Комедії не мають принижувати українців: Ірма Вітовська і Антоніо Лукіч про фільм “Мої думки тихі”

22 січня 2020 р.

Репутація комедії в Україні сильно підмочена примітивним гумором, який роками експлуатують на телебаченні і в кіно. 27-річний Антоніо Лукіч вирішив не миритися з ситуацією і зняв фільм “Мої думки Тихі” – дотепну трагікомедію, в якій немає місця пісним і принизливим жартам. Результат виявився блискучим: спеціальна премія журі на кінофестивалі в Карлових Варах, приз глядацьких симпатій на ОМКФ-2019, нагорода “Відкриття року” премії кінокритиків “Кіноколо” і сотні позитивних глядацьких відгуків. А це, до речі, перший повний метр режисера.

 

Історія про флегматичного звукорежисера, який в надії отримати престижну роботу за кордоном відправляється на Закарпаття за голосами українських тварин, стала успішною багато в чому завдяки актрисі Ірмі Вітовській, яка виконала роль мами головного героя. Їх непрості, але виключно живі і чесні стосунки стали ковтком свіжого повітря для українського кіно. theLime вдалося виманити дует Лукіч-Вітовська на чашку кави і дізнатися, як народився найсмішніший фільм року, чи є майбутнє в української комедії і в чому її головна проблема.

– Антоніо, Ірмі не звикати до великих прем’єр фільмів, але для вас це вперше. На першому показі в кінотеатрі “Київська Русь” ви згадали, що вже дивилися не фільм, а стежили за аудиторією, за її реакцією.

Так, я вже професійно слухаю аудиторію. Після ряду показів стає нудно дивитися сам фільм, тому дивишся просто за залом. Реагують несподівано дуже добре.

– Чому несподівано?

Антоніо: Для нас кульмінацією фільму була його прем’єра на кінофестивалі в Карлових Варах, де ми мріяли класно показатися. Так і вийшло. Ми думали: “Ну от і все”. Максимум, що я планував – два-три плакатика на вулиці Сагайдачного і скромний прокат в кінотеатрі “Жовтень”. А зараз нам дали сотню залів, і, звичайно, було складно підготуватися до такого хайпу. Зараз я повністю втрачаю контроль над своєю Facebook-сторінкою і розумію, що потрібно буде заводити ще одну для друзів.

Ірма: Я це хочу зробити вже років три!

– Ми стежимо за ситуацією, і нам здається, що це успіх. Реакція переважно позитивна. Як вам здається, це успіх?

Антоніо: Якщо до хорошого ми звикли, то негативна реакція нас як і раніше дуже сильно засмучує. Якщо з сотні відгуків один буде нехороший, хочеться цю людину знайти і поговорити з нею особисто (посміхається). Так режисери це все бачать, тому я прошу всіх бути обережними в своїх висловлюваннях. Ну або хоча б чесними.

– Трапляються негативні відгуки? Ми поки не зустрічали.

Антоніо: Тільки неадекватні. Негативні ми намагаємося не провокувати.

Ірма: Я не реагую. Є такий глядач, який любить просто посміятися, не думаючи. Йому достатньо торта в обличчя, і він сміється. А ще є “незайманий” глядач, який звик до патетичного плакатного кіно. Така публіка боїться слова “б*ядь” на сцені. У мене є п’єса “Баба Пріся”, в якій два рази зустрічається це слово. Але я ж граю бабу Прісю, а не Лесю Українку! Тобто негативні відгуки або “незаймані”, або просто прибацані.

Антоніо: Вони дивляться не на хороші характери, а на погані дороги в кадрі. От і все. У них такий метод перегляду.

– Антоніо, ви дебютували у великому метрі з комедією. Це не найлегший зараз жанр, імідж у нього в Україні не найкращий. Чи не було у вас побоювань на цій слизькій доріжці?

