Ірен Роздобудько, письменниця: Мене лякає, що я швидко живу

19 квітня 2007 р.

Ірен Роздобудько (народилася 3 листопада 1962-го в Донецьку) – українська журналістка, письменниця, поетеса. Закінчила факультет журналістики Київського національного університету. Працювала в Донецькому відділенні ТАРС-РАТАУ, в багатотиражці Донецького металургійного заводу, журналістом і диктором радіогазети.

З 1988 року живе в Києві, де працювала в газеті “Родослав”, журналі “Сучасність”, на Першому та Третьому телеканалах, у газеті “Всеукраїнські відомості”, в журналах “Наталі” й “Академія”. Нині головний редактор журналу “Караван історій. Україна”. Лауреат конкурсу “Коронація слова” (2000, 2005) та премії ім. Ю. Долгорукова. Авторка книг “Пастка для жар-птиці” (2000), “Ескорт у смерть”, “Мерці”, “Він: Ранковий прибиральник. Вона: Шості двері”, “Ґудзик”, “Зів’ялі квіти викидають”, “Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя” (2006), “Оленіум” (2006), “Останній діамант міледі” (2006), “Амулет Паскаля” (2006).

– Упродовж шести років ви опублікували добрий десяток книг у декількох українських видавництвах. Як удається писати з такою швидкістю?

– Останнім часом мене лякає не швидкість написання – адже не намагаюся швидко писати, як, скажімо, Донцова (це, на мій погляд, суцільний сором – “випікати байду”), а те, що я… швидко живу. Це – страшне відчуття, якого нікому не бажаю. Його можна зрозуміти, послухавши мою улюблену пісню Висоцкого: “Чуть помєдлєннєє, коні!” Не можу зупинити того обвалу думок, які мене мучать. І того відчуття, що повинна поділитися ними з такими ж, як я – тобто не просто з читачами, а з тими ЧИТАЧАМИ, які живуть так, як я. Можливо, це виглядає кумедно, але насправді не думаю про літературу та якусь міфічну свою роль у ній. Борони, Боже! Думаю про те, щоб якомога більше людей зрозуміли ті речі, які зрозуміла та відчула я. Можливо, це когось урятує від необачних вчинків, від зла, від зневіри. Може, хтось не “намилить мотузку”, прочитавши мою книжку… (про це трохи йдеться в щойно надрукованому “Амулеті Паскаля”).

Або ще втримається “на краю” й піде іншим шляхом…

– Як впливає журналістська діяльність на писання?

– З одного боку – це дуже дисциплінує. Давно в журналістиці й знаю, що таке видати

600 рядків на розворот у щоденну газету, коли тобі треба “на вчора” зібрати різну інформацію для нарису, інтерв’ю та репортажу й до ночі просидіти на верстці. З таким досвідом не знаю слів “це неможливо” чи “не маю натхнення”. А з іншого – це страшна м’ясорубка. І мені дедалі важче існувати в ній. Мрію, що раптом прилетить чарівник у “блакитному гелікоптері” та безкоштовно запропонує якийсь грант чи просто скаже: “Ти втомилася. Пиши тепер лише романи!” Наразі журналістика годує мене.

– Як насправді виглядає робота у “глянцевому” журналі? Мабуть, зовсім не так “позолочено”, як це часто уявляють?

– Зовсім не позолочено! Міфи про красиве життя в “глянсі” – для кіно про диявола, який носить ПРАДО. Як, до речі, і про тупі жіночі інтриги в цій царині. Я такого не бачила, хоча в “глянсі” – і доволі популярному – десять років. Працювати тут навіть важче, ніж у газеті, бо журнал передбачає багаторазове перечитування. Тобто писати треба художньо – “на віки”. За чотири роки існування “Каравану…” в мене з’явилися лише два-три достойні автори, хоча я на них чекаю, як на богів, і завжди рада допомагати.

Ходимо на роботу, як усі, бігаємо на інтерв’ю… Можливо, якийсь “плюс” у тому, що в такі модні журнали часто надсилають якісь креми для тестування тощо. А часом мені як головному редакторові на свята різні фірми щось дарують – скажімо, якісь косметичні набори. Але це – не тому, що я – це я, а тому, що так заведено робити. О! Згадала. На день народження мені надіслали безкоштовне запрошення на стрижку в найкрутішому перукарському салоні. Однак я не скористалася цим, пам’ятаючи про те, де є сир, який видають мишам безкоштовно…

– Що в цій роботі дратує, а що подобається?

