Сергій Шипілов, начальник хірургічної клініки Харківського шпиталю: Були періоди, коли лікарі по 5 днів працювали цілодобово, з короткими перервами на перекус

17 січня 2020 р.

Від початку війни Військово-медичний клінічний центр Північного регіону, чи простіше – Харківський шпиталь, прийняв біля 4 тисяч поранених бійців, а також надав допомогу 6 тисячам військових із бойовими травмами. Загалом же через заклад пройшло близько 26 тисяч військових, котрих доставляли з зони проведення бойових дій.

 

Госпіталь, що завжди має бути готовим до масового прийому пацієнтів, війна все ж змінила кардинально. Лікарі, які колись їздили за досвідом із миротворчими місіями у гарячі точки, тепер і самі можуть навчати колег за кордоном. Про зашиті, разом із травою всередині, кульові поранення, нестачу обладнання і кадрів у 2014-му та застосування передових технологій нині, розповів Укрінформу начальник хірургічної клініки шпиталю Сергій Шипілов.

ВСІ ВЧИЛИСЯ НА ГІРКОМУ ДОСВІДІ

– Сергію Анатолійовичу, звичайно, поранені та травмовані – найскладніша категорія пацієнтів. Коли почалася війна, чи готовий був госпіталь до їх прийому?

– Перший період АТО був складний тим, що на наш етап потрапляли як пацієнти, яким уже надали якусь медичну допомогу, так і ті, яких просто з поля бою брали і транспортували в Харків. Та допомога, що надавалася на більш ранніх етапах, не завжди відповідала необхідним обсягам. Її надавали або лікарі звичайних районних лікарень, які були найближчими до зони АТО, або наші мобілізовані лікарі, які, на жаль, ніякого досвіду лікування бойової хірургічної травми також не мали.

– Робили що могли і як могли?..

– Вогнепальні рани не можна зашивати. І це те, що робили на фронті на самому початку. Коли нам доставляли бійців, а в них вогнепали були зашиті, доводилося розрізати таку рану, і були випадки, що діставали й траву, і землю, й елементи одягу… І не можна звинувачувати людей, розумієте… Якщо ми в травні 2014-го приїздили в Ізюм (місто на Харківщині, що межує з Донецькою областю, у місцеву лікарню доставляли поранених – ред.), і я оперував тяжких поранених абдомінальних. Я кажу: «Давайте помиємо». То мені дають флакончик 200-грамовий, а мені ж треба літрів 15 розчину! А в них більше немає! Тобто допомога пораненим надавалася лише в тому об’ємі, який могли забезпечити. Практично всіх пацієнтів, яких доставляли на початку війни, ми змушені були повторно оперувати. Бо рівень первинної допомоги був недостатній для того, щоб запобігти подальшим ускладненням.

– Такий гіркий досвід.

– Дуже швидко намагалися за рахунок наших військових офіцерів, які пройшли Афганістан та інші гарячі точки, реанімувати знання з хірургії поранень. І тут ми відчули нестачу обладнання. Зокрема, в тій клініці, яку очолюю я, а це лікування ушкоджень органів грудної клітки та черевної порожнини: не вистачало обладнання для малоінвазійного втручання, яке б дозволяло швидко визначити патологію і ухвалити рішення щодо її лікування.

НЯЙТЯЖЧЕ – МАСОВІ НАДХОДЖЕННЯ

– Під час боїв, коли були великі втрати, яке пригадуєте у шпиталі максимальне навантаження?

– Найтяжче у військовій хірургії і те, чого немає у цивільній медицині, – масове надходження. Світлодарська дуга, Іловайськ, бої за Луганськ. За день надходило до 160 людей. Було якось 174 одноразово. Привезли, розвантажили. Хто в якому стані… З автоматами, зі зброєю. Визначити черговість надання допомоги – головна і найскладніша задача. З липня 2014-го до лютого 2015 року було найважче. Траплялися періоди, коли по 3-5 днів лікарі взагалі не розходилися, працювали цілодобово, з короткими перервами на якісь пів години, хоча б перекусити, просто перевести дух. Плюс колосальне навантаження документальне. Це ж усе слід було описати, оформити картки, бо ж людей треба було далі транспортувати. Бувало таке, що ми всю ніч оперували, а на 9-ту, 10-ту годину ранку вже планувалися борти (доставка поранених, – ред.), і ми до цього часу мали повністю закрити історії, зробити перевідні.

