Годі примітизувати образ українця, – ексклюзивне інтерв’ю з творцями фільму “Мої думки тихі” (повна розмова)

24 січня 2020 р.

Добігає фіналу перший тиждень вітчизняного прокату гучної української драматичної комедії “Мої думки тихі”, яка разюче підняла планку у сприйнятті гумору. До вашої уваги – ексклюзивне інтерв’ю з режисером Антоніо Лукічем, виконавицею головної жіночої ролі Ірмою Вітовською та продюсером Дмитром Сухановим.

 

У першій частині матеріалу дізнавайтесь про те, які курйозні моменти стались на зйомках, задля чого Ірма Вітовська була змушена шифруватись та відгукувалась на чуже ім’я та чому зйомки для режисера були пеклом.

Як насправді робили добре і чесне кіно, де українці чи не вперше подані не через “тролінг” у комедійному жанрі? Як вдалося весело розповісти про драматичне життя героїв, чи це не перешкодило потраплянню на міжнародні фестивалі? Чому європейці сприймають формулювання “українська комедія” подібно до “індійського хоррору” та як вдалося розвінчати цей міф? Про це і більше – читайте з перших уст в екслюзивному інтерв’ю.

Мої думки тихі
Інтерв’ю з творцями фільму “Мої думки тихі”

Ваш фільм отримав 5 відзнак на ОМКФ, 2 нагороди Нацпремії кінокритиків “Кіноколо”, спеціальну нагороду на Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах і вже була показана в 11 країнах. Мабуть, не є скромно хвалити своє дітище, але якого дива вас скрізь нагороджують? Якщо серйозно, що нового і вартісного вам вдалося привнести в українське кіно?

Антоніо Лукіч: Ми спробували створити таке кіно, яке догодить майже всім. Це кіно створювалось, аби всі були задоволені. Як наслідок, дійсно отримали призи і глядацьких симпатій, і молодіжного журі, і критиків.

Дмитро Суханов: Як на мене, у кіно є думка, вона важлива, глибока і чесно розказана, тому не може не торкати людей. Розумієте, є фестивальні очікування, і є комедійні очікування в кінозалалах, а ми запропонували кіно зрозуміле та затребуване і там, і там.

Мої думки тихі
Дмитро Суханов

Антоніо Лукіч: Є експортне українське кіно, орієнтоване на міжнародні майданчики. Для європейців ідея про українську комедію звучить як абсурд, подібно до того, як для нас – індійський хоррор. Ти уявляєш цих життєрадісних індусів, які тільки що співали-танцювали, а далі має бути страшно… Так і з Україною.

Ми намагались легко і весело розповісти історію про достатньо драматичне життя героїв. І це могло б стати каменем спотикання для потрапляння на міжнародні фестивалі. Але це людей і дивувало. Вони були неочікувано здивовані, що якийсь фільм з України може бути веселим і абсурдистським. Хоча наше життя нам показує, що ми живемо в епоху глобального абсурду й еклектики. Ми знаємо, що кожна культурна епоха закінчується війною. Наприклад, романтизм закінчився наполеонівськими війнами і так далі. Ми живемо в епоху еклектики, постмодернізму, коли не поєднується все з усім. І наш фільм – класичний представник цього постмодернізму. Це могло їх і подивувати.

Мої думки тихі
Режисер Антоніо Лукіч

Ви зробили людяне кіно, без “сортирного гумору”, у якому ми з теплотою впізнаємо наших мам. Вигадали авторський хештег для запрошення на фільм #зводимамувкіно. Оці всі коди і меседжі про взаємодію мами і сина зрозумілі на пострадянському просторі. А на закордонному майданчику були проблеми зі сприйняттям?

