Богдан Медвідський, фольклорист, мовознавець: В часи бездержавності народна культура була цементом, який об’єднував і забезпечував тяглість українському історичному процесові

грудень 2019 р.

“Україна Модерна” пропонує особливий передсвятковий подарунок – розмову з др. Богданом Медвідським, знаковим українським канадським науковцем, фольклористом, мовознавцем, дослідником усної творчости українських емігрантів в Канаді. У відвертій розмові гість розповідає про самотнє дитинство в чужому світі, про формування своєї української ідентичности, про перші кроки в науці. Богдан Медвідський ділиться своїми спогадами про становлення програми українського фольклору при Університеті Альберти, який є його найважливішим дітищем. З розмови читачі дізнаються від очевидця про умови, в яких творилися українські наукові інституції в Канаді, з якими викликами стикалися і що стало запорукою успіху. У своєму інтерв’ю науковець розмірковує над майбутнім українознавчих студій, проблемою політизації фольклорних досліджень та поховальною обрядовістю в українському сегменті канадських прерій.

 

Я виростав, не маючи діла з українською мовою чи традицією”.

– Пане Професоре, розкажіть, прошу, про Ваше дитинство, в якій родині Ви виростали, що Вас формувало?

– Я якраз формувався без родини, в клініці. До 12 років жив між чужими людьми, не знав української мови, лише французьку і німецьку. Сталося це так, що коли був зовсім дитиною, я дістав якусь проблему з клубом [кульшовий суглоб], не міг добре ходити. Батьки шукали спершу в Польщі лікарів, які б могли дати раду з моєю хворобою. Зрештою, їм порадили їхати з тим питанням до Швейцарії, може там знайдуть якийсь лік, Sonnenstrahlen (сонячні промені), наприклад. Але знаєте, це означало 10 років сидіти самому. Я виростав у санаторії серед швейцарських гір не маючи діла з українською мовою чи традицією. З тих часів люблю добру чоколяду і швейцарський сир. Часом в шпиталі мені складали компанію пацієнти – польські солдати, які, певно, бачили в мені малого поляка (сміється). Хотіли виховати з мене патріота, навіть подарували відзначку з білим орлом. Для мене то був просто білий орел, а не символ польського націоналізму.

– То як Ви відкрили для себе українство? Як відбувався процес формування української ідентичности?

– Як кажуть німці «Langsam aber sicher» (Повільно, але впевнено). Я народився 14 серпня 1936 року в Станиславові (нині Івано-Франківськ). Коли я мав 12 років, війна вже закінчилася, і мої батьки поїхали на Захід, мене зі Швейцарії підібрали по дорозі. Важко було призвичаїтися до батьків, до брата, я їх зовсім не знав. Мої батьки Костянтин і Наталя (з дому Лебедович) – обоє аптекарі, вони разом студіювали в Познані (до війни вони мали аптеку в містечку Більшівці).  І тато, і мама походять зі священничих родин.  Отже, батьки вже працювали потрохи у Відні, а мама хотіла мене вчити щось по-українському. Пригадую, якось мама мені сказала, що Лємберг то є Львів. Я дивився зі здивуванням: ані одне, ані друге слово не мали для мене жодного значення, я виростав у французькій частині Швейцарії, там не знали про Лємберг, там знали про Женеву, про Льозан, про Париж. Той епізод мені сильно запам’ятався. Пізніше, коли ми з батьками приїхали до Канади і я вступив до Пласту, один виховник (батько посла Романа Ващука — Євген) мені співав пісню про Цісареву, де є такі слова “якийсь батяр нехрещений, в Парижі народжений” і я згадував про своє франкомовне дитинство.

– Як Ви потрапили до Канади?

– У Відні ми мусіли їхати до канадського консула. Він спитав батька, що він буде робити, як приїде до Канади. Тато знав, що тут всі українці стають фармерами, то і собі сказав. А консул йому відповів “Bullshit!” (англ. абсурд, нісенітниця). Може, подивився на тата руки (сміється). Ми дістали врешті ті необхідні папери і до року часу виїхали до Канади. Ми осіли в східній Канаді, я мав там стрийка, який був священником в Оттаві, то ми  якийсь тиждень там були, тоді переїхали до Торонто, де я ходив до школи.

– Коли Ви усвідомили себе українцем вперше?

– Батьки мали візит у Відні від австрійської поліції і вони пропонували нам зголоситися до радянської комендатури. У Відні ми жили у 22 дистрикті, на Каґранерпляц. Відень був поділений на 4 сектори — радянський, французький, британський і американський. Батьки вирішили, що не будуть зголошуватися до комендатури, і ми поїхали до британської частини на захід. Звідти ми потрапили до Зальцбурґу. Там був табір для переселенців Лексенфельд (Leksenfeld), комендантом табору був українець — (йде мова про Василя Качмара — прим. У.С.). Там, мабуть, я зіткнувся з українством вперше усвідомлено. Величезне враження на мене справили Великодні Свята: виходиш з бараку і кожен на вулиці вітається “Христос Воскрес!”. Мене це вразило.

