Ігор Мовенко про переслідування в Севастополі: Співробітники СІЗО дивувалися: ”У нас вже 37-й рік?”

9 січня 2020 р.

Історія севастопольця Ігоря Мовенка стала одним із прикладів того, як в анексованому Криму можуть переслідувати людей із проукраїнською позицією. Про те, як після побиття потерпілий сам перетворився на обвинувачуваного, як сім’я Мовенків пережила процес над Ігорем, та як триває життя на материковій частині України ‒ в інтерв’ю з колишнім політв’язнем на Радіо Крим.Реалії.

 

‒ Ми дізналися про вашу історію у 2016 році, коли вас спочатку побили за українську символіку, а потім піддали політичному переслідуванню. Але відмотаймо трохи раніше. Адже ви не були українським активістом до 2014 року в Севастополі?

‒ Насправді так, багато кримчан не були активістами. Я народився в Севастополі, але прожив там буквально рік. Потім батьки переїхали до Керчі, і до 2002 року я жив там. Тільки коли одружився, вирішив переїхати на свою батьківщину. Севастополь у Криму вважався просунутішим містом, живішим, там було більше можливостей. Коли почалися події Революції Гідності, було дуже важко дивитися прямі ефіри. Тут же явно йшла дезінформація з боку російських ЗМІ, це дуже дратувало. У той момент прокинувся ‒ не знаю, як зараз це назвати ‒ патріотизм? Неприйняття того, що робить Російська Федерація.

‒ Які настрої були в місті?

– Дуже різні. Люди розділилися і не розуміли, як поводитись у тій ситуації. Там було багато явно проросійських людей, а була просто інертна частина населення. Мовляв, влада зміниться ‒ ми підлаштуємося, житимемо далі. І були люди на зразок мене, які не хотіли це приймати, намагалися боротися. Тоді це означало показувати, що ти українець: говорити про це, носити українську символіку, поки це було можливим. Багато хто боявся. Мені іноді на вулиці просто тиснули руку за те, що я ішов із гербом України. Але не потрібно також забувати, що дуже багато людей привезли з Кубані, з Росії вже в 2014 році. На початку березня ми вийшли на мітинг біля пам’ятника Тарасу Шевченку, і там був вже такий антимітинг проросійськи налаштованої публіки. Це були явно не жителі Севастополя: такі мужики один до одного, однакові на зріст, із прапорами, як за рознарядкою, стали і намагалися перекрикувати нас. Звісно, у Севастополі також жили люди з громадянством Росії ‒ вони теж брали участь у всьому цьому.

‒ Потім відбувся так званий референдум. Що ви робили тими днями?

‒ Я навіть взяв відеокамеру і пішов відзняти декілька виборчих дільниць. Хотілося зафіксувати це, хоч у мене не було дозволу, я не журналіст. У результаті мене звідти вигнали, але я встиг зняти невеликий сюжетик ‒ напівпорожні урни о шостій годині вечора. Було три урни, і в кожній, можливо, лежало по сотні бюлетенів, тобто явка була дуже маленькою. До мене підбігла місцева «самооборона», причому українська міліція сиділа в куточку й нічого не робила. Виштовхали, почали комусь телефонувати, але я ретирувався.

Чесно, я до останнього вірив, що українська щось зробить і Крим повернеться під юрисдикцію України. Напевно, розуміння, що це неминуче й надовго, прийшло наприкінці 2014 року. Я до останнього пручався отримувати російський паспорт, причому на роботі тиснули. У результаті паспорт я отримав 31 грудня ‒ в останній день, коли його можна було оформити безкоштовно. Тоді я вже остаточно зрозумів, що це надовго, і прогнозував, що на років п’ять. Зараз уже зрозуміло, що це не на п’ять і не на десять років.

‒ У вас була стратегія, як жити далі в таких умовах?

