Мар’яна Савка, видавець: Дитячий видавець має бути не лише комерсантом, а й подвижником

4 квітня 2008 р.

Мар’яна Савка причаровує всіх, хто її знає. Причому робить це не навмисно. Просто не можна не підпасти під чари цієї вродливої і розумної жінки, яка багато посміхається. Бо випромінює любов до світу зсередини.

 

З неї була б чудова акторка, однак вона вибрала поезію. Окрім усього іншого, вона ще й один із творців «Видавництва Старого Лева» — одного з найвідоміших дитячих видавництв України. Позавчора, 2 квітня, Мар’яна разом із львівськими джазменами презентувала у галицькій столиці свою нову збірку віршів «Бостон–джаз», видану «Фактом». Але наша розмова не тільки про літературу, життя — теж страшенно цікава річ, якщо співрозмовник вміє роздивитися в ньому неповторність кожної миті.

— «Бостон–джаз» — то ціла булка, густо напхана родзинками, тобто фотографіями, які я сама робила, мандруючи Сполученими Штатами, — каже Мар’яна. — Я не мала щодо Америки упере­джень, їхала туди з настроєм пізнати щось нове, з радістю приймала інший світ. Я взагалі «домосидка», майже ніде не бувала, вже трохи зачахла на одному місці — у місті без моря (яке я так люблю). І тут на тобі — два океани.

Цим подарунком долі я завдячую Оксані Забужко, бо це вона рекомендувала мене на цю тримісячну літературну програму. Хе–хе, гендерна солідарність (а могла ж порекомендувати котрогось поета–чоловіка!). Та з іншого боку, якби замість мене поїхав мужчина, то це вже була би кричуща статева дискримінація — бо троє інших були чоловіками.

А якщо серйозно, то наша компанія була супер: нігерійський поет Ндука Отіоно, в’єтнамець Нгуен Квен, поет і бард із Белфаста Геродж МакЛоклан і я. Чудові міста Бостон, Нью–Йорк, Вашингтон, Сан–Франциско, зворушливо інтелігентні люди, узбережжя двох океанів, живописні краєвиди, багато спілкування, чудові джазові концерти, поетичні читання, а ще ностальгія за домом і рідними — все це давало особливий джазовий настрій… і писалися вірші. Такий–от «Бостон–джаз». До речі, Аскольд Мельничук, чудовий американський письменник, ще в Бостоні переклав частину з них і видав невеличку книжечку моїх віршів англійською мовою.

— Я чув: ти приготувала музичний перформенс до презентації книжки. І навіть проводила репетиції.

— О так, мені цього давно хотілося. І от я знайшла однодумців, це співак Павло Табаков і керівник джаз–бенду «Оркестра Vito» Віктор Янчак. Ми підготували програму з джазових речей і моїх текстів. Мені це цікаво. Мало би бути цікаво і глядачеві.

Мавка, донька Русалки

— Почнемо спочатку. Мар’яно, ти народилася в справжній українській провінції…

— Славне подільське містечко Копичинці має навіть свій герб, на якому зображено два перехрещені якорі.

— О!

— Подейкують, що крихітна річка Нічлава була колись повноводою і разом із прилеглими ставками цілком надавалася для романтичних прогулянок на човнах із ліхтарями. Тут і досі живе немало мрійників. От мій брат Руслан із дитинства марив морями й кораблями, він і досі на горищі тримає і човен, і вітрило. У містечку було аж два замки, від яких залишилося кілька писемних згадок. До одного із цих замків вів хід із нашого підвалу.

— Суцільна романтика!

— Батьки приїхали в Копичинці після одруження. Обоє вродливі, бідні і стильні. Мама отримала роботу в музичній школі, учні її назвали Русалкою — за величезні сірі очі та пишне волосся (мене, до речі, в університеті кликали Мавкою). А тато, Орест Савка, — театральний режисер, тепер заслужений діяч мистецтв, — тоді молодий, амбітний, залишив професійний театр, де працював актором, і приїхав до Копичинців, щоб створити свій театр, байдуже, що аматорський. В епоху 60—70–х років ентузіазм просто вражав. Я досі дивуюся, як татові актори після трудової вахти до півночі залишалися на репетиції театру.

— І що згадується із радянських сімдесятих?

— Спершу ми жили у старому єврейському подвір’ї (самих євреїв фашисти винищили), в квартирці, де не було ні води, ні вигод. Дбаючи про ідеальну чистоту і порядок, мама по кілька разів щодня долала метрів двісті, щоб принести повні відра води від міської колонки. Десь на такій же відстані знаходилася роздовбана вбиральня для всього кварталу. З боку вулиці її доречно прикривала міська дошка пошани, попри яку пробігали студенти бухгалтерського технікуму з великими рахівницями. Одного разу, коли я була вже старшокласницею, на ній з’явився і мій портрет із заплющеними очима: щоправда, міський фотограф гарно попрацював і домалював мені очі.