Взагалі, з українством то така історія, батьки мене далив 1949 році до такої організації, яка називається «ПЛАЧ». Чули ви про молодіжні організації СУМ і ПЛАЧ? (сміється) Отже, Пласту завдячую багато у формуванні мого українства, в юнацтві, потім в колі старших пластунів з Ватаги Бурлаків. Внутрішнє розуміння йшло дуже поволи. Батьки мені пояснювали часом про те, що діється в світі, що з Україною, і я був страшно засмучений тим, що немає України як держави. Мені малому це здавалося несправедливим, зважаючи на ті всі століття боротьби за визволення, про які чув від батьків, чи на гутірках в Пласті. Я пам’ятаю, в Пласті часто говорилося про ці речі. І мене завжди турбувало, що можна робити з цією ситуацією, як можна її змінити, що я сам можу змінити, щоб з тою Україною щось було. Часом до таборів приходили енкаведисти елеґантно вбрані, які агітували наших людей вертатися до України, говорили про Київ, про потребу розбудувати країну після війни, про зустріч наступних свят в колі “своїх”. Я був малий, але якось відчув, що це говорення є пусте. Моя няня мене навчила жарт: “Прийшли до села енкаведисти і питають, чи є тут комуністи, а жінка з села відповідає: “ой паноньку, та є кому їсти, але нема кому робити”. Я зрозумів той жарт, бо знав вже хто такі комуністи і енкаведисти. Через багато років, вже дорослим, коли я їхав до України вперше на початку 1980-их, мої батьки думали, що я звар’ював, бо вони не знали як втекти від комунізму, а я туди повертаюся.

“Я був страшно засмучений тим, що немає України як держави, мені малому це здавалося страшно несправедливим, зважаючи на ті всі століття боротьби за визволення”

– Розкажіть більше про перші роки в Канаді і тогочасний побут української родини.

– Пласт, Курси українознавства, українські молодіжні товариства, ми жили в оточенні людей, які пройшли табори діпі, і з якими об’єднувало якщо не давніше знайомство, то досвід з тих таборів. Але моє щоденне життя було все ж канадським. В нашій околиці було багато євреїв і загалом еміґрантів. В моїй клясі учителька питалася, які інші мови ми знаємо, і майже всі відповідали, що знають ідиш, а я був чи не один такий “не ідиш”.  Це було на розі Спадайни і Дюпонт в Торонто, де відома школа Харборд (Harbord Collegiate Institute). Я ходив до школи Гюрон (Нuron school), потім до старшої школи Humberside. Але мови я знав більше, ніж інші – французькою дуже пишався. Моє зання цієї мови допомогло нам швидко пройти еміграційну процедуру, коли ми прибули до Квебеку. В Канаді мене спершу дуже дивувало те, що тут всі знають лише одну мову, яку я якраз тільки починав вчити.

– Чи Ви товаришували з дітьми з єврейських родин?

– Ні, я б не сказав, вони сторонилися українців, вони мали цю ідею, що всі українці антисеміти і поплічники Гітлера.

“Я собі думав, що літературна мова це щось таке високе, мудре, не конче живе”.

– Коли Ви потрапили до університету, то як Ви обрали фах?

– Я знав, що я українець, що хочу щось мати до діла з українськими студіями. Ще тоді зрозумів для себе, що можна бути українцем не будучи в Україні, не конче бути Богданом Хмельницьким, чи якимось іншим видатним чоловіком, можна робити свою справу на своєму місці. Я потрапив до Карлтонського університету в Оттаві, де була сяка-така україністика. Захистив маґістерку зі славістики 1966 року. Наука кликала далі. І так я опинився в Торонтонському університеті, де українські студії складалися з якогось одного курсу, а загалом був розвинений напрямок русистики. Там зв’язався з таким одним хлопцем з Америки, який називався Данило Струк, ми пізніше робили разом докторати про Василя Стефаника. Я більше з мовного боку, а Струк – з літературного.

– Що було вашим фокусом?

Словник Стефаника, діалектизми. Для мене це було страшенно цікаво.

– Пізніше Вам це стало в нагоді при роботі з фольклорним матеріалом, записаним від ранніх українських  переселенців  в Канаді?

