Святослав Вакарчук, співак: Якщо колись життя змусить мене йти у політику, я віддам себе на 100%

26 жовтня 2006 р.

Два роки тому Святослав Вакарчук співав “Майже весна” і “Вставай, мила моя, вставай!” зі сцени Майдану. Тепер з екрану телевізора він співає зовсім про інше. “Нам очі ніжно закрили, губи медом змастили, душу кинули просто так”. Це слова з нової пісні лідера “Океану Ельзи”, яку активно обговорюють не лише у музичному середовищі.

Помаранчева революція зробила з музиканта Вакарчука активного громадського діяча. Він зустрічається зі студентами, відкриває пам’ятники і навіть коментує футбольні матчі під час Мундіалю.

За два роки після цих подій активний революціонер і колишній позаштатний радник президента розповідає чи змінився його погляд на українську політику і політиків.

Святослав Вакарчук вже давно хотів поговорити “про серйозні речі”.

– Розпочнемо з нинішньої політичної ситуації в Україні. У вашій новій пісні й кліпі “Веселі часи” звучить нотка розчарування тим, що відбувається в країні й заклик до змін. Чому саме зараз з’явилась ця пісня? Це розчарування політикою, яке накопичилося, чи якоюсь конкретною подією?

– Так мене виховали батьки, так я створив свій світогляд, що інколи наступають такі часи, коли на перший план для мене виходять інтереси країни.

Сьогодні для мене важливіше якимось чином змінити моральну ситуацію такого безсилля розумних, думаючих і щирих людей. Навіть не безсилля, а скоріше ізольованості цих людей. Хочеться все це змінити.

Такі пісні так просто не з’являються. Якщо таке стається, то очевидно, не все добре в цій країні. І справа не лише в політиках, ця пісня не про них, а про всіх нас.

Я не звинувачую тільки політиків. Не політики винні, що їх вибрали. Вони запропонували себе, їх і вибрали. Народу треба думати, кого вибирати.

– Виходить, вони і вибрали з тих, хто себе пропонував. Що, ви думаєте, тепер мають робити люди? Що ви їм пропонуєте у цій ситуації? “Своє робити”, і все?

– Так, робити кожному своє, але все ж таки інколи думати про якісь вищі речі, про країну. Я закликаю кожного на своєму місці робити свою справу, робити її якісно і щиро, стежити за всім і не давати спуску тим, хто нагорі.

Я думаю, що нове покоління людей, не у віковому, а у ментальному розумінні, вже до цього готове. Може, не на 100%. Можливо, до повністю європейської картини ще далеко, але велика частина професійних дієвих людей, відірваних від політики, вже готові до такої системи цінностей.

Ця пісня до тих, хто міг би бути там (в політиці), але не є. І не тільки в силу того, що їх туди не пускають, а в силу їхнього напівапатичного, можливо, песимістичного ставлення до політики.

Є багато розумних, професійних, дієвих людей у нас в країні, які вже вміють заробляти своїм власним потом і кров’ю гроші, які мають світогляд, які на рівних розмовляють з закордоном. Але вони дивляться на весь цей цирк, і їм якось не хочеться туди йти. То треба себе ламати і таки брати відповідальність на себе.

– Тоді логічне запитання, ви самі не збираєтесь іти у політику?

– Що саме ви вкладаєте в зміст, запитуючи “йти у політику”? Хіба зараз, говорячи про це все, ми з вами не в політиці?! Так виглядає на сьогодні, що ми всі в політиці.

У найближчому майбутньому я не збираюся цим займатися. Я сподіваюся, що життя мене не змусить іти в політику. А якщо колись і змусить, то, повірте, я віддам себе на 100%, до кінця.

– Але ви ж самі закликаєте не бути пасивними, пробиватися для того, щоб щось змінити?

– Закликаю! Але “кожному своє робити…” Мені є що сказати в музиці. І я саме цим займаюсь! І змінюю! І, можливо, саме зараз!

Я би дуже хотів жити в країні, в якій музикант може думати лише тільки про музику. Можливо, не хотів би включати новини і задумуватися, а знати, що все добре й робити те, що я роблю. Але такі “веселі часи настали”. Тому я не можу інакше зараз себе поводити. Це “природна реакція”.

То є почуття відповідальності як за сьогоднішній день, так і за майбутнє. Воно є в кожного з нас, просто в когось менше, в когось більше.

– Скажіть, що за два роки після помаранчевої революції вас найбільше розчарувало? Яка подія, які вчинки політиків?

– У мене немає розчарування в політиках, тому що я ніколи на них не сподівався. Давайте не шукати, хто винен. Давайте переведемо все в іншу площину – постановки завдання. Як фізик, я добре знаю, що правильно поставлене завдання – це половина розв’язку.

