Петро Бурак, капітан-доброволець: Про віру і смерть, містику і свободу

2 грудня 2019 р.

Про питання віри на війні поговоримо з військовим капеланом Окремої Тактичної Групи «Волинь» Української Добровольчої Армії, в минулому — капеланом 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор» о. Петром Бураком.

 

Отець Петро — єдиний священник, нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту». З самого початку Революції Гідності постійно був поруч з протестувальниками на Майдані Незалежності в Києві. У мирний час о. Петро займає посаду адміністратора парафії св. Миколая с. Охримівці Збаразького деканату Тернопільсько-Зборівської архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви.

— Отче, що є війна з точки зору християнина?

— Війна — це даність. Зброя не є сама по собі нічим добрим, нічим лихим, все залежить від того, в чиїх вона руках. Війна не обов’язково є чимось неприпустимим з точки зору християнина. Може бути навіть священним обов’язком — взяти участь у війні.

— Питання, яке Ви, мабуть, часто чули: чи вбивати на війні — гріх?

— Спробую пояснити. Є така теологічна дисципліна, як моральне богослов’я, а є інша: канонічне право. З точки зору канонічного права, священнослужитель не повинен братися до вбивства, навіть ворога й навіть на війні, а з позиції морального богослов’я захищати батьківщину — це благо.

Якщо говорити про заповідь: десять Божих заповідей, які Мойсей отримав для Богом обраного тоді народу, а пізніше для всього світу, один раз записані і декілька разів процитовані. В Біблії можна знайти заповідь «не убий» менше 10 разів, а в тій же самій Біблії є і заклики до вбивства. Не можна буквалізувати заповіді. Не захистити себе і своїх ближніх — це є різновид вбивства. І коли християнин іде на війну проти лютого ординського ворога, щоби захистити своїх ближніх, в цьому конкретному випадку — свою державу чи свою націю, а в тому числі і своє християнство, — то він, хоч вимушений стріляти в бік ворога, по суті виконує заповідь «не вбий», тобто захищає від вбивства тих, хто йому близький і дорогий.

— А як щодо настанови Христа «Якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу»?

— Богословське пояснення, коротеньке: вдарили по правій щоці – це тильним боком правої руки, переважна більшість людей — праворукі. Це означає особисту образу. І Христос закликає не помножувати зло і особисту образу, бути готовим простити. Я готовий простити особисту образу. А інша справа, коли це не ляпас, а вбивство, ґвалтування, захоплення моєї землі, тут уже не до богословських аналізів правої щоки чи тильного боку долоні. Треба братися до зброї й захищати.

— Чи задавали Вам такі питання бійці? Що Ви їм відповідали на це?

— Так. Це ж дуже модні, популярні питання.

Приблизно те саме й відповідав. Наводив історичні приклади, коли Церква заохочувала, наприклад, до хрестових походів. А є інші випадки, коли Церква заохочує до захисту своєї держави. У нашому випадку нічого абсолютно нового не сталося — що було дві тисячі років тому, те саме відбувається і зараз. Врешті, Петро Пустельник — це капелан і ідейний натхненник першого хрестового походу, так сталося, що у мене такий самий позивний, як і у нього свого часу. (сміється)

— Існує на війні певна спокуса, випробування віри? Чи були випадки сумнівів, мовляв «як Бог допустив?»

— Скоріше, навпаки. Сумніви зароджуються в тиші, на дивані, перед плазмою, соціальними мережами, де-небудь у глибокому запіллі. Коли ти оточений комфортом і затишком, тоді виникають сумніви. А на війні, навпаки, все загострюється, в тому числі й релігійне відчуття. Якщо де й живуть люди без сумнівів, то це на «нулях».

— І все ж, були випадки, коли хтось до Вас звертався з подібними сумнівами?

— Звичайно. Капелан для того й існує, щоб бійці до нього зверталися.

Насправді, рідко коли хтось цікавиться якимись догматичними аспектами війни чи миру, це все більш-менш зрозумілі речі.

Ну деколи просять: «Сформулюй мені, щоб я це міг іншим пояснити, я це усвідомлюю, дай чіткіше формулювання, щоб я дав відповідь, коли приїду додому». От приблизно так. Бійці все прекрасно розуміють. Часом трапляються нерелігійні, але значно частіше можна зустріти в київському пабі нерелігійних людей, ніж у бліндажі чи взводному опорному пункті де-небудь в Авдіївці чи в Мар’їнці.

І ще. На війні, особливо на передовій, люди терпиміше ставляться до поглядів інших людей, тобто, всі — побратими і намагаються, навіть на релігійному ґрунті, не сперечатися і не переконувати один одного в тому, що крутіше: Вальгала чи Царство Небесне, чи ще щось.

Слово «толерантність» мені не подобається, але взаємна повага, в тому числі й до релігійних поглядів — на війні це характерна риса тих, хто тримає в руках зброю і захищає оточуючих.

— А інша сторона медалі: були випадки навернення у віру атеїстів? Що спричинило? Критичний момент?

