Віталіна Біблів, актриса театру і кіно: Плакати на сцені – це як качати прес, потрібно тренуватися

2 листопада 2019 р.

Її усміхнене обличчя майже не сходить з телеекранів – вона грає в безлічі вітчизняних серіалів та ситкомів – смішна, відверта і рідна.

Водночас, в одній з її найсвіжіших робіт у великому кіно – фільмі «Брама» – вона постала як серйозна драматична акторка, за що й отримала Національну кінопремію «Золота дзиґа».  

 

В театрі ж вона – різна – і комічна, і трагічна, і кумедна, і печальна, і цнотлива, і розбещена.

Так, всі ці слова – про прекрасну актрису театру «Золоті ворота» Віталіну Біблів.

До нас на інтерв’ю вона прийшла зі зворушливою брошкою-зайчиком на сукні. Говорить: «Це дівчинка, бачите, вона в спідничці, балеринка».

У цьому вся Віталіна – ніжна і зворушлива дівчинка, яка вперто і затято  йшла до своєї мрії – стати артисткою.

ЗІРКАМИ ТРЕБА НАЗИВАТИ ЛЮДЕЙ, ЯКІ РЯТУЮТЬ ЖИТТЯ. ОТ АМОСОВ – ЗІРКА

– Пані Віталіно, я намагалася все літо запросити вас на інтерв’ю, а ви весь час були зайняті. У яких саме проєктах працювали, розкажіть?

– Це було не літо, а вогонь! Я знімалася одночасно у 3 проєктах: у 2-му сезоні серіалу «Будиночок на щастя», у ситкомі «Вижити за будь-яку ціну», який робить команда «Дизель-студіо», та серіалі «Жіночий лікар-4». Плюс гастролі і репетиції. В мене не було жодного вільного чи вихідного дня! Навіть майстра манікюру запрошувала на майданчик, щоб в обідню перерву, коли всі їли, він щось швидко мені зробив. Тому не ображайтеся, я справді не мала часу.

– Ми не ображаємося, навпаки радіємо, що ви нарешті прийшли і  дивуємося, як ви все встигаєте?

– Я ще й викладаю і дублюю фільми (сміється).

– Точно! Це ж вашим голосом говорить українською мовою одна з моїх улюблених голлівудських комедійних акторок Ребел Вілсон. Про це поговоримо далі, а зараз, все ж, до організації вашого дня – ви собі розклад пишете, щоб усе встигнути?

– Я народилася у родині військових, у нас все дуже чітко. Я ніколи нікуди не запізнююся.

– Підтверджую, бо сьогодні переконалася – ви до нас прийшли навіть трошечки раніше домовленого часу, а це – приємна рідкість. Ми звикли, що наші гості частенько запізнюються і з розумінням до цього ставимося.

– А я не люблю, коли люди запізнюються! Мені від цього просто хочеться бігати, кричати, плакати, тому що я дуже поважаю і ціную час іншої людини й не розумію, коли хтось може дозволити собі прийти на 30 хвилин пізніше. Я усвідомила ще зі школи: головне – грамотне планування, і все буде добре.

У кіно моїми графіками займається агент, але театральні графіки я даю їй сама. А в театр – даю вже затверджені агентом дати зйомок, тому у нас практично ніколи не буває форс-мажорів, бо у мене все сплановано заздалегідь. Так само я узгоджую дати гастролей, які будуть ще аж через рік – дізнаюся, чи немає фестивалів в театрі, чи ми нікуди не їдемо, і тільки потім кажу: «О’кей, я їду».

– Ви служите в штаті театру «Золоті ворота», але ж граєте не лише там. На яких сценічних майданчиках можна вас ще побачити?

– В мене багато антреприз. Ну як багато (сміється), це я психанула! Але є: ми граємо виставу «Сталкери» на сцені Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Дякую Станіславу Ігоревичу Жиркову, що забрав нас туди, бо це репертуарна вистава «Золотих воріт», яка тривалий час гралася в Молодому театрі, а потім ледь не опинилася під загрозою закриття.

