Євген Синиця, археолог-славіст: Історія може стати зброєю масового враження

23 грудня 2019 р.

На кандидата історичних наук, співробітника кафедри археології та музеєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка Євген Синиця ніяк не схожий. Кенгурушка, джинси із накладними кишенями на колінах, кросівки – такого частіше зустрінеш у клубі на концерті якоїсь “хеві-метал”-групи. А тут ранні слов’яни! Тим часом – ось яскравий приклад, як буквально на наших очах змінюється обличчя сучасної вітчизняної науки.

 

Саме такого спікера у співрозмовники я й шукав, коли зателефонував доктору історичних наук (1995), завідувачу кафедри археології та музеєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професору Ростиславу Всеволодовичу Терпиловському та попросив посприяти інтерв’ю. Він мені й порекомендував Євгена Синицю.

НИНІ, ХОЧ ЯК ДИВНО, УКРИ – БРЕНД, ЯКИЙ… У НІМЕЧЧИНІ НЕПОГАНО ПРОДАЄТЬСЯ

– Сьогодні на українських сайтах патріотичної орієнтації тиражуються дивні міфи. Ось, будь ласка, “уперше згадка про укрів з’явились у IX столітті. Значить, нам більше тисячі років”.

– У ІХ столітті? Ні, це зарано. Найраніші згадки про укрів відносяться до Х ст. І згадки ці абсолютно конкретні.

данський історик Саксон Ґраматик, гравюра
данський історик Саксон Ґраматик

– Які саме?

– Йдеться про союз слов’янських племен, які мешкали на річці довжиною 103 км, що називається Ікер і тече на північному сході Німеччини; польською вона – Wkra, а німецькою – Ucker… Загалом-то, зважаючи на археологічні дані, слов’яни заселили землі сучасної федеральної землі Бранденбурґ, між річками Ельба та Одер, ще десь у VІ ст. Однак ті, хто й справді називали себе украми, укрянами, укранами, починають фігурувати у джерелах від Х ст., а основні відомості про них датуються ХІ – першою половиною ХІІ ст. Й належали украни до західних (!!!) слов’ян. (Мій співрозмовник промовисто складає пальці в пучки – й цей індивідуальний жест буде багато про що свідчити. Дуже жвава жестикуляція. Чи встигатиме фотограф? – О.Р.)

Слов`янські племена, що називали себе украми, до українців не мали жодного відношення

– До українців вони мають відношення?

– Жодного!

– А до теренів України?

– Також – ні. Хоча тепер землі союзу цих племен визначаються слов’янським топонімом Уккермарк (Uckermark): центр району – місто Пренцлау.

– Он воно як!

– Це для гарячих голів – холодний душ: власне кажучи, укри припинили своє існування, скоріш за все, протягом ХІІІ століття. За літописами датського історика Саксона Ґраматика (Saxo Grammaticus; 1150-1220), останню слов’янську фортецю в регіоні річок Ельба та Одер – замок Аркона! – сакси захопили в 1168-му році. Відтоді почалося масове переселення колоністів з Німеччини, а слов’янські племена стали асимілюватися й із цих земель зникати. Утім, нині, хоч як дивно, укри – бренд, який у Німеччині непогано продається.

словянський натюрморт, скансен Украненланд у містечку Торґелов, наші дні
Словянський натюрморт, скансен Украненланд у містечку Торґелов, наші дні

– Чув, що досі десь існує Украненланд (Ukranenland)?!

– Справді, є такий скансен (музей під відкритим небом. – О.Р.) в містечку Торґелов, Передня Померанія, тобто північно-східна Німеччина. Украненланд – це селище, де німці дбайливо відновлюють побут прадавніх укрів. Тобто в сучасній Німеччині цей союз слов’янських племен сприймається, як етап національної історії, як пращури, котрі мешкали на тамтешніх землях. Підкреслюю, це були саме західні слов’яни.

брама гнізда, скансен Украненланд у містечку Торґелов, наші дні
Брама гнізда, скансен Украненланд у містечку Торґелов, наші дні

– І для німців це не є історичною проблемою?