Антоніо Лукіч: Стосунки мами й сина – це універсальна тема і вона зазвичай сприймається всіма добре і зрозуміло. Проте різниця є не лише у векторі очікувань, а й у симпатіях глядачів. Якщо брати до уваги конфлікт поколінь, на Заході люди чомусь особливо сильно симпатизують головному герою. У діалогах між мамою і сином всі симпатії забирав Андрій Лідаговський, який зіграв сина. А для нашої аудиторії – мама. Це підтверджується і вітчизняними призами, що їх отримали актори, котрі зіграли батьків: до прикладу, Ахтем Сеітаблаєв за роль батька у фільмі “Додому” і Ірма Вітовська за образ матері у фільмі “Мої думки тихі”. Ця думка відтверджується і реакцією залу: Ірма на Заході – це якийсь шум і обтяжливі обставини на шляху головного героя до рахівського крижня і, як наслідок, еміграції в Канаду.

Мої думки тихі

Дмитро Суханов: На Заході стосунки між батьками і дітьми та виховання дітей – більш егоцентричні. А ми живемо на зламі поколінь, коли молоде покоління виховується в європейській парадигмі, а покоління наших мам і батьків – ще у пострадянському, де більш общинний і сімейний уклад стосунків. Відповідно очікування у них один від одного – різні. Тут ця історія читається як стосунки матері і дитини, навіть більше з точки зору мами, а там – як дорослішання молодого чоловіка, де мама невиправданно істерить і багато на себе бере.

Повнометражні комедії, що вийшли за останні роки, відрізняються від вашого кіно. У стрічці “Мої думки тихі” немає оцього кітчевого викривленого представлення українців через бурлеск чи приниження. У вас головні герої є людяними і не викликають бажання насміхатись з них. Чому ви обрали саме таку подачу персонажів і прогнозували, що вона буде вдалою?

Ірма Вітовська: Це дійсно так, наші персонажі не про тролення, вони з любові.

Антоніо Лукіч: Кожного разу, коли я хотів понасміхатись, Діма бив мене електрошокером. Говорив: або ми робимо добре і чесне кіно, або…

Мої думки тихі

Ірма Вітовська: А мені здається, що це просто експлуатація образу Тарапуньки, яка до всіх пір тягнеться. І чомусь українці сприймають через цей персонаж. Це відходить, просто не всі зрозуміли, що це вже стає нецікаво. На обивателю ще експериментують, але є тенденції, що це вже таки не смішно.

Що таке сьогоднішній архетип? Я теж одягаю вишиванку на свята, як даність традиції, але це не значить, що в мене немає гаджета, я не працюю у глобалізованому світі. Це робить кожна людина вже у маленьких містечках, чи варто уявляти її й далі неандертальцем?…

Мої думки тихі
Ірма Вітовська-Ванца

Антоніо Лукіч: Україна – самостійна і сучасна країна, частина світового контексту. –

Ірма Вітовська: Так, і не треба вже далі примітизувати образ українця, як якогось збірного персонажу з анекдотів, продовжувати стару свідому політику бачення такого персонажу.

Дмитро Суханов: У цьому є й велика заслуга того, що телебачення та кіно поступово витісняється інтернетом і стрімінговими платформами. Тобто все більше українців навіть в регіонах поглинають світовий контекст. Усе таки українські виробники медіа й телепродукту йшли на поводу у глядачів: якомога більше вульгарного контенту робили для заробляння грошей з якомога більших мас людей. А наразі на іноземному контексті наш глядач вчиться, у нього прищеплюється смак і він поступово витісняє несмак. Тому і виникає запит на якісну українську комедію.

Ірма Вітовська: Ми побачили, як фільми цього жанру стартонули, а тепер вони спадають. Це ми поїли і все. Натомість “Мої думки тихі” – картина, яка заходить, піднявши планку у сприйнятті гумору.

Антоніо Лукіч: Планка дуже проста, є комедія ситуацій, комедія положень і комедія характерів. Наш фільм – комедія характерів, де головне знаходиться між рядків, не проговорюється, а грається. Поміщаючи дивні характери у відповідні сцени і ситуації, ми вивільняли цей гумор, який більше звучить у паузах між словами, ніж у самих словах.