Ось нещодавно «Дикий театр» запросив мене на «Кайдаші 2.0» за п’єсою Наталки Ворожбит. Також зараз співпрацюю з Тетяною Едемською та Тихоном Тихомировим у п’єсі «Дівичник», прем’єра якої ось буде 3 листопада.

15 листопада у Слави Жили в театрі «Актор» – антреприза «За сімейними обставинами», а потім на цьому ж майданчику починається «Дон Жуан. Коктейль». Тому мене можна побачити…

– Скрізь.

– Так, скрізь (сміється).

– В одному з недавніх інтерв’ю я саме чіплялася до Слави Жили як до продюсера антреприз з питанням, кого він вважає театральними зірками України? Думала, він скаже: «Ні, не буду називати нікого, щоб нікого не забути». А він такий: «Я вам зараз всіх перерахую». І перерахував! Вас майже відразу назвав, до речі.

– Та-а-ак, а хто перша була?

– Не скажу! А ви себе відчуваєте зіркою?

– Ні! Я не роблю нічого «свєрхєстєствєнного». Я взагалі вважаю, що це таке досить дивне кліше чи клеймо. Зірками треба називати людей, які рятують життя. От Амосов – зірка. А я просто роблю свою роботу і отримую від цього задоволення.

Я люблю свою роботу і, дякувати Богові, так склалося, що зараз у мене її багато, і в кіно, і в театрі. Були моменти, коли у мене її не було, я сиділа і ніхто про мене не знав, це був період до вистави «Сталкери». Я майже два роки взагалі ніде нічого не мала, просилася на якісь малесенькі епізоди, щоб хоч бути у формі.

МАЙЖЕ 12 РОКІВ МЕНІ ВІДМОВЛЯЛИ, БО Я НЕ МЕДІЙНА. «А ЯК ЖЕ Я МОЖУ СТАТИ МЕДІЙНОЮ, ЯКЩО ВИ МЕНЕ НЕ ЗНІМАЄТЕ?!»

– Тобто вистава «Сталкери» – стала відправною точкою нового етапу в житті?

– Так, у мене, як і у кожної людини, все в житті відбувалося поетапно. У нас був прекрасний театр «Ательє 16», потім сталася криза, наш меценат, на жаль, не зміг продовжувати нам допомагати, театр розбігся і я потрапила у кіно. А до цього я майже 12 років ходила на кастинги і мені казали: «Ви не підходите. Ви не медійна». Я говорю: «А як же я можу бути медійною, якщо ви мене не знімаєте?!». Замкнене коло.

Аж тут мене беруть в серіали: «Сусіди», «Жіночий доктор», «Вчора закінчилась війна» і пішло-пішло-пішло. Я потихеньку випала з театру, а потім «ба-бах!», в один день прокинулася, а в мене нема ні кіно (бо проєкти позакінчувалися), ні театру, і взагалі я нікому не потрібна. Про мене забули всі.

Я намагалася себе підтримувати, їздила на всілякі ток-шоу, тому що ми ж, коли сходимо з глядацьких екранів, на наше місце швиденько приходить хтось інший, і про тебе забувають. Тому я собі щось постійно придумувала, кудись ходила, не відмовлялася ні від чого.

А потім якось списалася зі Стасом Жирковим, ми зустрілися, він запропонував виставу «Сталкери», я погодилася і моя театральна історія взагалі перевернулася з ніг на голову!

– Це чудово! Вас, напевно, постійно впізнають на вулиці? Як реагуєте?

– В мене такий типаж, типу: «Ой, я ж вас знаю, я десь вас точно бачив! У поліклініці? Точно, ви ж – Наташа, медсестра, карточки роздаєте, так?».

