Щоденник телеведучого Ігоря Пелиха: Якби всього добився, був би вже десь у вінках на цвинтарі

8 травня 2013 р.

Сьогодні минає чотири роки, від загибелі популярного телеведучого, уродженця Тернополя Ігоря Пелиха. Кореспондент ДОБИ склав щоденник «шоу-мена» на основі його інтерв’ю різним виданням:Вчився я тільки на п’ятірки і четвірки, внаслідок чого мій батько був змушений писати розписку класному керівнику, що після 8 класу я піду в ПТУ, а не в 9. Інакше обіцяли повторний курс 8 класу ще раз.Предмети, які я точно в школі любив і вони були цікавими для мене – це англійська мова, історія та література.

Словом все, що стосувалось того, де можна щось додумати. Я й до цього часу не розумію, що таке валентність, що таке хімія, фізика, це для мене загадка.

 

Перші гроші заробив тоді, коли мене ще малого замість піонерського табору відправили у село. Тут ціле літо треба було “крутити коровам хвости”. Моя тьотя за те, що три місяці пас корову, дала 25 карбованців. За них я мріяв купити “кубик-рубик”, але гроші відразу забрали від мене батьки і купили якісь черевики. Пам’ятаю, що був злий як собака.

 

В Тернополі все почалось з 1989 року з 3-4 копняків по дупі від наряду ППС за розклеєні листівки з абсолютно нейтральним як на даний час змістом: “Слава героям України! Ганьба катам”. Пам’ятаю, що ГБшник задавав одне-єдине питання: “Кто такие каты и почему ты их так не любишь?”

 

Перший раз перед камерою трусилися руки. Бо це була перша спроба, коли мені запропонували пройти проби в Тернополі, після рок-фестивалю “Нівроку”, який я і організовував, і грав, і вів. Тобто – уявляй, ти закінчуєш все годині в 6 ранку в ганделику з музикантами, а о 8 йдеш на проби. Тобі дають в руки газету і кажуть: прочитай текст. А ручки-то трусить! Причому не від страху.

 

Було всього потрохи. У Тернополі було радіо, влаштування всяких там дискотек з мордобоєм, Тернопільське державне телебачення, з якого мене вигнали і, якщо я не помиляюсь, пояснили це у трудовій книжці поміткою “за непрофесіоналізм”.

 

У дитинстві, як кожен нормальний пацан із міста Тернопіль, бавився у піратів чи козаків. Комп’ютерних ігор у моєму дитинстві, ясна річ, не було. Переважно моє дитинство минало на вулиці. О дев’ятій ранку я виходив із дому і повертався о десятій вечора. Чи можемо ми собі уявити, щоб зараз у Києві наші діти таке собі дозволили?

 

Я схожий на людину, яка служила в армії? Питання стосовно армії вирішував таким чином: до мене приходила о 10-й годині ранку повістка з військкомату, а о 10 годині вечора я вже був у Польщі, а точніше – в Перемишлі. Одним словом, від армії відкосив.

 

Все дитинство займався вільною боротьбою. Це феномен, бо в мене поламано все: ключиці, руки, пальці. Єдине, що в мене не поламане – це вуха. І точно пам’ятаю, що був навіть якийсь час, коли виникло бажання дверима прищемити собі вуха, бо це не правильно: всі твої дружбани ходять з поламаними вухами, а ти, як ідіот, із цілими.

 

Ми зробили під егідою Дня молоді окремий рок-фестиваль, який живе успішно до цього часу і називається «Нівроку». Тоді от і трапилася ситуація, через яку я став ведучим. Концерт затримався з технічних причин десь на півтори години, а народу багато, і треба щось робити. І я вийшов «щось триндіти». Далі кожного наступного року я працював на фестивалі ведучим.

 

Пам’ятаю, ми свого часу забракували заявку на участь у фестивалі нікому не відомої тоді групи «Океан Ельзи». Сказали, що вони «не формат» ….  дурні були.

 

Був такий момент, коли страшно потрібні були гроші. Дівчині якійсь на подарунок, здається. Я умудрився вдома сам зробити ковбойські чоботи – це найвищий пілотаж у взуттєвій справі. То я їх зробив настільки шикарно, що під виглядом того, що це якісь родичі з Канади переслали, здав їх у комісіонку і отримав 60 баксів.