І персонал шпиталю ще ж був залучений у передовій групі, наближеній до зони бойових дій. Тобто частини хірургів, анестезіологів, медсестер – не було. Але справлялися. Військово-медична академія щотижня присилала на ротацію лікарів. Допомагали активно харківські цивільні лікарі, служба екстреної допомоги, волонтери. Досить швидко ми зорієнтувалися, налагодили необхідний рівень допомоги. Більшість пацієнтів, яких евакуювали від нас на наступний етап лікування, уже повторно не оперувалися.

– Зараз поранених небагато.

– На щастя. І ми вже стараємося проводити планову евакуацію за профілем. Наприклад, Львівський центр є профільним з нейрохірургічної допомоги, бо там є реабілітаційний центр хороший. Тобто надаємо допомогу в нас, а потім, на 3-тю, 5-ту, 10-ту добу відправляємо далі. Головний військово-клінічний шпиталь у Києві орієнтується на поранення грудної клітки, черевної порожнини. Одеса – поранення очей. Як шпиталь, який розташований найближче до зони ООС, ми маємо бути щодня готові прийняти 10-15 важкопоранених, тому, так би мовити, «накопичувати» пацієнтів не маємо права.

ВАКУУМНІ ПОВ’ЯЗКИ ТА МАГНІТНІ ІНСТРУМЕНТИ

– Ви сказали, що швидко впровадили ендоскопічні методики, тобто з’являлося нове обладнання?

– У 2016-му році чудову ендоскопічну стійку подарував госпіталю уряд Японії. Вона має хороші можливості й дуже нам допомагає. А нещодавно ми отримали дві нові ендоскопічні стійки, придбані державним коштом. Одна з них – для лікування органів грудної клітки і черевної порожнини, друга – для лікування великих суглобів. Ми зможемо надавати ще більш якісну допомогу, покращити діагностику, бо це обладнання Full HD, що дозволяє деталізовано оглядати органи, виявляти всі можливі пошкодження, осколки. І не тільки виявляти, а й малоінвазивно їх видаляти, не роблячи великих розрізів, які суттєво ускладнюють післяопераційний період при важких бойових травмах. Також нам було потрібне рентген-обладнання для виявлення чужорідних тіл – і ми його отримали. Це так званий електронно-оптичний перетворювач, який у режимі реального часу допомагає нам інструментами добиратися до чужорідних тіл і видаляти їх.

– Ще у 2016 році хірурги шпиталю продемонстрували ЗМІ магнітні інструменти, які дозволяють видалити майже всі осколки. Напевне, їх уже використовують і в інших госпіталях?

– За моєю інформацією, вже й інші країни купують сертифікати, щоб їх виготовляти й використовувати в своїх медзакладах. Бо це дуже прогресивна методика. Звичайно, магнітні інструменти були і раніше. Але колеги, один із них – Володимир Негодуйко, доктор медичних наук, який зараз керує нашою клінікою невідкладної допомоги, суттєво їх удосконалили. Розміри, форма, спеціальні системи захвату цих осколків – ми дуже пішли вперед у лікуванні вогнепальних поранень. Видаляємо зараз осколки з легень, діафрагми, середостінь, печінки, кишківника, зачеревного простору. Де дозволяють стандарти, ми використовуємо ендоскопію та ці магнітні інструменти.

– Які ще передові технології використовуєте?

– Ми активно застосовуємо такий напрям лікування ран, як вакуумна терапія. Це те, чого в Україні практично не було до початку війни. Оскільки апарати та витратні матеріали дороговартісні, використання було обмеженим. Та ми про цю методику, звичайно, знали. Спочатку прохали волонтерів допомогти з обладнанням, так званими вакуумними аспіраторами, пізніше вже почали все це закупляти централізовано.

– У чому полягає ця терапія?