Для мене спогади про той час і простір пахнуть кавуновими шкірками, як у той день, коли ми вибиралися звідти і вантажили у кузов машини наші нехитрі пожитки, — дивний такий запах пустки і невідворотності втечі. Мені було шість, ми переїжджали в нове помешкання — у справжній побутовий рай. У новому будинку, окрім мене, дівчаток не було, і я бавилася з хлопцями у войнушку чи футбол, а ще в нас була така розвага: ми набирали в надувні гумові кульки воду, робили такі бомби і з балкона колишнього військкомату бомбили польські машини, що проїжджали через наше місто.

— Таке дитинство не могло не позначитися на виборі майбутнього фаху…

— Я почала щось там собі віршувати років у п’ять. У сім–вісім я змайструвала власну книжечку з віршами. В одинадцять мене вперше надрукували.

У нашій хаті було повно гарних книжок. А що я постійно хворіла, то мені залишалося сидіти вдома, читати і малювати, реготати разом із Пеппі Довгою Панчохою і ридати над королем Мацюсем Януша Корчака і Діккенсовим Олівером Твістом. Коли стала трохи старшою, вчителька Любомира Василівна Іванків, що сама писала душевні вірші, віддала мені немало свого часу. Але література з’явилася тоді, коли я стала студенткою і сягнула якогось рівня свободи і дорослості всередині себе.

«Хто не знає мене у танці, той нічого про мене не знає»

— Але спочатку, наскільки знаю, був театр…

— Так, театр мого тата. Я пам’ятаю старий будинок культури, вологе темне фойє. О, як мені подобався цей запах! У татів кабінет у підвалі вели кам’яні стрімкі сходи, всередині пахло сирістю, цигарками, реквізитом, театральною пудрою; тут же в маленькій комірчині зберігалася зброя — шпаги, шаблі, пістолі, пістолети в шкіряних портупеях.

Театральний реквізит та декорації для нашого театру робили місцеві майстри. Копичинські театральні гармати об’їздили всю Україну. А антикварні меблі та скрипка, що колись належали румунському королеві й були відре­ставровані у театрі, спершу відіграли у татовій виставі «Підступність і кохання» за Шіллером, а потім стали у пригоді Одеській кіностудії на зйомках фільму «Квартет Гварнері» (зараз вони у музеї театру, так само заснованому моїм батьком).

Тато в мене — унікально обдарована людина. Педант і максималіст, і, як і справді класні режисери, великою мірою диктатор. Я завжди дивувалася його цілеспрямованості і вмінню самовдосконалюватися. Головне — театр для нього завжди був творчою лабораторією. Мене цей світ так само вабив. Перед закінченням школи зіграла кілька великих ролей у його театрі.

Уже у Львові моєю новою театральною любов’ю, хоч і не на тривалий час, став Театр ім. Леся Курбаса. Я була студенткою української філології Львівського університету, а весь вільний від лекцій час віддавала студії.

— Театр впливав на поезію?

— Звичайно! Розкажу таку історію. Один польський режисер зі своїми акторами зустрічав Новий рік у нашому театрі. Він запросив мене до танцю — і тут я попалась. Хто не знає мене в танці, той нічого про мене не знає. А тут це старший чоловік, з бездоганним відчуттям ритму, здавалося, знав про мене усе. Ми протанцювали всю ніч, проживши в танці цілу коротку історію. Я зустріла його знову рівно через десять років, у Польщі, ми з приємністю згадували танцювальну ніч у Львові, а після повернення додому я написала цикл «Коротка історія танцю».

«Щоб написати книжку, потрібні освіта, досвід і час»

— Чи відчуваєш себе затишно у Львові?

— Я люблю Львів за його шляхетну красу. Він, поза сумнівом, містичний. Я люблю його мультикультурність і була би щаслива побачити той середньовічний купецький Львів, що розмовляв чи не всіма мовами світу і справляв враження портового міста. Але в ньому немає моря. І це одна з невиправних несправедливостей світу.

— Твій чоловік Юрко — гітарист «Мертвого півня». Ви — відома творча пара у Львові. Розкажи історію вашого роману.

— Як і саме місто, львів’янин Юрко вразив мене своєю шляхетністю і галантністю. Досі знайомі мені хлопці нізащо не спромоглися би так вишукано будувати звичайні фрази. Ми вперше зустрілися на вступній лекції, коли стали першокурсниками. Довге волосся, джинси і майка замість костюму, манера артистично тримати цигарку, гітара на плечі — все це мене і вабило, і насторожувало. Тому я не поспішала відповідати на знаки уваги одногрупника, але мені подобалося усвідомлювати, що ми — друзі.

Минуло більше року, поки ми почали зустрічатися. Він застосував підступний хід: якось вирішив мені показати фотографії його колишньої дівчини (а вона була моделлю). Я, звичайно ж, приревнувала його до цих фотографій. Так усе й почалося. Це була зворушлива студентська дружба–любов, яка переросла в тривалі стосунки й одруження. Я тоді чомусь весь час була голодна, побут студентського гуртожитку — суворий, а Юрко мене серйозно підгодовував, потай тягаючи з дому продукти. Вже тоді він про мене дбав. Ми так довго зустрічалися, що деякі знайомі підсміювались, мовляв, ми ніколи не одружимося.

