Мирон Куропась, історик: Я шаную ЗДОРОВИЙ націоналізм

15 березня 2007 р.

Побачила світ чергова книга доктора Мирона Куропася «Українці Чікаголенд», до котрої серед осіб та організацій, що прислужилися українству в еміграції, потрапила і наша газета, з чого ми страшенно втішені і щиро дякуємо авторові за згадку про нас у своїй праці.

 

Я, у свою чергу, зустрілася із паном Мироном, як з людиною, котра бачить далі і більше, ніж пересічні ми, щоб поговорити про українців в Америці і українців в Україні, про проблеми української громади і взагалі проблеми етнічних громад у Чікаго і занотувати для наших читачів ідеї і думки цього непересічного ученого, політика, громадського діяча і письменника.

 

Пане Мирон, яка Ваша думка про нинішню чіказьку громаду? Які її болі і проблеми?

У нашій громаді усе є проблемою.

Насамперед це, звичайно ж, війни і непорозуміння між хвилями еміграції. І це тягнеться десятками років, ці конфлікти зачепили усіх без винятку. І еміграція мого батька, тобто друга хвиля, конфліктувала із хвилею наступною, і та третя хвиля зараз не розуміє четверту.

У 30-х роках тут не могли вжитися прихильники комуністичних ідей в одній околиці із прихильниками гетьманства, і конфлікти ці мали абсолютно фізичний характер. Люди атакували одне одного на вулицях і, буквально кажучи, били одне другому писки.

Те протиріччя, котре зараз існує між третьою і четвертою еміграцію, уже не таке гостре, та усе ж існує. Йому також є своє пояснення. Старші емігранти ще могли зрозуміти тих, котрі виїздили із Радянського Союзу, але їм абсолютно не вкладалося у голову, як можна емігрувати із незалежної України. Тому вони дещо не розуміють тих, хто приїхав до Америки після 90-го року. Вони звикли закидати новоприбулим щось на кшталт: «Чого ви сюди приїхали, їдьте додому і будуйте Україну», бо їм, котрі уже давно не пам’ятають матеріальних нестатків, навтямки, що ці люди приїздять не з політичних, а з економічних причин, оскільки не можуть забезпечити собі і своїм сім’ям належного життєвого рівня удома.

Ще з іншого боку, існують українці, народжені тут, котрі цілком не розуміють ні третю, ні четверту хвилю, а особливо не розуміють того, як можна через усе це між собою гризтися.

Я дотримуюся думки, що Америка відкрита для усіх, і ніхто не має права сказати іншому: «Що ти тут робиш? Їдь додому і там щось будуй». Єдине, чого б я хотів від українців в Америці, щоб вони жили у громаді і шанували свою «українськість».

Чи не вбачаєте ви проблеми у тому, що певна кількість представників діаспори мають дещо загострене почуття націоналізму, котре межує із нетерпимістю до представників інших націй?

Я дуже шаную здоровий націоналізм. Але також можу пояснити корені того гіпер-націоналізму, про який іде мова. Мабуть, це питання особливо стосується тих емігрантів, котрі брали участь у визвольних і партизанських рухах, котрі бачили війну чи пережили голод. У цих людей образ ворога чітко сформований і його дуже важко чимось витіснити. Бо для того, аби піти, до прикладу, на фронт і убивати, хай навіть заради високої ідеї, в обороні своєї країни, треба ненавидіти, щиро і відверто ненавидіти того, проти кого піднімаєш зброю.

Американці теж страждали таким гіпер-патріотизмом, оскільки у час Другої Світової війни були виховані у дусі ненависті до німців і до японців. І ця ненависть була логічною реакцією на звірства, котрі чинили їх вороги. І тільки коли ти справді віриш у те, що твій ворог – то найгірше із усього живого і єдина рада – його убити, тільки із такою вірою маєш відвагу іти проти нього.

Четверта ж еміграція, котра не зазнала війни і не бачила на власні очі жахіть голодомору, не є такою яскраво настроєною проти інших націй.