— Було таке, що бійці могли десятиліттями не ходити до сповіді, до Причастя, не брати участь в богослужіннях. А на війні або пригадали собі, що колись в 3 чи 4 класі я це робив, і поверталися до сповідування християнства, або вперше приходили до усвідомлення того, що там, де смерть є буденністю, потрібно до неї бути готовим тим більше. Та і в Києві в пабі потрібно бути готовим до смерті, а вже ж в якій-небудь Авдіївці в бліндажі — це ще актуальніше, коли вона там ходить поруч. А в цьому випадку допоможе капелан.

Смерть — містична річ. Коли вона проходить біля тебе й обдає тебе холодом, то це нагода призадуматись. Було таке, що бійці, вийшовши з оточення або повернувшись з терміналу пробігали повз кабінет психолога і першим ділом бігли до капелана, навіть не бувши воцерковленими. Були такі, що не охрещені, а прибіг, тремтить, весь подряпаний, контужений і каже: «хочу з тобою просто поговорити, нікуди не йди, потримай мене за руку, давай поговоримо…» Очевидно, що з такої розмови десь в серці виростає міцніша віра і вона не забувається ніколи.

— Але чи це справді віра, не самонавіювання?

— Віра. Що таке віра? Вірити — це визнавати за правду що-небудь зі слів поважного свідка. Що-небудь. Наприклад: є люди, які вірять в те, що є пінгвіни, бо про це їм розповіла вчителька біології. А релігійна віра — у випадку християнства — це довіра до авторитетного свідка, яким є Спаситель людства Ісус Христос. Мусульмани довіряють авторитетному свідку Мухамадові і при цьому кажуть: «салля-Ллягу алейгі ва-салям” (араб.: “нехай Бог благословить його і дасть йому мир”— ред.), тобто дуже шанобливо ставляться до того, кого вважають своїм пророком. А капелан — чи християнський, чи ісламський, чи який ще завгодно — це також той, хто представляє авторитетного свідка. Про кожного священника сказано, що він є alter Сhristus (лат.: «замість Христа» — ред.) — тобто я виконую обов’язки Христа тоді, коли треба спілкуватися з людьми. І якщо моєму слову хто-небудь повірив як авторитетному, то це вже ніяке не самонавіювання й не вигадки. Християни кажуть: «ми віримо не в те, що самі придумали, а в те, що Сам Бог нам дав до вірування».

— Але чи це все? Тобто, релігійна віра, це певно, дещо більше, ніж просто довіра, певний «контакт» з Богом, спілкування?

— Перш, ніж з Богом спілкуватися, треба визнати його існування й визнати, що він є нашим Батьком. Тобто, віровизнання важливе для того, щоби почати релігійні відносини.

Релігія, з латинської: religare — означає зв’язок. Перш ніж мати зв’язок з Творцем чи з духовним свідком, потрібно визнати його існування. Віровизнання — це перший крок, а релігія, тобто зв’язок із потобіччям — це вже наступна частина нашого життя.

— Але існують випадки миттєвого навернення до віри, після якоїсь події, «прозріння»…

— Життя сповнене містики, див та чудес. Щоб їх не побачити, треба дуже постаратися. Правда, людині, котра зовсім намагається уникнути будь якої релігії, може це вдатися. Невіруючих людей взагалі-то не існує, є просто люди, які вірять не дуже щиро, не дуже послідовно, не дуже наполегливо, не дуже правдиво, але таких, щоб не вірили в надприродне чи потойбічне взагалі — їх просто не існує. Ті, хто кажуть: «я — атеїст» — обманюють себе. Зрештою, вони намагаються переконати себе в тому, що вірять у те, що Бога немає — це спроба захистити свій комфорт. Тому що людина схильна до того, щоби не бути обмеженою ні законами, ні заповідями, ні релігійними правилами. І от, відкинувши що-небудь із цього, легше жити. Є люди, котрі люблять займатися розпустою, а Церква цього не дозволяє, є люди, котрі люблять матюкатися, а Церква це забороняє, є люди, котрі люблять багато працювати, в тому числі в неділю, на Різдво й на Великдень… А є люди, котрі люблять в неділю торгувати, а церква каже: «ні, не можна в цей день на базар ходити». Тому, відкинувши релігію, яка все-таки обмежує людину в чому-небудь своїми правилами, настановами, заповідями, та людина отримує ілюзію, що стала вільною. Хоча насправді, той, хто не має чистого сумління, є рабом диявола.

Релігія — це те, що не до рабства приводить, а до свободи. Християни кажуть: «слуга Божий», або «раб Божий». Якщо церковнослов’янською мовою, це означає, що християнин, навернутий із язичництва, чи безбожжя, ставши рабом Божим, перестав бути рабом кого б то не було ще, залишився тільки рабом Єдиного Бога, а це — зовсім не погано, бути рабом Божим. Це, власне, є свідчення максимальної свободи, яка тільки можлива в житті.

— А були моменти відчуття близькості «містичного»?