– Аж ніяк, німці чудово розуміють, яку частину їхніх земель германці завоювали. Тобто, в Німеччині ставлення до слов’янського спадку абсолютно нормальне, оскільки побутує переконання, що значна частина Німеччини колись була… землями слов’ян. Щоправда, із ХІХ століття у них точиться дискусія: де і відколи почалася германістика, а де і коли – славістика.

німецькі словяни, скансен Украненланд у містечку Торґелов, наші дні
Німецькі словяни, скансен Украненланд у містечку Торґелов, наші дні

– Мається на увазі – в археологічному сенсі?

– Наші німецькі колеги також шукають відповіді на запитання: хто, власне кажучи, давніший? У публічному просторі таких тем ніхто не порушує, та на науковому рівні тамтешні фахівці цілком свідомі: спочатку на їхніх землях жили германці. Потім, на початку Середньовіччя, прийшли слов’яни, котрі мешкали років 400, а то й більше.

– Тобто, доволі тривалий період?

– Потім середньовічними німецькими правителями почалося завоювання цих земель. Затим тривала аграрна колонізація чи навіть ре-колонізація, в якій брали участь німці. Одним із її наслідків стала повна асиміляція західних слов’ян. Хоча в сучасній об’єднаній Німеччині слов’яни як етнічні меншини і досі присутні. Маються на увазі ті, хто живе там давно, а не емігрував у ХХ столітті.

словянський корабель Svantevit, скансен Украненланд у містечку Торґелов, наші дні
Словянський корабель Svantevit, скансен Украненланд у містечку Торґелов, наші дні

– Це правда, що першим про слов’ян написав німецький науковець?

– Так. Німецькі дослідники першими почали вивчати тему… Одним з основоположників славістики є філософ, математик і фізик Ґотфрід Вільгельм Лейбніц (GottfriedWilhelmvonLeibniz; 1646-1716). Наприкінці XVII ст. він зацікавився історією Польщі, іншими слов’янськими народами, в тому числі залишками “вендів” (полабських-прибалтійських слов’ян. – О.Р.), зокрема – лужицькими сербами.

німецбкий теолог та історик культури Йоґанн Ґотфрід Ґердер
Йоґанн Ґотфрід Ґердер

– Це той Лейбніц, котрий передбачив принципи сучасної комбінаторики та створив диференціальне й інтегральне числення?

– Так. Та особливе місце в розвитку німецької й світової славістики посідає теолог та історик культури Йоґанн Ґотфрід Ґердер (Johann Gottfried Herder; 1744-1803). Серед робіт, створених ним, першорядне значення має праця “Ідеї до філософії історії людства” (1784-1791) у чотирьох частинах. Трактуючи, хоча й в ідеалістичному дусі, історію як єдиний закономірний та поступальний процес, Ґердер один із перших показав місце в ній слов’янських народів.

ПОТІМ У ДІЛО ПУСКАЮТЬ ПРОПАГАНДИСТСЬКІ ПРИЙОМИ ТИПУ: “ВИ ПОДИВІТЬСЯ, ЯКУ ДУРНЮ ХОХЛИ ЗНОВУ ПОНАПИСУВАЛИ

– Підступимо до другого міфу, який сьогодні гарно продається… Українолюби рвуть на собі вишиванки, стверджуючи: укри – то одне з племен антів. Яка ваша точка зору, археолога-славіста?

– Це виглядає, м’яко кажучи, кумедним… Що про антів ми знаємо? Це союз племен, відомих упродовж VI – початку VII століть. На початку VII століття (602-й рік) відбувся розгром частини цього союзу, і вони геть зникли з історичних джерел. Відтоді про антів згадок катма. Відомо, що союз антів складався з багатьох племен, але навіть їхні назви невідомі. Чи були серед антів укри – так питання, як ви розумієте, не ставиться.

– Тепер – про найсумніше у нашій увертюрі. Найнеприємніше в пересмикуванні фактів записними славістами – в тому, що наших горе-істориків потім інформаційно плющать сусіди з Півночі, мовляв, “ну, подивіться: ви ж – справді йолопи”.