Знаєте, я не вибирав [жанр]. Цей фільм – квінтесенція моєї освіти. Я шість років навчався, вважаю себе і кіноманом, і кінокритиком, читаю багато літератури, і тому вибору принципово не було. Спочатку була просто ідея, яку дуже сильно хотілося розповісти. Не з метою окупити фільм, не з метою виховати глядача, а просто щоб висловитися на тему всього накопиченого, власного світовідчуття. Я розумів прекрасно, на які ризики йду. Коли ти знімаєш драму, ти ризикуєш трохи менше, тому що погану драму від хорошої відрізнити складно. А погану комедію від дуже поганої – дуже легко. Якщо комедія не звучить, люди на неї не реагують – це катастрофа для автора. Тому ми підстрахувалися і додали драматичну лінію з мамою, щоб переконати вже рішуче всіх. Як Ірма, так і Андрій (Лідаговський, виконавець ролі сина Вадима – theLime) стали для мене страхувальним контрактом: якщо фільм провалиться по моїх ідеях, буде хоча б два хороших моменти – мама і смішний непоказний головний герой, який потрапляє в серйозні неприємності.

– Ірмо, з тих пір, як ви дебютували в кіно, чи змінився жанр комедії?

Я дебютувала на телебаченні. Кіноформат і телеформат – зовсім різні речі. Можу сказати, що “Леся + Рома” – продукт, який увійшов в історію українського телебачення як перший україномовний сітком, і ми вперше цей жанр випробували в цій країні. Він зроблений якісно як для свого маскульт-формату. Це не ціннісний культурний внесок, це не інвестиція в мистецтво, але це прекрасний продукт свого часу, зроблений на вищому рівні, – і за виконанням, і за картинкою. І таких продуктів має бути дуже багато, вони мають конкурувати.

Комедія може бути різною. І в західному світі роблять різні комедії. Є атракціони, а є кіно. Атракціони можуть бути, окей. Але коли роблять тільки їх, стає сумно. За 20 років у нас майже одні тільки атракціони. Така примітивізація гумору, народженого 15 років тому. Експлуатується весь час один і той же шаблон. Мені здається, це неправильно. Потрібно рости. І наша комедія дійсно повноцінна, тому що в житті все так є. У житті сумне і веселе знаходяться дуже близько, іноді воно непередбачуване. У цьому фільмі я сама не знала, що буде далі. Зазвичай я знаю, що буде далі, бачу, як мене до цього готують. А тут ні до чого не готують, просто герої долають свій шлях, і з боку це виглядає надзвичайно смішно.

Хочу похвалити Антонію. У комедіях-атракціонах, при всіх їхніх успіхах, професійних підходах і хороших акторах, мені іноді здається, що українців не люблять. Це називається експлуатацією образу Тарапуньки, що українець – він такий. Це почуття жорсткого стьобу над ним. У Антоніо українці теж такі – “як не рожа, то Сєрьожа”. Але він їх зробив з великою любов’ю.

– Це відчувається.

Ірма: Вони не принижені. Я б не хотіла, щоб мої друзі-іноземці дивилися комедію, де українці – тарапуньки. А коли вони подивляться те, що зняв Антоніо, вони їх приймуть. Якщо режисер любить свою країну і своїх співвітчизників, якими б вони не були, глядач обов’язково їх прийме. А коли ти просто злорадно потролив, тобі потім незручно стане, що посміявся над такою людиною. Я хочу, щоб ми почали гребти в позитив. Щоб ми як нація полюбили себе, а не зневажали.

– Як вважаєте, проблема такої кількості комедій-атракціонів полягає в попиті чи в пропозиції?

Ірма: Пропозиція породжує попит, а попит провокує пропозицію. Мені здається, що пропозиція сьогодні просто експлуатує цей попит. Хотілося б, щоб пропозиція прагнула до кращого, а попит підтягнеться. Я не кажу, що потрібно відразу ставити високу планку. Але починати треба з маленьких кроків.

Зараз йдуть покази нашого фільму, і я не знаю, якими будуть другий, третій тиждень. З острахом думаю, що буде, коли закінчиться наш глядач. Хтось написав, що фільм Антоніо Лукіча стане тестом на якість глядача.