Я пам’ятаю, їду в метро, нікого не чіпаю, відкриваються двері й до мене сходу дівчина: «Привіт!». Я кажу: «Привіт». Вона: «Як справи? Як там твоя нова робота? Ти така молодець, що пішла, у нас взагалі такий геморой зараз!». І вона до самого метро «Хрещатик» щось розказує, а я мовчу і гигикаю, а потім вона зупиняється і каже: «Ти ж не Таня?». Кажу: «Ні, але можете називати мене Таня».

Потім в неї щось клацнуло: «Ой! Я зрозуміла, де я вас бачила! В кіно!». Тобто, впізнають, але в більшості випадків наче свою сприймають, і це дуже круто! Я ж граю, в основному, таких народних персонажів, любимих і близьких по духу для жінок.

РАНІШЕ Я МОГЛА ЗГАДАТИ ПЕРШІ НОТИ «ПЛИВЕ КАЧА» І ВСЕ, СЛЬОЗИ БІГЛИ… ЗАРАЗ МЕНІ ВОНА ВЖЕ НЕ ДОПОМАГАЄ

– Більшість глядачів вас справді сприймає як комедійну актрису, але ж кіноспільнота знає і цінує вас і як потужну драматичну акторку – за роль Славки у фільмі «Брама» ви взагалі отримали «Золоту дзигу»!

А от цікаво, коли ви обирали для себе амплуа, то відразу схилилися, що будете грати комедійні ролі?

– А це не я вирішувала. Ти приходиш в інститут і тобі відразу говорять: «Так, ти, значить, няня, корміліца, уборщіца. Ти – комедійна артистка, грай комедії». Згодом ти ненароком дізнаєшся, що можеш і драматичну історію зіграти, а ти 10 років грала виключно проституток і ще всіляких типажів, ну, одним словом, великий список.

У мене був серіал – «Сусіди», куди я потрапила саме за фактурністю, типажністю і комедійністю. Але там, за ці 275 серій, ви ж розумієте, історій було багато, і режисер нащупав, що я можу і заплакати, і розстроїтися, і якось по-іншому зіграти. Бути не лише кумедною, а ще і трагічною.

Але ви запитайте мене, що мені більше подобається драма чи комедія, я вам не скажу! Це два різних океани. І там, і там мені дуже круто, і там, і там  – мені комфортно.

Комедія, звичайно, має свої плюси, ти там весь час смієшся, щось вигадуєш. Наприклад, «Будиночок на щастя» – це просто задоволення, це щастя працювати в такому матеріалі і в такій команді, тому що ти «ржеш» цілодобово. Це стан вічного свята. А в драмі, як кажуть психологи, ти пропрацьовуєш якісь свої травми. От, зіграла у «Сталкерах», поплакала собі, заморилася страшенно, але ніби «обнулилася».

– Як ви примушуєте себе заплакати? Це керовані емоції? Пригадуєте щось з реальних переживань, є якісь секрети, бо це ж не просто цибулю до очей піднести?

– Ні, я ніколи таким не користуюся. По-перше, це практика. Це як качати прес, потрібно тренуватися, всі ж ми живі люди.

Раніше, перед монологом Ярослави у «Сталкерах» я могла згадати пісню «Пливе кача», просто перші ноти і все, сльози бігли… Зараз мені вона вже не допомагає. Я знаходжу якісь інші штуки. Іноді пригадую щось радісне, щасливе, і від того, що мені так кайфово, що я то маю, я починаю плакати.

Це вже наша акторська кухня, те, що я підкладаю під емоцію – це моя історія. Я можу згадати, як палець прищемила і заплакати, а глядач побачить зовсім інше.

– А буває, якщо ви плачете, а режисер говорить: «Не вірю!»?

– Ні, ніколи у мене такого не було.

– Ви ж не з акторської родини, а з родини військових. Як так сталося, що пішли у артистки, адже у нас акторство – це часто спадкова історія?