Мої думки тихі

В одному інтерв’ю, Антоніо, ти сказав: “Насправді, я сам провокую незручності хамством або ще чимось. Так легше намацати характер людини, коли бачиш, як вона викручується з дурних ситуацій. Незручність – це наскрізна для мене тема, але життя дійсно бачиться мені дискомфортним”. А зйомки, які тривали три роки, тобі здавались пеклом, бо ти створював ці незручності, і тобі у відповідь також “прилітало”? Якщо серйозно, які курйозні моменти були на зйомках?

Антоніо Лукіч: Я обожнюю їх створювати, а й сам не люблю відчувати себе дискомфортно. І головна незручність у моєму розумінні – це спілкування між двома людьми. Коли незручність між незнайомцями – це нормально, про це не цікаво знімати і говорити, а коли між близькими людьми – це тема мого фільму. Чи було незручно на зйомках? Так, весь час. Тому я говорю, що якщо у вас батьки не олігархи, то в кіно краще не лізти. Одиниці можуть сумістити це з особистісним благополуччям, що легше зробити в інших країнах. Бути кінематографістом в Україні – це архіскладно, але і весело.

Ірма –  це був радісний промінчик у наших зйомках, професіоналізм вищого гатунку.

Ірма Вітовська: Смішний випадок був у Косино, коли я шифрувалась. Знаєте, як зверталась до мене знімальна команда? “Ану йдіть сюди, Галино Антонівно!…”

Мої думки тихі

Антоніо Лукіч: Справа в тім, що Ірма – дуже впізнавана на Закарпатті. Тому нам доводилося її називати іншими іменами, аби люди не зірвали зйомку.

Ірма Вітовська: Я там не така, як вони звикли мене бачити на обкладинках чи в інтерв’ю. Тому вони й не могли цілковито впізнати.

І як реагували?

Ірма Вітовська: Якщо хтось і зупинявся, то Антоніо швидко називав мене Галиною, – і вони проходили повз.

Мої думки тихі

Антоніо Лукіч: Скажіть правду, вони просто просили вас розписатись на їх купальниках, але маркера не було, тому ви їх і “морозили”…

Ірма Вітовська: (Сміється) Але це була задача надзвичайна, щоб вони не зрозуміли.

Дмитро Суханов: Був ще курйоз. У перший знімальний день, вся група сіла в поїзд і поїхала в Ужгород, дорогою ми знімали сцени в поїзді. Моя роль, як продюсера, була стати між вагонами і якось заговорити продавця риби, аби той не ходив туди-сюди й не потрапляв у кадр. А йому треба було терміново походити між вагонами, бо це його бізнес, а ми добряче заважали.

Мої думки тихі

Антоніо Лукіч: Дімі довелося купити в нього всю ту рибу, і на зйомках ми вже її доїдали.

Ірма Вітовська: Може, давайте пожартуємо?… Ну, Андрій Лідаговський, що зіграв сина, у нас раз добряче напився, що ми два дні не знали, буде він зніматись чи ні.

Мої думки тихі

Антоніо Лукіч: Але це не зрозуміють, це неправда, звісно. У Андрія просто проблеми з алкоголізмом (Усі сміються).

Мої думки тихі

А ви його тому зараз і не взяли з собою на інтерв’ю?

Ірма Вітовська-Ванца: Насправді ми жартуємо. Андрій – дуже вихована й інтелігентна людина.

Ірмо, а як вам було в акторському дуеті з новачком?

Ірма Вітовська: Для мене було шоком, коли дізналась, що цей фільм – дебют сімох членів команди. Я не знала, що сценарій – це дебют, себто автор сценарію і режисер – одна особа. Окрім цього, дебют головного героя, оператора, головного художника… І в останній момент я дізналась, що це також дебют і продюсерської групи!