Багато людей, які могли б подивитися і оцінити фільм, позбавлені цієї можливості. Тому що немає сеансів, немає кінотеатрів, немає майданчиків у маленьких містах. А люди хочуть, і їм залишається тільки підлаштовуватися, їхати кудись. Цей недопуск продукту до людини, неможливість його всім донести – теж гірка історія. Мені цікаво спостерігати, скільки людей залишає зал. Таких дуже мало, слава богу, два-три людини на повний зал. Але вони є.

– На який вік розрахований фільм?

Антоніо: На плакатах вказано 12+. Але зараз діти дорослішають швидко, дитина і у вісм років може зрозуміти фільм. А може і в 20 хтось прийти і втратити час.

– Ми припускали, що буде частина людей, які залишаться фільмом незадоволені. Що він не виправдає їхніх сподівань як комедія.

Ірма: Так. Адже це комедія, і всі чекають, що ми зараз будемо смішити і рвати баян. Просто комедія у нас змістилася тільки до поняття “ха-ха”. А це дуже багатогранний жанр. Я б сказала, найвищий. Людину можна стимулювати заплакати, використовуючи музику. А ти змусь людину смачно посміятися!

– Антоніо, ви коли писали сценарій і монтували фільм, більше вирізали серйозних сцен чи комедійних?

Хороше запитання, тому що вирізати довелося більше саме комедійних сцен. Ми в принципі вирізали найсмішніші сцени з монтажером. На тлі всього цього гумору у нас, м’яко кажучи, тонула вся лінія взаємин з мамою. Щоб вона виплила хоч кудись, ми вирішили пожертвувати кумедними сценами з єнотом, з собакою. Викинули батька Вадима. Таким чином у нас батько став дуже ефемерним, не конкретним, і вийшло навіть краще.

Для мене було великою несподіванкою, що в моєму виконанні (а я завжди тяжів до комедії) навіть драматичні сцени звучали доволі переконливо. Залежно від настрою я кажу, що сцена зі “Славутою” – одна з улюблених, хоча в ній нічого смішного немає. Тиша в залі, коли мама скаржиться герою на своє життя, для мене, напевно, найкраща похвала під час фільму. Набагато краще, ніж сміх в сцені з папугою.

Працюючи з таким жанром, так чи інакше стаєш заручником очікувань глядача. Але так, довелося комедією трохи пожертвувати. У комедії я не був настільки індивідуальний, як в цих драматичних епізодах. Фільм став авторським по-справжньому саме тоді, коли зазвучала драма.

– В ході роботи зі сценарієм в ролі матері ви бачили виключно Ірму Вітовську чи розглядали ще варіанти?

Ірма: Це взагалі мама сказала йому взяти мене (сміється).

Антоніо: Зазвичай з акторами знайомляться в театрі. І, звичайно ж, я бачив серіал “Леся + Рома”, знав Ірму, адже вона відома. Але я не знав, наскільки вона глибока і класна. У певний момент мама дійсно надіслала мені її інтерв’ю, і моє знайомство відбулося з людиною, коли я вже вимкнув звук і подивився, як вона живе в кадрі. Ось тоді я вже чув голос Ірми і писав сценарій з цим внутрішнім голосом, яким говорила мама. Це був великий ризик для мене. Якби Ірма відмовилася, я б не знімав маму взагалі. Другої такої героїні у нас немає. І це я зараз не хвалю, просто ось у чому принцип: крім того, що Ірма дуже органічно і круто говорить і мовчить українською, вона ще жінка з якоюсь непереборною енергією і комедійною органікою. Персонаж мами – він дуже драматичний, і я шукав цей стик. Людину, яка в будь-якій важкій ситуації буде залишатися оптимістом, а при цьому грати важку драматичну роль. Тому що в ролі мами немає нічого смішного для мене. Але коли її втілює Ірма Вітовська, все це набуває якоїсь несподіваної фарби, якогось третього сенсу. А в пошуках цього третього сенсу я в принципі бачу взагалі ідею режисури.

– У ролі мами більше сценарію чи інтерпретацій Ірми як актриси?

Ірма: Ні, він все прописав сам.

