Олег Галазюк, двічі визволений бранець: У Торезі я сидів три доби з мішком на голові

22 січня 2020 р.

Про Олега Галазюка  кандидата філософських наук, колишнього викладача Торезької філії Харківського інституту економіки ринкових відносин та менеджменту, я писала у серпні 2015 року.

 

Тоді він вперше вирвався після двотижневого полону в «ДНР», в який потрапив у червні 2014-го, і майже року життя в окупованому Торезі. У 2015-му Галазюк зміг нарешті виїхати з непідконтрольної Україні території Донецької області і жив якийсь час у своїх родичів у Фастові під Києвом. Про страшні і важкі моменти його життя ми говорили тоді в інтерв’ю «Патріот з Донбасу зумів вижити у полоні. Чи потрібен він мирній Україні?».

Олег тоді не міг знайти роботу, розумів, що для родичів він є тягарем і, помикавшись чотири місяці, вимушено повернувся додому – в окупований Торез. Там він займався репетиторством і писав статті для «Радіо Свобода». Його матеріали були про життя місцевих жителів, про «нову владу», про те, що бачив навколо себе. Писав під псевдонімом Мирослав Тямущий в рубрику «Листи з окупованого Донбасу».

Усі ми, журналісти, які виїхали з окупованого Донбасу, звичайно, розуміли, на яку небезпеку він, справжній патріот України, наражав себе, перебуваючи в лігві ворога. Він, безумовно, це теж розумів. Але писав, фотографував тяжкі наслідки окупації свого рідного міста. А потім «десь зник» з Фейсбуку, зник з інформаційного поля, і друзі-журналісти забили на сполох.

Страшні припущення, що Олег знову потрапив у полон, незабаром підтвердилися…

Вдруге він пробув у полоні 2,5 роки, і тільки 29 грудня 2019 року його змогли обміняти. Олег прилетів до Києва з усіма, кого обміняли на російських злочинців.

Прилетів, як мені здалося, зовсім іншим. Олег каже, що для нього свобода тепер дорожче дому і родичів. І тепер він будує грандіозні плани свого життя в Україні.

Запитань до Олега було безліч, я намагалася поставити хоча б основні.

ЇХАВ ВІДПОЧИТИ, А ПОТРАПИВ У ПОЛОН

– Олеже, як стався другий полон? За яких обставин затримали?

– Їхав з братом машиною на День незалежності України 24 серпня 2017 року на відпочинок. Мене, як українського патріота, запросили відпочити в селище Ялта, що на березі Азовського моря біля Маріуполя. Мене давно запрошували, з травня, але не було часу, я все відкладав і нарешті вирішив поїхати. Тим більше, що брат з родиною їхав у справах до Маріуполя, щоб моїй племінниці там отримати паспорт. Під’їхали ми на КПП в Оленівці, який тоді був зовсім порожній. У нас перевірили документи, потім попросили від’їхати в бік. Брату віддали паспорти, а мене попросили вийти з машини. Брату сказали: «Їдьте, на вас нічого немає», – а я залишився чекати. Потім прийшла машина «МДБ» («міністерство держбезпеки ДНР») з міста Тореза, я її впізнав, тому що раніше бачив біля будинку. Вони мені кажуть: «Ну що, Мирослав Тямущий, попався. А де ти був? Ти звідти чи туди?». Я відповів, що з Тореза, а вони сказали, що мене там шукали, але мене вдома не було. Тоді мені одягли мішок на голову, зав’язали скотчем, одягнули наручники і відвезли. Я думав, що вони везуть мене в Донецьк, а виявилося – в Торез. І там, в МДБ міста Тореза, яке знаходиться в будівлі колишнього СБУ, я просидів три доби з мішком на голові, у кріслі, прикутий однією рукою до батареї. Годували гострою, перченою їжею і не водили у вбиральню, а коли я опускав голову, били по голові. Так, мішок не дозволяли знімати з голови навіть коли їв. Я просто трохи піднімав його на рівні губ і їв, але нікого не бачив.

Я дав згоду на те, щоб оглянули мій власний будинок, ми поїхали, і там я теж перебував з мішком на голові. Вони забрали з будинку мій прапор України, в холодильнику знайшли гриби, які я збирав і консервував. Єхидствували, що я «багато грибів заготовив і скоро їх буду їсти». Забрали просочений моєю кров’ю прапор, який був зі мною, коли ще під час першого полону наді мною знущалися «оплотівці» макіївські. Ці конвоїри перерили всі речі в будинку, взяли також блок мій комп’ютерний жорсткий диск, деякі документи, у тому числі закордонний паспорт, роздруківку електронного пропуску, який я замовляв в СБУ для перетину лінії розмежування. Я замкнув двері власним ключем, який мені дали, і поїхав назад в МДБ.