– Вона пришвидшує процес загоєння великих ран у кілька разів. На рану накладається спеціальна пов’язка, її можна назвати «губкою», вона просочується певним антибактеріальним розчином. До цієї «губки» підключається вакуумний аспіратор, який видаляє все, що продукується раною. При такій вакуумній пов’язці не треба перев’язок, а краї рани самі по собі зближуються. Сеанс накладання однієї такої пов’язки складає до 5 днів. Загалом до п’яти сеансів провели – і рана вже практично готова до того, щоб її просто зашити.

– Оволоділи ще якимись методиками?

– Щодо артроскопії (мінімально інвазійна хірургічна маніпуляція, яка робиться для діагностики та/або лікування пошкоджень внутрішньої частини суглоба, – ред.) наш колега захистив кандидатську. Це дуже перспективна методика. Мало того, що вона дозволяє деталізувати всі пошкодження, які при травмах виникають, а травм дуже багато, особливо це пов’язано з колінним, плечовим суглобами, але й при проникаючих пораненнях провести видалення осколків.

ВІДКРИЛИСЯ НОВІ ВІДДІЛЕННЯ

– Тобто воєнні події вивели надання допомоги на геть інший рівень?

– Так. У нас в 2015-му з’явилися нові відділення. Однією з найсерйозніших за тяжкістю поранень є судинна патологія, пошкодження крупних судин, тому створили окреме відділення. Спочатку з допомогою провідних фахівців міста, а потім уже самостійно ми оволоділи всіма методиками, що дозволяють лікувати пошкодження судин, і найголовніше – які дозволяють рятувати кінцівки. Щороку через нас біля 15-20 пацієнтів проходили з пошкодженнями судин, коли успішно були або вшиті ці поранення, або спротезовані, але кінцівки було збережено. Також з’явилося нейрохірургічне відділення. За час війни дуже багато пройшло пацієнтів із пораненнями голови, ураженнями спинного мозку. Напевно, якщо порахувати всі вогнепальні поранення в Україні, то за 5 років у нас було проведено більше операцій, ніж сумарно по всій країні… Це категорія вкрай важких пацієнтів.

– Створювалися відділення, бо гостро постала потреба. Але ж їх і наповнити фахівцями треба було. Яким чином кадрове питання вдалося вирішити?

– Ці кадри формувалися з лікарів, які спеціалізувалися в загальній хірургії, закінчили військово-медичну академію. Вони проходили відповідну спеціалізацію додатково. Звичайно, ми залучали і продовжуємо залучати фахівців із провідних харківських закладів за потребою. Це й Інститут загальної та невідкладної хірургії ім. Зайцева, й Інститут патології хребта та суглобів iм. Ситенка, і Науково-дослідний інститут протезування, Інститут медичної радіології ім. Григор’єва. Наприклад, за весь час у нас пройшло 12 пацієнтів із пораненнями серцевої сумки та серця. Звичайно, такі поранені потребували високоспеціалізованої допомоги, використання апарату штучного кровотоку, тож вони одразу направлялися до Інституту ім. Зайцева. Поранення спинного мозку – інститут Ситенка, і його провідні фахівці, й головний лікар беруть активну участь у лікуванні.

Так, нові відділення заповнилися кадрами, які сформувалися вже під час війни, але деякі наші спеціалісти зараз уже їздять у Європу з доповідями про вогнепальні поранення тих чи інших органів, особливо про поранення, отримані військовими внаслідок використання високоенергетичної зброї, бомб, мін, зокрема, й систем «Град», «Ураган». Європейські хірурги не уявляють, яких каліцтв завдають уламки, маючи таку колосальну кінетичну енергію. Тому ми ділимося цією інформацією і ведемо активну наукову роботу.

КОЛИ Й ПЕРЕДОВІ ТЕХНОЛОГІЇ БЕЗСИЛІ…

– Не можу не запитати. Восени громадськість приголомшила новина про смерть командира 128-ї гірсько-піхотної бригади Євгена Коростельова (12 листопада він разом з іншим офіцером підірвався на міні неподалік від Новотроїцького під час обходу передових позицій, а за тиждень, 19 листопада, помер у харківському госпіталі, – ред.). Чому його не вдалося врятувати?