‒ Для мене тоді стало важливо показати світовій громадськості, що в Криму, а тим більше в Севастополі живуть українці. Пропаганда каже, що усі тут росіяни, що всі говорять російською мовою, всі раді Росії. Тому я носив українську символіку, говорив про те, що я українець, не боявся заводити політичні розмови. Писав у соцмережах, дуже різко реагував на різні висловлювання з боку адептів «русского мира». З 2014 року від мене відмежувалися усі друзі. Моя дружина виявляла свою українську позицію, працюючи навіть в українській фірмі Novus, але люди там були налаштовані зовсім не проукраїнськи. У результаті її звільнили, коли я вже потрапив до в’язниці. Їй знижували зарплату до самого мінімуму, потім просто довелося піти.

‒ Саме відеозвернення вашої дружини після того, як вас побили, привернуло увагу ЗМІ і правозахисників. Нагадайте коротко, що трапилося.

‒ На велосипеді у мене наклейка «Азова» (добровольчого полку ‒ КР) та герб України. Так я катався півтора року. Я зупинився біля магазину Novus із камерами спостереження, пішов зняти гроші в банкоматі, а коли повернувся до велосипеда, чую: хтось підходить із правого боку і починає нецензурно лаятися. Я повертаюся, і він починає просто мене місити. Повалив на землю, надів стяжки на руки. Це було настільки різко й незрозуміло…

В результаті я з’ясував, що це колишній працівник «Беркута» Володимир Суходольський. Він був на Майдані, у 2014 році в Севастополі їх зустрічали як героїв. Потім влаштувався в Росгвардію. Під час побиття зібрався натовп, люди дуже негативно були налаштовані незалежно від мого стану. Хтось пропонував добити. Страшний момент був. Це справжнісінький фашизм XXI століття. Побили мене за національною ознакою, саме як українця: якщо я з українською символікою, значить я недолюдина.

‒ Звісно, ви звернулися в поліцію через факт побиття. Що з цього вийшло?

– Ми писали заяви в усі інстанції, починаючи від прокуратури, закінчуючи Росгвардією. У підсумку слідчий просто в неформальній бесіді мені сказав, що вони не можуть на Суходольського відкрити справу, тому що в Севастополі він вважається героєм. Але я продовжував писати заяви, тому вони долучили ФСБ, яка вже притягнула мене до кримінальної відповідальності за те, що змогла знайти. Це було важко, я законослухняний громадянин. Але знайшли коментар у соцмережі, притягли за вуха, що він екстремістський.

‒ Таке жорстке затримання ‒ за коментар в Інтернеті? Що було далі?
Йшлося про те, що потрібно зробити зі зрадниками, з окупантами, з тими, хто ходив на референдум після повернення України до Криму. Я написав жорстко: тих розстріляти, тих повісити, тих депортувати. У принципі, в таких пабліках, де обговорюють Росію та Україну, можна кожного притягнути. Суть російських законів у тому, що статтю знайти не проблема, була б необхідність. У моєму випадку вона була. На мене влаштували цілу засідку, коли я йшов на роботу, затягли до мікроавтобуса, почали бити, руки заламувати, вимагали зізнатися, що я це писав…

‒ Повезли в ФСБ, вимагали свідчення, що коментар був дійсно екстремістський. Погрожували розправою і над моєю родиною, мовляв, у тебе там дочка у школі, подумай про них. У підсумку я написав це зізнання, і мене відпустили. Через кілька місяців вони завели кримінальну справу. Тобто в принципі, коли вийшов із ФСБ, я міг поїхати, але я не вірив, що це закінчиться реальним терміном. До того ж, мене внесли до списку Росфінмоніторингу як підозрюваного в екстремізмі ‒ так, навіть підозрюваних вносять. Блокуються всі рахунки, карти, електронні гроші, причому дружині теж не можна було взяти кредит або скористатися Webmoney. На роботі до моєї позиції ставилися лояльно, і проблем у принципі не було. Я не хочу говорити детальніше, щоб не підставляти людей у тій фірмі.