– Так. Це подібна мова. І вона мені була завжди значно ближчою і цікавішою, ніж літературна. Я собі думав, що літературна мова – це щось таке високе, мудре, не конче живе. А в Стефаника – то як простий люд говорить-вогорить. Це, фактично, пізніше мене зв’язало з фольклором. Коли я приїхав до Едмонтону, то зустрів тут людей, нащадків переселенців, які казали, що вони не говорять вже українською мовою, що знають лише на рівні “kitchen language” (кухонної мови). А я відповідаю, що це так цікаво, це важливо досліджувати зміни мови, її плинність. На жаль, сьогодні вже немає багато таких, що говорять бодай кітчен ленгвідж, але як я приїхав в ранніх 1970-их, то люди ще говорили. Цікаво було чути, як батьки зі своїми дітьми говорили українською, а з іншими людьми по-англійському.

– Зараз від канадців з навіть дуже віддаленим українським походженням можна почути слова ”пироги, кобаса, баба”?

– Ще “чекай-чекай”. Цікаво, що мова емігрантів нового покоління зовсім чужа і незрозуміла для покоління навіть повоєнних емігрантів, а особливо для нащадків ранніх переселенців. Мені завжди хотілося робити щось, щоб пов’язати одне з одним, щоб знайти спільність.

– Що на вашу думку могло б бути такою об’єднавчою базою?

– Зв’язок між україномовною молоддю тут і в Україні, або між такою молоддю, яка є нащадками різних ґенерацій емігрантів, носіями різних мовних традицій.

“Коли я їхав до України вперше на початку 1980-их., мої батьки думали, що я зварював, бо вони не знали як втекти від комунізму, а я туди повертаюся”.

– Як Ви вперше потрапили в Україну? Які були Ваші враження?

– Тому, що я був славістом, я поїхав на славістичну конференцію, і цікаво, що ця конференція у 1983 році якраз відбулася не в Москві, а в Києві. Враження були неоднозначні. Кожного разу, коли хтось їздив в Україну і потім розповідав про побачене, я для себе зрозумів, що це ані так, ані сяк, воно ще інакше. Старався перш за все чути українську мову. Чи почув бодай одне слово в Україні українською? Відповідь буде – ні. Всюди “маладой чєлавєк, єсть пропуск?” Знаю, що зараз я б набагато більше української мови почув в Києві, хоч може вже знову все змінилося. В кінці 1980-их я їздив щороку в Україну, в мене навіть в певний час була думка перебратися туди. В один з моїх приїздів мені таки трапилася група україномовних людей, коли я до них підійшов і сказав, що я українець з Канади, вони обернулися до мене плечима і нічого не хотіли мати спільного. З іншого боку, комуністи теж люди, і того ж 1983 року, до мене підходили, знайомилися, питали тихцем, чи я можу посприяти, що дістатися до Канади. Я тоді мав до діла з Селом Української Спадщини (Ukrainian Cultural Heritage Village) і ми запросили академіка Петра Тронька, автора “Історії міст і сіл України” та ініціатора створення скансена в Пирогові. Після того, як я це організував, мені дуже хотіли віддячитися і я дістався на з’їзд етнологів з усього Союзу. Це було цікаво. Я там багато побачив і навчився, я і мій колега Радомир Білаш говорили українською мовою, а більшість російською. Ми там розповідали про Альберту, як столицю українського танцю в Канаді. Ми оселилися у сусідніх кімнатах, Радомир часом стукав до мене, бо його діймали питаннями, чи я належу до українських організацій, КУКу (Конгрес Українців Канади — прим. У.С.). До мене підходили і також в різні способи намагалися вивідати інформацію. Це була норма за большевиків, дізнатися все про “чужих”.

Роками раніше в мене була інша пригода в Європі, в 1968 році був зїзд славістів в Празі, там я був зі Струком і Климашем. Ми познайомилися з україністом з Пряшівщини Миколою Мушинкою і він нас запросив помандрувати до нього в гості. Серед ночі телефонний дзвінок: “Прийшли москалі вас визволяти”. Окупація. Всі летовища перекриті танками. Ми зі Струком кружляли з Братислави до Відня, там не вдалося проїхати, тоді, потягом назад до Праги. Через вікно я бачив танки і артилерію, які рухалися в бік Праги. З Праги канадський консулят доправив нас до Німеччини, і так ми вибралися. Так ми переночували в Празі якраз в останній день Празької весни.

“Я спершу повинен робити те, що мушу, а як прийде час, випаде нагода  — займатися тим, що для мене важливе, тобто, українознавчими студіями.”

– Що для Вас, як для молодого науковця після університету становило найбільшу цікавість?

– Для мене весь час горіла Україна. Але горіння вдарялося об прагматику (сміється). Мені треба було знайти роботу. Тож я починав з русистики в Карлтоні. Пам’ятаю, як я старався опанувати ту мову на доброму рівні. Якось одна дама з комісії, яка приймала мене на роботу в Оттаві почала до мене українською мовою говорити і я не потрафив їй відповісти, бо так сильно старався російською оволодіти. Загалом, я собі легко з цим давав раду. Пізніше, коли випала можливість їхати до Едмонтону, то хтось мене навіть питав, чи я взагалі знаю українську мову. А я собі подумав, що вони немудрі, чи що (сміється). Стосовно русистики було розуміння, що я спершу повинен робити те, що мушу, а як прийде час, випаде нагода займатися тим, що для мене важливе, тобто, українознавчими студіями.

