в дитинстві. А коли я закінчила аспірантуру, багато композиторів почали писати музику саме для мене. Тоді моїм основним напрямом стало просування композицій: я грала прем’єри, записувала диски і часто виступала. Це насправді те, що мені найбільше подобається робити, — просувати нову музику.

Яка різниця між українською і американською музичною школою?

Навчання в українській школі базувалося на розвитку уяви, а вже потім на відпрацьовуванні здібностей. Перед початком гри мені потрібно було уявити картинку, яку я хочу донести до слухача. Така техніка розвивала емоційну сторону і давала музиці глибину. Мене це завжди вражало. Принаймні такий підхід був у моїх викладачів, у моєї мами.

Не можу сказати, що в моїх українських та американських викладачів була велика різниця у викладанні. Перші вчителі в Америці теж були схожі за подачею з українськими. В Україні тоді було багато доступних і недорогих музичних шкіл, натомість в Америці це було затратніше.

Тут часто беруть приватні уроки, а вже потім вивчають теорію, історію музики та інші предмети у вищих навчальних закладах. В Україні дітям їх дають дуже рано, з самого початку навчання.

Тому мені було легше вивчати деякі теорії та інші музичні предмети в консерваторії, бо я їх вивчала ще з дитинства в Україні. Моя вчителька теорії музики у Лонгі вважала, що навчальна програма для мене занадто проста, тому влаштувала приватні уроки, де навчала мене теорії на вищому рівні та у швидшому темпі.

Ви стежите за українською музикою і Україною в цілому?

Знаю та співпрацюю з українськими та українсько-американськими виконавцями та композиторами. Я зв’язуюсь з деякими композиторами, граю їхню музику. Дуже багато співпрацювала з Юрієм Іщенком, професором Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, наприклад. Він написав для мене концерт на фортепіано і я грала його на прем’єрі в Києві, спочатку з оркестром у 2006 році. Пізніше, на Kyiv Music Fest 2008, на 70-річчя Юрія, я виконувала цей концерт знову з Національним оркестром. Після цього він ще написав «Сонату №6», яку я презентувала спочатку в київській консерваторії, а потім в Америці. Це був повноцінний тур по США.

Ще композитор Олександр Щетинський, твори якого я грала на прем’єрі у Нью-Йорку в 2000-х. Наступного травня буду співпрацювати з українсько-американською скрипачкою Мирославою Хомік та американською віолончелісткою Кейт Діллінгем на фестивалі Queens New Music, виконуючи твори українських композиторів.

Чим цікавитеся музикою інших напрямів, крім академічного?

Не можу навіть свою музику назвати академічною. Безперечно, кожна композиція дуже різна і в кожній можна почути вплив інших жанрів — року, попу, джазу. Моя задача — зводити різні стилі. Класична музика, яку я граю тут, не така класична, як уявляють люди. Це не Бетховен чи Шопен, навіть не традиційна сучасна класика.

З мого репертуару є музика, яка просто інакша. Наприклад, я граю твори для іграшкового фортепіано, співаю інколи. Вони звучать дуже просто та емоційно.

Поп-музику я слухаю не так часто, як класичну. Американську поп-музику я слухаю більше, ніж українську, але в основному слухаю сучасну класичну музику, як американську, так і українську.

 У музичній категорії Шевченківської премії нещодавно були номіновані гурти «ДахаБраха» та Vivienne Mort. Представникам академічного цеху це не сподобалось, адже традиційно цю премію отримували тільки класичні музиканти, не поп-виконавці. Як ви ставитесь до цього?

Я вважаю, що це добре. Мені здається, що вся музика важлива і потрібно слухати різні стилі, не тільки класичну. Академічному сегменту теж варто було би цікавитися різними жанрами. Я не знаю саме цих виконавців, але обов’язково послухаю.

В Америці було те саме. Є Пулітцерівська премія, її в 2017-му отримав Кендрік Ламар, що теж багатьом не сподобалось. В основному тому, що цю премію зазвичай присуджують сучасним класичним творам. Але я підтримую думку про те, що премію можна отримати за твір іншого жанру, якщо він є видатним.

— Як ви вважаєте, який наразі статус у «Греммі»? Наскільки премія престижна по факту, а не історично? Що це дає музиканту?

Її статус великий — як раніше був, так і зараз. Що вона дає музиканту, я не можу відстежити, бо отримала її тільки тиждень тому.

Щодо пропозицій по концертах, то так, з моменту отримання премії їх стало більше, ніж раніше. Я сподіваюся, що «Греммі» дасть мені легшу дорогу в просуванні музики.

— До «Греммі» дещо скептично ставляться, тому що часто на премію не номінують виконавців, які цього варті. Що ви можете про це сказати?

Я не знаю деталей контроверсій, але, як правило, всі вони стосуються лише популярних стилів — тих, які показують по телебаченню ввечері.

У моїй категорії якість обраних артистів дуже висока. Я рада, що номінували саме їх. Навіть у цьому році були представлені виконавці сучасної класики, а не традиційної, що я підтримую. Я дуже вдячна Греммі, що вони допомагають просувати саме класичну музику сьогодення, адже це те, що ми залишаємо наступним поколінням. Ці композиції будуть грати і через сто років, і через двісті.

Я не працювала заради «Греммі» або інших нагород, я працювала, бо я дуже люблю це. Моєю ціллю було познайомити людей з новою музикою, в тому числі українською. Мені просто приємно, що мою роботу так оцінили. Подивимось, що це принесе у майбутньому.

— Вас називають «українською» виконавицею. Як ви самі себе співвідносите з Україною?

Дорослішання в Україні було важливою формувальною частиною моєї музичної ідентичності, яку я продовжила та всебічно розвивала у США. Тут, в Америці, я ідентифікуюсь як україно-американська піаністка, тому, можливо, це найкращий спосіб ідентифікувати мене і в українських ЗМІ.

Я продовжую співпрацювати з українцями, поширювати українську культуру і наразі відчуваю себе як американсько-українська музикантка. Україна і Америка — частини мене.

—– Чи не ображає вас те, що в Україні про вас стали говорити тільки після перемоги?

Та ні, чому. Звичайно, не ображає. Я навідувалася в Україну з концертами, проте мене дійсно мало знають, не було до цього такого інтересу. Мені здається, так завжди: коли людина стає цікавою — про неї говорять.

— Якщо вас покличуть виступати в Україну, приїдете?

Із задоволенням. До мене нещодавно звернулися з кількома пропозиціями щодо гастролей Україною. Сподіваюся, найближчим часом вдасться це зробити.

 

 

 

Розмовляв Максим Комлєв

Фото: Robby Klein

 

 

 

 

Джерело: Слух

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s