Національні міфи, які легко спростовуються, з точки зору безпеки – надзвичайно шкідливі

– Це – так, то основна вада сучасної історичної міфології. За великим рахунком, національна міфологія – вона теж міфологія. І завжди йдеться про ступінь її науковості, тобто ґрунтовності національної міфології. Такі зразки, які ви навели, з точки зору інформаційної безпеки держави Україна, – надзвичайно шкідливі…

скарб залізних речей, райковецька культура
Скарб залізних речей, райковецька культура

– Чому?

– Ви відповіли… Вони легко спростовуються. Потім у діло пускають пропагандистські прийоми типу: “Ви, лишень, подивіться, яку дурню хохли знову понаписували”.

Вітчизняні історики повільно переводять знання в цифрову реальність, тому базовим ресурсом в українській історії досі залишається книжка

– У принципі, кожен може помилитися…

– Але не під час гібридної війни!

– Яка різниця?

– Після першого: “Ви подивіться, яку дурню хохли знову понаписували”, виголошується узагальнення: “Значить, і решта – теж дурня, що в Україні пишуть”. Тобто незаперечні висновки, які є реальними та перевірено історичними, ворогом спочатку – подаються як міф, а потім і взагалі – нівелюються… Тут ми заходимо в царину суто ідеологічних проблем, що вже не є компетенцією археологів-славістів.

– Маєте якісь конкретні рекомендації для колег-аматорів? Окрім того, щоб вони читали частіше ваш із істориком Кирилом Галушкою інтернет-проект “Лікбез. Історичний фронт”.

– Скажу так: із загальнодоступними ресурсами, на превеликий жаль, в Україні кепські справи. Вітчизняні історики повільно переводять знання в цифрову реальність. Тому базовим ресурсом в українській історії досі залишається книжка.

– Ну, і що… Тепер книжку легко відсканувати і викласти в Мережу. Чи видати в форматі е-книжки.

– Усе воно так, але не зважайте: книжка завжди передбачає специфічну аудиторію, що доволі зрідка вештається соціальними мережами та інтернетом.

– Ваша правда, Євгене.

– Ще із досягнень – таке… Шостий рік діє самобутня платформа “Локальна історія”, яку в 2013-му році запустили як сайт львівські історики-ентузіасти на чолі з Тарасом Чолієм. Почалось все у форматі “Живий журнал”, а буквально на днях розробники запустили науково-просвітницький інтернет-портал “Локальна історія”. Там досить легка публіцистична подача, та у викладі матеріалу – підкреслена науковість. Йдеться про широке коло тем – не лише історію, а й етнографію. Дуже непогано!

– Слід назвати традиційний такий ресурс, як Історична правда

– Так, це інтернет-видання системно працює від 2000 року, але займається, в основному, сучасною історією. Тому підкреслюю: саме із давньою історію України у світовій Мережі, справді, відчуваються певні проблеми – оригінальні погляди вітчизняних істориків майже не представлені.

Історія може стати зброєю масового враження, ракетами ідеологічної війни, прихованими загонами інформдиверсій

– Зрада чи капітуляція?

– (Сміємося.) І ноги у цього явища ростуть, перш за все, зі ставлення Держави до власної давньої історії як такої: мовляв, це питання другорядної важливості, воно не актуальне, бо турбує специфічний клуб науковців. Все насправді не так… Коли п’ять років тому історія ранньої Київської Русі раптом бабахнула, викликавши зливу матеріалів про Малоросію, навіть сліпому стало зрозумілим: Історія може стати зброєю масового враження, ракетами багатоцільового призначення ідеологічної війни, прихованими загонами інформаційних диверсій.

скансен Украненланд у містечку Торґелов, наші дні
Скансен Украненланд у містечку Торґелов, наші дні

– Ви, Євгене, торкнулися важливої теми. У 2014-му мене спантеличила інформаційна операція історичного нахабства, здійснена Кремлем.

– Перепрошую, а що змінилося на шостому році гібридної війни з «ерефією»? Та нічого. По-перше, як бракувало, так і бракує фахівців. По-друге, із цієї невеличкої жмені вітчизняних істориків не всі готові працювати. І не тому, що вони – не патріоти…

– ???

