Валерій Колодочка, луганський переселенець, підприємець: На російську відповідаю українською – і людям у Сєверодонецьку це подобається

10 грудня 2019 р.

Україномовними вивісками тепер нікого на Донбасі не здивуєш. Інша річ, що під ними, як і раніше, продовжують з вами розмовляти таким собі pidgin russian. Тож, коли побачив напис на одному з павільйонів «Пан Млинець» – спершу пройшов повз нього. Ну, не хотілось мені в той момент млинців. І так би я й далі не звертав на цього «пана» увагу, якби колеги не здивували. «А ти знаєш, – кажуть, – є в Сєверодонецьку млинцева, де хазяїн спілкується з гостями державною мовою». І назвали вже знайомий мені заклад.

 

ОДИН ІЗ МІЛЬЙОНІВ

Валерій Колодочка – переселенець (от не сприймається це словосполучення – «ВПО») з Луганська, тож, природно, оминути обставини своєї евакуації з рідного міста він не міг. Подібних історій останніми роками ми всі чули безліч, тому я збирався цю частину нашої розмови скоротити до пари фраз. А потім спало на думку: «подібні» – це ж не написані під копірку. У кожного – свій особистий і неповторний біль. І ще: не виключено, такі нюанси можуть стати в пригоді на майбутньому суді в славному місті Гаазі. І різати по-живому передумав.

– Розкажіть про себе для початку.

– У Луганську я працював у великому банку; це була міжнародна фінансова група, французька. Вона потім різко почала скорочувати штат. Так трапилось, що я в банку зробив непогану кар’єру. А тут став перед вибором: що далі? У мене були на той час партнери, зокрема одна жінка в Німеччині. Вона займалась туристичним бізнесом там, та хотіла працювати й в Україні. Запропонувала мені стати директором підприємства, і я погодився.

Компанія називалась «Багатогранна Україна». Усе відкрилося в одну мить: туристична агенція, кав’ярня та аптека. Кав’ярня – це був мій напрямок – я хотів займатись якимсь там громадським харчуванням. Шукав в Інтернеті пропозиції, знайшов франшизу міжнародної мережі кав’ярень. Я з ними домовився, франшизу придбав. І так трапилось, що я одночасно три бізнеси відкривав наприкінці 2013-го – на початку 2014-го років. Аптека була біля пам’ятника Ворошилову, а кав’ярня й туристична агенція – на вулиці Будьонного, в торговельному центрі «Атріум» (чи не найкрутішому в тодішньому Луганську, хоча й не в центрі міста – авт.). Моя ідея в тому й полягала – розмістити їх разом. Допоки люди сидять у кав’ярні – на телевізорі крутять тури від туристичної агенції, яка поруч. Заходять – і ми продаємо їм тури. Або навпаки: якщо хтось приходить за туристичною путівкою, ми пригощаємо його нашим чаєм чи кавою, знайомимо з нашою продукцією. Таким чином ми й пропрацювали три місяці.

Робота йшла успішно; ми почали розвиватися. До нас приїздили з центра міста пити саме нашу каву, адже все було зроблено професійно. Я їздив на курси до Харкова; отримав сертифікат баристи… Аж тут – почалася війна, і ми змушені були спочатку евакуювати дітей (наприкінці травня 14-го року).

– Куди?

– Під Київ. Там санаторій був – «Жовтень», якщо не помиляюсь. Дружина ще продовжувала в банку працювати – і керівництво зробило щось на кшталт благодійного внеску, тож проживання дітей у санаторії було безкоштовним.

ГААГУ ЦЕ МАЄ ЗАЦІКАВИТИ

– У вас багато дітей?

– Двоє. Старшій, доньці – 21 рік; молодшому синові – вісім років.

До липня ми ще там сиділи, ховались від обстрілів то по підвалах, то у ванній кімнаті. Наші друзі на той час уже переїхали до Черкас; придбали квитки, зателефонували: «Негайно біжіть на вокзал, їдьте – чого ви там чекаєте?!» У мене досі квитки збереглися з того дня, як ми покинули Луганськ. Не навмисно – просто коли переїжджали, розбирали речі, дивимось – а вони лежать. Ну, і я не став їх викидати… На пам’ять про останній день, коли попрощався з рідним містом. З малою батьківщиною…

Наприкінці серпня ми вперше приїхали до Щастя. Дізнались, що там є волонтери, які провозять якимись околицями з Луганська речі переселенців, таких, як я.