– І така нагода випала вже аж в Едмонтоні?

– Так. Я про Едмонтон дізнався від мого колєги Данила Струка, він тут вчив один рік. Крім того, про Едмонтон мені розповідав приятель Едвард Бурстинський, який був лінгвістом, він мене познайомив з головою Відділення гуманітарних і соціальних наук в Університеті Альберти Гюнтером Шааршмідтом. Врешті, він мені запропонував приїхати і я погодився. До Едмонтону ми з дружиною перебралися у 1972. Почав з викладів головно мови. А тоді подумав, ану подивімося, чи є зацікавлення народною культурою. І студенти всі руки піднесли. Це потягнуло за собою захоплення в моїх студентів бандурою, народним мистецтвом, вишивкою, танцями. Хтось з них навіть питав батьків “Mom, why did you give me such а stupid Irish name, when I’m Ukrainian?” (Мамо, чому ти дала мені таке дурне ірландське ім’я, якщо я українець?). Це було покоління народжених в Канаді українців.

– Наскільки культура українців на преріяхє власне українською? Чи ми можемо говорити про окреме явище українсько-канадського фольклору?

Про це вартувало б говорити з моїм колишнім студентом професором Андрієм Нагачевським. Але я б сказав, що це таки окреме фольклорне утворення. Як скажімо, фольклор донських козаків, який не є українським, але має запозичені елементи. Наприклад, вони не розмовляють українською, але при тому, співають українських пісень. Чи це частина українського етносу? Мабуть, так, але наскільки можемо говорити про те, що це український фольклор, це питання. Я не хочу бути злобним, але ми маємо зрадників і тут, і там.

– Що Ви маєте на увазі?

– Зрадниками вважаю тих українців, які відхрестилися від свого походження. В Канаді це має свої більше чи менше об’єктивні причини, ранні українські переселенці не були цілком свідомі того, хто вони є, і це часто грало на руку російським місіонерам, які їх цілими парафіями переманювали, пропонуючи їм “братську помощ” і апелюючи до словянської спорідненості. Цікаво, що тепер Росія робить якраз те саме.

Саме національно свідома повоєнна еміграція найбільшою мірою спричинилася до розширення знань про Україну і розуміння довколаукраїнської проблеми.”

– Перефразовуючи Гавлічека, росіяни люблять все російське називати слов’янським, щоб потім назвати все слов’янське російським.

– Саме так. Ми можем по різному ставитися до українського націоналізму, але саме завдяки людям, керованим цією ідеєю ми маємо активне українське життя, українські інституції на Заході, зокрема, наукові, як Гарвардський Інститут чи КІУС. Якби не такі постаті, як Петро Саварин і Манолій Лупул, які поширювали інформацію про Україну і робили українське питання значущим, ми б не мали КІУСа. В цьому сенсі варто віддати належне українцям, які приїздили до Північної Америки після Другої Світової війни, вони якраз закладали фундамент українського життя, в тому національному сенсі. Навіть на прикладі Альберти, боротьба за українську мову, школи, культурну реалізацію української громади, про це можна прочитати в споминах того ж Петра Саварина. “Немає чогось такого, як Україна” – завчена фраза усіх симпатиків Росії. Ця ідея мала і має своїх послідовників всюди в світі, зокрема, і в Канаді. Ці люди часто не мають поняття, що таке та Україна, просто мавпують російську пропаганду. І саме національно свідома повоєнна еміграція найбільшою мірою спричинилася до розширення знань про Україну і розуміння довколаукраїнської проблеми.

– Ви ж також належите до цієї когорти сподвижників українських наукових інституцій на Заході, як ініціатор українського фольклорного центру?

– Так, але завдяки згаданим постатям мені було простіше це робити. Вважаю це великою справою, вони заклали політичний ґрунт, на якому пізніше я міг будувати змістове наповнення. Але без політичної волі нічого б не діялося. Я приїхав вже на готові обставини, власне на запрошення, бо шукали професора української мови. Тобто, це були вже наслідки.

– Розкажіть, будь ласка, більше як постала фольклорна програма, з якої почалося творення в Едмонтоні дослідницького осередку українського фольклору?