– …а тому, що інформаційно-історичні війни ХХІ століття потребують нового типу мислення, озброєного законами цифрового поширення інформації та залежності масової аудиторії від персональних ґаджетів… Знаю, в Україні живуть і працюють освічені молоді люди, справжні фахівці віком трохи старші 30-ти років: вони – і спеціалісти у своїх темах, і на системній роботі розуміються, і заточені патріотично. Треба якось скоординувати їхню історіографічну дослідницьку роботу.

У ЧОМУ ПРИНАДНІСТЬ ДОБИ: В ІСТОРИКІВ НЕМАЄ СУМНІВІВ, ЩО СЛОВ’ЯНИ ВЖЕ ІСНУЮТЬ І НАВІТЬ САМІ СЕБЕ НАЗИВАЮТЬ “СЛОВ’ЯНАМИ”

– Особисто ваша наукова кар’єра почалася в 1989 році… з кінця світу. Ви, 15-річний юнак, дивилися телевізор і раптом зрозуміли…

доцент кафедриархеології та музеєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка Микола Олексійович Чмихов
Микола Олексійович Чмихов

– Пригадую, тоді країну охопив масовий психоз з приводу календаря майя, що чітко визначив дату кінця Світу. І ось я побачив, як у ящику розумна врівноважена людина іронічно коментувала всю цю дурню. То був покійний нині доцент кафедри археології та музеєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка Микола Олексійович Чмихов (1953-1994), котрий написав докторську дисертацію “Проблема усвідомлення космосу в суспільствах неоліту-бронзового століття Півдня Східної Європи” (1992). І виступ 35-річного фахівця спонукав мене визначитись у житті: де я хочу навчатися, що саме хочу вивчати? Археологія, а згодом – славістика, стали моїм життям.

– У 1991-му ви вступили на історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Наступного року хто саме вам, другокурснику, порадив звернути увагу на славістику?

– Ні, у 1991-му я ще не придивлявся до слов’ян. Мене цікавили більш ранні історичні періоди, зокрема залізний вік. Першим моїм науковим керівником став Юрій Миколайович Малєєв; займався він фракійським ґальштатом. На першому курсі з моїм одногрупником Володимиром Регешею (історик, письменник, доброволець “Правого сектору”, командир підрозділу розвідки на позивний “Санта”. – О.Р.) прийшли ми в лабораторію і заявили, що хочемо, крім того, що вчитися, ще щось робити і, може навіть, писати курсову. Юрій Миколайович запропонував подивитись теми: “А може, щось вас, хлопці, зачепить?”

– Звісно, Юрій Миколайович переконав вас, що це цікаво.

– Ні, сам він вивчав трохи інше: період той самий (ранній залізний вік), а ось культура – інша. Якось ненав’язливо педагог запропонував: “Якщо хочете, там лежить матеріал. Можете допомогти мені його опрацювати, а там далі подивимося”. Ось так у мене все й почалося. Слов’янами я зацікавився на курсі, мабуть, третьому…

– Самостійно до такого рішення дійшли?

– Ні, до теми мене підштовхнув інший однокашник – Федір Андрощук (1970), який на той час уже вивчав ранню Русь, скандинавів на Русі, цікавився іншими дотичними темами. Він переконав, що є така суміжна ніша, де брак дослідників, а теми цікаві, контроверсійні. Подивився я уважно – що може зацікавити, погортав класичну літературу – “Раннє середньовіччя”, “Походження слов’ян”, “Кроки на історичній арені слов’ян”. Однією з проблем, яка дискутувалася на початку 1990-х років, була “Носії колочинської культури: це слов’яни чи не слов’яни” (йдеться про археологічну культуру середини V – середини VII століття н.е., що існувала на території Чернігівщини, Сумщини, південної Білорусі. – О.Р.). Ось на другому курсі в курсовій роботі на двадцять сторінок я цю проблемку для себе й вирішив…

– На чию користь?

– Це – слов’яни. Ймовірно. Насправді то була просто школярська робота.

– Чому саме ранні слов’яни? Вони, як і кам’яний вік, – чиста археологія, де відсутні письмові джерела… Тобто авторські гіпотези не збудуєш?

– Ні, писемні джерела, нехай не багато, але є. У чому принадність доби: в істориків немає сумнівів, що слов’яни вже існують і навіть самі себе називають “слов’янами”.