У цьому МДБ в Торезі опинилися і мої колишні учні, які навчалися в мене в філії Харківського інституту економіки ринкових відносин та менеджменту…

Виявляється, я сам собі зібрав торбинку, я ж їхав на курорт, відпочивати. Тому у мене були наволочки, простирадла, станок для бриття, тобто я сам себе зібрав в дорогу. І от, моє перебування на цьому «курорті» тривало 2,5 роки.

– Куди вас потім містили?

– Мене відвезли до Шахтарська, в місцевий ізолятор тимчасового утримання, в одиночну камеру – без права виходу на прогулянку. На третій день я все – «одиночки» перебрав, там помив підлогу, і мене посадили в карцер з бетонною підлогою, а ввечері перевели в добову камеру. В ній співкамерники змінювалися часто, серед них були різні «порушники режиму», в тому числі і комендатскої години. Їх тримали кого добу, кого більше, я з ними спілкувався, дізнавався різну інформацію. Одного разу я там зустрів одного свого учня, якого колись навчав у школі, підміняв в їхньому класі вчителя німецької мови. Він, через 10 років, мене згадав і запитав: «Олеже Дмитровичу, а як ви тут? Як сюди потрапили? Ніколи не знав, що вас тут побачу». Я його попросив передати звісточку брату… Зрештою, як кажуть, я там пройшов весь шлях по нарах, отримав прізвисько «доцент», а потім у в’язниці вже отримав прізвисько «Сократ».

– Вас перевели у в’язницю? У яку, куди?

– Так, але пізніше. Адже мене затримали спочатку на 30 діб, це називалося адміністративним арештом. Цей арешт винесли за українським законодавством – за статтею КПК України «Про боротьбу з організованою злочинністю і бандитизмом». І я перебував у Шахтарському ІТТ. Потім мене з пакетом на голові відвезли в Шахтарську лікарню для оформлення формальностей. Ніяким лікарів там мене не показували, лише медсестра написала традиційні довідки перед в’язницею. Потім відвезли в Донецьк, в МДБ, і тільки там з мене зняли пакет з голови, провели допит. Звідти перевезли в Донецький ІТТ, де я просидів три доби. Потім я потрапив у СІЗО Донецька. І пробув до 24 вересня 2019 року, звідки мене направили в Макіївську колонію №32.

ВИРОК — 16 РОКІВ В’ЯЗНИЦІ. А МОГЛО БУТИ І 40

– А коли відбувалися суди і скільки їх було?

– У мене було 4 суди. Вже на перше засідання я заздалегідь написав клопотання про відвід суддів і прокурорів. Тому що вони Мінськими угодами повинні узгоджуватися з Україною. Це клопотання я подав судді Людмилі Стратейчук. Чотири години вона узгоджувала, а потім відхилила моє клопотання. Взагалі, вона проводила цей суд сама… Останнє засідання було 7 серпня 2019 року, воно проходило у прискореному темпі. Я вже знав тоді, що йду на обмін (внесений у списки для обміну полоненими з РФ, – авт.), і погодився з вироком. Хоча і підготував дуже аргументований виступ, який руйнував їхні надумані і фальсифіковані звинувачення на мою адресу. Вирок містив 41 сторінку, але я його вперше побачив вже в Макіївській колонії через 3 місяці після оголошення.

На суді у них була довідка, що я перетинав «кордон» «ДНР» у 2015 році і протягом 4-х місяців перебував у місті Фастів на території України. Але суд це відкинув і не взяв до уваги. До того ж, ще слідчий, коли «розслідував» мою справу, вказував, що я завжди був на території Тореза в «ДНР» і там писав свої статті для «Радіо Свобода», а потім у Facebook виставляв посилання на них. Вони зробили скріни з моєї сторінки у Facebook, а більше у них нічого не було. Всього лише 10 скріншотів, і всі звинувачення були побудовані проти мене тільки на цьому, причому до уваги бралися і коментарі в Facebook. Це, звичайно, просто знущання над законом.

– До якого терміну вас засудили в «ДНР»?

– Мені винесли вирок: 16 років в’язниці. 4 роки – за екстремізм, тобто максимальне покарання, 4 роки – за розпалювання національної ворожнечі у засобах масової інформації, ще 4 роки – за те, що я робив не сам, а з Андрієм Дехтяренком (журналіст «Радіо Свобода»), і ще 4 роки – за шпигунство, плюс заборона на 4 роки писати в ЗМІ. Думаю, якщо вони мені заборонили писати, то це за інакомислення.