Антоніо: Ні, було навпіл (сміються).

Ірма: Ні, чесно. Сценарій же був відправною точкою ще до знайомства, в ньому все це було закладено. Інша справа, що ми вже разом поправили якісь речі. Наприклад, та ж сцена про гороховий суп, яка була для нього настільки важливою, це була наша перша репетиція…

Антоніо: Маленька ремарка: нас просто так вчили, що акторів потрібно пробувати саме в кульмінаційних сценах, а сцена з гороховим супом була головною в маминій лінії. От я відразу і вирішив протести її, хоча розумів: як би Ірма це не прочитала, це буде добре.

Ірма: І я тоді запропонувала, щоб переломним моментом мого персонажа була сцена в машині. Коли ти знаєш, де трансформується твій персонаж, ти внутрішньо можеш сформувати його до і після. Будь-який твір має експозицію, зав’язку, кульмінацію… Так само і будь-який персонаж має свою внутрішню драматургію. Я дуже люблю ролі, в яких ти проходиш певний шлях – заходиш в мажорі, виходиш в мінорі. Чи навпаки. А таких сценаріїв мало в сучасній українській драматургії. Є, але мало. І ось коли я почитала цей сценарій, я побачила, що там абсолютно живі дії. Це дієвий сценарій, не література. І зачіпає він дуже сильно, тому що це особистісна історія. І це було перше, через що я сказала, що хочу познайомитися.

Єдине, у нас була така історія… я, як людина завантажена, не завжди зібрана, проґавила той момент, що сценарист і режисер – це одна й та сама людина. Я знала, що буде знімати дебютант, але вже полюбила цей сюжет, цих авторів. Та коли побачила 24-річного хлопчика в капюшоні… подумала: “Асистент режисера”. Ми взагалі не сприйняли один одного при першій зустрічі. Я просто приїхала прямо з гламурній фотосесії.

Антоніо: На білій машині, в білій штучній шубі…

Ірма: Так, у мене були такі нафарбовані губи, нафактурена ж вся була для глянцю. Він стояв на вулиці, тоді ще сипав сніг. Я під’їхала, включила світло в машині, щоб знайти всі потрібні речі, а він коли побачив мене через скло, сказав: “Як прибрати цю тітку ?!”

Антоніо: Але так було тільки поки ви не прочитали про гороховий суп. Тоді все стало на свої місця.

Ірма: Загалом, ми йшли в офіс мовчки. Я не знала, як відмазатися від нього, а він – як від мене. А взагалі вони мене обдурили. Я знала, що буде дебют режисера, але тут прийшов син (Андрій Лідаговський), говорять – теж дебют. Потім на майданчику я дізналася, що у оператора дебют, у художника дебют … Господи, думаю, що ж мені з цим всім робити? Мені стало ну дуже “холодно”!

– У Антоніо розвіялися всі сумніви після сцени з гороховим супом, а до вас як скоро прийшло заспокоєння?

Ірма: Вже після того як я подивилася “У Манчестері йшов дощ” (короткометражка Лукіча, також за участю Андрія Лідаговського – theLime), після того, як ми почали спілкуватися. Я зрозуміла, як людина мислить, зрозуміла, що тут не вікова історія, що є готовність. Не будь Антоніо тим, ким він є, фільму не було б. Ми спілкувалися, пили пиво вечорами. Він, правда, грузив весь час наступними репетиціями. Хотілося від нього втекти (сміється).

– Ще на Одеському міжнародному кінофестивалі ви, здається, згадували, що історія частково заснована на реальних подіях. Що дійсно був у вас такий товариш, який заробляв записом звуків тварин.

Антоніо: Так, це майже документальний фільм (посміхається). Ну а якщо серйозно, так, це Діма Кравченко. Мій старий добрий друг, студент. Ми не раз працювали разом на одному майданчику – долучалися до досвіду зйомок, знімали серіал “Водилы” та “Одесский подкидыш” з Георгієм Делієвим. І Діма дійсно у свій час так заробляв, пережив цю історію з тваринами.

Ірма: Його мама навіть приїжджала на прем’єру!

