Віталій Портников, інтелектуал: Українці – єдина нація

28 січня 2020 р.

З виступу Віталія ПОРТНИКОВА на публічному диспуті «Чи ми – розділена нація?», проведеному до Дня Соборності в Києві

 

Про розкол нації

 

– Я рішуче не погоджуюся із постановкою питання: немає двох Україн. У багатьох країнах цього всього є по дві: дві Польщі, дві Румунії…

Я етнічно належу до народу, який завжди був розколений на дві чи навіть на три частини. Раббі Нахман, на могилу якого приїжджають тисячі паломників, свого часу переселявся до Умані для того, щоб боротися з місцевою просвітою (єврейська просвіта, «гаскала», – Z), спалював книжки на майданах Умані.

Так, як боролися між собою праві і ліві сіоністи в Ізраїлі, з автоматами в руках знищуючи один одного, і обоє разом – проти релігійних сіоністів, вигадуючи один про одного жахливі міфи, якими потім користувалася вся антисемітська і антиізраїльська пропаганда світу, як ці люди ненавиділи і продовжують ненавидіти одне одного – напевне, не зустрінеш ніде.

Перше питання, яке свого часу поставив правий ізраїльський публіцист лівому політику Шимону Пересу через 50 років після знищення корабля правих «Альталена»: «Ви би зараз теж потопили «Альталену»?». І Перес йому сказав: «Так!». Хоча минуло вже багато десятиріч, і всі ці люди із «Альталени» вважалися героями єврейського народу.

Для мене це не є нічим дивним і особливим в історії.

Є інша особлива річ. Всі ці поляки, які були у «двох Польщах», – і Пілсудський, і Нарутович з одного боку, і Дмовський та його прихильники з іншого боку, – вони були поляками і вважали себе поляками; Бегін, Жаботинський, Бен-Гуріон, навіть Штерн, якого вони всі вважали божевільним, який розмірковував про контакти з італійським фашизмом у своїй сіоністській діяльності, – вважали себе євреями; і так само вони вважали євреями Раббі Нахмана чи будь-якого рабина в Ізраїлі.

Ми в українському середовищі дуже різні люди – за політичними поглядами, за уявленням про майбутнє країни. Навіть у цій аудиторії серед нас є і євреї, і антисеміти – і ми часто перебуваємо на одних і тих самих майданах, на одних і тих самих сценах. Це абсолютно нормально. Так буває в історії. Нічого нас як українців не розділяє.

Але є інша аналогія. Давайте перемістимося до колоніального Алжиру. От є алжирці – скажімо, ліберали і ультрареволюціонери. А є французькі колоністи, які живуть в Алжирі. Чи можлива з ними єдність, якщо французькі колоністи вважають, що Алжир – це невід’ємна частина Франції? Як з ними об’єднатися в одну цілісну і гармонійну державу? Ну ніфіга не вийде!

Український поділ – і сто років тому, і зараз – полягає в одній і тій самій простій парадигмі.

Є українське національно-політичне ядро. До якого входять різні люди – історично різні. Винниченко, який вважав Петлюру фашистом. Петлюра, який вважав Винниченка безумцем. Скоропадський, який вважав їх всіх ідіотами. Боротьбисти – такі, як Хвильовий, – які потім пішли на коаліцію із більшовиками. Єврейська комуністична партія, яка вважала, що євреї мають бути частиною українського суспільства. Дуже різні погляди людей різного походження!

А є люди – Артьом Сєрґєєв, Євґєнія Бош, Скрипник, Косіор, Петровський, – їх можна перераховувати до безконечності, бо їхніми іменами були названі всі вулиці і площі навколо, – які вважали, що Україна – це частина російській імперії. Чи можна з ними об’єднатися в єдине національне ціле?

Це дуже проста ситуація, яка і є відповіддю на наше з вами питання: чи є єдиною українська політична нація? Так! В мене немає жодного сумніву в єдності української політичної нації!