 

Ми з групою далі виступали на концертах. Одним із них був фестиваль «Рок-Екзистенція» в Києві. В нас зламалася примочка від гітари. Ведучим був Сашко Положинський, він оголосив нас, і пішов грітися. Ми «тринь-бринь-тринь», а воно не грає. Звук пропав. І я почав робити те, що я робив на концертах удома – триндіти в мікрофон. Насправді, до цього часу не можу пояснити, як це робиться. Ти береш аудиторію і відчуваєш, що ти з нею – на одній хвилі.

 

Потім в Інтернеті познайомився зі своєю дружиною Сашкою (вона слухала мене на «Столиці»), яка запропонувала пройти кастинг на ведучого програми «Не всі вдома» на «1+1». Так прийшов туди. Далі – «Галопом по європах», які придумала моя теща – вона просто в два ходи ручкою прописала мені весь формат програми. Ну, а далі ви знаєте – пішло-поїхало..

 

Тривалий час ми існували винятково на Сашині заробітки. Можу сказати, що все те, що ми зараз маємо, — це на дев’яносто відсотків її, Сашчина, заслуга.

 

Ви говорите українською? — запитували ми в чергової няньки. — А вона каже: «Та ви шо, думаєтє, шо я вашого рєбйонка не навчу балакати на укрАїнськой мовє? Хочитє, я вам і вірша могу прочитать? Я ж двадцять п’ять лєт пєдагогом проработала». Виявляється, трирічний син на чергове звертання «Ванічка» відповів, що «Ванічки» живуть за Уралом, а його звати Івасиком.

 

Для мене важливо, щоб кохана людина повністю розуміла мене. Я – людина компромісна, намагаюсь завжди відповідати тим самим. Тобто якщо розумію, що дружина не вміє готувати їсти, то мені ніколи в голову не прийде “напрягати” її це робити.

 

Хочу, щоб сталося таке диво і кожна людина мала б можливість працювати не там, де вона живе. Я би багато дав за те, щоб працювати у Києві, а жити в Тернополі, Франківську чи у Львові. А ще краще, якби мав можливість жити у Карпатах. Дуже того хочеться.

 

Поняття достатку для кожного є абсолютно різним. Комусь достатньо мати півфракції у Верховній Раді і тратити у тисячі разів більше, ніж я витрачаю на бюджет своєї компанії. З іншого боку, для мене мірило достатності – це коли не доводиться задумуватися над тим, за що купити продукти, чим заправити машину, купити одяг для себе, для дітей тощо.

 

Чому журналісти ідуть в політику? А музиканти, спортсмени чому туди йдуть? Тому що в нашому суспільстві депутатська «корочка» ще нікому не заважала. У нас у країні депутатський мандат — це відкриті двері… В один бік, правда…

 

Вдячний батькам за те, що народили, Богу – за здоров’я, а також своїй дружині, її батькам, друзям, партнерам по бізнесу, вчителям, викладачам та іншим.Знайти героїню програми «галопом по Європах» – справа 5 хвилин. А от з героями, справді, важко. Якось в Одесі ми шукали хлопця 5, 5 годин. Підходимо до них, кажемо: «Поїхали в Туніс», – а вони відповідають: «Ми по-украінскі не разбалаківаєм».

 

Фозз – це мій добрий товариш. Ми знайомі ще з «Червоної рути», яка у 1997-му році проходила в Харкові. А ще Фозз був свідком на моєму весіллі. Пам’ятаю він приходить у футболці та широких джинсах та кедах. Довелось його у свою сорочку одягати.

 

Коли стало питання двох ведучих, спочатку ми хотіли взяти дівчину. Типу, кого тіпає від Пелиха, хай дивляться на дівчинку, і навпаки. Але жодна з кандидатур, які розглядались, нам не підходила. Я запропонував взяти Фозза і мене абсолютно не парить те, що він розмовляє російською мовою, бо такого українця ще треба пошукати.