скансен Украненланд у містечку Торґелов, наші дні, вид із дрона А
Скансен Украненланд у містечку Торґелов, наші дні, вид із дрона

– І сусіди їх теж називають слов’янами?

– Так. Але, щоправда, лише сусіди нам про них написали. (Він знову складає у пучку пальці правої руки, наче оце зібрав трохи безцінних для кожного хлібороба зернин і ось-ось почне сіяти. – О.Р.) Проте, це дуже мізерні відомості, і стосуються вони вкрай обмеженої проблематики.

– Прикро. Яка причина?

– Для візантійців слов’яни були, насамперед, військовими супротивниками. Про це історикам відомо більш-менш докладно, навіть перебіг певних подій, пов’язаних з бойовими діями: напади, наскоки, битви. Тоді як про решту аспектів слов’янського життя ми практично нічого не знаємо. Це спроможні лише археологи встановити – за наявними залишками матеріальної культури.

трактат “Ґетика” ґотського історика Йордана 1
Трактат “Ґетика” ґотського історикаЙордана

ТОЧКА ЗОРУ ВЕЛЬМИШАНОВНИХ ПОПЕРЕДНИКІВ ШАНУЄТЬСЯ, ДОМІНУЄ, АЛЕ НАУКА КРОКУЄ ДАЛІ…

– Читав, що в історичних документах слов’яни вперше згадуються в VI столітті. Виходить, як самість, сформувалися вони років на сто раніше.

– Насправді, таких джерел два. Написані вони приблизно в той самий час. Перше – це історичний трактат “Ґетика” (повна назва: “Про походження та діяння ґетів”; 551) ґотського історика Йордана. Але для нас проблема полягає в тому, що весь твір присвячений виключно ґотам, їхній історії, де про слов’ян ідеться побіжно. Друге джерело – це “Історія війн” (550-554) візантійця Прокопія Кесарійського. Звісно, є й інші трактати, де згадуються слов’яни: “Таємна історія”, “Про будівлі”, – але потрібних відомостей там замало.

– Тобто, якщо існують історичні згадки про слов’янські племена, виходить, самі вони з’явились у V столітті?

– Так. Якщо з історії ми повернемося в археологію, то основна цінність вище перерахованих джерел – у тому, що вони визначають ареали проживання слов’ян. Ну, не з географічною точністю, як нам хотілося, а… місцевостями.

прадавні слов'яни, розселення V - середина VI століття
Прадавні слов’яни, розселення V – середина VI століття

– Отже, на кого нам спиратись у спробах щось дізнатися про себе?

– Дещо візантійці знали про слов’ян, з якими безпосередньо… воювали. Маються на увазі ті племена, які прийшли на Дунай, і ті, які мешкали в Карпатській улоговині. Про антів, зокрема, й у Йордана, й у Прокопія Кесарійського все досить красиво написано. Якщо співставляти відомості: слов’яни мешкали на Правобережжі до Дунаю, між Дністром і Дніпром, але ми розуміємо, що до Дунаю включно… А ще – Прокопій згадує про мешкання антів на Дніпровському Лівобережжі, чого немає в Йордана. Щоправда, його цікавили не стільки анти, як мешканці степового Приазов’я, кутригури (пробулгарські племена, що населяли степову зону на північ від Чорного моря та на захід від річки Дон у V-VII століттях. – О.Р.) Та побіжно він зазначає, що північніше від кутригурів живуть… теж анти.

доктор історичних наук, професор, завідуючий кафедрою археології та музеєзнавства КДУ імені Тараса Шевченка Ростислав Терпиловський
Ростислав Терпиловський

– Тобто, і на Лівобережжі мешкали анти?

– Так, і в цьому вся принадність для нас, археологів. Райони розселення слов’ян чітко зазначені, й є підстави ототожнити матеріальну культуру та пам’ятки цього періоду – середина VI століття – з конкретними антами і склавинами. Завдяки цьому народжується знання, як саме археологічно виглядали склавини (загальна назва всіх слов’янських племен у ранньосередньовічних і ранньовізантійських авторів. – О.Р.). Справді, це ніби й точкова згадка середини VI століття, але археологічно ми знаємо, що ці культури формуються протягом V століття і продовжують існувати протягом VII століття.