Щоправда, на той час я ще не вважав себе переселенцем. Осінь була на підході; дітям потрібен був зимовий одяг, бо вони практично виїхали в футболках та шортах. І ми наважились поїхати додому. Їхали дуже швидко по полях, водій казав – так треба, аби міна не влучила. Заїхали, здається, через Олександрівку (містечко на крайньому сході Луганська – ред.) – зараз не пам’ятаю, але з напрямку, де тоді була обласна ДАІ.

А в мене було авто. Стояло на залізничному вокзалі; залишили, коли від’їжджали 6 липня. За три чи чотири дні заплатили. Хотіли дати більше – охоронець сказав: не треба, приїдете – розрахуєтеся за весь період. На той час, коли ми вже були під Києвом, мені почали телефонувати охоронці, сказали, що приїжджають люди зі зброєю, масово забирають автівки. Мою не забрали, але, як мені переказували, комусь вона впала в око, й охоронцям наказали: якщо господар повернеться – не віддавати. Зателефонувати їм. Ну, я все зрозумів: вони приїдуть по ключі й паспорт. Щоб машину не треба було зламувати. Потім мені ще раз зателефонували – пропонували її перегнати. Як вони збирались це робити без ключів?

А потім мені пощастило: зв’язок у Луганську зник повністю. І коли я приїхав, нікому вони зателефонувати не змогли. Це по-перше. А по-друге, охоронця, який мені телефонував, убили. Вдарили прикладом у груди – і в нього стався серцевий напад. Людина літня, не витримав. І, власне, останнє, що я почув від нього… Під час нашої розмови приїхали якісь люди, почали погром, і в трубці я зміг розібрати його крик: «Что вы делаете?! Побойтесь Бога!..» Він намагався їх зупинити – і поплатився своїм життям.

– Це відбувалось саме під час вашої розмови?

– Так, я все чув. Усе чув… Коли приїхав, там уже були незнайомі мені охоронці, утім – дуже лояльні. Грошей їм трішки дав – не пам’ятаю, десь гривень чотириста. Вони зраділи й цьому; віддали мені автівку. А я вже й не сподівався її побачити. Стояла моя і ще дві: «Жигулі» й позашляховик. Цей був побитий прикладами – бойовики так і не змогли його вкрасти. А коли я залишав свою машину, інших там було дуже багато.

ПОВЕРНЕННЯ

– Отже, ви поїздили по Україні, і вирішили все одно осісти на Луганщині…

– Так… У дружини батьки в Сєверодонецьку – приїхали з Сумщини та Чернігівщини, а вона вже тут народилась. Мій батько – з Луганщини; після медичного інституту залишився в Сєверодонецьку, як у перспективному на той час місті. Але ми ні до кого не поїхали – винаймали квартиру – одну, другу, третю…

– А потім постало питання створити власний бізнес. Кошти були на це?

– Ні, коштів не було. Хоча ми розпродали в Луганську все, що могли. З турагенції я вивіз комп’ютер; збереглися договори з туроператорами… Вони – наші, працюють по всій Україні. Знайшов приміщення, налагодив контакти, орендував кімнатку в торговельному центрі, купив стіл, стілець… Спочатку сам працював, потім залучив помічника. Це було у 2015 році. У той рік мало хто хотів кудись їхати, тому агенція виявилася неприбутковою. Мене підтримувала фінансово партнерка з Німеччини; завдяки їй я певний час протримався, але довго так тривати не могло.

Я знову вийшов на роботу – мене запросили в державну банківську структуру. Майже рік я там працював, але після того, як побув у власному бізнесі, працювати на когось було вкрай некомфортно. До того ж виникли певні непорозуміння з керівництвом. Я вирішив із банку піти – й знову постало питання: «Що робити?» Поки шукав на нього відповідь, став на облік у міському Центрі зайнятості як безробітний.

Знайшов у Інтернеті оголошення про продаж готового бізнесу «під ключ», як було написано. «Млинцева». Он там, навпроти, павільйон. Я зустрівся з продавцем; він сказав, що то – орендоване приміщення, що він продає точку, аби зберегти іншу. Я погодився; батьки мені допомогли. Дівчата залишились ті, що вже працювали. Але це в майбутньому зіграло зі мною злий жарт.

Рік пройшов, я почав розбиратися – що до чого. Бізнес став майже прибутковим – і тут мене фактично викинули на вулицю.

– Це приміщення ви також орендуєте?

– Так. Я переїхав сюди у травні цього року, зробив тут власними руками ремонт…

– «Пан Млинець» – це загальноукраїнський бренд?

– Ні, це моя торгова марка, і я хотів би свою мережу розбудувати, звісно.