Чи є єдиними в Україні прихильники російського державного проекту? Так! Серед них теж є дуже різні люди. Ми їх бачили десятиріччями: від лібералів у Верховній Раді ще 90-х років, таких, як Володимир Гриньов, і до якогось Олександра Єфремова чи Віктора Януковича. Ці люди теж єдині у своїх поглядах на те, що ми є частиною великого російського «міра». У них російський «мір» може виглядати по-різному, але загалом вони впевнені в ньому, і в цьому серед них теж є єдність.

В іншій ситуації прихильники однієї ідеї та прихильники іншої ідеї могли би дійсно боротися між собою. Зрештою, якийсь проект мав би перемогти на цій території – роз’єднаній великою кількістю людей, для яких ця територія – не Україна, і не Росія, а просто територія споживання.

Жодна соціологія не відповість вам на питання, скільки цих людей. Але, в принципі, президентські і парламентські вибори 2019 року відповіли. Вони залишили в дурнях і прихильників майбутнього України, і прихильників того, що тут має бути майбутня Росія.

В принципі, той з проектів, який переможе, забере дітей у тих, кому байдуже. Якщо це буде Україна, то діти людей, які будуть захищати Україну, повірять у те, що це – Україна. Якщо це буде Росія, то люди, які гинуть на війнах російської імперії, як гинули колись українці в Афганістані чи в Другій світовій війні, – повірять, що це їхня батьківщина. Коли люди за щось проливають кров, навіть за неправильне, вони потім вірять, що ця кров була пролита недаремно.

 

Чи повторює Україна помилки 1918 року? Чи не втрачено сторіччя?

 

Я не вважаю, що період Української Народної Республіки був згаяним часом.

Якщо не відбувається одне – відбувається інше. Якби не було Української Народної Республіки і українських політичних партій та українських визвольних змагань, то у більшовиків, які прийшли до влади в Росії і окупували Україну, була б зовсім інша соціальна база. А так у них соціальної бази практично не було, особливо на селі і в маленьких містах. Саме тому вони були змушені піти на коаліцію із Українською комуністичною партією боротьбистів і Єврейською комуністичною партією. До певної міри, це виглядало як поглинання – але поглинання зовсім інших людей із зовсім іншими поглядами на те, як має розвиватися «соціалістічєскоє отєчєство».

Коаліція комуністів-большевиків-боротьбистів унеможливила ухвалення проекту автономізації, прихильником якого виступав Йосип Віссаріонович Сталін. Він програв і Леніну, і Раковському, і Троцькому, які були прихильниками ідеї союзу суверенних республік (умовно суверенних). Якби Україна стала автономією у складі Росії, ми зараз стали б Татарстаном чи Якутією.

В Україні сформувалася зовсім інша система мовної і культурної освіти, ніж у всіх інших республіках, тому що наша система освіти була виконана боротьбистами. А білоруська і казахстанська системи освіти були виготовлені більшовиками. Уроків української мови і літератури в українських школах було набагато більше, ніж у Казахстані і Білорусі – і результати цього ми бачимо на власні очі.

Наступний важливий момент. Українські визвольні змагання програли, не спромігшись опиратися імперському інстинкту на збереження, який на перший план висунув комуністичну ідеологію як ідеологію тоталітаризму. Так само, як німецька нація не змогла опиратися ідеології нацизму, який був відповіддю на необхідність відновлення німецької імперії, знищеної Першою світовою війною.

В результаті, ми виявилися «капсульованим» політичним суспільством у імперії, яка пережила саму себе на сто років. Континентальні імперії зникли на початку XX століття. Натомість російська імперія існувала до закінчення XX століття, і вважає, що існує й досі.

До чого це призвело в результаті? А до того, що ми з вами, в принципі, живемо в країні-музеї.