Антоніо Лукіч: Мабуть, це була катастрофа?…

Ірма Вітовська: Та ні, це було круто. Якраз той варіант, коли всі люди на своєму місці опинились. А буває ж навпаки: не дебют, за роботу беруться профі, монстри, а на виході – нічого.

Яка сцена фільму запам’яталась найбільше?

Ірма Вітовська: Ми її називаємо “сауна”. Нас закрили у старенькій машинці, де немає провітрювання, і ми їздили в дуже велику спеку в Закарпатті… У нас плавився мозок, ми ледве згадували ті діалоги.

Мої думки тихі

Антоніо Лукіч: Приємним бонусом того вечора було те, що ми таки приїхали в Косино, і нам дозволили користуватись усіма термальними басейнами. Фактично тільки знімальна група і плавала…

Як режисеру, яка сцена найбільш вдала?

Антоніо Лукіч: Залежить від настрою. Сьогодні може подобатись сцена з помадою, а в інші дні – сцена зі Славутою. Фільм хоч і є комедією, але мої улюблені сцени – драматичні. Вони просто неочікувано добре вийшли для мене. Я не думав, що, як режисер, можу бути настільки переконливим у такій серйозній розмові.

Ірма Вітовська: Коли ми її робили, ти навіть заплакав. У полі сидить режисер Антоніо зарьований….

Антоніо Лукіч: Про алкоголізм Андрія можна говорити, а про такі речі я забороняю.

Мої думки тихі

Ірма Вітовська: А я ледь не розколалась в одній сцені, коли на руль упала!..

Дмитро Суханов: У фільмі є моменти, коли ти водночас і смієшся, і плачеш. Це якась маленька магія, що розкривається при перегляді.

Ірма Вітовська: Це виклик для артиста. Я ж хребтом відчуваю, що це смішно збоку, але маю ж бути в контрапункті.

Антоніо Лукіч: У цьому і був професіоналізм. Я б точно розколовся.

У другій частині інтерв’ю читайте, чому головна жіноча роль писалась виключно під Ірму Вітовську, яким був найбільший страх при роботі над комедією, як мами “кінобанди” реагують на драматичну комедію. А також про те, чи хотіли творці фільму емігрувати подібно до головного героя, за яких умов наше кіно стане успішним і прибутковим, чи дійсно ми незворотньо запізнилися та що чекає на український кінематограф.

Для головного героя Вадима запис звуків рахівського крижня і еміграція в Канаду – це шанс на все життя. Як у представників творчої професії, що не раз відчували занепад у вітчизняній гуманітарній сфері, чи було у вас бажання емігрувати? І що для кожного з вас відігравало “роль матері”, себто якимось чином утримувало на Батьківщині?

Ірма Вітовська: Я знаю, що, як акторка, я там не складусь. Якщо це західний світ, то це мовна історія, яка пов’язана зі словом. Грати раз на п’ять років слов’янську жінку – це смішно. Колись, якби після школи мене в Америку забрали б родичі, можливо, було б інакше. Але в мене нормально склалось в Україні, де є провали у цій сфері. Якщо кудись їхати зараз, це має бути критична ситуація для України, себто емігрувати головним чином заради дітей.

Мої думки тихі
Ірма Вітовська

Дмитро Суханов: У мене ніколи не було бажання емігрувати, якщо чесно. Бо я доволі багато подорожую: по роботі й просто так. Мені здається, що в цій країні є мінуси для тих, хто хотів би планувати своє майбутнє і знати, що його там чекає. Це країна для тих, хто хоче розвиватись, бо тут велика динаміка всіх процесів. Ви можете проскочити багато етапів розвитку за рік чи два, замість десяти років у Європі. Тут є поле можливостей для створювання. Тут вакуум і дуже динамічне середовище творчості і взаємодії з людьми. Люди достатньо пасіонарні, з ними можна зробити щось цікаве і бути помітним. Якщо ви робите щось добре, то будете помітні, оскільки поряд немає ще ста осіб, які це роблять так само добре. Тому тут є можливість більше чогось досягти, ніж поїхати в дуже конкурентноспороможне європейське середовище і бути одним із тисяч.