– Напевно, у мене хтось таки був давним-давно. Може років 300 тому при якомусь царському дворі грав на баяні чи співав пісень (сміється).

Акторів у нас немає, але творчі люди є: тато закінчив училище культури по духових інструментах, а потім став директором клубу, грав на баяні. Тоді були модні дискотеки – він грав, всі танцювали. Мої дядя і дід також грали на баяні, і я граю.

А почуття гумору гарне у всіх, що у татовій, що у маминій родині. Так сталося, що я змогла цим скористатися, не побоялася, пішла, поїхала, не зупинилася. Мій брат мав також неабиякий хист, і якби хтось свого часу йому підказав і допоміг, то він би став прекрасним комедійно-драматичним актором, як покійний Брондуков. Але не склалося… Він не пішов акторською стежкою.

Я ЗНЕНАВИДІЛА ТЕАТР У 6-МУ КЛАСІ, КОЛИ НАС ЗВОДИЛИ НА ОПЕРЕТУ «ВЕСЕЛА ВДОВА»

– Ви народилися і виросли у Василькові. Звідки в такому не театральному місті така велика любов до театру?

– Я театр зненавиділа у 6-му класі, коли нас привезли в Київський театр оперети на оперету «Весела вдова». Уявляєте, для 6-го класу «Весела вдова»! Я тоді сказала, що в театр більше взагалі ні ногою, бо бачила, як ця женщина, їй вибачте вже прогули на кладовищі ставлять, а вона корчить з себе 18-річну юну дівчину. Одним словом, це був «адський ад».

– Так, охоту до театру відбили, але ж потім вона якось повернулася, ще й любов до нього прокинулася?

– Ой, я про це можу розказувати до ранку! Якось на одному з виступів мене побачила педагог-координатор Пушкарьова Інна Миколаївна, яка займалася всілякими позакласними речами. Я співала пісню «Кадріль моя сердешная» чи щось таке, це був 8 клас, кінець року, відкритий концерт.

– Тобто, артисткою ви себе змалечку відчували?

– Аякже! Я ж грала на баяні, віршики читала на табуретці. В 6 років батьки відвели мене на танці, а мене не взяли, бо я була товста. Вірніше, нам відмовили не прямо через це, а так сталося, що я захворіла і два тижні не ходила, а викладачка й говорить: «Ой, ви так багато пропустили, все, вже й не ходіть сюди». А танці – то була моя мрія! І звідти, через ту дитячу травму, у мене пішли комплекси.

Я росла достатньо артистичною дитиною, але від того, що я була дуже повна, комплексувала. У мене і друзів тоді не було, в школі ж діти дуже жорстокі, дражнилися, називали «кобилою». Це вже потім, коли дізналися, що ця «кобила» – сестра «Боцмана» (мій брат «тримав» усю школу), то перестали обзивати. Але, і дружити не почали. Друзі з’явилися вже потім, коли я стала їздити на всілякі КеВеНи, конкурси, бо до того мене взагалі ніхто не чув і не бачив. А після 9-го класу – я стала «звєздою» Василькова, у мене навіть титул є «Міс Васильків-97»!

Я хотіла стати актрисою розмовного жанру – тоді саме з’явилися всі ці «сміхопанорами», «аншлаги». Мріяла бути, як Клара Новікова, мітила вступати до інституту культури, до Ірини Білик, Наташки Могилевської, Олі Юнакової, Юрка Юрченка. Ну, звичайно, думала я, там буде і Віталіна Біблів навчатися! А мені сказали, що у мене немає стільки грошей, це був 97-й рік, тоді було все тільки або через блат, або через гроші, а мої батьки, хоча і військові, але не були на той час дуже забезпеченою родиною.

І велике спасибі Михайлу Михайловичу Поплавському, що він мені тоді відмовив і послав в училище культури. Каже: «Туди ти точно вступиш». Як? Я – срібна медалістка, в училище культури? У нас двієчники до академії вступили, я в училище? Я тоді страшенно розстроїлася, але тепер вдячна долі, що сталося саме так, тому що там у мене з’явилися справжні друзі та прекрасна школа-база.

