Стів Йорк, режисер-документаліст: Майдан назавжди залишиться у моєму серці!

29 березня 2007 р.

Події в Україні кінця 2004 – початку 2005 року сколихнули не лише український народ, але й світову громадськість. Ситуація навколо президентських виборів набула величезного резонансу й до Києва потяглися представники західних засобів масової інформації. Серед когорти знімальних груп був і американський режисер-документаліст Стів Йорк. Підсумком його участі у тогочасних подіях став фільм “Помаранчева революція”, який буде представлений на цьогорічному фестивалі в Чікаго, що проходитиме з 30 березня по 8 квітня цього року.

 

Напередодні фестивалю Стів Йорк люб’язно погодився дати інтерв’ю для читачів тижневика “Час і події”.

 

Пане Йорк, що спонукало Вас до зйомок цього фільму, адже якихось особливих сентиментів чи етнічних звязків з Україною у Вас, до подій на Майдані, напевно, не було?

Політична криза, що передувала виборам 2004 року, нагадала мені ситуації, які я фільмував протягом десяти років в інших країнах. Я вивчав і робив фільми про ненасильницьку боротьбу за права та свободи в Сербії, Чилі, Польщі, Південній Африці тощо, починаючи з незалежного руху Ганді в Індії. Українські події чітко вписувалися в контекст попередніх моїх робіт, тож я без вагань вирушив до Києва.

Коли розпочалася Ваша Майданна епопея у столиці України?

Ми почали відстежувати події влітку 2004, але потім вибори і особливо отруєння Віктора Ющенка підтвердили, що події розгортаються саме так, як це було в інших країнах, де ми знімали. Ми розпочали зйомки значно пізніше і навіть тоді не мали чіткого сценарію, тому що не знали, чим все це закінчиться. Навіть якщо б народний опір не призвів до скасування сфальсифікованих виборів, ці події все одно мали б величезну вагу, але я не впевнений чи ми би зняли фільм.

Приступаючи до зйомок фільму чи мали Ви якийсь конкретний задум щодо подачі матеріалу?

Я не мав достатньої інформації, щоб виписати чіткий сценарій. Але мій попередній досвід підказував мені, як розгортатиметься революція, і я знав, на що треба звертати особливу увагу. Коли я приїхав до Києва на початку грудня, було зрозуміло, що найнапруженіші моменти боротьби вже минули. Я розумів, що мені доведеться використовувати матеріал відзнятий кимось іншим. Але відверто кажучи, на той час, не маючи чіткого сценарію або навіть сценарного плану, і не знаючи, чим все це закінчиться, я вирішив спрямувати всю свою енергію на фільмування – в основному на Майдані та Хрещатику – та укладання угод на використання матеріалу з телеканалами, наприклад з “5 каналом”.

Значна частина фільму побудована на матеріалі, що його відзняли українці (Українське ТБ). Навіть якби я прибув в Україну на місяць-два раніше, все одно було б майже неможливо фільмувати в усіх тих місцях, де відбувалися найважливіші події. Покладаючись на український матеріал, я був у набагато вигіднішій ситуації, ніж якби я намагався відзняти все сам.

Ми переглянули майже 500 годин матеріалу і відібрали понад 100 годин, з яких ми змонтували фільм. Це дозволило презентувати події такими, якими їх бачили самі українці, і я вважаю, що у цьому була наша величезна удача.

Ситуація у столиці України у ці буремні дні була вельми непевною, а іноді й загрозливою. Чи усвідомлювали Ви всю повноту небезпеки, яка йшла від місцевої влади та чи не страшно було у такій ситуації працювати серед розбурханого людського моря?

Ми не знімали там, де було найнебезпечніше. Але тепер, коли я достатньо добре знаю всі деталі подій, мені здається, що великої загрози для знімальних груп та журналістів, особливо іноземних, не було. Я знаю, що були приклади насильства у стосунку до виборців та спостерігачів, та декількох журналістів у регіонах. Але я думаю у Києві ситуація була інакшою. На Майдані, на Хрещатику, в наметовому містечку, навіть у самому натовпі, коли було так тісно, що ми майже не могли рухатися – ми почувалися в безпеці.

Як Вас сприймали оточуючі протестанти в критичні моменти подій?

Атмосфера скрізь була дуже теплою та приязною. Багатьом подобалося, що іноземці фільмують події, що світ цікавиться тим, що відбувається в Україні. Звичайно, ми мали з собою людей, які знали мову і могли відвернути небезпеку.

Чи під час зйомок фільму на Вас, як іноземця, не намагалися тиснути представники тодішньої офіційної влади?