 

Наприклад, людина виграла подорож до Іспанії. Її нереально відправити в той же день і навіть завтра. Мінімум – тиждень. Тоді ми знімаємо програму до етапу, коли вони в аеропорту отримали путівки, раді, щасливі і таке інше. Далі – «ВСЕ. СТОП! Хлопці-дівчата, ви поїдете в Іспанію, але поїдете до неї через тиждень». Скоро Інтернет охопить усе. Захотів ти подивитися «ComedyClub» – заходь у тирнет і дивися, не чекаючи тиждень. І от тоді всі рекламні блоки в чистому вигляді пропадуть, як мамонти  в Сибіру.

 

Для багатьох Пелих та ІСТV ─ це як комуністична партія та народ. Я маю синівські почуття до ІСТV. Але той проект, про який я мрію, ніхто в Україні не потягне.

 

Я мріяв назвати малу Варкою, але старші діти захотіли мати сестричку Устину.  Дітей нам сплановує і дає Бог, ми лише тішимося з цього.

 

Якби не дружина, не діти, то, мабуть, тільки б і робив, що лежав на дивані.Ми майже ніколи нічого не плануємо. Виходимо проїхатись околицями Києва, закидаємо дітей до машини, а опиняємось у Кам’янці, Чернівцях, Хотині та Хмельницькому. Отак імпровізовано за два дні.

 

Машини – це великий шмат мого вільного часу. Їх у мене дві – Wolksvagen New Beetle, Hyundai Santa Fe New. Я до них обох точно відношуся не як до купи заліза. Кожна з них має душу ( от загнув) 🙂

 

Депресняки бувають. Тоді важливо, щоб їх ніхто взагалі не бачив, ні друзі, ні діти, ні сім’я. Як правило у мене таке не надовго, тому попускаюся швидко.

 

Популярність деколи допомагає, деколи – шкодить. Точно розумію, що просто прийти до когось зі своїх дружбанів на концерт і все це подивитися із залу вже не пройде. З іншого боку, якби доводилося платити кожного разу штраф за перевищення швидкості – вже би хату продав.

 

Хочеш якусь суму грошей? – от тобі 1000 у.о., от стоїть Мерс-600. Попереджую, Мерс не наш. Якщо розіб’єш там фару, дочекаєшся власника, віддаєш йому стільки грошей, скільки він скаже – решта твоя! Це було б цікаво. Ги-ги.

 

Музику слухаю різну. У мене в машині чейнджер на 6 дисків мп-3, диски компілюю сам. Поки їхав сюди, слухав Колд Плей, потім несподівано старий Рамштайн, потім Українську Флайзу. Простіше сказати, кого не слухаю. Точно ні гривні не потратив ні на одні “Співаючі трусики” чи на Козловського. Останній диск, який купив “ТІК” там, де “Олені, Олені”. Дуже перспективні хлопці.

 

Коли прохожі хочуть сфотографуватися, як правило завжди погоджуюсь. Насправді, ще коли працював на 1+1, сам собі прояснив просту істину: до тебе підходять за автографом не через те, що ти геній, а тому, що бачать тебе по ящику 5 разів на тиждень. Навіть, якщо б замість тебе була голозада мавпа, її б також впізнавали. Коли це зрозумів, став дихати легше.

 

Новини дивлюся – українські і польські. Розважальні програми майже не дивлюся. Дурію від можливості вночі, коли вже мої піонери заснули, присісти на якийсь довгий-довгий документальний серіал по Дискавері або Віасат Хісторі.

 

Конкурентів маю і слава Богу. Інакше перестаєш рухатися. Тобі здається, що все вже і так є, все на своїх місцях. І врешті-решт стаєш старим, нікому не потрібним пердуном!

 

Не знаю чому, але найбільший кайф – вести фестивалі. Не просто там якісь корпоративи, чи Дні міст. Саме фестивалі, такі як “Чайка” чи “Гніздо”. Тому що там вже чітка аудиторія, яка не просто залила 0,5 і “чіста папрікаливаться”, а свідомо прийшла саме на ту музику чи того ведучого.

 

Благодійністю займаюся лише за умови, що я точно знаю, куди і для чого підуть гроші чи час, який я цьому надаю. В інших випадках відсторонююсь.Вважаю себе націоналістом і не бачу в цьому слові нічого поганого. На щастя, зараз в Україні дуже багато людей, які абсолютно такої ж думки. Перелік давати? Положинський, той самий Фозз, ТНМК повним складом, Чубай, Кузьма, Моторрола, Бумбокс і т.д. і т.п. Болять пальці всіх перераховувати

 

Щоб досягти успіху має бути природна впертість і віра в самого себе. Без цього можеш сміливо сидіти вдома і розтирати соплі: “Які всі собаки тупі, а я такий креативний, тільки нікому не потрібний”.  Пам’ятай найголовніше – відмовся від вживання слова “неможливо”.