Тому я не хочу говорити, хто в чому винен. Я чекаю реакції не від політиків. Будь-яка ідея є якісною, щирою, і буде приречена на успіх, якщо вона іде з народу, а не якщо вона нав’язується нам політиками, хай навіть прогресивними. Жодна штучно нав’язана ідея довго не приживається.

Я вже порівнював ситуацію в нашій країні з таким нескінченним телевізійним серіалом, де політики – це актори, другорядні актори – це чиновники, телеглядачі – це ми, люди які приходять голосувати. А продюсери і режисери, в кращих традиціях українського телебізнесу – з-за кордону.

От зняли вони наступний фільм, зняли касу у вигляді електоральних відсотків, вирішили свої конкретні задачі – все. Геппі- енд. Забули, поїхали з новою ідеєю. А ми сидимо і все це дивимося в праймтайм, розкривши рота.

Вже досить, вже треба щось своє створювати, свої фільми. Саме наша Професійна робота в поєднанні з Патріотизмом дасть результат – такі собі два П.

– Ви довгий час були радником президента. Що ви йому радили і чи дослухався Ющенко до ваших порад?

– Я вже давно не спілкувався з президентом. Але свою роботу я знаю й роблю.

Я досить активно пропонував свої проекти секретаріату. Проводив зустрічі зі студентами, спілкування на теми “створення безпечного середовища для молоді України”, був у Севастополі, Дніпропетровську, Харкові, Донецьку, у Львові. І я відчував, наскільки потужна свідомість сьогоднішньої молоді. Саме це знову і знову піднімає й змушує йти далі, не чекаючи.

– Нещодавно вас, як і інших позаштатних радників, звільнили. Вас це не образило?

– Інститут радників ліквідували як такий у зв’язку зі створенням нової інституції, і я це цілком підтримую! А про звільнення, як, до речі, і про призначення на посаду радника, я дізнався з Інтернету. Зараз йде реструктуризація секретаріату президента, тому я нормально це сприймаю. Мені не потрібно якихось преференцій. Я досягнув преференцій. Я знаю, як це, коли тебе люблять. Цього не купиш за гроші, не виграєш на виборах. Воно є, тому що ти робиш свою справу. І я дуже добре знаю, наскільки це цінна річ.

Я ціную кожного шанувальника, який має прихильність до моєї творчості. Слава Богу, їх дуже багато. Це найбільша цінність, якщо ми говоримо про якісь цінності, які є хоч трохи не абстрактними. Бо є ще зовсім інші, духовні цінності. Я говорю про питання успіху. І жодна посада не зрівняється з народною повагою чи любов’ю.

– Чому ви тоді не відмовилися одразу після вашого призначення від цієї посади? Наприклад, лідер “ВВ” Олег Скрипка відмовився від звання заслуженого артиста…

– Давайте дивитися чесно: одна крайність – бути флюгером, яких є дуже багато у нашому житті. Вони коливаються за вітром, як у цьому фільмі “опять белые пришли, опять красные”.

Така ж крайність бути абсолютним анархістом чи декадентом, який любить жити на протесті: все, що любить більшість, я відкидаю. Це теж не вихід. Чи може заради того, щоб ще раз на себе звернути увагу? Так мені це теж не потрібно!

І до визнання на папері я не прагну. Але якщо мене хтось визнає, що я маю кричати: заберіть це від мене? Що, від того буде краще, якщо я публічно посію скандал? Нащо так робити, коли треба навпаки людей об’єднувати? Але якби мене спитали, як я ставлюся до нагород, звань, то я сказав би: як на мене, вони є незначущими!

– Наскільки тісно ви спілкувалися з Ющенком? Як би ви охарактеризували його як людину? Чи змінився він за ці два роки після революції?

– Я не хотів би спекулювати на імені президента. І я не настільки добре знаю його як людину. Єдине, що я можу сказати, що це саме той випадок, коли незалежно ні від чого, є приклад людини справді з українською душею!

– Чи є у вас зараз якісь кумири в українській політиці?

– Давайте без імен. В українській політиці немало й на різних рівнях є позитивні люди, які, на мою думку, є принциповими, чесними й послідовними. Я думаю, що їхня правда ще переможе.

До речі, я вам скажу таку річ. Після перегляду кліпу (“Веселі часи”) мені подзвонило декілька друзів – різних, не тільки пов’язаних з суспільною діяльністю. Серед них було декілька публічних людей… Подзвонили лише ті, в яких я особисто по-людськи й інтуїтивно впевнений.

На цьому я поставлю крапку. Це приємно. Це означає, що існує стовідсотковий резонанс.

– Скоро буде річниця помаранчевої революції. Політики по-різному пропонують святкувати чи не святкувати цю подію. Юрій Луценко, наприклад хоче влаштувати Майдан без політиків. Що ви особисто плануєте робити у цей день?

– Мене на Майдан не кликав жоден політик. Мене на Майдан кликав народ. Якщо мене ще раз народ покличе на Майдан, я туди прийду. Але політики мене на Майдан не мають права кликати.