‒ Як розвивалася справа?

‒ ФСБ наробили дуже багато дурниць під час слідчих дій. Спочатку вилучили у мене ноутбук, потім повернули, а далі зрозуміли, що він потрібний їм як доказ. Почали мені негласно погрожувати, щоб я сам віддав якийсь комп’ютер, щоб долучити його до справи. Який-небудь! Переписували папірці заднім числом. На суді ми попросили увімкнути цей комп’ютер, але зробити це не вдалося. Вони його зламали, розібрали. Було враження, що суддя зацікавлений справедливо розібратися, він вислуховував нашу позицію, прокуратури. Виглядало як нормальний суд, але потім, зокрема, з питань самого судді, все стало зрозуміло. Він питав, як я ставлюся до «приєднання Криму до Росії». До справи це не має жодного стосунку, але це було головне запитання ‒ їх вже не хвилювало, що я там написав. У результаті навіть прокурор просив умовний термін, а дали два роки реального терміну загального режиму та пів року заборони на користування Інтернетом. Я пробув у СІЗО два місяці, апеляційний суд змінив вирок на два роки умовно.

– Ви відчували підтримку правозахисників з материкової частини України?​

– Морально допомагало, так. Я тільки читав новини, коли міг. Я вважаю, держава мала мною займатися, а не вони. Це ж з усіма політв’язнями так, кожен відданий сам собі. Не виділили коштів на адвоката, не допомагали, поки я був у СІЗО. Єдиний момент ‒ МЗС подав адресний протест. Були місцеві хлопці, які допомагали з передачками, зустріли біля СІЗО. Якби не вони, дружині було б дуже важко. Їй доводилося і працювати, і возити передачки з Севастополя до Сімферополя. У принципі, керівництво СІЗО та співкамерники з розумінням поставилися до моєї ситуації, що дивно. Дізнавшись, що я тут за коментар в Інтернеті, співробітники СІЗО запитували: «У нас що, 37-й рік вже почався?». Вони самі були шоковані. За коментар у них ще ніхто не сидів, навіть у Росії давали умовні терміни. Я не знаю, з чим пов’язана зміна вироку. Можливо, ФСБ просто хотіла мене покарати, щоб я хоча б два місяці провів у СІЗО.

‒ І тоді вже ви залишили Крим. Важко далося рішення?

‒ Так дуже. Я не хотів їхати з Севастополя ‒ ми любимо море, природу. Я сумую, хочу назад, в український Севастополь. Кримська правозахисна група нам допомогла, нам орендували житло, і ми туди переїхали. У результаті держава видала одноразову допомогу для політв’язнів у розмірі 100 тисяч гривень. І все ж дуже важко виходить інтегруватися. Звісно, тут я відчуваю себе вільним, але не можу знайти роботу. Я був діджеєм у Севастополі, тут знайти таке важко. Дружина знайшла роботу. Також немає друзів тут, із ким можна було б розділити проблеми. Зараз музика для мене хобі, не більше. У Києві я став викладати композиції в соцмережі.

‒ Коли буде можливість повернутися до Криму ‒ куди поїдете в першу чергу?

‒ Для мене море важливе. Я, звісно, на море поїду ‒ на Південне узбережжя Криму, будь-який скелястий пляж. Я думаю, тоді, коли я зможу туди повернутися, там зникнуть ці паркани. Я хочу сказати українцям у Криму, щоб вони трималися й були обережнішими. Якщо ви не визначилися між Україною та Росією, в принципі, найголовніше ‒ не дивіться російське телебачення. Не забувайте Україну.

(Текст підготував Владислав Ленцев)

Анексія Криму Росією

У лютому 2014 року в Криму з’являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об’єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.

16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.

Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції. Росія заперечує анексію півострова та називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.

Розмовляв Сергій Мокрушин

 

 

 

 

Джерело: Крим. Реалії

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s