Орест Сліпак, брат українського воїна, всесвітньовідомого оперного співака Василя Сліпака: Не хочу, щоб Василя вважали великим французьким співаком, він – український співак

22 жовтня 2019 р.

Цю «посаду» він отримав уже після смерті талановитого українця, воїна, що віддав своє життя, захищаючи Україну. Орест об’їхав весь світ, презентуючи фільм «Міф» та вірить, що зможе зберегти пам’ять про брата та його унікальний голос. Про те, яким був Василь в житті, його шлях оперного співака світового рівня та воїна, останню зустріч з ним, Орест Сліпак розповів під час свого візиту до Анталії, де презентував фільм «Міф» до Дня захисника Вітчизни.

 

ПРО ФІЛЬМ «МІФ» ТА ТАЛАНТИ ВАСИЛЯ СЛІПАКА

-Оресте, ви презентуєте вперше в Туреччині фільм про Василя Сліпака. Ви дивилися його у різних залах, по всьому світу. Розкажіть про цей фільм та його сприйняття у світі.

-Фільм «Міф» уже відбув більш як 20 країн, пройшло понад 100 показів по всьому світу, завоював нагороди у США, Південній Америці, Португалії, Великій Британії.

Це фільм про Василя Сліпака, людину, воїна, захисника України, який безмежно любив свою Батьківщину. Він мав унікальний голос – поєднання найвищого чоловічого голоса контртенора та найнижчого – баритон-баса. Молодим хлопцем поїхав у Париж та завоював там два гран-прі, а в 23 роки став наймолодшим за всю історію Гранд-опера в Парижі солістом, українцем, який там співав. Він 20 років провів у Західній Європі, зробив хорошу оперну кар’єру, співав у найбільших театрах світу, але коли в Україні почалася війна, він пішов на фронт і загинув. Минуло менш ніж три роки…, мені про це важко говорити, бо загиблі зараз майже кожного дня є.

Але фільм веселий, за виключенням епізодів, коли я досі виходжу із зали. Є сцени у фільмі, які досі не можу дивитися. Але це кіно подобається дітям, це історія маленького хлопчика, який стає світовою зіркою. Василь – це завжди весела людина, яка безконечно й усюди сміялася. Наша мама постійно співала й Василь постійно співав. Він і на фронті співав. Він був оперним співаком, але мав інші таланти, наприклад, вільно володів дев’ятьма мовами.

– Особливу реакцію викликають у фільмі деякі висловлювання людей, які знали Василя за життя, були дуже близько із ним. Ви що думаєте про це?

– Тепер, після перегляду фільму ви знаєте Василя краще. Мене часто запитують, чого не вистачає зараз. Не вистачає його радості. Минуло три роки, я досі не можу цей фільм дивитися повністю. Досі болить. Й коли по всьому світові бачиш людей, які приймають цю біду, це дає полегшення.

Напевно, відмітили в кінці фільму слова композитора, друга Василя про те, що його смерть була даремною. Другий – єпископ, каже, що це недаремна смерть. Саме ці слова часто привертають увагу глядачів. Вони мають право говорити, вони знають Василя з дитинства й пройшли поруч із ним все його життя.

У мене немає відповіді, я чекаю, бо для себе виробив такий підхід – взяв собі критерій, якщо наша країна стане розвиненою, заможною, де живуть щасливі люди, тоді зможу дати відповідь на це запитання.

У мене досі є відчуття, що він присутній, через ті справи, які досі робляться. Наприклад, він став першим добровольцем, який став Героєм України. Були часи, коли добровольці взагалі не входили в статистику, де обліковували лише втрати військовослужбовців ЗС України. За кілька місяців до смерті Василя точилися суперечки щодо прийняття законів по добровольцях. Фактично, дякуючи Василеві у тому числі, на сьогодні добровольці мають статус і привілеї, які мають військовослужбовці ЗСУ.

ПРО ЖИТТЯ ПОЗА СЦЕНОЮ ТА ОСТАННЮ ЗУСТРІЧ

-Яким було життя Василя Сліпака поза сценою?