Але думка про те, що я маю бути актрисою розмовного жанру мене ніяк не залишала і я вирішила вступити до естрадно-циркового коледжу. Та знову ж таки, це вищої освіти не дає! Зараз би я плюнула та й пішла, а тоді мама: «Та ні, доцю. Досить одного училища, давай вже до якогось інституту будеш вступати, хоч до педагогічного. Треба корочка».

І я тишком, нишком (ні тато, ні мама не знали) склала іспити до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Вступила туди без проблем на безплатний факультет. Подумала собі так: «Вивчусь на драматичну актрису, а потім піду в розмовний жанр». Ось так мене закрутило.

РАНІШЕ МАМА КАЗАЛА: «КОЛИ ТИ ВЖЕ БУДЕШ В ГОЛОВНИХ РОЛЯХ?», А ЗАРАЗ: «КУДИ НЕ КЛАЦНУ, СКРІЗЬ ТИ!».

– Коли ви вперше сказали батькам, що хочете бути артисткою, як вони це сприйняли. Не відмовляли?

– У мене взагалі золоті батьки. Вони мене підтримують у всьому.

– Зараз, напевно, гордяться своєю донькою-зіркою?

– Вони дуже цього соромляться, не знають, як себе поводити, коли ми йдемо разом і мене впізнають на вулиці – мама відразу червоніє, тато відвертається.

Але, звичайно, пишаються. Я пам’ятаю був такий момент, мама колись казала: «Доцю, ну коли ти вже будеш зніматися в головних ролях? Що я оце тебе вишукую по епізодах?».

То зараз я дзвоню, а вона мені: «Скільки вже можна дивитися той «Жіночий лікар»? Куди не клацну, скрізь ти!». Кажу: «Так ти ж хотіла!». Говорить: «Давай вже щось новеньке!».

– На початку розмови ми вже згадали про вашу викладацьку роботу. Де саме викладаєте і чому вчите?

– Я викладаю в тому ж училищі культури, в яке свого часу вступила замість інституту. Зараз цей навчальний заклад вже отримав статус академії – Комунальний заклад вищої освіти Київської обласної ради «Академія мистецтв імені Павла Чубинського», одним словом, це – академія для дітей з області, які можуть сюди приїхати і вступити.

У мене курс за спеціальністю – режисер масових заходів і театралізований дійств. Це – «масовики-затійники», але у них є такі дисципліни, як основа акторської майстерності, звичайно, що я з них не роблю акторів, але, якщо дитина талановита, то я направляю її, куди треба. Є вже багато моїх випускників, які і в театральний вступили, і в кіно знімаються. Навіть, якщо це 1-2 людини з курсу, це вже приємно.

– А ви за своїм першим фахом режисера масових заходів працювали?

– Як режисер я нічого не проводила, але ця спеціалізація допомогла мені бути ведучою таких заходів! Ти знаєш алгоритм: початок, кульмінація, фінал, як підняти публіку, як посадити. Всьому цьому там навчають, і я дуже довгий час, напевно, років 11 була дитячим аніматором – вела всілякі дитячі корпоративи і дні народження, а потім переключилася на дорослих.

Я відвела Новий рік у цьому році і сказала: «Все, більше не хочу». Вже важко, але я вмію це робити і кайфую від цього. Кожне свято – це певний образ, концепція – я бавлюся, і ніколи в своєму житті жодного разу у вечірній сукні не провела захід. Був лише один раз, але я грала Ангеліну Вовк, це була пародія, і дуже смішна.

Так вести, як, наприклад, Маша Єфросініна я не зможу, бо це також мистецтво, вміти так вести. В мене два рази каблук зламається, шість разів мікрофон, тут почну поправляти, тут жартувати, а треба ж вести вечір. Мені зручніше в спортивках.