– Дуже тяжке поранення внаслідок досить потужного вибуху. Він втратив частину правої нижньої кінцівки і стопу зліва. Але не це стало причиною смерті. Головне – масивна контузія легень. Розумієте, вибухом настільки струснуло легені, що вони не змогли відновитися. Поступово прогресувала дихальна недостатність, яка посилювала серцево-судинну недостатність… Була дуже висока температура останні два дні – також центрального ґенезу, через таку загальну травматизацію. Протягом тижня, що він перебував у нас, ми залучили всіх можливих експертів – харківських спеціалістів, з Києва приїхав в.о. головного анестезіолога Міноборони. Скажу так: те, що він дожив до нашого етапу (до перевезення в Харків, – ред.) – це був результат глибоких і системних дій від самого початку. Там, на передовій, його ж змогли витягти після цього вибуху, надати допомогу у Волноваській лікарні, потім, приймаючи ризики, було рішення передати повітрям до нас. Якби не злагоджена система евакуації, то і до Харкова він не потрапив би. Та наші сукупні дії не дали бажаного результату, таку травму він отримав, смертельну, на превеликий жаль.

– Останнім часом ще були такі тяжкі випадки?

– За останні пів року це наш другий пацієнт, який помер через дуже тяжке поранення. Перший – також із відривом кінцівок, але там ведучою була травма нирок, отримана в бою… Не змогли його врятувати. Загалом же багато пройшло тяжких поранених, і ми вже маємо необхідний досвід їх лікування.

– Також військові просто хворіють, як усі люди. З чим потрапляють сюди з передової?

– На перших етапах війни, коли не налагоджені були системи харчування, розміщення військових, дуже багато було випадків запалення підшлункової залози, тобто не було нормальної їжі, якісної питної води, плюс – споживання спиртного. До 30-ти випадків на рік було гострих панкреонекрозів, на лікування яких ішли колосальні суми, бувало, що й біля 600 тисяч на одного пацієнта. Але поступово, коли почала працювати система забезпечення, кількість таких захворювань знизилася.

І ми маємо таку ж картину, як і в цивільному житті у людей, – жовчнокам’яна хвороба, апендицити, грижі, непрохідності, захворювання судин, остеохондрози, захворювання суглобів. І, на жаль, онкологія. Це величезна проблема, бо такі пацієнти потребують не лише оперативного втручання, а комплексного підходу. А онкологічна допомога в нас у країні надається за територіальним принципом. Тобто ми маємо діагностувати і швидко перевести військового в його рідний регіон, де він отримає хіміо- та променеву терапію.

– А психологічна служба в госпіталі є?

– Так. І це величезна допомога лікарю будь-якого профілю, коли з пацієнтом працює психолог. Бо не завжди людина говорить про все, що її турбує. А така більш довірча бесіда з лікарем-психологом має позитивний вплив. Бо дуже багато є посттравматичних розладів. Практично з усіма пацієнтами, які до нас потрапляють, спілкуються психологи. І вже за потреби спільно з психіатрами, невропатологами вирішують проблеми. Також психологи спілкуються і з родичами, які приїздять до військових.

– А в цілому матеріально-технічне забезпечення в установі яке?

– Шпиталь розвивається – ви й самі бачите. Нові вікна, ремонти відділень проводяться, й заміна ліжок на нові, встановлюються кондиціонери. Значні кошти отримали за останні роки. Зараз капітальний ремонт в операційному відділенні, планується – в реанімаційному та відділенні невідкладної допомоги. А ще ж ми отримуємо реанімобілі сучасні. Якщо до війни мали 2 машини, зараз – 8. І що дуже важливо: ми можемо підбирати й замовляти те обладнання, яке на нашому рівні надання допомоги необхідне. Ті ендоскопічні стійки, про які я вже говорив, вони прийшли саме у тій комплектації, яку ми прохали. Ліки, матеріали – все замовляється оперативно. На початку війни нам дуже допомагали волонтери, зараз основне навантаження – на державі.

 

 

 

 

 

 

Розмовляла Юлія Байрачна, Харків
Фото В’ячеслава Мадієвського

 

 

 

 

Джерело: Укрінформ

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Третя російсько-українська війна

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s