 

Про країну-музей

 

Це абсолютно неймовірна річ! Це цікаво, напевно, історикам, і, може, цікаво письменникам. Це такий матеріал, коли поруч з тобою ходять герої і Бальзака, і Дюма, і Гюго, які давно вже мали померти і перетворитися на порох, але вони поруч – тягнуть руки, голосують, бігають по вулицях. Я не знаю, як так, що в нас нема п’яти нобелівських лауреатів! Іншої країни, настільки зануреної у минуле, в Європі немає.

А от публіцистам – нудно. Тому що ти тридцять років бачиш одне і те ж, чуєш одне і теж. Я не можу тридцять років говорити одне і те ж і сподіватися, що мене почують. Я не божевільний: я прекрасно розумію, що мене не чують.

В країні-музеї потрібно думати про майбутнє, а не про минуле.

Майбутнє не буде таким, як було минуле, тому що ми живемо у час новітніх інформаційних технологій, у час, коли немає такого великого значення державний кордон, у час, коли ця омріяна українська земелька через 5-10 років стане нікому не потрібною, у час, коли величезна частина професій, якими так пишалися українці, стануть неактуальними. І тому я закликаю вас всіх творити український світ. Це має бути наша відповідь на виклики.

Український світ – це не аналог «русского міра». Тому що «русскій мір» затверджується танками, диверсантами, полонієм, пропагандою, брехнею. А український світ – це світ нашої з вами цивілізації, це те, про що ми говоримо, це те, якою мовою ми спілкуємося, це те, про що ми пам’ятаємо в українській культурі. І це не сільська, не рустикальна культура! То була велика ідея імперії – звести українську культуру до села, а єврейську культуру – до містечка: «Вот оні такіє смєшниє, пусть тєпєрь потанцуют – кто гопак, а кто сємь-сорок. А ми посмотрім, інтєлігєнти пєтєрбурзкіє…»

 

Нація у модерні

 

Я пам’ятаю, коли вперше побував в Ізраїлі. Нас повезли з аеропорту в Єрусалим.

Кожен єврей, який прибуває до Єрусалима, переповнюється якимись неймовірними емоціями! Це неможливо розповісти швидко і неможливо розповісти словами. Думаю, таке саме відчуття мають канадійці чи американці українського походження, коли вони приїжджають до Києва чи до Львова – це відчуття того, що ти торкаєшся до того, що твоє справжнє. Це було прекрасно!

Але після Єрусалима я поїхав до Тель-Авіва. Побачив сучасне місто, хмарочоси, сучасних людей, ІТ-компанії. І подумав: «Господи, воно здійснилося!».

Розумієте? Єврейський народ сильний не тільки тим, що в нього є Єрусалим і стіна [плачу]. А тим, що в нього є сучасне місто.

Сто років тому, коли була Українська Народна Республіка, українці мали більшість тільки в одному місті – у Полтаві. За ці роки українці стали більшістю в усіх українських містах. Подумайте, який це цивілізаційний зсув! І це теж, до речі, результат того, що відбулася УНР, і що Українська РСР була неворожою до української етнічності принаймні з тієї точки зору, що українцям дозволили приходити в міста.

Якщо українці стали міською нацією, вони мають не плодити село в місті, а творити сучасну цивілізацію в місті. Їхня головна зброя проти імперії – сучасність.

На велике щастя, те, що нам протистоїть з півночі, теж є дуже архаїчним. Воно вже сто років намагається вижити, пожерти саме себе і нас. Воно може виглядати сучасним десь на Тверській і на Невському проспекті. Але ця сучасність закінчується за Садовим кільцем.

Якщо б Росія була сучасною державою, нам було б набагато важче. Може, нас би не було. Але, на щастя, сучасним є те, що на заході. Ми маємо стати частиною цього сучасного проекту, зберігаючи українське. Ось головне завдання української (єдиної!) політичної нації.

Це не просто. Тому що це боротьба у власній країні. І це, до певної міри, жертва. Я нікому не побажаю жити в архаїчній країні в часи змін. Але якщо ви хочете, щоб Україна була, то поставте це завдання серед своїх життєвих.

