Сергій Плохій, історик: Часткове знання історії є небезпечнішим, аніж її повне незнання

31 жовтня 2019 р.

Історичні стереотипи найживучіші у суспільствах, які не знають своєї історії чи нею не цікавляться. Відтак стереотипне уявлення про минуле є особливо шкідливим і небезпечним, адже постає бездонним джерелом для найрізноманітніших спекуляцій на історичні теми. Про вміння популяризувати історію так, аби нівелювати ці негативні тенденції, ми поговорили з професором історії, директором Гарвардського українського наукового інституту Сергієм Плохієм.

 

— Пане Сергію, історія ховає в собі безліч стереотипів, на яких часто спекулюють політики популістичного ґатунку. Які з найшкідливіших історичних стереотипів в українській суспільній свідомості ви б виокремили?

— Один із таких стереотипів, як мені здається, це —  чітка межа між Сходом і Заходом. І розуміння цієї межі як цивілізаційної. Цей стереотип призводить до дуже серйозних наслідків. Адже він може використовуватися так, як зараз використовується в контексті російсько-української війни. Проблема в тому, що ці стереотипи — не те, що не мають жодного підґрунтя — підстави для їхнього існування справді є, але вони значно перебільшені. Бо в реальному житті немає чіткого поділу в Україні. Якщо б ви сіли в літак і полетіли зі Львова в Донецьк, або тепер в Запоріжжя чи Маріуполь, то, звісно, зрозуміли б, що це інший контекст. Ви побачили б іншу архітектуру, почули б іншу мову. Якщо ж будете подорожувати автомобілем, то цієї межі взагалі не буде. Фактично є цілий шар перехідних зон, які роблять нас тими, ким ми є. Вони виникали в результаті певних історичних подій протягом довгого періоду.

Є цілий шар перехідних зон, які роблять нас тими, ким ми є

І абсолютно немає рації абсолютизувати імперські поділи на кшталт австрійського кордону. Бо в міжвоєнний період Галичина і Волинь, яка до 1914 року була оплотом російського великодержавництва, опиняються в рамках однієї держави. А нині, якщо говорити про якісь культурні, мовні стереотипи чи політичну поведінку, то Галичина і Волинь складають один великий макрорегіон. Це один з прикладів того, що вибіркове використання історії є небезпечним. Тобто часткове знання історії є небезпечнішим, аніж її повне незнання.

— Книгу про вбивцю Степана Бандери Богдана Сташинського ви написали у жанрі детективу. І це приклад того, як можна долати стереотипи  писати про історію доступною мовою. Судячи з багатьох рецензій, Вам це вдалося. Наскільки складно історичну достовірність вкласти у художні рамки?

— Це справді складно. Особливо для професійного історика. Ця книжка, як жодна інша, фактично була докорінно перероблена в порівнянні з початковим варіантом. Від моменту написання першого абзацу й до публікації вона зайняла найбільше часу з усіх моїх книжок. Це було пов’язано якраз з тим, що я намагався, по-перше, зрозуміти, в якому жанрі її подати. По-друге, зрозуміти правила цього жанру. Потім я збагнув, що правила жанру для детективу у “фікшн”, тобто у художній літературі, є зовсім іншим, ніж у літературі “нон-фікшн”. Все це мені довелося пройти. Тому я можу засвідчити, що це складно, але можливо. І судячи з тих рецензій і відгуків, про які ви згадали, у кінцевому результаті читацька реакція винагороджує автора. Так, це довго і небезпечно для репутації, бо кожна книжка в незнайомій, в ще невідпрацьованій манері писання — це завжди ризик. Але я дуже задоволений, що прийняв цей виклик і ризикнув. І раджу своїм колегам по історичному цеху — експериментуйте.

— Написання таких книг є також одним із елементів праці публічного історика. Хто ще з українських істориків, на вашу думку, має потенціал для такої роботи?

— Публічну історію викладають в Українському Католицькому Університеті і, мабуть, більше ніде в Україні. Але публічна історія має багато вимірів: музейна робота, публіцистика, виступи на радіо і телебаченні. Також і написання книг. Я думаю, що найвідомішим в Україні публічним істориком та інтелектуалом є Ярослав Грицак. Його жанри — це, переважно, есеїстика, блоги та публічні виступи.  Так що, доцільно говорити не про потенціал, а про конкретних людей, які вже цим займаються. Досить активно в цій ролі виступала і зараз продовжує виступати Наталя Яковенко у Києві, яка пише і цікаво, і науково. У руслі популяризації історії створюються і такі проекти як LІКБЕЗ. Так що Україна має істориків-публічних інтелектуалів. Мабуть, має їх не досить, але це явище, яке вже існує на сьогодні.