— Коли я був з ОТГ «Волинь», трапилося так, що коли я там — ніхто навіть не подряпаний, а коли їхав в якусь відпустку, то або загиблі, або поранені, або контужені, або підірвалися. І мені було, навіть не знаю, як сформулювати… Я ж також маю посттравматичний стресовий розлад, воно торкається всіх, і священників також. Я ж бачу, як далі триває війна, як реально «протікає дах», особливо в командирів, особливо, в батальйонних, ротних, та й у звичайних бійців. Чим більша відповідальність, тим глибший стресовий розлад. Що таке розлад: це різниця між очікуваним, тим, чого ми бажаємо, і тим, що є насправді. Ми, можливо, бажаємо українсько-китайського кордону, зруйнованої Москви і написів з нашими іменами на кремлівській стіні, а що ми отримуємо на практиці: каліцтва, загибель близьких і дорогих нам людей, тому що немає людини ближчої, ніж побратим, який з тобою в одному бліндажі. І так накопичується цей розлад, а він призводить до хибної оцінки світу і того, що навколо нас відбувається. І мене це також стосується, інша справа, що я це, як фахівець, розумію і намагаюся з цим боротися, в тому числі і в самому собі. Але в мене було відчуття, очевидно воно хибне, що я винен в тому, що вони загинули, тому, що в цей момент мене там не було, з ними поруч. Я розумію, що насправді це нелогічно і не є так насправді, але відчуття таке є.

Була історія: 29-го серпня 2016 року я повинен був виїхати в підрозділ, але підійшов побратим, каже: «завтра в нашого побратима день народження, кругла дата, ювілей, він же тебе запрошував на гостини…» Дзвоню командиру, кажу: «приїду на день пізніше, мене не розстріляєте?»

Ну от, виїжджаю на один день пізніше, а якби я виїхав вчасно, як планував, то приїхав би 30 серпня в підрозділ. А в нас, той, хто приїхав, в цей день не стоїть на бойовому посту, а вже ввечері буде складатися розпорядок на наступний день, і уже тоді поставлять на бойову позицію, в тому числі й мене. Але якщо я приїхав з відпустки, відпочилий, це означає, що треба йти виконувати якісь загальні роботи, як то будувати бліндаж. І очевидно, що я би там був, це навіть без сумніву. І от пішли хлопці працювати, а диверсійна група противника була поблизу, і коли наші їх виявили, стався бій: одного з наших вбили, трьох покалічили, один з ампутацією ноги. Я точно був би там, якби не затримався на один день. Не знаю, ну не обов’язково ж я мав загинути чи бути контуженим, чи втратити кінцівку, але такі події поглиблюють посттравматичний стресовий розлад. Тому що на війні не буває без контузій, без каліцтв, без смертей, і це все є тяжко. Щоб допомогти подолати цей стресовий розлад, мій досвід підказує, що капелан діє тут ефективніше, ніж будь-який психолог, навіть найдосвідченіший.

— Наостанок два питання: Ваша релігійна приналежність мала вплив на рішення піти на війну?

— Мені здається, що християни — це люди більш мобілізовані, дисципліновані. Як тільки почалася війна, в мене не було іншої думки, ніж терміново повирішувати тут всі питання, щоб залишити тил безпечним і я — вже на війну.

Була цікава ситуація: мене, майже одночасно, запросили Ярош і до батальйону «Кульчицького». В «Кульчицького» запросили раніше, це було на Пасху, домовились, що мені треба два дні, заїхати в парафію, справи повирішувати і через два дні я виїжджаю. А тут запрошує Ярош. Я прийшов брати квиток: до батальйону «Кульчицького» треба було квиток на Київ, а до Яроша треба було в Дніпро. До Києва не було квитків, у Дніпро — були, то я поїхав туди. Тобто, мені було без принципової різниці в який підрозділ потрапляти. Можливо, навіть, батальйон «Кульчицького» вже тоді був озброєний, з технікою, вони вже вступили в бої, а про те, що Ярош зробив «візитку», я ще навіть, на той момент не знав.

Безумовно, що християни мають найвищий ступінь мотивації, для того, щоб збройно захищати ближніх від аґресії. Проте на війну пішли також адепти інших віровчень і люди нерелігійні.

— Як вплинула війна на Вашу віру?

— Війна зробила яскравішими і віру, і життя. Нічого дивного, тому, що адреналін — це ж наркотик. Адреналін — це продукт, з якого виникає або страх, або хоробрість. І ще від нього сивіє борода — перед війною в мене не було сивої бороди. Але він робить життя яскравішим. Ще існує адреналінова залежність. Людина, яка побувала в таких небезпеках, як термінали, Піски, інші речі, місця цієї війни, дуже важко відчуває себе в запіллі і існує потяг повернутися туди, де є побратими, де є небезпека, де є той самий адреналін і де життя яскравіше. Логіки в цьому мало, але хімію ж ніхто не скасовував.

 

 

 

 

Розмовляв Андрій Безуглий

 

 

 

Джерело: РІСУ

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Третя російсько-українська війна, УГКЦ

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s