Антоніо Лукіч: Для режисера Україна – прекрасне середовище. У контексті роботи над фільмом говорять, що всі щасливі – щасливі однаково, а всі нещасні – по-своєму. У нас цього “по-своєму” дуже багато. І ми живемо у просторі, де конфлікти поруч. Як режисеру, це цікаво розглядати і думати, що з цим зробити. У нас чимало глибоких людей і носіїв цікавої долі, чого не часто зустрінеш на Заході. Ми живемо менш нудним і зрозумілим життям, ніж вони. Це те, що може творчу людину тут тримати, стимулювати її працювати і думати про все це. Я з Ужгорода, там еміграція – це норма життя. У мене майже всі друзі емігрували в Канаду, у Бірмінгем чи в Хайфу. Я був в Угорщині. і мені не дуже хочеться поїхати туди і працювати на фабриці для пакування подарунків, хоч це і не погано. Еміграція – це стан душі, якщо говорити серйозно. І ти від себе не втечеш, жодна зміна декорацій не підмінить зміст. Але, безумовно, у якийсь момент хочеться все кинути і кудись “звалити”. Але щоб серйозно і зважено, то ні.

Мої думки тихі
Інтерв’ю з творцями фільму “Мої думки тихі”

Дмитро Суханов: Я трохи старший, ніж Антоніо. І з 17 років я одночасно і вчився і працював, відкрив свій бізнес у 23 роки. Себто мені завжди в цій країні вдавалось зробити те, що я хочу. Тому у мене не було бажання “звалити”. Я тверезо оцінюю інші культури і контексти, там мені буде достатньо складно. То навіщо?

Чи є різниця у реакціях на фільм нашого і закордонного глядача?

Дмитро Суханов: Спільним є те, що люди не виходять із залу, окрім, як в туалет. Але вони повертаються.

Антоніо Лукіч: Це залежить від країни: у німців сечовий міхур витримує, вони можуть випити 2 пива і не виходити. А якщо серйозно, знаєш, я згадав. У Коттбусі був невдалий досвід показу фільму. Нас поставили в будній день о 2:00 фільмом-відкриттям у провінційному маленькому містечку. Зібралося кілька десятків місцевих пенсіонерів, які не дуже сильно розуміли, що відбувається. І переклад був не субтитрами, а синхронний… Так от вони дуже стримано на все реагували, показ минув у цілковитій тиші. І я зрозумів, що у мене сформувалась претензія до німців, до їх менталітету. Вони живуть, як мені здалося, з якоюсь історичною травмою і не можуть знайти правильні способи вираження своїх емоцій.

А які ви мали страхи при роботі над фільмом і зараз, коли він почав жити своїм життям?

Антоніо Лукіч: Я боюсь таких показів, як в Коттбусі. Але ніхто від цього не застрахований. Після Німеччини мені довелось відійти і розуміти, що це нормально. Прокат зараз запропонує не лише похвальні відгуки, а й негативні. Це буває. Не всі люди плавають з нами на однакових глибинах, не обов’язково хтось глибше, хтось ні. Але втім, наш фільм вимагає не тільки певного поверхового сприйняття, а й занурення вглиб. Ми не робили це кіно для глядачів. Це було гостре бажання висказатись і заявити про себе.

Дмитро Суханов: Але останні роки ми також працюємо і для широкого глядача, коли зрозуміли, що це може бути цікавим всім і кожному, а не виключно фестивальній тусовці. Це розуміння прийшло з появою монтажу.