— Чому вирішили створити видавництво?

— Усе просто — ми з Юрком любимо дитячі книги. Обоє інтуїтивно відчули, що саме дитячою літературою нам буде цікаво займатися. Тоді ми спілкувалися з легендарною авторкою кулінарних книг Дарією Цвєк. Ми потоваришували з пані Дарцею і допомагали їй створити книгу «Малятам і батькам». Цей процес нас так захопив, що ми вирішили: віддавати книжку нікому не будемо, видамо самі. Так і почалося.

— Що думаєш з приводу останнього рейтингу «Книжка року–2007»?

— Я здивована експертними оцінками дитячої літератури. Чому експерти недооцінюють книг українських авторів? Наприклад, перемагає книжка Генріка Сенкевича «У пустелі та джунглях», а не Володимира Рутківського «Джури козака Швайки». Хоча остання має більше причин отримати цей приз, перш за все тому, що автор — сучасний український письменник. Перевидавати класику, та ще й іноземну — це ж найлегше!

До речі, до короткого списку ввійшли чотири наші перекладні книжки. Натомість «Неймовірні пригоди Івана Сили — найдужчої людини світу» туди не потрапили. І мені прикро, що експерти недооцінили не лише якість веселого пригодницького твору українського сучасного автора, стильний дизайн та ілюстрації Івети Ключковської, — вони недооцінили ідейного послання: українці — нація сильних (і тілом, і духом), і діти мають виростати з цим усвідомленням.

І все ж мушу з жалем сказати, що пропагувати дитячу книгу, особливо молодого автора, в Україні дуже і дуже важко. Про те, що це дорого — я мовчу. Але ми будемо це робити. Дитячий видавець не може бути лише комерсантом. Він має бути і подвижником.

— Мар’яно, а що думаєш про «дорослу» літературу?

— Письменники, як і більшість творчих людей, потребують певного захоплення собою. Їх хлібом не годуй — але дай погрітися в променях слави. Це не просто красування, це необхідний обмін енергією, це як донорська кров, без якої пацієнт може не вижити. Про це, до речі, дуже гарно писав Кундера, згадуючи притчу про Симеона–стовпника, який не просто завдавав собі тілесних мук, стоячи на стовпі, а незмірно кайфував від свого духовного і тілесного подвигу, яким захоплювалося стільки людей.

Отже, що потрібно для процесу писання? Освіта, досвід і час. З освітою в нашій країні зовсім кепсько. Тому інтелектуальних романів мізер, а на інтелектуальний бестселер спроможна лише Оксана Забужко. Та Бог з ним, з інтелектуальним романом. Життя довкола — бери й пиши. Але тут виникає питання досвіду і часу. Час поглинає заробляння грошей на утримання себе та сім’ї. А досвід… Більшість молодих літераторів його ще не встигли нажити. А писати на тему «брат, піво кончілось» (цитату поцупила з Андруховича) стає нецікаво.

Кожен вирішує цю проблему по–своєму. Одна частина літераторів стала часто їздити за кордон на усілякі «гранти». Інша частина презирливо каже, що це грантоїдство. Але поки не побуваєш у шкурі одних і других, то не второпаєш, що насправді відбувається. А насправді практика літературного туризму спрямована на заповнення отих двох неповних ланок — освіти і досвіду, і до того ж на все це ти маєш вільний час. На такий наркотик не гріх підсісти, головне не паразитувати на цьому, а скористатися з нього для створення літературних творів. У мене так склалося з моєю мандрівкою Сполученими Штатами. Нове середовище, інший життєвий та психологічний досвід плюс час стали чудовим ґрунтом для писання віршів.

— Чи можна стати популярним українським письменником, живучи не в столиці?

— Письменникові не повинно залежати на тому, в столиці він чи в провінції. Ні Москалець, ні Лишега, ні Мідянка, ні Андрухович, ні Жадан не живуть у Києві. І від цього, думаю, не страждають. Навпаки, велике місто забирає енергію і час. У цілому світі так само. Я ніколи не мала наміру переїжджати до Києва, але люблю туди приїжджати. Я живу у Львові, але й це не так важливо. Насправді я живу водночас у багатьох куточках світу, там, де живуть мої друзі і де мені внутрішньо комфортно.

— Твоя думка про сучасну українську поезію?

— Сукупністю авторів та текстів вона творить певне тіло. Але для суспільного споглядання стирчить лише його кавалок, решта айсберга — під водою, для втаємничених.

— І насамкінець — про що мріє Мар’яна Савка?

— Мрію стрибнути з парашутом (мій чоловік, правда, не в захопленні від цієї ідеї). Мрію поїздити по Україні з нашим джазово–поетичним проектом. Мрію мандрувати, побувати в Індії та Африці. Хотіла б одного разу зібрати за одним столом усіх своїх друзів, розкиданих по світах. Є ще кілька мрій, але їх не обов’язково озвучувати, нехай залишаться маленькою таємницею.

 

 

 

 

Розмовляв Олександр Гаврош

 

 

 

Джерело: Україна молода

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010", Савка Мар'яна

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s