ПОКЛИК ДУШІ

– Щодо української мови…

– Це був поклик душі. Багато друзів залишились на тій території; багато в нас виникало суперечок з приводу тих подій. Коли я їм казав: «Як так можна, ми ж українці!..», – мені відповідали: «Який ти українець, якщо навіть українською не володієш?»

Я дійсно не розмовляв українською, тому що це – звичка. Загалом мову я розумів, але мовний бар’єр залишався, не було практики. Завжди доводилося думати, що казати. Це, звичайно, заважало – й співрозмовники в такій ситуації казали: «Да ладно, брось выделываться – переходи на русский!».

І якось у Facebook знайшов оголошення – громадська організація в міській бібліотеці раз на тиждень, щонеділі, по півтори години проводила заняття. Пів року я ці курси відвідував. Не пропустив жодного заняття, отримав сертифікат. Там я розговорився, перейшов повністю на українську – в тому сенсі, що перевів інтерфейс телефону на українську, почав писати, читати українською.

Якщо є оригінал – я трішки англійською читаю, якщо іноземна книга в перекладі – читаю і російською, й українською. Читаю, звісно ж, нашу, вітчизняну літературу. Почав захоплюватись історичними книгами. Багато нового для себе відкрив.

Чому ми, власне, російськомовні тут, на Донбасі? У мене є приклад – такий же переселенець. Недавно їздив до Луганська, отримав у архіві документ про якогось свого родича. Він мені свій документ показав. Написаний українською мовою; мало того – бланк видрукуваний українською мовою. І тепер увага: яка дата на ньому стояла? Липень 1928 року! Тобто що… Не було тоді принтерів, уже в типографії бланки друкувались українськими літерами. І на той час Луганщина, у більшості своїй, була україномовною. А потім уже почалося зросійщення.

– Сєверодонецьк – місто переважно російськомовне. То як ви відповідаєте, коли відвідувачі звертаються до вас російською?

– Відповідаю українською, і людей це не шокує. Людям це подобається, питають – звідки я. Багато хто переходить на українську.

– І хто більше – старші, молодші, діти?

– Діти більше, бо їм легше переходити – всі ж навчаються в українських школах. А дехто спеціально приходить, щоб розмовляти українською саме тут. Одна жінка приходила з донькою, каже: «Я до вас приходжу, щоб попрактикуватися. Тому що мало де можна прийти й почути рідну мову. Власне, я був першим, хто відкрив подібний заклад. Після мене вже «Львівські круасани» з’явилися. Багато хто питає – звідки я. Отак от очі відкривають, коли дізнаються, що я луганчанин. Дехто не вірить, кажуть: «Ви з Західної України». Тенденція дуже позитивна, але не завжди. Дехто каже: ми не розуміємо.

– Це вони навмисно чи справді не розуміють?

– Гадаю, що з принципу, бо як можна в нас не розуміти мову? Була така пара, їздять на заробітки до Москви. Кажуть: «Почему по-украински?» – Бо українець. Що тут дивного? – «Та мы же тут на Донбассе все по-русски говорим». По-перше, кажу, не всі. А по-друге, було колись, що всі в нас говорили українською, і ніхто не забороняє знову перейти на українську. То персональна справа кожної людини.

Дехто питає, чи не примушують мене, адже з липня новий закон вступив у дію. Та ні, кажу, ніхто не примушує. Я з 2016 року розмовляю українською.

По-різному буває, та більше, я скажу, позитивного. Ходять ті, кому це більше подобається.

*  *  *

– Ви плануєте далі розвивати свій бізнес?

– Та… Треба зиму пережити. Повний цикл пропрацювати на цій локації. Подивитись перспективи, і, якщо вони виявляться гарними, нову точку відкривати. Або змінювати саму локацію, якщо ця не підійде. А так – хотілось би мати ще дві-три точки у Сєверодонецьку, і дати змогу іншим підприємцям за моїм прикладом, через франчайзинг відкривати заклади в інших містах. Я хочу розробити цей франчайзинг. Я тут уже багато чого зробив сам. Рецептура була розроблена мною, моєю дружиною. Начинки ми розробили оригінальні – немає аналогів.

– А є якийсь особливий український млинець?

– Є з беконом – «Козацький». Але ж бекон – то є сало, можна сказати (сміється).

– Не думали ще створити лінію вареників?

– Думали. Ми і про деруни думали, і про вареники. На жаль, у нас тут мало місця. Кухня маленька. Але я вже зрозумів, що треба бути гнучким.

 

 

 

 

 

Розмовляв Михайло Бублик, Сєверодонецьк
Фото автора та з особистого архіву Валерія Колодочки

 

 

 

 

 

Джерело: Укрінформ

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s