-Дуже багато навколо нього крутилося постійно, його життя не було простим. Я більше матеріалістичний, але зараз мій матеріалізм потроху руйнується. Він, коли їхав на фронт (це тричі було), завжди зупинявся у мене. Живу я в самому центрі, де Михайлівський, Андріївський, Софіївський собори. І дуже запам’яталося: приїжджає Василь і дзвони на соборах дзвонять. Василь дуже любив попоїсти українських страв. До його приїзду холодильник завжди був набитий їжею. Він був дуже веселий, мав завжди багато зустрічей. Як зранку йшов о 8-й, так повертався о 1-й ночі. Він багато робив, але не акцентував уваги на досягненнях. Знаю, наприклад, що за тиждень, який він перебував у Києві (це було на початку війни), він із побратимами зібрав кілька сотень тисяч доларів, тоді купували техніку. Василь багато про це не говорив.

-Чи запам’ятали зустріч, коли Василь востаннє їхав на фронт?

-В останній свій приїзд Василь був дуже тихий, майже нічого не їв, мав одну чи дві зустрічі всього, був дуже-дуже спокійний. І мене це схвилювало. У мене були погані передчуття. Він від’їжджав о 6 ранку. Розбудив мене, підняв, зробив мені каву, хоча раніше я йому робив сніданок. У голові крутилося, що щось не те. Спустилися вниз. У Василя були величезні рюкзаки, він поставив їх у авто, а воно саме поїхало. Водій одразу скочив у те авто й зупинив його. Він стояв великий, вдвічі за мене більший, на фоні Михайлівського собору, й виникла думка, що то востаннє. Особливо не прощалися. Він сказав «пока» й поїхав.

ПРО WASSYL SLIPAK FOUNDATION ТА НОВІ ПРОЕКТИ

-Оресте, хто ви за професією та чим займаєтеся зараз?

-Я – кардіолог за освітою, мав хорошу роботу в американській компанії, але покинув її та став фактично культурним менеджером брата.

Ми створили фундацію імені Василя Сліпака – Wassyl Slipak Foundation. Вже проводили багато концертів, маємо кожного року музичний марафон його пам’яті. Перший рік було два концерти, минулого року було три – у Києві та у Львові, цього року – більше 20 концертів. У різних містах України, в Нью Йорку, Парижі, Амстердамі. Зараз отримуємо повідомлення від людей, які хочуть організувати концерти. Ми бачимо в цьому також свою місію – презентувати, у тому числі на цих концертах, куди приходить велика кількість українців, Україну.

Ми також започаткували міжнародний конкурс молодих вокалістів, який відбувається 15-20 грудня у Львові. Цього року він відбуватиметься вдруге. Це така інвестиція. Василю поталанило, що він у 19 років потрапив у Францію, став успішним. Для мене це найбільша радість, що у переможців першого конкурсу активне кар’єрне просування, всі вони стали солістами на великих сценах. Це надихає мене і дає сили у цьому світі знаходитися, незважаючи на цю втрату.

Нині створений історичний архів Василя Сліпака. Ми отримуємо багато його записів, одяг, різні спогади про нього. От і в Туреччині, в Анталії, до мене звернулася жінка, яка мала з Василем спільні проекти в Києві. Працюємо над книжками, художніми, документальними. Це вдається за сприяння волонтерів, підтримки небайдужих. Намагаємося зберегти пам’ять, згадки про Василя. Ми представляємо диск – співає «Міф», на ньому записані ті партії, які Василь виконує найвищим та найнижчим голосом.

Мене дуже надихають історії життя та творчості Чайковського, Стравінського, Прокоф’єва, Лифаря. Це великі генії, які народилися або багато працювали в Україні, й зараз ми в Україні дуже важко повертаємо собі ці імена, тому що інші країни їх собі взяли. Не хочу, щоб Василя вважали великим французьким співаком, він – український співак.

ПРО ДИТИНСТВО, ПАТРІОТИЗМ ТА ВІДЧУТТЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ

-Ваш брат 19 років прожив за межами України. Як вдалося йому зберегти той патріотизм, який повернув його через стільки років до своєї країни, підштовхнув боротися за неї на фронті та одночасно шукати підтримки у Франції?