 

Про повторення помилок

 

Не можна не бігати по граблях. Українці мають бігати по граблях, щоб навчитися сучасного мислення.

 

Який проект України буде успішним?

 

Україна – це не проект. Не проект! Це країна. І це – ваша країна.

Все дуже просто. Це єдине місце у цьому світі, де ви можете бути українцями.

Я не думаю, що в сучасному світі, який так швидко розвивається, потрібно кілька поколінь часу для того, щоб адаптуватися в якихось інших країнах. Світ так швидко розвивається, що скоро ви зможете за кілька років адаптуватися будь-де… Але, може, ви просто хочете бути українцями? Залишатися українцями в Україні?

Це ваш шанс. Ні, не пропонувати щось світу – а залишитися українцями в Україні, захистити це своє святе право і право ваших дітей та онуків – залишитися українцями.

 

Чи дійсно публіцистові нудно?

 

Я втомився від імітації. Хтось імітує державне управління, хтось – інтелектуальну активність, а хтось – патріотизм. А всім разом наплювати на цю країну: хрєн з нею! Нема сконсолідованої громади, яка могла б захистити країну.

Ви можете заради красного слівця обманювати людей, розповідаючи, що в нас краще, ніж в усіх інших країнах. Це – неправда!..

В нас не вирішене головне, що вже вирішене в європейських народів: у французів, у поляків, у німців – у кого завгодно вирішене національне питання. Навіть у бельгійців воно вирішене: фламандці знають, що вони фламандці, а валлони знають, що вони валлони. Нам потрібно, щоб на всій нашій території, на території сучасної української держави, українці відчували себе українцями.

Це наше з вами загальнонаціональне завдання – розв’язати українське питання і зробити його небайдужим для більшості наших з вами співвітчизників. Без цього ми залишимося на периферії сучасної європейської історії. Але можемо потрапити на периферію євразійської.

 

Регіональні розбіжності

 

Сила нації – у різноманітності регіонів.

Перше, що зробило Московське князівство, коли воно здійснило свій перший акт експансії, тобто анексувало Рязанське князівство, – воно переселило рязанців на московські землі, а москвичів – на рязанські землі. Для того, щоб не було різних регіонів. Окупувало Новгород – новгородців виселило, москвичів заселило – от ми маємо ту нинішню Росію.

Це велике щастя, що в Україні є такі різноманітні регіони: Галичина, Буковина, Сіверщина! Це ж щастя, як і в будь-якій цивілізованій європейській країні! Сардинія не схожа на П’ємонт, П’ємонт не схожий на Лігурію – але це робить Італію Італією.

Тут є інше питання, дуже важливе: як зробити так, щоб ці регіони були українськими? Як зробити так, щоб українці в цих регіонах становили політичну більшість – патріотичну, ментальну? Значною мірою, це внутрішнє питання для кожної української землі, для кожного українського міста, для кожної української родини. Ось так це і потрібно вирішувати – і горизонтально, і вертикально. В цьому і є українська єдність.

 

Про те, які герої – свої

 

Вірмени можуть бути політично розділеним народом. Вірмени можуть поділятися на західних і східних. Бюджет вірменської громади Каліфорнії може бути більшим, ніж бюджет Республіки Вірменія.

Але йдеться про людей, які боролися за національну незалежність Вірменії. Нема вірменина, який скаже, що це (боротьба за незалежність, – Z) не має значення. Вірмени можуть цікавитися вірменами, які зіграли велику роль в інших країнах і інших культурах. Однак принцип один – якщо ти боровся за Вірменію, ти герой.