– Побутує думка, саме так вважає ваш керівник, доктор історичних наук, професор, завідуючий кафедрою археології та музеєзнавства КДУ імені Тараса Шевченка Ростислав Терпиловський: безпосередні предки слов’ян – це носії так званої “київської культури” пізньоримського часу.

– Це погляд на археологію покоління моїх шановних вчителів, один з них Ростислав Всеволодович Терпиловський – мій поважний наставник. На четвертому курсі я потрапив до нього, коли прийшов до професора із нахабним проханням написати рецензію на мою наукову статтю в студентську збірку. Відтоді ми тісно спілкуємось! Дуже поважаю цього фахівця. Саме ця людина багато чого мене навчила…

– Повернімося до запитання і… до вашої несподіваної відповіді: “Це – погляд покоління Ростислава Всеволодовича”…

– …і, можливо, трішечки молодших людей. Утім, маю на увазі не стільки вік, скільки зміну поколінь. Точка зору вельмишановних попередників шанується, домінує, але наука крокує далі…

– Що ви хочете цим сказати?

– Хочу більш формально поставитися до відповіді на запитання.

– Будь ласка.

– Тих самих носіїв київської культури Ростислав Всеволодович Терпиловський спокійно називає “слов’янами”. Тим часом я їх слов’янами не визначаю, а користуюсь громіздкою конструкцією – “безпосередні предки слов’ян”.

– З якого дива?

– Говоримо ми зараз про що? Про середину VI століття, чи навіть V століття.

– Гаразд.

– Якщо апелювати до археології, це період, коли, судячи з усього, слов’яни себе почали усвідомлювати, як певна цілісність, як самість. Адже в наявності – сама назва, і самі себе їхні племена іменують “слов’янами”. Візантійці перекрутили все, назвавши їх склавинами. Але, менше з тим… Це свідчення того, що у той час слов’яни себе усвідомили, ідентифікували, бо розуміли: в цьому світі є й інші люди, інші племена, інші етноси, що знаходяться далі від них, ніж певна група, яка цю самість (етнічну групу) формує. Чи думали слов’яни так про себе, ми не знаємо, на превеликий жаль. Найголовніша проблема у вивченні слов’ян – те, що дуже пізно у них з’явилася писемна традиція…

НИМИ РУХАВ ЩЕ ОДИН СТИМУЛ, БІЛЬШ ВАЖЛИВИЙ ЗА ДОПИТЛИВІСТЬ: РІЗКЕ ПОХОЛОДАННЯ, ВИЖИВАТИ НА ПІВДНІ СТАЛО КУДИ ЛЕГШЕ

– Три місяці тому я робив інтерв’ю з кандидатом історичних наук, старшим науковим співробітником Інституту археології НАК України Олексієм Комаром. Далі пропоную продовжити з того місця, на якому ми тоді зупинилися: – “Ґоти зламали у слов’ян уявлення, що сидіти на місці, зокрема – виключно на підзолистих ґрунтах – це добре. Для слов’ян то був культурно-господарчий вибір. Але… Ледь-но ти міняєш стиль життя, як відкривається ящик Пандори. Ти вже готовий до всього: рухатися на незвідані території, торгувати, розвиватися”. Вони залишили болота…

– Якщо в цьому питанні спиратися на матеріали римського часу, то київська культура як така вже існувала. Також виникла ціла низка утворень, які археологічно ми ще не дуже вивчили. Їх лише-но почали досліджувати на території Прип’ятського Полісся. Додайте сюди так звані черняхівські пам’ятки київської традиції, що в цілому датуються IV століттям. Зважте, племена слов’ян ще нікуди не знялися з насиджених місць, ще нікуди не рушили, проте деякі групи київської традиції вже мешкають в системі черняхівської культури. Дифузія відбувається повільно.

У племенах слов`ян була соціальна рівність, жодних слідів розшарування

– Тобто вже тоді “безпосереднім предкам слов’ян” була притаманна політія – форма соціального управління, за якої, на думку Аристотеля, більшість правил діє на користь загального блага?