Ми не відчували тиску з боку місцевої влади. Як ви знаєте, українські військові діяли дуже професійно. Керівники відкрито задекларували, що не вдадуться до сили проти українських громадян. Я бачив, що військові були дуже дисципліновані й не втручалися в події. Тільки від міліції можна було потенційно чекати небезпеки. Деякі внутрішні підрозділи 28 листопада очевидно отримали телефоном наказ розігнати людей, що блокували урядові приміщення, силою, якщо треба. Але керівники підрозділів вагалися виконувати накази, що були віддані телефоном, а не на папері, до того ж міліція була потрібна біля наметів.

Натовп українців мало цим відрізняється від натовпів, що я бачив в інших країнах. Мене завжди захоплює перебування в натовпі людей, коли вони мобілізовані та об’єднані однією благородною метою, яка була в захисників Майдану. Ситуація була дуже серйозною, але був у ній і великий елемент свята, що був частково спонтанний, а частково спланований організаторами Майдану. Там був гумор, творчість, імпровізація, такий настрій, що надихає та об’єднує людей в часи випробувань.

Люди самі себе організували, дисциплінували, забороняючи вживання спиртних напоїв у наметах, діяла система охорони від провокаторів, збір та вивіз сміття. Нам видали перепустки для того, щоб ми могли знімати, а вже потім нас проінтерв’ювали і були задоволені тим, що ми “справжні”.

В усьому був порядок. Коли я брав інтерв’ю з начальником міліції Київського області, він мені розповів, що злочинність у місті протягом тих 17 днів протестів на Майдані та Хрещатику значно зменшилася.

Який із моментів цих доленосних подій був, на Вашу думку, кульмінаційним?

Важко згадати якийсь один момент. Я пригадую святкування з учасниками революції, коли вони співали і танцювали, радіючи перемозі Ющенка 23 січня 2005 року. Багато людей мені казали, що вони не були певні до останнього, що Ющенко переможе. Всі святкували, коли вже не було останнього сумніву в тому, що результату досягнуто. Стоячи тоді на Майдані під святковим фейєрверком і дивлячись на обличчя людей я відчував, що споглядаю подію, яка змінила світ, я бачив, як творилася історія.

Як Вам вдалося, врешті-решт, взяти інтерв’ю у Віктора Ющенка, адже його фізичний стан у той час був мало чи не критичним, і водночас, він відчував величезний тиск зі всіх сторін?

Документальні стрічки насправді робляться під час монтування і якщо наше інтерв’ю з Віктором Ющенком виглядає так, ніби воно було зняте в листопаді 2004 року, ми сприймемо це за комплімент. Насправді було дуже складно домовитися з ним про інтерв’ю. Ми зробили першу спробу в грудні 2004-го, але вдалося нам взяти його тільки у вересні 2005 року. Ми ставили такі самі запитання які приготували в листопаді 2004 року і його відповіди були щирими.

Чи вже відбулася премєра Вашого фільму в Україні? Якщо ж, ні, то чи плануєте Ви її зробити?

Ми матимемо прем’єрний показ у Києві для запрошеної аудиторії 18 квітня в кінотеатрі “Жовтень” на Подолі. Ми сподіваємося показати фільм у кінотеатрах, але демонструватиметься він лише протягом тижня. Ми також плануємо показати фільм за межами Києва, в регіонах. Наскільки далеко ми просунемося з нашими планами залежатиме від того, як фільм сприйматимуть під час прем’єри.

Підсумки Помаранчевої революції розчарували багатьох учасників тих подій. А яке Ваше особисте ставлення до того, що відбувається сьогодні в Україні?

Я не політичний аналітик і не історик, але споглядаючи подібні події в інших країнах, я зауважив, що великі сподівання часто призводять до великого розчарування. Зміни не відбуваються протягом однієї ночі чи місяця; зміни – це процес. Це не пряма лінія, вони мають свої підйоми та спади. Я розмовляв з українцями, які стали страшенно цинічними в стосунку до політики та кризи, що зараз розгортається в країні. Але ніхто не сказав мені, що революція була марною.

Революція викликала процес, який неможливо спинити. Свобода слова, особливо у медіа, стала набагато відчутнішою. Конституційні повноваження президента суттєво обмежені і це гарантує, що Україна не матиме другого Кучми, який мав владу подібну до царя. Я чув розмови про відновлення президентскої влади, але не думаю, що це станеться. Що потрібно зараз – це продовження конституційної реформи, щоб чітко сформулювати повноваження президента та прем’єра. Це складно зробити, але я бачу велику кількість інтелігентних, розумних, демократично налаштованих людей, які над цим працюють.

Чи не маєте Ви у своїх творчих планах наміру повернутися до Києва і зняти фільм про постмайданну Україну та її творців – український народ?

Це був би чудовий і важливий проект, який би я хотів здійснити. Але для мене, як американського режисера, на це буде важко знайти фінансування. Я сподіваюся, що хтось з українських режисерів це обов’язково зробить і зробить краще за мене.

 

 

 

 

Розмовляв Володимир Павелчак

 

 

 

 

Джерело: Час і події

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010", Помаранчева революція

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s