– Вдалося зібрати зацікавлених студентів, це не було проблемою. Клопоти починалися на етапі втілення, фінансування, зголошення цієї ідеї до “начальства” — факультету, департаменту. Довкола був не конче сприятливий клімат для такого починання, за винятком кількох зацікавлених, більшість була налаштована байдуже, ставлячи під сумнів науковість фольклору як такого. Тож я мав проблему, щоб почати. Перші зустрічі на цю тему були провальними, не було досить підтримки. Мій колега професор Богдан Боцюрків мені допоміг порадою. Коли він починав Інститут Східно-Європейських студій в Карлтонському університеті, то спершу це також не мало успіху, а потім усі, хто голосували проти, враз проголосували прихильно. Мене це зацікавило, а виявилося, таємниця в дипломатії (сміється). Боцюрків мені порадив говорити з кожним представником університетської комісії окремо. І це подіяло. Перша приватно уфондована на Гуманітарному факультуті Університету Альберти Катедра української культури і етнографії ім. Гуцуляків постала в 1989 році, коли вдалося зібрати 1,2 млн. доларів, необхідних для існування програми. Мушу сказати, що цьому сприяла тодішня фінансова політика провінційного уряду, яка передбачала подвоєння суми, наданої жертводавцями (в даному випадку панством Ерастом та Лідією Гуцуляками) на ВУЗ з бюджету провінції.

– Які аргументи Ви використовували, щоб переконати у важливості українського фольклору?

– Очевидно, я озброївся серйозною літературою з фольклористики, працями американських, німецьких авторів. Я апелював до праць Шевельова про важливість фольклорних досліджень для історії, Річарда Дорсона, який свого часу справив на мене вплив. Його поділ фольклористики на усний фольклор, звичаєвий, народне мистецтво і матеріальну культуру пізніше спонукав мене думати в цьому руслі про українські фольклорні студії. Ми ж не гірші, і наш фольклор ніяк не менш цікавий чи багатий, ніж бритійський, французький чи ще якийсь.

Але в цій справі найбільше треба було впертості, багато впертості. Щоб фольклорний центр існував доводилося не лише викладати, займатися наукою, але часто і бути дипломатом. На початках творення курсів з фольклору мої деякі колеги противилися моєму бажанню запровадити фольклористику, цю нехіть вони мотивували тим, що це несерйозно, що це “недонаука”. Тут варто згадати те, що серед українців також не було жвавого зацікавлення, деякі українці до нині соромляться свого фольклору, як не достатньо витонченого, примітивного… Тож треба було бути готовим багато працювати, вкладати чимало праці і поту, і долати спротив і зневіру.

Для мене фольклор це та основа, той живильний матеріал, на якому і довкола якого формувалися інші українознавчі дисципліни”.

– Яке робоче визначення фольклору, з яким Ви працюєтеУкраїнський і північноамериканський підходи до визначення різняться, яка парадигма Вам ближча?

– Для мене фольклор – це та основа, той живильний матеріал, на якому і довкола якого формувалися інші українознавчі дисципліни. Впродовж тривалого періоду бездержавності народна культура була тим цементом, який об’єднував і забезпечував тяглість українському історичному процесові. Для мене очевидним є фольклор, як форма комунікації між поколіннями, всередині України і поза її межами. Часто український фольклор розглядають зумисне спрощено, як певну сільську культуру, щось несучасне. Насправді, урбаністичний, технологічний вік лише розширюють структуру фольклору, його межі, відкриваючи нові фольклорні явища для дослідників.

Останньо також спостерігаю, як фольклорна проблематика стає все більше політизованою, в сенсі, political agenda починає диктувати. Добре, коли наука є актуальною, але не коли у фольклорі більше до сказання мають не фольклористи, чи навіть носії фольклорної традиції, а люди, які зацікавлені певними іншими справами.

Наприклад, сексуальна проблематика у фольклорі.

– Тема, яка якраз тривалий час замовчувалася і табуювалася, чи не час про це говорити на науковому рівніСекс у фольклорі є, і нікуди не зникне.

– Є! Навіть більше, у Філарета Колесси є багато зразків, у Вовка. Але це не значить, що статеві стосунки мають стати єдиною ціллю фольклорних досліджень. Так само антинауково “придумувати секс” там, де про нього не йшлося, як не помічати його взагалі. Реальність життя не можна скреслити, але і однобоко, примітивно сприймати її також не слід. Народження, зачаття дитини, смерть – це є життя, і воно усе відображено у фольклорі. Наприклад, традиції, пов’язані зі смертю і похованням вкрай цікаві.

– Цвинтарі і поховальна обрядовість в українському сегменті Канадських прерій були предметом кількох Ваших досліджень, як ця тема Вас зацікавила?

– О, Ви знали! Цвинтар дає знання про людину, про певну групу, яка там спочила. Для мене було цікавим, що можна і що не можна, тобто, що виключає така обрядовість. Наприклад, поховання поза межами спеціального сакралізованого місця. Часто можна побачити такі маленькі і дерев’яні хрести десь подалі від цвинтаря — нехрещені діти, самогубці, соціум їх сторониться, виключає, навіть в світі мертвих.