Я НА СЦЕНІ РОБЛЮ ТЕ, ЧОГО Б НІКОЛИ НЕ ЗРОБИЛА В ЖИТТІ!

– Кого простіше зіграти на сцені чи в кадрі: людину, яка дуже на вас схожа, чи людину, яка, ну, зовсім, не ви – ні зовнішньо, ні характером, ні поведінкою?

– Я думаю, себе взагалі дуже важко грати. А нічого не грати тим паче складніше! Коли я знімалася у фільмі «Пісня пісень» українсько-німецької режисерки Єви Нейман, де грала єврейську маму, то Єва мені казала: «Віталіно, будь-ласка, нічого не грайте». Кажу: «Не зрозуміла. Як це?». Вона: «Ну, ось так. Нічого не грайте». Це неймовірно важко.

– Але ж вам вдалося! Стрічка була визнана найкращим фільмом Європи у 2012 році і найкращим фільмом міжнародного і внутрішнього конкурсу Одеського міжнародного кінофестивалю у 2015.

– Єва унікальна тим, що перш ніж тебе випустити на площадку, ти до неї приїжджаєш декілька разів, вона з тобою проводить репетиції, і вже коли ти заходиш на майданчик – ти вже готовий. Це ніби вистава, тільки вистава, яку записують.

А повертаючись до вашого запитання – мені краще зіграти ту, яка може одягнути на себе сукню, тому що на сцені я можу це зробити, а в житті ні. Я на сцені роблю те, чого б ніколи не зробила в житті!

– То ви погоджуєтеся з думкою, що театр – це взагалі епатаж? Тому що актор виходить на сцену і починає говорити такі одкровення, які нормальна людина, не вимовить на публіці в своєму звичайному житті. Вам же часто доводиться бути на сцені грубою або невихованою, якою ви не є насправді?

– Так. Або бути занадто сексуальною (сміється). От зараз я репетирую новий образ – гарячої латиноамериканської жінки. Це для мене взагалі дуже чуже, але погратися я можу. Я взагалі дуже сором’язлива людина, чесно. А сцена дозволяє розкриватися. Це ж персонаж, це не я!

– У вас же є ролі, де, наприклад, репліки з нецензурною лайкою, ви нормально можете таке відіграти?

– Абсолютно. Знову ж таки, дивлячись, де ми граємо, і в якому театрі ми лаємося. Зрозуміло, що це буде неприйнятним на епохальних національних сценах театрів російської драми, чи Франка! Це такі театри, де, коли матюкнешся, то і люстра лопне. У них є свої глядачі, знаєте, такі, коли от вона приходить, знімає ботиночки, кладе їх в целофаночку, одягає туфельки і йде до залу. Якщо така глядачка прийде до нас в «Золоті ворота», то або вмре, або відразу закохається в той театр! Бо бабусі теж різні бувають.

А такі театри, як «Золоті ворота», «Дикий», «Актор», от і «Молодий» трошки починає, намагаються осучаснюватися, більше підтягувати сучасного глядача. Ми цим не зловживаємо, але, от у нас є життєва комедія «Бери од жизні всьо» за сценарієм Татусі Бо і Руслана Горового. А ви ж знаєте, як вони пишуть?

– Смачно.

– Так! І вимарати весь цей смак з вистави просто не можна! Вони ж не просто так це написали, вони побачили і змалювали персонажів з реального життя, а ми їх показуємо. І коли людина сидить у залі, бачить цих героїв і їй незручно, бо, напевно, що й вона так робить! А потім говорить: «Ні-ні-ні, що ви таке в театрі граєте, жах-жах».

І у мене є кілька сцен, де я матюкаюся, в «Сталкерах» пару разів є. А покажіть мені, хоча б одну маму і дочку в селі, у такому ж віці і схожих відносинах, які б одна одній цитували Шекспіра.