А що у них малося на увазі під «розпалюванням національної ворожнечі»? Наприклад, якщо я брав «ДНР» в лапки, вони розцінювали це як те, що я сумнівався в територіальній цілісності республіки і ставив під сумнів, що взагалі існує така держава як «ДНР». Хоча всім відомо, що це не визнала навіть Росія. Називаючи в коментарях Путіна, наприклад, «кремлівським шибздиком», я нібито образив гідність всіх російських громадян і сумнівався у майбутньому Росії як держави. У коментарях я побажав російським гумконвоям повторити долю гумконвою, який знищили в Сирії. Це теж розцінили, як розпалювання національної ворожнечі і екстремізм. Шпигунство мені теж приписали «з повітря», нічого не було реального, ніякого експерименту не проводили, не розслідували. У Торезі, за 25 км від мого будинку, знаходиться полігон, і мені приписали, що я бачив, як там стріляли. Але бачити, як стріляють з автомата за 25 км від мене, я фізично ніяк не міг. Однак це було для них неважливо.

Коли суддя «ДНР» Стратейчук виносила мені вирок, вона поспішала, читала з п’ятого на десяте, так, що я нічого і не зрозумів. Фактично вона не оголосила цей вирок на суді. Коли мені наручники одягнули, вона вже кинула вслід: «А я могла б вам дати і 20, і 40 років».

В НЕВОЛІ ВЧИВ ІСПАНСЬКУ МОВУ

– Отже, останньою крапкою у вашому полоні була Макіївська колонія? Коли ви дізналися про обмін?

– Так, мене туди відправили 24 вересня 2019 року. І мене вже готували до обміну.

Я переконався в цьому, коли мене ще у березні 2018 року привезли в МДБ на черговий допит. Я тоді вже знав про тортури в «Ізоляції», ця така в’язниця в Донецьку на території колишнього арт-простору. І сказав в МДБ, що вони мене обманювали, коли говорили, що стали вже іншими, що людей не б’ють, що стали культурною республікою. Я сказав їм: «Я знаю, що ви б’єте людей, піддаєте тортурам в «Ізоляції». Вони страшенно здивувалися почутому і відповіли: «Олеже Дмитровичу, так що, вас тепер не міняти? Ви ж все знаєте». Виходить, вони цією фразою «вас тепер не міняти» розкрили той факт, що я є в списках обміну.

– А як про ваш полон дізналися в Україні?

– Колишній бранець Валерій Недосєкін передав від мене записку та підтвердив, що я знаходжуся в донецькому СІЗО. Знаю, що це журналісти зробили офіційну заяву про моє зникнення, в тому числі з «Радіо Свобода» – про зникнення свого кореспондента.

– Які були умови утримання в полоні? Чим годували?

– Ув’язнених в СІЗО кидають і нічого не видають, немає навіть чим їсти, немає ніякої посуду. Хоча я потім побачив, що на звороті наших карток, на яких досьє, було зазначено, що нам видали ложку, чашку, постіль, простирадло, наволочку. Усе нібито видано, а ми цього і в очі не бачили. І виходить, що ми, українські патріоти, просто всім ділилися: у кого є пластикова ложка, у кого – якийсь ще пластиковий посуд. Я, коли потрапив у СІЗО, то мені Віктор Степанович Галамазюк, у нас схожі прізвища, дав свої речі. Цей чоловік так і не дочекався обміну, потребував операції. Коли він вже вмирав, у нього живіт розпух, і вони розуміли, що його вже не врятувати, то виписали вмирати додому. І він помер на руках своєї дружини.

Також, до речі, у СІЗО помер на прогулянці ще один український патріот – підприємець Валерій Харченко. Він взагалі сидів замість дружини, тому що це вона у Твіттері писала пости. Він теж не потрапив на обмін…

Взагалі, в камерах сиро, бігають пацюки.

А годували нас жахливо. Привозили морожену рибу з Северодвінська, з Росії. У мене навіть етикетка від ящика з цією рибою була, але її, правда, забрали при обшуку. Приносили якесь смердюче місиво з цієї риби. Місцями вона залишається сирої, так як її варять, мабуть, не розморожуючи. Хоча, якщо ти «крутий» зек, то за сигарети тобі цю рибу можуть посмажити. Ще давали пюре з картоплі, але воно таке бридке, і якщо його їсти, зупиняється шлунок. Ще давали курку, але варили її іноді з пір’ям. Цибулю давали раз на три місяці, але тільки не влітку, тоді цибулю давати не належить. І цибуля теж не всім дістається, її треба було вибороти, можна отримати за сигарети. Давали перловку недоварену. Її доводилося жувати, тому відламувалися зуби. І мої зубні протези так розхиталися. Там взагалі немає стоматології, до речі. Там навіть рвати зуби бояться, щоб не занести інфекцію.

