Як заСпіває Івано-Франківськтеплокомуненерго: Надія Парфан про українську документалістику та свою нову стрічку

15 жовтня 2019 р.

9 жовтня в Центрі Шептицького відбулася зустріч із Надією Парфан. Режисерка спільно з програмою медіакомунікацій УКУ провела лекцію про сучасну документалістику, а також долучилася до показу своєї ретроспективи від Кіноклубу ТоКіно.

 

Надя розповіла, що до кіно прийшла не одразу. Спочатку вивчала культурологію в Києво-Могилянській академії, далі соціальну антропологію в Центральноєвропейському університеті в Будапешті. Там завдяки курсу з візуальної антропології і занурилась у кінематограф, відвідувала курси документальної режисури в Школі Анджея Вайди у Варшаві. Разом з продюсером своєї нової стрічки Іллею Гладштейном Надя співзаснувала Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики «86» у Славутичі, що проіснував 5 років. Торік удвох відкрили продакшн-компанію Phalanstery Films.

Що ж таке документалістика? 

Надя часто чує, що її стрічки виглядають кінематографічними, однак такі коментарі недоречні. Документальне кіно – це форма мистецтва, інколи бізнесу, спосіб комунікувати з аудиторією, але передусім це теж кіно. Перші фільми в історії були документальними – «Прибуття потягу» братів Люм’єрів чи «Людина з фотоапаратом» Дзиґи Вертова. Варто розрізняти не художнє і документальне, а ігрове та неігрове кіно. А ще є гібридне, експериментальне й анімаційне.

Неігрове працює з реальністю напряму, не розігрує глядача, не створює історію з нуля. Однак це абсолютно не означає, що такі фільми «знають якусь правду» чи тільки її й відображають. Це така ж фікція, як будь-яка інша мистецька робота, але – зі своїми жанровими канонами. Вона бреше, як і… все мистецтво. При цьому, люди обожнюють такі побрехеньки з покоління в покоління, з епосу, казок, часів трубадурів, бандуристів. Неігрове кіно розповідає за основами драматургії, які були запропоновані в Давній Греції, але робить це на живому матеріалі.

На практиці документальне кіно відрізняється відсутністю акторів, залученням реальних людей, їхніх життєвих обставин. Режисер або режисерка отримують доступ до їхнього життя, який є дуже важливим. Етика й естетика документальних стрічок будуються навколо того, як побудовані ці стосунки. Таке кіно документує, але не розігрує, дозволяє постійно приймати рішення, що знімати з цієї історії. Далі йде монтаж, зміна хронології подій, дії зі звуками, додавання спецефектів, а результат – конструювання на екрані іншої реальності.

Як документальне кіно видозмінюється?

Серед сучасних тенденцій – запозичення ігровим кіно методів документального і навпаки. За словами Наді, такі цикли пройшли вже кілька разів. Жанр постдок існує у формі залучення документальних героїв задля реконструювання їхнього минулого. Різноманіття документального кіно навіть вміщує унікальні національні традиції.

Дозволяє зрозуміти всі ці зв’язки розмова з кінця – хто відповідне кіно дивиться, де і чому. Наприклад, з телевізійною документалістикою все просто: є строга форматність і рейтинговість. Натомість фестивальні фільми – окремий вид. Є фестивалі специфічного документального кіно, є незалежна, кіноклубна, панкова документалістика… І десь ця межа між професійним і непрофесійним розмивається. При цьому, неігрове ще й конкурує, витісняє та перетягує покривало. Ігрове розказало всі свої історії, застосувало всі засоби, вже камера і стрибала, і плавала, з’явився VR. Неігрове кіно каже: я ще маю що додати.

Друга тенденція – здешевлення і спрощення технологій, поява портативних камер, доступної звукової техніки, програмного обладнання. Це все зробило процес виробництва швидшим. Режисери і режисерки почали близько підходити до реальності, заходити в екстремальні обставини, знімати безпосередній життєвий досвід, дозволити глядачеві його відчути на собі.

З усіх жанрів треба виділити авторську документалістику. Про неї Надя починає говорити з трейлеру одного зі своїх улюблених фільмів – «Акту вбивства» Джошуа Опенгаймера, який сама режисерка змогла подужати з третього перегляду. Цей фільм розповідає історію геноциду в Індонезії 60-х років, де відбувалися масові вбивства, катування, зґвалтування. Автор вибирає цікаву перспективу, знайомиться з людьми, які чинили насильство і досі перебувають при владі. Він питає колишніх кілерів, як саме вони це робили, а ті побутово і звично діляться досвідом. Режисер просить відобразити всі їхні дії, здійснює реконструкцію тих подій і в процесі з’ясовується поворотна річ – коли кілери вбивали, вони відчували себе гангстерами з популярних тоді американських фільмів. Це фільм про те, що може нас так дегуманізувати і про потужну силу масової культури.

Що відбувається з українською документалістикою сьогодні?