Мої думки тихі
Дмитро Суханов 

Антоніо Лукіч: Зацікавленість глядачів посилюється у великих залах, комедію добре дивляться, коли довкола сидить багато людей. Якщо ви раптом опинились у залі наодинці чи з кількома людьми, то на вашу душу краще ляже драматична лінія – спілкування з мамою.

Дмитро Суханов: Я люблю дивитися фільм багато разів. Це я тут сиджу, бо ми записуємо інтерв’ю, а так дивився б фільм в залі двадцять п’ятий раз. Я підзаряджаюсь від аудиторії. Бо люди в різних залах реагують по-своєму, але це захоплює.

І наостанок розкажіть, як так сталося, що жіноча роль писалась під Ірму?

Дмитро Суханов: О, це дуже цікава історія!

Мої думки тихі

Антоніо Лукіч: У нас радіоефір, чи ви зможете підкоригувати текст?

Текстове інтерв’ю, але ви можете передати вітання своїй мамі.

Дмитро Cуханов: Мама Антоніо зараз в залі.

То ви привели маму в кіно подібно до того, як і глядачів закликаєте?

Антоніо Лукіч: Так, ми агітуємо ходити на кіно з мамою і своїм прикладом. Найімовірніше, перегляд кіно з мамою буде дискомфортним для обидвох, але якщо кіно не робить вам дискомфортно, значить це погане кіно. Це чудовий привід вибратися кудись удвох. Ми з мамою разом ходили на “Браму”, той фільм став приводом просто поговорити. Там я Ірму побачив і зрозумів, що було б цікаво попрацювати з нею, бо вона гнучка для перевтілень.

Спочатку ця історія писалась про внука і діда. На той час я зняв кілька фільмів про цей тип стосунків: нас і наших прабатьків. Мені вже про це було говорити через кіно нецікаво, хотілося сказати щось нове. Тема з мамою була резонуюча, болісна, і тому я просто зі сценарія діда вилучив, а маму додав. Це сталося за тиждень до початку кастингу. Знаєш, я сів і написав невисказані на маму образи. Отримав 17 сторінок тексту, який і перетворився у цю окрему лінію взаємовідносин з мамою. Таким чином, у мене і з’явилась мама – головний герой.

Мої думки тихі
Антоніо Лукіч

А моя мама порадила на Ірму звернути увагу, сказала: “Ця жінка гарно говорить українською”. Зазвичай, з акторами знайомляться у фільмах чи в театрі, а я “познайомився”, подивившись інтерв’ю на телеканалі. Побачив, як вона говорить, думає, мовчить, сміється. І зрозумів, що це той внутрішній голос, який мені зараз треба. І весь подальший сценарій я писав з того, що в мені звучить голос Ірми Вітовської. Чому? Бо Ірма – актриса перш за все з комедійною органікою, дуже самодостатня і життєрадісна. І тим цікавіше було дати їй комедійній та самодостатній зіграти таку насправді драматичну “маму”.

На вашу думку, коли і за яких умов українське кіно стане успішним і прибутковим?

Ірма Вітовська: По-перше нам не вистачає майданчиків, оскільки більшість населення живе не в столиці і позбавлене доступу до продукту. Варто також відкривати постійно функціонуючі хаби в громадах, аби мали доступ на 20-30 місць. У нас досі є розуміння деяких фільмів як державотворчої складової самого бізнесу. Аби підтягувати суспільство, бізнес також має бути відповідальним, давати певну квоту і приваблювати людей на такий формат. Звісно, за умови, якщо бізнес бачить майбутнє своє і своїх дітей тут, то він буде це робити.

Мої думки тихі

Дмитро Суханов: Ми зіштовхнулись з тим, що чим менше кінозалів у кінотеатрі, тим менша ймовірність, що туди хоч якийсь український фільм потрапить.