А передачу, яку передавав мені брат раз на місяць (зазвичай це 22-24 числа), ми розтягували на цілий місяць. Ці цукерки ділили по одній штуці на два дні.

– Що допомагало у в’язниці?

– Допомагало те, що я в СІЗО вчив іспанську мову, у мене був підручник. Я займався собою: качав прес, робив спортивні розтяжки. Вів щоденник. Правда, потім усі щоденники забрали, залишився один, маленький. Ще я іспанською писав слогани проти Путіна.

А коли включали вранці російський гімн, я його забивав і співав гімн України.

– Що було з доступом до інформації в СІЗО?

– У Донецькому СІЗО у нас був телевізор. Ми намагалися зловити українські канали. Іноді вони попадалися буквально на кілька хвилин, ось цей «UA» попадався; а коли була погана погода, то один раз попався «5 канал», більше нічого. Тому, отримуючи інформацію з російського телебачення, аналізували її. І я, наприклад, з допомогою філософського аналізу більш або менш уявлял реальну картинку. А от коли я потрапив в Макіївську колонію вже, там була приставка Т2, поруч була Авдіївка, яка знаходиться на вільній українській території, тому брало і ICTV, і 1+1. Але там ці канали не дивляться, і нам в холі, де стояв телевізор, доводилося влаштовувати цілі скандали.

У колонії в Макіївці я пробув з 24 вересня 2019 року по 29 грудня 2019 року, коли нас обміняли.

ОБМІН ТА ПЛАНИ

– Потім обмін…

– Так, нас літак з Краматорська спочатку доправив до Чугуєва, а потім ми пересіли на інший і прилетіли в аеропорт Бориспіль. У літаку я вчив вірш Василя Стуса «Земля гойдається під нами і небо, ніби маячня…». Потім ми були в Феофанії. А нині я за 104 км від Києва у Центрі реабілітації ветеранів війни. Тут хочу вилікувати зуби.

– Які плани на майбутнє?

– Я хочу написати книгу, яка буде називатися: «Галазюк Олег: Від тортур до зірок. Думки філософа про війну на сході України». У Канта є такі дві речі, перед якими він готовий зняти капелюх – це перед зоряним небом і перед моральним законом всередині нас. Тобто, та людина, яка здатна бачити зірки, – високоморальна.

Ще я хочу на YouTube запустити власну передачу. Хочу працювати сам і бути незалежним, без редакторів. Буду сам собі господар – писати, як хочу і що хочу.

Ще збираюся викладати, я ж фахівець з античної філософії, знаю грецьку і латину. Але я не хочу викладати у вузах, де є корупція, не хочу бруднитися. Хочу бути приват-доцентом, на контрактній основі читати лекції з античної філософії по всьому світу. Хочу написати підручник українською мовою з античної філософії. Ще один з моїх планів – написати альтернативну історію України. У тому числі розвінчати, наприклад, міф про три братні народи – українців, росіян і білорусів, тому що це ніякий не єдиний народ.

СВОБОДА ЯК НАЙВИЩА ЦІННІСТЬ ЛЮДИНИ

– А що у вас з житлом?

– Вирішив, що куплю намет і буду жити, як Діоген у бочці. Буду з цим власним наметом їздити Україною і Європою. І це буде мій власний будиночок, як у равлика.

Я не можу дозволити собі платити за оренду квартири по 8 тисяч гривень, або ще скільки-то. Тобто, я не хочу нікого утримувати за свій кошт. Краще у мене буде свій намет.

– Держава нічого не пропонує?

– Поки ще нічого не пропонує. Та я взагалі токсичний для будь-якої влади.

– Ці два полони змінили ваше ставлення до життя?

– Так, звичайно. Я вважаю, що найвищою цінністю для людини є свобода. Раніше я вважав дуже важливими і цінними дім, сім’ю. Зараз, після 2,5 років в’язниці, вважаю, що свобода цінніше за все це. Тому що, якщо ти вільний, можеш рухатися, переїжджати, перелітати куди завгодно, будь-де можна пустити коріння.

 

– І все-таки, яким ви бачите вирішення конфлікту на Донбасі?

– Ну, я думаю, що там, де є гнійник, його треба розкривати. Та подряпина, яка була там у 2014 році, перетворилася на гнійний абсцес. І тому, думаю, без військового, оперативного втручання не обійтися. Буквально має з’явитися лікар, який розкриє цей абсцес. І завдання кожного лікаря, щоб цей гній не пішов всередину організму, а організм – це наша Україна. Бажано, звідки він прийшов, туди цей гній і видавити – в Росію.

 

 

 

 

 

Розмовляла Олена Колгушева

 

 

 

 

 

Джерело: Укрінформ

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Третя російсько-українська війна

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s