– Ви доносили свої ідеї до публічних людей, політиків? Вони дослухаються до вас?

– Безумовно. Я спілкуюся з такими людьми, але я не обираю собі друзів і знайомих з огляду на їхню публічність чи відомість. Для мене всі мої друзі є однаково рідні. Я щиро їх люблю. Незалежно від того, ким вони є. Серед них є декілька публічних людей.

– Що ви збираєтесь робити у громадянській сфері? Чи є у вас у планах якісь проекти?

– Звичайно, є, і вони постійно відбуваються. Я дуже радий, що нарешті проект, який я дуже довго носив у себе в душі, став публічним. Це пам’ятник відомому українському композитору Володимиру Івасюку.

Ця ідея в мене виникла дуже давно, й саме на день Львова, я зміг зробити такий подарунок місту й всім нам! Я взяв всі витрати на себе, і я радію, що справа просувається. Дуже вдячний меру міста за підтримку. Радий, що багато авторитетних львів’ян підтримали мене. Мені це дуже приємно.

Найближчим часом я також продовжу свою давню мрію – нести більше освіти і науки. Я ініціював створення соціальної реклами, яка спрямована на пропаганду читання, зокрема, серед молоді. І сподіваюся, що вона вийде ближче до зими. Вона буде цікавою, але поки не буду казати, якою, щоб це було інтригою.

В мене на думці продовжувати тему книжок і читання. І я буду, користуючись своїми особистими знайомствами, збирати кошти, щоб забезпечувати, на мою думку, правильною і важливою літературою як дітей, обділених книжками, так і, можливо, навчальні заклади.

А загалом планів є багато, вистачило б часу на все задумане. Знову ж, наведу приклад. У рамках програми розвитку ООН я продовжую зустрічатися зі студентами й ми вже розширюємо свої зустрічі за кордон. Саме зараз матимемо зустріч у Варшавському університеті, потім у Росії, можливо, в інших країнах. Поза тим, є музика, яка, незалежно від будь-яких прогнозів, буде найголовнішою річчю для мене в житті (посміхається).

– Що ви можете порадити політикам з огляду на такі “веселі часи”, про які ви співаєте?

– Не заважати людям робити кожному свою справу. І ще я хотів би їм порадити нагадати одну просту істину. У цивілізованих країнах, особливо в Європі, куди ми так прагнемо, професія політика є так званим public service.

Стати політиком – це все одно, що піти волонтером в лікарню, або піти в муніципальну службу допомагати своєму місту. Це робота, яка дає чітке пояснення, що ти жертвуєш своїм власними життям на благо інших людей. І так живуть більшість політиків у Європі. Так, безумовно, там теж є скандали, корупція, інші негативні явища. Але це радше виняток. Треба просто розуміти, що завдання такої людини – просто допомагати без очікування якоїсь реакції.

У нормальній країні політик має багатіти останнім. Спочатку має багатіти народ, а потім вони. А в нас всі політики, навіть не ті, які прийшли з крупного бізнесу, а ті, що кар’єрно піднімаються, займаючи якісь владні щаблі, різко багатіють. Як же це так? Всі ж все прекрасно розуміють, знають!

Я бажаю, що якщо ці політики насправді хочуть, щоб їх всі ми поважали… Не просто любили, бо любов за обіцянки – вона сьогодні є, а назавтра немає втілення жаданого, і любові немає. А повага заробляється роками, її важко втратити. Якщо вони хочуть поваги, то вони мусять розуміти, що особисті інтереси, без всяких “але”, мають іти на задній план.

Якщо для тебе найголовніше ти і твоя сім’я – займайся власним бізнесом, більш егоїстичними професіями, а не політикою. Політик – це людина, яка віддає себе народу. Всі знають, що так має бути, але всі знають, що так насправді не є, визнавати це сумно й гірко, але з цим миряться…

Слово “депутат” з латини – це представник народу. Вони мають представляти інтереси народу. Вони ж прекрасно представляють інтереси своїх компаній, почесними президентами яких вони зазвичай є. Вони знають, що таке відстоювати до останнього. Що ж стається, коли вони потрапляють у владу? Чи вони забувають про те, що вони мають представляти інтереси народу?

Вони про це дуже добре пам’ятають до одного моменту – поки ці два інтереси не починають іти у різні боки і коли треба обирати між інтересами – своїми, своєї компанії, своїх друзів, своєї партії чи народу.

І що вони обирають – ми всі добре знаємо.

Тож давайте працювати, спрямовувати погляд не лише на свій успіх, але й на успіх країни. Хто ж тоді як не ми, брати!

 

 

 

 

Розмовляла Анна Григораш

 

 

 

Джерело: Час і події

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010", "Океан Ельзи", Вакарчук Святослав (Океан Ельзи)

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s