Є такий видатний діяч сіонізму – напевне, ви його не знаєте, тому що він не входив у пантеон – на прізвище Штерн, лідер організації «Лехі». В нього була ідея – треба домовлятися з Гітлером і Муссоліні, щоб Гітлер переселив євреїв до Палестини і створив там національну державу. А для цього треба допомогти Гітлеру в боротьбі з британцями. І це відбувалося під час Голокосту! Штерн шукав перемовин з нацистами, і ліві ізраїльські організації імітували нацистів, щоб не дати йому можливості зустрітися зі справжніми. Втім, один з його представників таки зустрівся в Бейруті з представником держави «осі». Терористичні акти були під час Другої світової війни: він підривав британські відділки, вбивав британських солдатів – врешті-решт його вбили британці під час захоплення.

Тепер питання: як ви думаєте, чи є в Тель-Авіві вулиця Штерна? Є!

І Давид Бен-Гуріон, прем’єр-міністр Держави Ізраїль, написав дружині Штерна, що він розуміє те серце, яке билося в грудях цього палкого патріота єврейського народу. Тому що підхід простий: людина все це робила заради єврейської державності. Ви розумієте?! А хтось інший в цей час міг розвивати науку в США, як великий Альберт Айнштайн, писати чудові вірші російською мовою, як Борис Пастернак. Це все важлива річ в історії євреїв, але вона не головна для Ізраїлю і ізраїльської державності. Головне – ті, хто хотіли віддати своє життя за державу. Хоча люди могли помилятися, боротися між собою, не погоджуватися.

Для мене завжди було дикістю, коли українці казали, що в нас можуть бути героями як ті, хто боровся за Україну, так і ті, хто боровся проти України. Для мене людина, яка боролася проти України, – зрадник!

Можна вважати Івана Кожедуба, великого льотчика, героєм Другої світової війни. Але він – герой не українського народу, а радянської історії. Льотчик-ас. Як і німці можуть пишатися своїми льотчиками-асами часів Люфтваффе і Гітлера – але які вони сучасні герої? Вони герої з історичного минулого, якого вже немає. Це різні речі!

От люди, які підіймалися в небо на літаках УНР, щоб щось врятувати, – це герої українського народу. Бо вони боролися за Україну. Бо Україна має свою державу і цивілізаційну тяглість.

 

Нація – етнічна чи політична?

 

Українська політична нація, очевидно, тільки формується. І головним моментом її формування, моментом, я б сказав, чіткого переходу з етнічного в політичний проект був Майдан 2013-2014 років і війна, яка об’єднала людей різних національностей в українській політичній нації.

Але люди різного етнічного походження в українській політичній нації були завжди. Донцов, Агатангел Кримський, Хвильовий, Первомайський – таких прикладів можна навести величезну кількість. І просто – звичайні люди, які не були діячами культури і науки, але відчували себе частиною української цивілізації.

Наше завдання, представників української політичної нації, незалежно від походження, – віддати українцям належне, позбавити їх результатів тієї русифікації, якої вони зазнавали впродовж усіх цих 200-250 років, дати їхнім дітям можливість бути українцями.

Я це не сьогодні став казати. Я в школі своїм українським однокласникам перевіряв твори з української літератури і виправляв помилки. Тому що їх русифікували. А я вважав, що це моя місія, просто як людини, яка є філологом за покликанням, – показати їм, що це не сільська мова, не суржик, а надбання, яке їм дали їхні батьки.

І тому я буду стояти на своєму! Нема ніяких російськомовних українців – є зросійщені українці. Які будуть згодом повторювати українську мову. І будуть повторювати Жаботинського, великого теоретика і практика сіоніста, який казав, що Одеса буде українським містом. Ще 120 років тому він писав, що буде Україна і що буде Ізраїль, – а ніхто не вірив, – і воно є!

Ми зможемо перемогти у російського цивілізаційного проекту, якщо зможемо укріпитися як Україна.

Залишайтесь, будь ласка, українцями. Це головне, що ви маєте зробити.

 

Підготував Володимир СЕМКІВ

Фото – Український інститут національної пам’яті

 

 

 

 

 

Джерело: Збруч

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Портников Віталій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s