 Як можна переконувати українських істориків, які пишуть ще, напевно, в радянському стилі, працювати для широкої, масової аудиторії?

— Ми є частиною регіону, де уявлення про історію як справжню науку й уявлення про писання для загал є розведеними. Для спеціалістів існує історія як наука, для загалу — науково-популярний стиль.  Цей погляд поширений в Україні, в Польщі та Росії. Тобто це таке макрорегіональне явище. І, фактично, кожен професійний історик, чи, приміром фізик дивиться на такі науково-популярні речі знизу. Термін “нон-фікшн” тільки починає з’являтися  у нашому середовищі. І він пов’язаний, принаймні, в моєму уявленні, з британською традицією, яка була прийнята у США. Згідно неї можна писати популярно, але, пропонуючи водночас нові наукові підходи. Ставити нові питання і впливати не лише на суспільну свідомість, а й на науку. І я думаю, що таке розуміння прийде і до нас. Адже вже з’явився термін “нон-фікшн”, а в деяких книжкових фестивалях для нього навіть вже є окрема категорія. Крім того, Україна тепер відкритіша стосовно західних впливів. Тому, ми будемо поступово входити в це русло.

Якось мені розповідали якось, що дуже важко перекладати військові тексти з англійської на українську, бо український вояк думає, говорить і мислить лише мовою уставу чи статуту. Натомість в американській армії є інший статут і більша свобода висловів. Мені видається, таке порівняння демонструє ситуацію з нашою історіографією, коли вважається, що писати науково — це писати за статутом, успадкованим ще від історіографії XIX століття.

— Разом з тим, що двері на Захід відчиняються, багато молодих українських істориків вже говорять англійською.

— Так, і головне —  читають.

—  Для того, щоб іноземним історикам розуміти Україну і її контексти, потрібні дискусії з українськими істориками. Як відбувається цей процес?

— Є невеликі групи українських істориків, які інтегровані в ширший історіографічний простір. Одна з них, це історики, які сьогодні згуртувалися навколо УКУ. Маємо схожий гурток навколо Києво-Могилянської академії, в якому є, переважно, ранньомодерні історики, але не тільки. Ще є фахівці в Інституті історії України в Києві, які теж інтегровані в ці процеси. Всі вони є частиною такої мережі, яка розкидана по Україні. Десь в Харкові, десь в Луцьку, але з центрами в Києві і Львові. Такі середовища є меншістю. Вони не можуть зупинити потік всього цього дрантя, який іде через ради по захистам. Але вони виконують надзвичайно важливу роль, бо створюють певний стандарт. Тим більше, що маємо сьогодні феномен, якого раніше не було — наші історики їдуть за кордон. Раніше це були якісь поодинокі випадки, а зараз, їдуть, здобувають освіту і не поривають зв’язків з Україною. Відповідно, це створює мережу між істориками не лише у Східній Європі, а й у цілому світі. Це такі струмочки. Річки ще немає але все починається з струмочків.

— Чи можуть ці струмочки розростися до річки, яка б утворила спільний міжнародний історичний знаменник? Задля узгодження спільної історії. Позаяк, приміром у Польщі зараз активно спекулюють на темі спільної історії з українцями. Чи можливе розростання до такого масштабу, аби таких спекуляцій було якомога менше?

—  Не завжди, але в більшості випадків, коли збираються професійні історики, то бійок не буває. Тобто всі вони спілкуються однією мовою. Можуть бути якісь дискусії, але, наприклад, про різню євреїв під час Хмельниччини дослідники можуть говорити спокійно та виважено. Коли фахові українські дослідники зустрічаються з ізраїльськими, то відбувається цілком цивілізована розмова. На таких зустрічах вибудовуються консенсуси і спільне розуміння. Однак цього немає в суспільствах. Це свідчить про те, що проблема не в істориках, а у тому, що історію інструменталізують. Допоки польське чи угорське суспільство буде проходити через етапи, коли їм треба мобілізувати під певні політичні завдання радикальний націоналізм, то доти вони матимуть у своєму історичному просторі постійну присутність і Бандери, і Волині, і українців у ролі  “різунів”. Те саме можна сказати про Росію. І те саме можна говорити і про наше ставлення до сусідів. Я не хочу ідеалізувати ситуацію серед українців, бо є теми, на які важко говорити і нам. Та загалом, більшість тем, які є болючими для суспільства, для істориків такими не є.

 

 

 

 

Розмовляв Володимир Молодій

Фото: Катерина Москалюк

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Плохій Сергій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s