– Певен, у них було за своєю моделлю абсолютно потестарне суспільство! Ніяких слідів розшарування, соціальна рівність, жодних соціальних інститутів та атрибутів. Скоріше за все, первісну форму політії “безпосередні предки слов’ян” перейняли в сусідніх остґотів, поки останніх не розігнало нашестя гунів.

– Мається на увазі, що на півдні певні групи слов’ян повилазили з поліських боліт ще раніше, раніше V століття?

– Так. Але то були розвідники, авангард, який пішов досліджувати довколишні території. Лавиноподібна руйнація політії на теренах сучасної України, якщо під нею мати на увазі не державу, а якийсь найпростіший політичний інститут, – призвела до підриву стабільності в регіоні в зв’язку з ґотсько-гунським конфліктом. Значна частина ґотів переселилася за Дунай. Почалася шалена депопуляція цілого регіону.

– Праслов’яни використали свій шанс?

– Саме так! “Безпосередні предки слов’ян” побачили, які довкола звільнилися території лісо-степових земель – і зреалізували можливість їх освоїти. Скоріш за все, ними рухав ще один стимул, більш важливий за допитливість: різке похолодання, і – виживати на півдні стало куди легше.

– Маєте на увазі, що із пониженням температур слов’яни переселилися південніше?

– Певен, що окрім змін клімату мотивували й інші причини: купа вільних земель, які можна використати в рільництві. Попри те, що в період великого переселення народів, більшість “безпосередніх предків слов’ян” віддавали перевагу примітивним підзолистим ґрунтам, вони повільно заселяли жирні ґрунти та опановували хліборобство на родючому чорноземі.

– Прогрес мав свій вектор.

– Із поліських боліт території сучасної України, Білорусі та Польщі слов’яни рухалися з півночі на південь, південний захід, тоді як черняхівська культура (археологічна культура, яка існувала в 200-500 рр. н.е. і була поширена на території лісостепової України між Сіверським Донцем на сході та Дністром, Прутом і вздовж Бугу на заході, а також на південному сході Польщі, у Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії. – О.Р.), або – культура важкого плуга – рухалася їм назустріч.

предмети побуту, Черняхівська культура
Предмети побуту, Черняхівська культура

– На ваш погляд, як відбуваються подібні світоглядні злами у народів?

– Повільно… (Сміємося удвох) Інерція величезна! Слід піднятися з місця, рушити в далекі краї, побачити щось дивне, як важкий плуг, навчитися ним користуватися і, нарешті, – засвоїти революційну хліборобську технологію. Далі діє принцип доміно: треба навчитися самостійно виготовляти реманент, з року в рік підганяти знаряддя під більш важкі ґрунти, визначати та використовувати умови, які гарантують стабільні врожаї. Певен, у випадку “безпосередніх предків слов’ян”, з одного боку, діяв цілий комплекс змін на рівні способу життя цілого поліетносу, а з іншого – культура важкого плуга емігрувала в зворотному напрямку.

СЛОВ’ЯНИ ПОЛЮБЛЯЛИ ТРИМАТИ СУПРОТИВНИКА НА ВІДСТАНІ І ВРАЖАТИ ДИСТАНЦІЙНО. МУДРИМИ БУЛИ ПРАЩУРИ, ЖИТТЯ ЛЮДСЬКЕ ЦІНУВАЛИ

– Колись читав фантастичну книжку “Хризантема і меч” американського антрополога-етнопсихолога Рут Бенедікт, де авторка відповідала на одне єдине запитання: чому і як японці стали японцями? Читали?

– Ні, не читав.

– Чому і як слов’яни стали слов’янами? І як ви, Євгене, назвали б власну книжну, якби таку записали про слов’ян?

– Ну, мабуть, “Дротик і плуг”, або, точніше, – “Сулиця і рало”.

наконечники слов'янських сулиць 1
Наконечники слов’янських сулиць

– Дуже несподівано.

– Українці люблять уявляти своїх пращурів такими собі пасторальними хліборобами, неагресивними гречкосіями, на яких повсякчас хтось нападає, підступно неволить, а потім тривалий час визискує. У свою чергу, від пригноблення слов’яни жахливо страждають, страждають, страждають, а коли терпець урветься, – чинять опір, стають до боротьби і дають мерзотникам прочуханки.