– Чим особливі поховання українських канадців?

– Для мене вони цікаві тим, що вони подібні на ті, що в Україні. Традиція і звичаєвість, принесені з України. Ми можемо говорити, що поховальна культура найбільш стійко закоренилася. З часів переїзду зі Старого краю змінилася мова, одяг, пісні, а традиції поховання більш-менш залишилися. Цікаво, ні? Ця тема мало досліджена.

– З чим Ви пов’язуєте цю закоріненість?

– В смерті менше показухи. Скажімо, якщо ви маєте весілля, то там різні нашарування і віяння модні, а при смерті люди більше шанують традицію, бо її зміна може загрожувати світові живих. Наприклад, звідси ж зелені свята, гроби – щоб задобрювати, тримати зв’язок, вшанувати незрозумілі сили. Батьки це робили, їхні батьки це робили, значить це працює і не треба це змінювати і дражнити ці потойбічні сили. Похорон має менше показушного, бо це справа віри.

“Культура знаходиться у процесі постійної трансформації, так довго, як вона є живою, продуктивною. А ми ж не бажаємо собі іншого, чи не так?

– Як почалася Ваша співпраця з Робертом Климашем?

– Наша співпраця почалася мабуть з Оттави, хоч він також був з Торонто. Я тоді працював в університеті, а він в музеї, мені цікаво було читати його праці. Ми однолітки, тільки Климаш народжений в Канаді, він якраз носій української-канадської фольклорної традиції. Його дослідження та експедиції українськими поселеннями Західної Канади були тим джерелом, з я кого я черпав знання і натхнення. Іншим джерелом була згадана пісня про Цісареву, яка захопила мене ще в юному віці своєю мовою, переплетенням діалектизмів. В ній народний гумор, як спосіб осмислення історичної події. Досі пам’ятаю мабуть всі куплети.

– Це підводить нас до питання про те, як Ви ставитеся до макаронічного фольклору, актуального якраз для канадсько-української народної творчости? Чи можна його взагалі назвати фольклором?

– Можна, але обережно. Я б не звужував, наш фольклор є багато ширший і багатший, а це маленька частка. Були тенденції макаронізувати весь український фольклор, ніби примітивізувати його в такий спосіб. Не можна цього допустити. Поза тим, макаронічні тексти становлять вагому частку українсько-канадського фольклору. Ці тексти і їхній гумор породжений і зрозумілий лише двомовним особам. Свого часу це провокувало незадоволення серед консервативної частини української громади, яка відстоювала чистоту української мови і фольклорної традиції. Але яка та чистота, то я вам не скажу. В українській громаді є багато тих, хто вірять у статичність української народної культури. Насправді, мало які її елементи можна вважати незмінними, культура знаходиться у процесі постійної трансформації, так довго, як вона є живою, продуктивною. А ми ж не бажаємо собі іншого, чи не так?

– В кінці ХІХ ст в журналі “Киевская Старина” з’явилася вперше низка матеріалів про усну народну культуру українців-русинів в Канаді, від того часу що б Ви назвали найпомітнішими публікацями на цю тему?

– Загалом, українсько-канадські фольклорні студії фактично не існували до 1950-их рр. Першопрхідцем в цьому стала музикознавець Тетяна Кошиць (дружина Олександра Кошиця), вона збирала пісенний фольклор українського сегменту канадських прерій. Я би мусів згадати, очевидно, Климаша, Ярослава Рудницького, частинно етномузиколога Кеннета Пікока, який розглядав культуру українських канадців як найбільш впливову, визначальну для Західної Канади. Окремі зразки присвячені темі української еміграції до Канади можна знайти в працях В. ГнатюкаТеодора Федика (“Пісні імігрантів про Старий і Новий край”, видана у Вінніпегу в 1927 р.)приповідки в записах Володимира Плавюка. Не випадає себе хвалити, але наш центр – це також унікальне явище в ділянці дослідження фольклору українців в преріях. Коли, в 1977 році я лише розпочав викладати український фольклор при відділі словянських мов в Університеті Альберти, я навіть не уявляв, куди це мене врешті заведе. Спершу це був лише один курс, де ми вивчали головно пісенні жанри, поступово вдалося додати курси з прозових жанрів, курс родинної і календарної обрядовости, по тому вже постали курси з історії української етнографії та фольклору канадських українців.

– Чи можна говорити про етапи в розвитку українського канадського фольклору?