Ірма Вітовська: Особливо, якщо йдеться про фільм, який не для дозвілля. В Україні переважно культивували дозвілля, а не закачували зміст. Це призвело до того, що люди відвикли від якісного продукту. А ті, хто не відвик, відвернулись від традиції ходити на кіно. Будьмо чесними, в Україні чимало кіноневдач піарили, як великі здобутки. Це неправильно.

Але я згідна з тим, що на стартапі держава дала всім рівні можливості. Ми побачили, які є помилки системні, що призвело до недовіри. Ок’ей, більше довіряємо, треба піднімати планку і давати можливість тим, хто дає результат. Зараз освітня програма дуже важлива. Мова про можливість дебютів, програми, фестивалі, їхній престиж. Тоді всі політичні і бізнесові еліти будуть приймати активну участь у культурному фоні свого міста, відвідувати не тільки там, де можна себе зафіксувати, а й самим рости.

Антоніо Лукіч: Ірмо, ви дійсно так оптимістично налаштовані щодо кінематографу? Мені просто здається, що він вимирає у всьому світі.

Дмитро Суханов: Він трансформується…

Мої думки тихі

Антоніо Лукіч: Ми трохи запізнились з тим, аби зняти успішне кіно. Це треба було робити в середині 1970-тих. Спізнились років на 50, як на мене. Уже заробляти на ньому пізно, його треба трансформувати в те, що зараз є на Заході. А чи піде глядач на розумне кіно? Я глибоко сумніваюсь.

Ірма Вітовська: В Україні це залежить від якості фільму й від якості глядача. Давайте чесно, його гвалтували достатньо довго. І ця якість не може бути прищеплена різко.

Антоніо Лукіч: Зараз час інстаграму…

Дмитро Суханов: А також Нетфліксу, куди пішли всі талановиті сценаристи й актори. Вони перейшли в іншу форму дистрибуції, і це зростаючий сегмент.

Ірма Вітовська: Нам треба піднімати планку оцього серіального виробництва. У нас уже є досвіди серіалів. Так, вони затратні, дуже важкі, але вже як є. Наприклад, “Перші ластівки”, “Нюхач”. Але ми маємо розуміти, що не можна залишати зону дозвілля такою, якою вона була 15 років тому. Будь-яке “вчора” стає вже несмаком, коли ти його експлуатуєш і воно стає конвеєром. Тут також мова про відповідальність. Будь-який медійний бізнес – це відповідальність державотворення.

Мої думки тихі

Антоніо Лукіч: Будь-яка відповідальність напряму культивується з поняттям особистість. Зараз ми живемо в часи, коли особистість стирається. Це видно і в одязі: живемо в часи моди, а не стилю. Але ж людина не змінюється, а змінюється час, в якому ми живемо. Якщо фільм не про час, а про людину, то він завжди буде актуальним і затребуваним. Ми не робили кіно заради тижня прокату, прокат – це експеримент. Ми робили фільм, який через п’ять років подивляться, і він принесе нам іміджеві дивіденти. Отакі маємо амбіційні цілі.

Дмитро Суханов: Можливо, місія фільму – прищеплювати смак?

Антоніо Лукіч: Це нескромно звучить, Дмитре.

Дмитро Суханов: Так, але ми хочемо дати можливість людям зрозуміти щось незвичайне, не схоже на те, що їм пропонують всі медіа, і що це також може бути добре. Чим більше ми будемо робити таких речей, тим більше люди йтимуть на подібне кіно, що і витіснятиме також імпортовий несмак. Оцю ендорфінову машинку…

Задля швидкого задоволення?

Дмитро Суханов: Так. Яка, утім, не несе в собі жодної глибини, жодного нашого національного контенту і жодної рефлексії. Це як алкоголь, радує, але без сенсу. А наш фільм – історія про зовсім інше.

Мої думки тихі

Мої думки тихі: дивіться трейлер фільму онлайн

Всі фото: Сергій Терещенко

 

 

 

 

Розмовляла Катерина Петренко

 

 

 

 

Джерело: 24

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Вітовська Ірма

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s