– Нещодавно з подивом зрозуміла, що знаю багатьох відомих людей, що бачила їх і говорила з ними. Сама по собі не дуже комунікабельна і ніколи не наважилася б піти до, скажімо, пані Марії Миколайчук чи Івана Гаврилюка. Чи поїхати до того ж Жиріновского чи Лімонова, до деяких наших політиків або на власні очі побачити і почути Шерон Стоун! А робота є робота: мусиш. А дратує те, що це – “гра в одні ворота”, адже перетворюєшся на папугу, що ставить запитання. А “зірці”, в якої береш інтерв’ю, на тебе начхати.

– Що несподіваного відкриваєте для себе під час зустрічей із читачами? Чи такими уявляли собі читачів?

– Несподіванок у мене дуже багато. І різних ситуацій, від яких готова плакати, бо не сподівалася, що серед читачів будуть не тільки жінки мого віку, а ширший спектр. От на Форумі розписувалась у зошитах дітей, у яких не було грошей купити книжку. Дуже люблю своїх читачів, без них мене не було б. Найбільша несподіванка – читачі з Санкт-Петербурга, які ніколи не читали й узагалі не знають української мови! Є люди, котрі приносять мені на роботу… сік, бо вважають, що я якась “бліденька”, є ті, хто прохає, “щоб квитків було 13!” (тобто не 12, як у романі “Дванадцять…”, а ще один квиток – для себе). Звісно, думаю, що є багато й тих, хто каже: “Роздобудько – то фуфло чи попса”, але мені це байдуже. Я ж не для них пишу. Нехай не читають. Хочу наголосити: я не створюю ЛІТЕРАТУРУ, не прагну бути в якихось контекстах. Хочу лише встигнути висловити все, що накопичується в мені.

– У вас “справжня” письменницька біографія з масою випробуваних екзотичних професій: спектр журналістської діяльності від багатотиражки Донецького металургійного заводу й елітарного київського журналу “Сучасність” до заступника головного редактора журналу “Наталі” та головного редактора журналу “Караван історій. Україна”, офіціантки в ресторані, шпрехшталмейстера в цирку, Снігуроньки у фірмі “Свято”, завідувача відеосалону в кінотеатрі (останнє вже більше нагадує Тарантіно). Розкажіть про свій шлях через усі ці діяльності в літературу.

– Це шлях не в літературу, а шлях до себе. А ще, хоч як це банально, ми з мамою жили доволі скромно, я шукала найменшу можливість заробити. Звідси й Снігуронька, і шпрехшталмейстер… Тоді й не замислювалася, що колись усе це стане якимись “фішками” мого життя. Не хотілося б робити “піар” ні з чого. Я не мажорна дівчинка, звикла працювати, не розрізняючи престижності цих робіт. Звісно, тепер згадувати про металургійний завод і про те, як мене крили матом сталевари, яким було не до “душевних бесід у мікрофон”, – це щось фантастичне. Чи про те, як безвідповідально замикала на ключ сорок глядачів у відеосалоні, а сама йшла блукати вулицями, поки вони дивилися “Чорного тюльпана”… У ресторані на власні очі бачила, як офіціантки запихають у кишені величезні “чайові” – мені так ніколи не вдавалося. Лише тряслася від страху, відкорковуючи пляшки відвідувачам і думала: Боже, коли це все скінчиться? А одного разу зронила на підлогу тацю з пиріжками і страшенно перелякалася, що за них треба платити, а кухар спокійно наказав їх зібрати і скласти назад: “Нехай їдять!” Після цього більше не вийшла на роботу. Цирк – моя найбільша казка. Тоді посіла перше місце на конкурсі читців, і мені зателефонував директор цирку з пропозицією відкривати програму, адже читала доволі голосно та дзвінко. Так зрозуміла, що цирк – інша планета. Про це трохи є в “Шостих дверях”. А в Києві вже працювала майже “за спеціальністю” – спочатку в газеті “Родослав”, потім горе-коректором у “Сучасності”, далі на радіо. А коли мізерні зарплати дійняли – пішла в газету “Всеукраїнські відомості”. Звідти й почався шлях до “глянсу”, адже коли газету знищили – мені зателефонували з “Наталі” й одразу запропонували вали місце завідувача відділу. Така собі, як казала Марина Гримич, “американська мрія”… Але що таке металургійний пил, який в’ївся в долоні, я знаю доволі добре. І, до речі, ніколи про це не забуваю.

– Останнім часом багато говорять і пишуть про бум “жіночої літератури” в Україні, маючи при цьому на увазі літературу, яку пишуть жінки. Чи згодні з таким означенням і як ставитеся до ґендерного розподілу ролей у літературі?