– Я би радше говорив про поділ за місцевістю. В українців є така вживана фраза “а в моєму селі так”. І я не бачу проблеми, чому не розглядати фольклор саме під цим кутом. Це показує мову і фольклор живими. Не потрібно підганяти явище під свою класифікацію чи своє бачення. Чи ви хочете щоб українська мова стала мертвою? Це питання, яке я ставлю всім, хто наполягає на визначенні якогось зразка української мови єдиноправильним, як наприклад, словника Голоскевича, на вищості якого наполягали певні кола тут в Едмонтоні. В мене постійна дискусія на цю тему. З іншого боку, українці, які приїждають від часу Незалежности мають свій фольклор, свої жарти і систему символів, вони розмовляють іншою мовою, часто не розуміють нашої, тутешньої. В нас свого часу був клопіт, а може і дотепер є – проблема з двомовними школами. Не раз, люди, які були переконані, що говорять чистою українською мовою зазнавали критики новоприбулих. Мова міняється, це нормально. Головне, щоб було вирозуміле ставлення і повага до іншого.

“Творення українських катедр відбувалося в складних умовах не завжди прихильної, а часами, ворожої налаштованості деяких академічних кіл”

– Що затримало українську культуру, зокрема фольклор, в Канаді, що він, нехай у видозміненому вигляді, але дійшов до сьогодення? У чому таємниця його життєздатності?

– В компактності проживання. А ще – наявність таких людей, лідерів, пасіонаріїв- пенсіонеріїв (сміється), які несли цю традицію, старалися її плекати, в яких мусіло щось виступити в душі. Візьмімо Романа Ващука, колишнього посла, його батько був моїм пластовим виховником. Це приклад традиції, патріотизму, який передався через покоління. Хоч, це частіше стосується повоєнної еміграції, як більш національно свідомої. Є такий приклад: в Селі Української Спадщини працює молодий чоловік, на ім’я Кевін, який належить вже до п’ятого чи шостого покоління українців, виростав у цілком канадізованому середовищі, і от він вже у свідомому віці зацікавився українською культурою, почав брати лекції української мови. Але це, радше, одиниці. Хоч одиниці, які роблять різницю, впроваджують зміни. Я не дуже вірю в гурму, знаєте (сміється). Або, наприклад, родина Гуцуляків, батько Ераста займався українськими цілями ще в допотопних часах.

– Згадка про Ераста Гуцуляка наштовхнула на питання: Ви багато років займалися фандрейзинґом, скажіть, будь ласка, що найважче у збірці фондів на українську науку?

– Найскладніше бути першим. Що ми маємо сьогодні? Ми вже мали добрий початок, але не маємо тяглости, продовження в тому темпі. Це зараз основна проблема. Приміром, творення українських катедр (вживаю це слово в західному значенні, як професорська позиція) відбувалося в складних умовах не завжди прихильної, а часами, ворожої налаштованості деяких академічних кіл. З 1990-их років відбувся сплеск зацікавлення пострадянськими країнами, зокрема, українською проблематикою. Але старі упередження дуже живучі, сьогодні вони підігріваються ще російською пропагандою, яка “пролазить” в академію також. Долати оці вже сформовані упередження теж непросто.

– Серед української академії є свої упередження. Як Ви ставитеся до залучення фахівців іноземців до керівництва українськими науковими інституціями?

– Не бачу проблеми. Головне, щоб було порозуміння між ними і також чітке бачення цілей і напрямків на довшу мету. Все одно, буде це Івась і Парася чи Джон і Мері, головне, щоб вони працювали для української мети.

Якщо я відповідальний за українську фольклорну програму то мушу розширювати свої обрії, знання

– Поговорімо про фольклорний архів, який нині носить Ваше ім’я.Розкажіть трохи більше про те, як він створювався, що сьогодні в ньому можуть знайти дослідники?

– Коли я почав викладати фольклор, розмовляв з іншими колегами, і дійшов до розуміння, що варто збирати фольклорний матеріал, який є частиною студентських робіт, тоді це матиме якийсь більший сенс і вагу для історії. З того і почав. Велика частина архіву, відтак, є записи фольклору від піонірів (від англ. pioneer – першопоселенець) і їх нащадків. Сьогодні це сотні авдіозаписів, відео, окремі колекції, передані до архіву, наприкллад, велику частину складає фотоархів. Кажуть люди (сміється), що наш архів це поважне джерело матеріалів для науковців, зацікавлених українською культурою в Канаді.

– Чи Ви займалися особисто польовими дослідженнями також?

– Я трішки займався інтерв’юванням. Моїм об’єктом були прислів’я, але оскільки мої студенти цікавилися дуже різними речима, то я не міг від них відставати. Почав зі словесних форм фольклору, я все ж мовник, але подумав собі, що якщо я відповідальний за українську фольклорну програму то мушу розширювати свої обрії, знання.

– Говорячи про розширення обріїв, в якому напрямку, на Вашу думку, повинна була б розвиватися україністика, щоб вона була далі актуальною в Північній Америці?