НАШЕ ПЕРШЕ ЗНАЙОМСТВО З ІРМОЮ ВІДБУЛОСЯ  О ТРЕТІЙ НОЧІ

– У цій виставі у вас такий цікавий дует з Ірмою Вітовською, яка грає вашу маму! А в житті ви з Ірмою дружите?

– А як же! Це моя подружка, моя мамка (сміється). Причому, у мене в житті так стається, що якщо мені людина відразу страшенно не сподобалася, то потім вона обов’язково буде в моєму житті!

Ірмуся ж, взагалі така «жіночка-свято», а в молодості вона взагалі була еге-гей – постійні сміх, танці, дискотеки. Наше перше знайомство відбулося у мене на зйомній квартирі, нас там тоді  багато жило – вона до когось приїхала в гості. В три години ночі. От, вони співають пісні, їм весело, а у мене репетиція зранку, то я й зробила їм зауваження, на що мені голосно сказали: «Йди спаааать!». Тоді я її не дуже сприйняла. А потім ми познайомилися ближче на знімальному майданчику серіалу «Ангел-охоронець», це був 2004 рік, по-моєму, і відтоді ми дружимо.

Вона – моя дуже близька подруга. Одна із найближчих. У мене ще є Леся Жураківська і Інна Мірошниченко. Три актриси, три моїх друга в акторській сфері. Ми вже як родина. Вже стільки часу пройшло, ми вже стільки разів себе випробовували, у нас різне бувало, не можу сказати, що ми ніколи не сварилися (сміється).

Але ми підійшли одна одній по внутрішньому темпу, ритму. Я дуже гарний слухач, завжди знаю, в кого який настрій, кого чіпати, кого не чіпати. Ми завжди ходимо одна до одної на прем’єри, підтримуємо.

– Коли ви лишень встигаєте зустрічатися, у кожної ж з вас такі щільні графіки? 

– От, ходимо на прем’єри. Або, наприклад Леся і Інна зробили мені подарунок на цей день народження – я все своє життя мріяла потрапити до Рима і все ніяк не складалося. А вони психонули, купили квитки і ми втрьох на мій день народження літали до Рима на кілька днів.

Або, буває, їдеш зі зйомок, дзвонить Лесюня, каже: «Шо ти, мала? Заморилася? Приїжджай до мене, я тебе супом «Том-ям» нагодую!». Вона ж готує шикарно.

ПОКРИЧАТИ, ПОВЕРЕЩАТИ – ОЦЕ БІБЛІВ. ОБОЖНЮЮ ПРАЦЮВАТИ В ОЗВУЧКАХ МАСОВКИ

– Я от зовсім нещодавно дізналася, що ви є голосом шикарної голлівудської акторки Ребел Вілсон? Дивилася свіжу кримінальну комедію «Відчайдушні шахрайки» за її участі і все думала, от же ж класна! Переконана, що ваш дубляж зіграв у цьому не останню роль!

– Мене не так давно до неї долучили. Раніше у неї був епізод у фільмі «Ніч в музеї», то її дублювала інша актриса.

А вже після цього проводили кастинг на фільми з нею «Ідеальний голос-2» і «Ідеальний голос-3». Мене там затвердили і після цього я вже озвучила  навіть мультик «Кунг-фу Панда», Ребел говорила в американській версії, а я – в українській.

Ми з нею дуже схожі за темпераментом, але  дубляж і акторська майстерність – це дві різні речі, дублювати дуже важко. Бо коли ти робиш свою роль, свою історію, сам себе тонуєш – то одне, а коли ти береш вже зроблений матеріал – ти можеш або зіпсувати, або навпаки зробити краще. Це майже ювелірна робота.

– Це ж треба потрапити у відкриття рота, у інтонацію, в кожен подих.