-Слово патріотизм останнім часом майже не вживаю, бо воно, на жаль, знівельоване. Василь завжди був дуже активний. Наприклад, зірочку жовтенятську, яку раніше носили на відвороті шкільної форми, він носив зі зворотного боку. Ми лиш зараз це на фото помітили. Є й таке фото: весь клас стоїть у краватках, у костюмах, а Василь – у вишитій сорочці. Прийшов він якось у «Дударик» (Львівська державна академічна чоловіча хорова капела, де навчався Василь Сліпак – ред.) і під відворотом піджака показав диригенту Миколі Кацалу тризуб. За таке тоді можна було в тюрму сісти.

Він завжди малював козаків. У нього завжди переважало почуття справедливості. І воно, думаю, трансформувалося в такий патріотизм. Спочатку під час першого Майдану, а коли почався другий Майдан, тоді у нього це все відкрилося.

-У фільмі бачимо, що коли Василь їхав на фронт, він ніби попрощався зі своїми друзями. Чи лишив він після себе заповіт?

-Заповітів не було. Всі збереження, які він мав у Франції, всі пішли на фронт. Нічого не лишилося – нуль. Текстовий заповіт він також не лишав. Цікаво, що коли їздив на фронт, то брав із собою комп’ютер. А в день загибелі, це тиждень минув як він поїхав, я з Фейсбука дізнався про його смерть, повернувся до столу в кімнаті, а там його комп’ютер. Але окремих текстів не було.

ПРО ПОЧУТТЯ ГУМОРУ ТА МІСІЮ ЄДНАННЯ

-Ми знаємо з фільму і з розповідей людей, які знали Василя, що він мав особливе почуття гумору. Розкажіть про це трохи. І якби Василь міг звернутися до нас сьогодні, що б він сказав?

-Він був дуже веселий, мав унікальний дар спілкуватися з різними категоріями людей. Це було для мене відкриттям, дізнався про це лише після його смерті. Починаючи з простих людей, які приїздили на заробітки до Франції, згуртував навколо себе українську громаду у Франції та у всьому світі. І зараз Василь є такою об’єднуючою силою для громад за кордоном. Часто на фільм про нього в одному залі приходять представники громад, які раніше разом в одній залі воліли не збиратися.

Десь через три місяці після смерті Василя приїхав до Парижа і отримав запрошення на вечерю від невідомого мені француза. Пішов, а це виявилася група депутатів Європарламенту, яка підтримувала Україну, і вони мені розповіли, як Василь із ними комунікував. Серед його друзів були дуже різноманітні люди – політики, філософи, наші заробітчани, звичайно ж, музиканти, композитори, диригенти. І таке урізноманітнення кола спілкування спостерігалося саме після подій в Україні. У США та Канаді було більш як 60 показів, і в кожному місті приходили люди, які його дуже добре знали. Ми відчували шалену підтримку.

Його почуття гумору добре ілюструє розповідь із фільму про його виступ на балконі. Якби Василь зараз був тут, поміж нами, то точно всі б тут співали, танцювали, веселилися. Думаю, найбільше тішилися б турецькі гості. Володіючи дев’ятьма мовами, він був дуже толерантною людиною. Це відомий факт, що він займався проєктами з допомоги дітям, які втратили батьків на війні в Україні. Маловідомий факт – він мав подібний проєкт по Сирії.

-Чи мав він мрії, окрім тих, що були пов’язані із його творчістю?

-Була мрія, то з останніх і мені вона найбільше докучала (посміхається). Він дуже хотів, щоб його весілля було в Карпатах. Телефонував мені й казав, що я маю вибрати готель, меню, фіру, коней, костюми. Він був великим життєлюбом, закохувався і це була його велика пристрасть. Він ніколи не мав паралельних романів, а якщо закохувався, то віддавав себе тому почуттю повністю.

 

 

 

 

 

Розмовляла Ольга Будник, Анталія-Анкара.

Фото автора

 

 

 

 

 

Джерело: Укрінформ

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Третя російсько-українська війна

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s