А здоровий націоналізм нині має у своїй основі не ідею «боротьби проти», а «боротьби за». Патріотизм це не ненависть до поляків чи до росіян, це уболівання ЗА свою державу, а не ПРОТИ якогось народу.

Як ви ставитеся до твердження про те, що українці не мають більших ворогів, ніж самі українці?

У час моєї роботи у Білому домі я мав нагоду зіткнутися із проблемами практично усіх етнічних громад в Америці, і можу з упевненістю сказати, що абсолютно у кожній групі є значні тертя. У нас існує думка про те, що, наприклад, єврейська громада є дуже дружна, суперово зорганізована, усі там одних одного люблять, і зовні воно й справді так виглядає. Але, працюючи із ними, намагаючись заради їх проблемам, я бачив, як несамовито вони гризуть себе всередині своїх общин. І це стосується усіх – поляків, литовців, греків, росіян, тощо.

Висловлюючись на захист українців, скажу таке: візьміть до уваги хоча б той факт, що українці мали УККА, котра тримала верховенство над усіма іншими українськими організаціями, намагаючись примирити їх на своєму рівні і не виносячи проблеми на рівень американського уряду.

Литовці, наприклад, мали дві централі, котрі ніяк не могли погодитися, хто ж з них представлятиме їх у Білому домі, кожен кричав: «Я!»

Зі свого досвіду скажу, що найзорганізованіші з усіх японці і вірмени.

Але усюди, повірте, у кожній громаді є амбітні люди, котрі кричатимуть «я» замість «ми».

Чим нинішня діаспора чується у силі реально допомогти Україні?

Для українців в еміграції завжди найважливішими були два аспекти. Перше – зберегти українську ідентичність, не дозволити своїм дітям забути, хто вони. Мене дуже журить та обставина, що діти четвертої еміграції дуже швидко асимілюються.

Другий аспект – це позитивно представляти українську громаду перед американським світом.

Оце власне те, що може зробити і повинен зробити кожен емігрант для своєї країни, перебуваючи в еміграції.

Уся моя діяльність у Білому домі, усі мої книги мали метою відкрити українців для Америки, показати, хто ми є і чому ми є такі, які ми є.

А які ми є?

Ми маємо прекрасну музику. Ми – вірний народ. Ми – народ, котрий важко працює. Має нагоду працювати – працює. Далі – навіть та обставина, що українці, стільки століть не маючи держави, ще говорять рідною мовою, уже гідна подиву. Потім – всепроникна віра у Бога, віра, на котрій базувалося існування кожної навіть найменшої української формації, віра, котра ниточкою протяглася крізь усю історію. І це дуже і дуже важливо.

Це історичний аспект. Тепер дозвольте те ж питання задати у ракурсі політичного сьогодення. Сімнадцять років незалежності. Нинішня ситуація сумна. Чим же гордитися українцям сьогодні, окрім того, що на політичній карті додалася ще одна назва?

У день, коли Ющенко приймав президентську присягу, я був на цій церемонії інавгурації у складі американської делегації. Скажу правду, уже під час промови Ющенка я відчув, що чимось він мені не імпонує. Цілий майдан, ущерть заповнений тисячами людей, чекав твердого слова, котрого так і не дочекався. Уже у тій промові, надто м’якій і навіть невпевненій, відчувалося щось нерішуче, чого у ній не повинно було бути, зважаючи на те, як Ющенкові дісталася його перемога і на те, скільки людей йому повірило і стало на його захист. На нині уже страчено добрі два роки на сварки, договори, возз’єднання і знову сварки. Віру народу повернути дуже складно. Більше того – сумно і соромно, оскільки Помаранчева революція прикувала до України увагу всього світу, котра не послаблюється і зараз.

Але українці мусять зрозуміти, що для молодої держави ці помилки нормальні. І хай не має особливих успіхів сьогодні, але це не привід до того, аби опускати

руки.

Як би там не було, хай із помилками, з проблемами, проте Україна існує.

Але ситуація, що склалася, є власне справжньою загрозою для цього існування.