– Ставлюся погано, з кривою посмішкою: нехай говорять, якщо більше ні про що говорити. До речі, доволі довго думала, що Сідні Шелдон – це жінка. Коли беру до рук нову книгу – мене не цікавить стать автора. Цікавлять перші десять рядків. І якщо вони захоплюють, яка різниця, хто написав! Цю тему, як на мене, треба давно вже закрити через неактуальність і якусь “нафталінність”. А те, що жінки зараз пишуть у нас більше, – це правда. На десяток цікавих жіночих імен – одне-два чоловічих. Біда з нашими мужчинами – в усіх сенсах. На жаль…

– Як оцінили б динаміку розвитку української літератури загалом за останні роки? Чи зміни, які відбуваються, позитивні, чи навпаки?

– Однозначно – відбувається вибух. Багато з’являється піни, бо друкують усе. Але це теж непогано, бо щось справжнє виростає на якомусь гумусі. Тільки лякає: як би читач при цьому розмаїтті не втратив смаку.

– Ви кілька разів були лауреатом конкурсу “Коронація слова”, отримали премію ім. Юрія Долгорукого. Чи впливає це на продаж книг?

– Не знаю. Мабуть, це знають мої видавці. Багато незаслужених чи роздмуханих регалій – це теж погано. Але якщо на моїй книжці стоятимуть ці відзнаки, я не заперечуватиму, адже річ не в них. Жодна премія чи відзнака не зробить книжку – як текст – талановитішою.

– Чи відчуваєте себе найпопулярнішою українською письменницею? Адже ваші книги в рейтингах україномовних стабільно посідають перші місця з продажу.

– Я відчуваю, що… жіночка на ім’я Слава лежить на кушетці в стилі салону мадам Рекам’є і вказує на мене пухнастим віялом: “А це хто така?” А ще в міфічній Ротонді гомонять мої улюблені письменники, і раптом усі обертаються на мене з тим же запитанням… І мені стає соромно. Якось один відомий телеведучий і режисер сказав мені: “Якщо мавпу щодня показувати по телевізору, вона теж стане популярною!” Золоті слова. Не хочу бути такою мавпою. А те, що є якісь рейтинги продажів, – за це низький уклін моїм читачам!

– Вас справді назвали Ірен на честь героїні “Саги про Форсайтів”?

– Свята правда. Мама мене народжувала, батько читав “Сагу…” і закохався в образ жінки на це ім’я. Ніяких інших варіантів не було.

– Чи відчували вплив написаного на дійсність, магію слова?

– Так. Але про це говорити найважче. Гадаю, ви як письменниця добре розумієте це. Слово – це все. Щоправда, для тих, хто живе цим із дитинства, а не конструює слова, складаючи їх, мов пазли. Є багато випадків, про які можу розповідати лише “на кухні”, пошепки. А якщо коротко: багато з того, що пишу, відбувається насправді. Отже, чекаю на безлюдний острів в океані, який мені подарують…

– Тематика вашої книги “Зів’ялі квіти викидають” – акторська професія. Це таке здійснення дитячої мрії стати акторкою? Чи все ж таки радше книга про старість і вміння змиритися з відходом у небуття?

– У кожній моїй книжці є така собі “ловушка” – тобто головне, про що хотіла сказати. Часом мої читачі самі відшуковують її – таких ціную найбільше. У “Квітах…” – це несподіване для мене самої втручання в… геометрію. Тобто, написавши просту фразу про паралельні прямі, котрі не перетинаються, я прийшла від аксіоми Евкліда до теорії Лобачевського. І до того, що всі видатні мислителі від Паскаля до Розанова чи Флоренського спочатку захоплювалися точними науками. А потім прийшли до Бога – через точні науки. Але це довга й інша тема розмови… А зовні це, як написано в анотації до книги, “сентиментальна історія” і про актрис, і про мудру старість, яка рятує від зневіри молодість. А ще – про перемогу на кінофестивалі і… сценарій, який пише дівчинка. Тепер я справді написала сценарій 4-серійного кіно. Його мають знімати навесні. От вам і відповідь про магію слова…

– Як би ви самі окреслили літературні жанри, в яких працюєте?

– Якби був такий жанр – божевілля… Пишу так, як хочу, і про те, що хочу. Не обмежую себе. Ось цього року повинні вийти три мої дитячі книги й одна політична сатира. Все дуже різне.

– Про що буде наступна книга?

– Пишу роман із приблизною назвою “Малесія. (Дві хвилини правди)”.

Але дала собі слово – писати довго. Розумієте, Наталко, я нині сама собі собою ж і набридла. І не хочу так само набридати читачам. Мені не хочеться, щоб мене було забагато. Хоча книга в мені вже визріла, а мої видавці з “Нори Друк” готують контракт… А цей роман буде доволі простим – про чотирьох випадкових попутників, які раптом вирішили не повертатися в місто, яке їм набридло. Мені теж цікаво побачити, до чого вони можуть дійти у своїх, часом небезпечних, вчинках.

Розмовляла Наталя Сняданко

Джерело: Час і події

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010", Роздобудько Ірен

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s