2014 рік став роком буму. Якщо в 90-х кіноіндустрія занепала разом із державою, на кошти якої повністю утримувалася, то в останні 5 років українське кіно нарешті виходить з тіні. Одним із улюблених фільмів вказаної доби для Наді є «Майдан» білоруського документаліста Сергія Лозниці.

Саме він застосував холодну відстороненість і дистанцію з тим, про що говорить і на що дивиться. Лозниця аполітичний, беземоційний і жорсткий. Сам процес знімання виглядав так: кінооператор Сергій Стеценко отримує завдання поставити на штатив довгу оптику і знімати панорамні плани. Мізансценою фільму є натовп, місто, простір. Лозниця зробив кіно, де головним героєм є колективне тіло – натовп, а не конкретна людина.

Події в центрі Києва спонукали усіх причетних до медіавиробництва фіксувати побачене, часто навіть без уявлення, що робити потім з накопиченим матеріалом. Тоді Надя працювала з іноземними журналістами та брала активну участь у події зсередини. Документалісти зрозуміли, що перед ними відбувається видовище, і якщо частина українців брали участь як небайдужі та схвильовані громадяни і громадянки, то люди мистецтва бачили в цьому драматургію і сценографію.

Дуже мало було таких, що не знімали б. Попри те, що Надя належала до меншості, навіть їй було складно втриматись: «Пам’ятаю, коли валили Леніна і люди накинулися з кувалдами, у всьому була якась електрика. Одна жіночка, невеличка і тендітна, просила: “Дайте мені, я теж хочу вдарити!” Вона щосили пробивалась до кувалди і було зрозуміло, що ледь зможе її підняти, але коли замахнулась – у мене вже теж рука потягнулась до камери. Коли таке бачиш – не можеш не зазняти. Це трохи про світ, який ми більше не можемо не бачити через екран».

Інші українські фільми, варті до перегляду за порадою Наді, домайданівський «Присмерк» – cinema verite (фр. «правдиве кіно»), спостереження за матір’ю та незрячим сином, які живуть удвох, і цьогорічні «Атлантида» Валентина Васяновича, за які режисер отримав нагороду Венеціанського кінофестивалю. Ще одна іменита стрічка – «Жива ватра» Остапа Костюка, глибокий і психологічний фільм, у якому молодий режисер розповідає про кілька поколінь вівчарів через історію стосунків батька і сина.

Паралельно з увагою до подій Майдану розвинулась тема подій на сході. Виник цикл кіно, який відійшов від хронікального до зображення війни без війни. Приклад такого кіно – «Явних проявів немає» Аліни Горлової. У центрі сюжету – історія героїні, яка повертається з АТО до Києва та намагається впоратись із посттравматичним синдромом. Це ще й один із перших фільмів, які порушують проблему ПТС у жінок-ветеранок.

Для самої Наді згадані події так само були поштовхом до знімання. Розпочалися її творчі пошуки, які помітні в перших стрічках, які демонструвалися під час ретроспективного показу після лекції. Так, «Екзарх» (церковний представник за межами канонічної території церкви – ред.) є фільмом-портретом, «Reve ta stohne on tour» – майже журналістська історія про двох музикантів, які вирушають у Польщу на заробітки з надією, що поїздка стане також їхнім турне. «Новосілля» – експериментальне кіно, яке зображає підготовку до перформансу.

Чому Івано-Франківськтеплокомуненерго співає?

У прокат дебютна повнометражна стрічка Наді виходить 17-го жовтня – з початком опалювального сезону. Львівська прем’єра за участі режисерки відбудеться 18-го жовтня у «Кінопалаці». Стрічку створено за підтримки Державного агентства України з питань кіно, за сприяння телеканалу Current Time та Львівської кінокомісії. Світова прем’єра відбулась на фестивалі Visions Du Reel у Швейцарії, в Україні фільм уперше показали на Одеському міжнародному кінофестивалі.

«Співає Івано-Франківсьтеплокомуненерго» – музичний документальний фільм про профспілковий хор комунальників. Сюжет розказаний через історію головного героя – голову профспілки Гаврилишина Івана Васильовича, який опікується, щоб тепло було й удома, й на душі.

У цьому фільмі немає війни, немає буквальної політичної повістки, він про те, як Україна прощається з радянським минулим, але не може цього зробити. Як каже Надя, раніше ми вирішили, що декомунізуємось, але це означає не лише замінити серпи і молоти на синьо-жовті прапори та домалювати Леніну вуса, зробивши з нього Шевченка. Радянський інфраструктурний проект досі визначає наше життя: панельні будинки, в яких ми живемо, й іржаві труби, якими тече щось дуже стратегічне і важливе. Це історія про розцентрованість, про теплокомуненерго як машину часу, що застрягла в 70-х роках, і про нас, людей 2019-го.

 

 

 

 

 

Розмовляла Антоніна Чундак

Фото: Олександр Урбан

 

 

 

 

Джерело: УКУ

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s