– А хіба все не так?

– Якщо говорити про добу великого переселення народів, участь у ній “безпосередніх предків слов’ян” не уявляється чітко спланованою військовою операцією. Але ми, археологи, бачимо, що у значній кількості регіонів появі слов’ян передували… військові конфлікти.

– Тобто, слов’яни могли до когось зайти – і пику натовкти?

– Скажу м’якіше: не лише постояти за себе, а й при нагоді загарбати щось, коли до такого виникали умови. Проте, войовничими я б наших пращурів не назвав.

– З огляду на що?

– У сучасній Україні войовничість сприймається як природжена агресивність, а деяким народам приписується, як риса менталітету. Насправді кожному етносу притаманний власний рівень агресивності, войовничої згуртованості, у тому числі, й керованого мілітаризму, – без цього війни не починаються. Це природні речі.

– Разом із тим, прабатьківщина слов’ян, поліські болота – достатньо суворий регіон, підкреслено бідний на ресурси. Виживати ж хотілося…

– Саме тому “безпосередні предки слов’ян” вряди-годи втягувалися в конфлікти, пов’язані з контролем життєво важливих ресурсів або розширенням ресурсних зон. Це перша заувага. Друга: сам спосіб господарювання, коли десятиліттями праслов’янами розпушувалися підзолисті ґрунти на піщаній основі, – штовхав їх переходити з місця на місце, аби весь сільськогосподарський цикл починався з нуля. І були то не якісь там переселення світ за очі, а на кілька десятків кілометрів…

– Гаразд, зрозуміло. А чому ви, Женю, винесли б у назву слово “дротик”?

– Бо іншої зброї у “безпосередніх предків слов’ян” під руками не було. Мається на увазі, що дротик, тобто короткий спис довжиною півтора метра, вважався базовою метальною зброєю доби великого переселення народів. Так, були на озброєнні й довгі списи. Однак, часом важко розмежувати дротик і спис тих часів.

юний ремісник, скансен Украненланд у містечку Торґелов, наші дні
Юний ремісник, скансен Украненланд у містечку Торґелов, наші дні

– А що – бойову сокиру, лук та стріли наші пращури не знали?

Пращури наші не дуже полюбляли контактний бій, а ударною зброєю вважали дротики

– Знали, але нам, археологам, види такої зброї під час розкопок рідко трапляються.

– Можете пояснити, чому “безпосередні предки слов’ян” віддавали перевагу дротику, а не спису?

– Спробую. Якщо говорити давньослов’янською, то дротик стане сулицею. (На знак згоди я, звісно, хитаю головою; фельдмаршалом у слов’ян я не був. – О.Р.) Отже, чому дротик, а не спис? Знайдені під час розкопок дротики та опис дрібної військової тактики слов’ян в історичних трактатах свідчать: пращури наші не дуже полюбляли контактний бій. Тобто, перевагу вони віддавали дистанційним зіткненням, а ударною зброєю вважали саме дротики, якими слов’яни дуже вправно володіли.

– Типу пошпурив та втік?

– У ті часи дротики не лише кидали, а ними в разі необхідності фехтували. Щоправда, слов’яни полюбляли тримати супротивника на відстані й вражати дистанційно. Мудрими були пращури, життя людське цінували.

– На мажорній ноті закриємо кривавий розділ у нашій повісті. Дякую, Євгене, за цікаву бесіду.

– І вам спасибі.

*  *  *

– За традицією, пропоную проанонсувати наступну тему, яка допоможе зрозуміти, якими насправді були “безпосередні предків слов’ян”.

– Як вам така: Чи існували у ранньоримський час у праслов’ян сакральні договорняки? Просиш про милість язицького бога, а отримавши “божественні помочі”, виконуєш власну обіцянку – заздалегідь зумовлене жертвоприношення?

– Прекрасно.

– До нової зустрічі.

 

 

 

 

 

 

Розмовляв Олександр Рудяченко. Київ

 

 

 

 

 

Джерело: Укрінформ

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s