Справді так, але я не допускаю можливості повернення Союзу, так само не думаю, що Україну зараз втягнуть у союз із Росією, хай би там хто що робив. Найгірше, що може статися, то Україна може виявитися розділеною на Східну і Західну відповідно із приналежністю Східної до Росії. Але, як на мене, то це теж крайній варіант, не думаю, що комусь вдасться втілити його у життя.

Що б Ви порадили Україні на даному її етапі?

Як на мене, то я радив би Україні ту збалансовану американську політичну систему, де жодна гілка влади ніколи не стає надто впливовою. І нарешті слід уже припинити кожного дня перекроювати Конституцію. Американська Конституція має понад 200 років, протягом котрих було внесено всього 27 поправки, та й то зважаючи тільки на зміну історичних реалій.

Інша справа, що в Україні зараз чомусь дуже не люблять Америку і відкидають її досвід. Але якщо є хороший перевірений сотнями років політичний зразок, котрий довів свою життєздатність і показав успіх, то для чого знову винаходити колесо?

Щодо відкидання американського досвіду. Навіть уже навчаючись далеко не у Радянському Союзі, у середовищі, котре давно забуло усі гасла «Холодної війни», я все ж таки пройшла курс про американську бездуховність і примітивізм, та й ставлення до української діаспори в Україні, слід зізнатися, далеко не любовне. Як ви гадаєте, із чим пов’язане таке несприйняття Америки в Україні?

Будучи із Лесею в Україні, ми пішли до кінотеатру. Просто вражає, яку низькопробну американську кінопродукцію там демонструють. І пересічний українець, орієнтуючись на неї, створює собі уяву про цілий континент. А це ж тільки поодинокі зразки масової культури, котра уже за визначенням у жодній країні не буває високоінтелектуальною. Думаю, це одна із причин такого сприйняття Америки не лише в Україні, але й у світі. Інші я намагатимусь з’ясувати у своїй наступній подорожі до України.

Цього літа я їду викладати американську історію в Острозькій академії і готовий до того упередженого ставлення, котре мають українці до американців і до української діаспори зокрема. Сподіваюся використати свій шанс переконати хоча б студентів у тому, що таке негативне ставлення до Америки як мінімум безпідставне.

Ми з Лесею уже зібрали понад 30 тисяч доларів для цієї академії, ми маємо до неї симпатію хоча б через ту обставину, що на її території дозволено розмовляти тільки українською та англійською, і вважаємо, що цей вуз слід підтримати. Це наш реальний внесок в освіту України заради її майбутнього.

 

Довідка

Мирон Степанович Куропась

 

Факти:

Народився у Чікаго.

Отримав диплом бакалавра в Університеті Лойоли, диплом спеціаліста – в університеті Рузвельта і закінчив докторантуру в Чікагському університеті відповідно за спеціальностями наука, мистецтва та філософія.

Перша його книга The Ukrainian Americans: Roots and Aspirations, 1884-1954 була видана у University of Toronto Press у 1991 році англійською мовою.

У 1976-77 роках – спеціальний радник з етнічних питань в адміністрації президента Джеральда Форда.

1986 року організував у Чикаго першу в історії Америки вчительську конференцію про голод в Україні.

Був активним у багатьох українських організаціях таких як Український Народний Союз та Організація Державного Відродження України.

2004 року був нагороджений Shevchenko Freedom Award за особливі заслуги перед українською громадою Америки.

 

Праці:

The saga of Ukraine: An outline history (1960)

Ukrainians in America (1972)

To preserve a heritage: The story of the Ukrainian immigration in the United States (1984)

Scourging of a nation: CBS and the defamation of Ukraine (1995)

Ukrainian-American Citadel: The First One Hundred Years of the Ukrainian National Association (East European Monographs) (1996) (перекладена в Острозькій Академії українською мовою, має назву «Українсько-американська твердиня: перші сто років українського народного союзу» і була видана 2004

 

 

 

 

Розмовляла Наталія Іпатій

 

 

Джерело: Час і події

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s