 

Натхнення черпаю зі всього, що мене оточує. Рекомендую всім – ходіть з “вухами чебурашки” слухайте, що відбувається довкола вас і спостерігайте за всім. Тоді і вам самим буде цікаво все.

 

Зарядки зранку не роблю. Інколи, літом змушую себе після того як прокидаюся, зі всієї дурі стрибнути в річку. А так, якби мене ніхто не чіпав, то прокидався б не раніше 13 години. Але є два біобудильника: одному 5,5 рочків, а іншій 3,5. Тому піднімають вони мене кожного дня десь коло 8 ранку

 

Шкідливі звички? Так. П’ю, курю, матюкаюся.Коли мене запитують чи курив я траву, чесно відповідаю що так.Люблю хороший кубинський ром з м’ятою. Також горілка, грузинські коньяки, грузинські вина.Мене дратують хамство, тупість, небажання слухати і “чути”.Цього року вдалося нормально накататися на сноуборді зимою. І в Карпатах, і в Туреччині, і в Словаччині. Ще зробив те, чого вже не робив років з 8. На каяках з друзями і старшим сином сплавлялися 8 днів по річці Ворскла. Кайф неземний. Був ще з сім’єю кілька разів на тих чи інших морях, але море я, чесно, не дуже люблю. Чекаю знову на сніг і гори.

 

В костюмі був 3 рази. 1 – в Загсі. 2 – вів церемонію “Телетріумфу” в якомусь році, і Олександр Богуцький (гендиректор каналу) примусив вдягнути смокінг. 3 – не пам’ятаю 🙂 На вечірки моди не ходжу. Не гламурний я.

 

Розчарувався в Росії. Чи не єдина країна з тих, де я був, яка не думає над тим, що буде завтра. Сьогодні є нафта – і зашибісь! Тішать араби, причому різні – як багаті (Емірати, Катар, Кувейт), так і бідні (Йорданія, Палестина). Люблю все, що пов’язане з грецькою культурою і їжею. А загалом правило просте – помічай все, відбирай те, що тобі самому сподобалося.

 

Вже років зо 5, як перестав взагалі купувати книжки. Читаю з кишенькових комп’ютерів і, як мені здається, ще більше ніж в дитинстві. Останнє, що прочитав за цей тиждень – “Медіа Сапіенс” Сергія Мінаєва. Рекомендую.

 

Подобається французьке кіно. Останнє, що привернуло увагу – “Босоніж по бруківці”. Нажаль, не пам’ятаю режисера. Фільм – просто бомба.

 

Татуювань не маю, зрештою, ніколи і не виникало бажання його робити. Хоча є у мене один мій товариш ще з універу, який при кожній нашій зустрічі напрягає, щоб я зайшов до нього в салон. Поки що відбиваюся.

 

Вже років 10 виношую “мрію ідіота” – зібрати команду, пройти нормальну підготовку, як фізичну, так і технічну і махнути на місяць-півтора на Амазонку на каяках. Пройти настільки далеко, наскільки вдасться. І знаю найголовніше – я це обов’язково реалізую.

 

Ніколи не ставив собі такого завдання, як мета в житті. Здається, треба ставити якісь великі, але все одно тактичні планки і однозначно, пробувати їх піднімати. Якби всього добився, був би вже десь весь у вінках на цвинтарі (тьфу, тьфу, тьфу).

 

Є така фраза: ошибочка приключилась, не тих розстріляли.

 

Життя має бути кольоровим.

 

Щастя, здоров’я, многая літра!

 

 

Підготував Артур БОБРИК

 

 

Щоденник укладено на основі інтерв’ю виданням: Artvertep.com, Номер один, Україна молода, Europa plus, Сім’я і дім, Телекритика, e-motion.tochka.net.

 

 

Джерело: Доба

Залишити коментар

Filed under Пелих Ігор

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s