– Для цього є спеціально навчені люди, і я вважаю, що про них також треба знімати програми і розповідати, тому що це – титанічна праця, яку ніхто не бачить. Ми ото вже озвучили і отримуємо  лаври, мовляв, я – голос  Ребел Вілсон, а скільки всього до того було зроблено роботи? Все розшифрувати, тайм-коди, де вдих, де видих, хто коли вступає, де поставити паузи, хто де сміється, це все азбука Морзе насправді!

А ще є така складність: наприклад, твій герой говорить «о’кей», а у тебе в адаптації перекладу: «добре, мені потрібно подумати». І ти в цей «о’кей», намагаєшся встигнути все промовити.

Але мені дуже подобається ця робота, хоча я завжди хвилююся, коли приходжу на студію, у мене тремтять руки, ноги. Я, як той баяніст, якому спочатку треба розігратися, щоб потім зіграти.

Ми, до речі, першу половину фільму «Відчайдушні шахрайки» потім переписували. Бо я спочатку прилаштовувалася, мені  важливо було попасти в губи і режисер Оля Фокіна каже: «Віталіна, вибач, знаю, що ти боїшся, не хочеш, стомилася, але треба». Ми переозвучили першу частину і тепер я дуже цим задоволена.

– А в яких ще фільмах ми чуємо ваш голос за кадром?

– Один із моїх найулюбленіших, продовження якого я дуже чекаю, але Дісней мовчить, це – мультфільм «Думками навиворіт».

– Дайте вгадаю, кого ви там озвучували?

– Вгадайте.

– Печальку?

– Ну, звісно, Печалечку я озвучувала! Це – прекрасний персонаж. Це – я, от, я буваю Печалька. Як мені кажуть прихильники: «Ви найвеселіша Печалька на світі».

Але з великих проєктів, в основному, це фільми з Ребел Вілсон. Мене часто запрошують на озвучку якихось яскравих епізодів: якісь верескливі мами, афроамериканські жінки, які народжують, чи кричать, чи танцюють, чи б’ються. Покричати, поверещати – оце Біблів.

Обожнюю в масовках працювати, це окремий світ, коли збирають багато акторів, в основному найговіркіших, наймедійніших у своїй сфері і вони там просто дуріють. От уявіть, 200 тисяч людей – поле битви, а нас шестеро. І треба за всіх щось прокричати.

Я люблю спостерігати, як актори втрачають контроль, намагаються за всіх зіграти – це як відро щенят, така енергетика!

Обожнюю просто! Але через мою зайнятість я не часто працюю в озвучці масовок: мені телефонують, я відмовляюся, потім про мене забувають, я дуюся, а мені кажуть: «Так ти ж не можеш!». Ми «Шахрайок» вночі записували, бо не було коли, бідні люди приїжджали, сиділи.

– Але класно вийшло! Може, ще коротко проанонсуйте телевізійні і театральні прем’єри, в яких ви задіяні. Де нашим читачам найближчим часом можна буде вас побачити?   

– З 22 жовтня розпочався другий сезон серіалу «Будиночок на щастя», це 32 нові кумедні серії. А в листопаді чи у грудні ми чекаємо на старт четвертого сезону серіалу «Жіночий лікар».

15-го листопада ми маємо випустити антрепризну виставу за Реєм Куні «За сімейними обставинами» (режисер-постановник – Слава Жила), а потім я долучуся до нової вистави у театрі «Актор», яка має назву «Дон Жуан. Коктейль».

3-го листопада – прем’єра антрепризи «Дівичник» Тані Едемської і Тихона Тихомирова. Але саме в цей день гратиме не мій склад, я буду в Білорусі на гастролях, буде грати Ксюшечка Вертінська.

І приходьте, будь ласка, на наші вистави в театр «Золоті ворота», ми завжди відкриті!

 

 

 

 

 

Розмовляла Любов Базів. Київ.

Фото: Інна Бородаєва, Укрінформ

 

 

 

 

Джерело: Укрінформ

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s