– Для початку українці повинні бути “менше українцями”. Знаєте про що я? Повинні менше між собою ворогувати, бо в академічних колах такого теж є повно і це шкодить науці і її становленню в світі. Крім того, потрібно давати змогу молодим науковцям досліджувати те, що їх цікавить, співпрацювати з канадськими фольклористами, переймати нові інші підходи. Для дослідників українського фольклору в Канаді доконечним є підтримка тісних наукових зв’язків з канадськими колегами, наприклад, з Лавальського Університету в Квебеку та Університету Меморіал у Н’юфавнленді, де знаходяться найкращі фольклорні програми в країні. Але при цьому мусить також бути постійний зв’язок з Україною. Українська фольклористика, та загалом українознавство в Канаді належить до меншинної тематики, а в Україні це повноправний науковий сегмент. Тож, сьогодні без цього зв’язку нічого не буде.

– Також академія мала б співпрацювати з громадою? Чи ні?

– Якщо би була розумна громада і академія. Знаєте, мені пощастило працювати в добрих часах, де кожного року більше було студентів чи аспірантів. А тепер справа є складніша, україністику обтинають, але це теж не є лише провина професорів. Зависилися формальні вимоги, звузилася свобода, знизився запит від суспільства і зацікавлення — це кілька чинників, які збіглися. Я дозволю собі зайняти таку матеріалістичну позицію – якщо будуть гроші, все буде. А вони, як відомо, з неба не падають і громада, бізнес, контакти тут потрібні. Скажімо, ми недавно мали цікаву конференцію архівістів, і Мирон Момрик з Оттави сказав, що відсутність грошей робить неможливою роботу архівів, їх наповнення, опрацювання. Я є цілком свідомий того. На волонтерстві то не буде триматися. Мирон Момрик розповідав, що йому лишили під дверима архівні матеріальні, мовляв, масти собі голову. А чека з ними не лишили?

– На завершення, що би Ви побажали молодим дослідникам, які тільки почали займатися українською фольклористикоюЯкий Ваш меседж?

– Щоб кожен мав свій меседж, щоб знайшов його і пропихав далі, навіть, якщо це здається неможливим.

– Дякую Вам  за цікаву розмову і що знайшли час!

– І я дякую.

 

 

_____________________________

др. Богдан  Медвідський  — український канадський фольклорист, мовознавець, професор фольклористики Альбертського університету (1972-2002), засновник Програми Українського фольклору в Університеті Альберти. Здобув ступінь магістра в ділянці славістики в Університеті Оттави у 1966 р. та ступінь доктора наук в Університеті Торонта, де у 1977 р. захистив дисертацію на тему “The language of Stefanyk`s novellas: An Analysis of the Vocabulary”. Викладав російську мову в Карлтонському Університеті в Оттаві. Творець та натхненник перших курсів української фольклористики, які згодом переросли в бакалаврську, маґістерську та докторську програми українського фольклору та в Huculak Chair of Ukrainian Ethnography (1989) та Kule Chair in Ukrainian Ethnography (2004). Ці дві катедри стали основою створеного у 2001 році Фольклорного центру імені Петра та Дорис Кулів. Під керівництвом проф. Медвідського було захищено десятки маґістерських та докторських праць. Серед його учнів знані науковці-фолькористи – др. Андрій Нагачевський, др. Наталія Ханенко-Фрізен та др. Соґу Хонґ — перший професор українських студій в Універитеті Ганкук в Південній Кореї. Багатолітня праця професора, дослідника, збирача та історика української фольклористики стала основою для заснування Архіву Українського Фольклору ім. Богадана Медвідського при Університеті Альберти, який нині є одним з найбільших ресурсів українсько-канадських фольклорних та етнографічних матеріалів. Автор та співавтор низки наукових статей, зокрема: Б. Медвідський, “Збирання і вивчення українського фольклору в Канаді” (Народна творчіть та етнографія, № 2, 1991); Medwidsky B. Between Poetry and Oral Folklore: Early Ukrainian Immigrant Verces in Canada (Canadian Slavonic papers, № 34(3), 2013); R.Klymash, B.Medwidsky «Macaronic Poetics in Ukrainian Canadian Folklore» (Canadian Slavonic papers, № 25(1), 2015); B.Medwidsky, Kenneth S. Goldstein «Canadian Folklore Perspectives» (Western Folklore, № 39(4), 1980); B. Medwidsky «Ukrainian Grave Markers in East-Central Alberta» (Material History Bulletin, №29, 1989). Живе і працює в Едмонтоні (Канада);

 

 

 

 

 

 

 

Розмовляла Устина Стефанчук

У публікації використано світлини з приватного архіву Богдана Медвідського.

 

 

 

 

 

Джерело: Україна модерна

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s