Антоніо: Стартом моєї роботи як раз була його історія, записана на диктофон, і його папка зі звуками тварин. А основою для лінії матері стали в чомусь мої діалоги з мамою, в чомусь діалоги Андрія з його мамою. Збірний такий образ у нас вийшов.

– Ми частково і своїх побачили.

Ірма: Так, і я свою. Сказала мені, що це з неї все зняли. А я їй кажу: “Ну ти ж теж казала, що у тебе серце і ти вже вмираєш, коли мені було 12 років”. Напевно, кожна мама до цього приходить з часом.

– Ірмо, що вже на майданчику ви додали образу героїні від себе особисто? Вносили якісь корективи? Доповнювали його?

Я вдячна Антоніо, що він враховував мій певний жіночий образ, тому що це все одно має бути моя психофізика, внутрішній стан. Але в цілому доповнювати особливо і не було чого, головне було пройти, пронести цю історію. Коли є хороший режисер, хороші матеріал і команда, тобі є від чого відштовхнутися.

– Антоніо, ви зараз впізнаєте український шоу-бізнес зсередини. Бачите більше перешкод на шляху до виробництва кіно чи навпаки, можливостей?

Скоріше не стільки шоу-бізнес, скільки саме виробництво, так. Звичайно, якщо ти автор, то тут явно більше можливостей. Якщо бізнесмен, то більше перешкод. Для автора Україна – ідеальний грунт, тут безліч тем для досліджень і переосмислення. І живемо ми доволі цікаві, несподівані і не завжди благополучні життя. У країні, де життя буквально відбивається на обличчях кожного з нас, де молодь старіє трохи раніше відведеного терміну. Все це дуже цікава тема, щоб про це говорити і знімати.

А що стосується індустрії, тут у нас дуже багато хороших людей, але недостатньо професіоналів. Індустрія поки тільки зароджується, і немає ще поняття, як кіно дивитися, як його знімати. Якщо як знімати, може, і є, то як дивитися поки взагалі немає. І прокат – це така чиста формальність для людей, які ще не втратили здатність ходити в кіно і співпереживати там чужим життям, а не масажувати, як каже Олександр Роднянський, ерогенні зони під час перегляду. У нас мало людей, які здатні зробити над собою зусилля, щоб подивитися кіно. Але вони є, і навіть якщо одна людина підійде до тебе і скаже, що після перегляду вона стала менш самотньою, це вже великий успіх для історії, я вважаю. В цілому я дуже позитивно дивлюся на все це. Якщо ти мислиш себе автором, кінематографістом, тобі начхати, яким чином висловлюватися – документальним кіно чи ігровим. І для одного, і для іншого у нас є багато можливостей і багато тем.

– Не страшно вам носити звання надії української комедії?

Ношу цю надію з першого курсу інституту, коли майстер після мого маленького документального хронографа про Берлінську стіну сказав мені: “Антоніо, ти задав таку планку, що маєш тепер її тримати” (посміхається). Якщо ти заручник очікувань глядача, фестивалю, очікувань експорту, тоді тобі буде страшно. Але якщо ти робиш те, у що ти щиро віриш, нехай це і не завжди вдається, страх відпадає. Тобі начхати на нього. Такої гармонії домогтися непросто, але боятися насправді нічого.

  • У листопаді в прокат вийшов фільм Агнешки Холланд “Ціна правди”, історичний трилер про журналіста Гарета Джонса, який першим розповів світу про Голодомор 1932-33 років. Ми поспілкувалися з актором Олегом Драчем і розпитали його про нову картину, а також про проблеми і перспективи українського кіно.
  • Не пропускайте також бесіду з Джаредом Харрісом, зіркою серіалу HBO “Чорнобиль”. Незабаром після прем’єри фільму ми розпитали актора про зйомки в Києві, роль Валерія Легасова та бажанні особисто відвідати українське місто-привид.

 

 

 

 

 

Розмовляли Марина Ніжник, Юрій Сомов

 

 

 

 

Джерело: Апостроф

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Вітовська Ірма

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s