Сергій Плохій, історик: Україна опиняється у ситуації передвоєнної Чехословаччини або Польщі. Але є й відмінності

2 жовтня 2019 р.

Сергій Плохій, історик, професор Гарвардського університету, автор бестселерів “Ялта – ціна миру”, “Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи” в ефірі програми телеканалу Еспресо “Студія Захід з Антоном Борковським” про те, як і чому великі держави “здають” своїх слабших союзників

Розмова відбулась за сприяння видавництва “Фоліо” та Фундації “Українсько-єврейська зустріч”.

Ви написали чудове дослідження, присвячене ялтинським переговорам, зрештою, пост-ялтинський світ став певним кліше, але ми розуміємо, що цим переговорам між Рузвельтом, Черчиллем та Сталіним передували інші переговори, котрі потім вилилися у  так звану Потсдамську конференцію, яка вже остаточно поділила впливи в Європі. І зараз в Україні ми маємо певні тривоги і передчуття, що можуть повторитися певні сценарії з тамтого часу. 

Дякую за таку позитивну характеристику моєї книги, і, дійсно, Ялтинська конференція – це тільки одна з конференцій, які створили світ, котрий існував після Другої світової війни, і до певної міри існує сьогодні. Тобто в Ялті було, наприклад, досягнуто домовленостей не тільки про те, що Україна і Білорусія увійдуть до Організації Об’єднаних Націй, але також був домовлений принцип створення Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй. Тобто Ялтинська конференція дуже важлива. Питання у тому, що ми, як молода держава і як молода еліта у молодій державі, дуже довго дивилися на такі речі, як Потсдам, Мюнхен, Ялта і так далі, фактично чужими очима, не приміряли це на себе, не дивилися на це, як на можливий урок для нашої дипломатії і для нашого суспільства. І зараз, як ніколи, надійшов час – поглянути на ці світові події українськими очима. Перш за все через це, що ці конференції також створили сучасну Україну, її територію, ялтинська конференція зокрема, тобто, куди піде Львів – на Схід чи на Захід – вирішувалося в Ялті, вирішувалося у Тегерані.

Чернівці…

Чернівці також. З Ужгородом було трошки інакше, в іншому форматі, але Чернівці точно. Так що це одна причина. Друга причина – це якраз те, про що Ви запитали. Наскільки тамта  ситуація відповідає, чи не відповідає викликам, з якими ми зустрічаємося сьогодні. І моя дуже коротка відповідь  – на жаль, дуже багато повторюється в історії, в тому числі в історії міжнародних відносин, і ми сьогодні опиняємося більш-менш в ситуації, в якій свого часу була або Чехословаччина, або Польща, це на жаль. Позитивним є те, що з того досвіду можна вчитися, якщо ти хочеш вчитися.

От власне, величезне питання. У 38-му році фактично поділили, зрадили Чехословаччину, і радісний Чемберлен в зубах привіз в Лондон так званий мир: “Я привіз вам мир!”. Насправді, війну це не скасувало, війна була. Відповідно у 39-му році відбулися брудні переговори, котрі розчленували Польщу і знищили її внаслідок військових дій і агресії Сталіна, Гітлера і так далі. Зараз ми розуміємо, що, немовби, ситуація в світі зависла, немає загрози спроби повністю окупувати Україну, але також є певні тенденції. Я не хочу порівнювати того самого Макрона чи Трампа з переговірниками Великої трійки. І  якщо говорити про клімат, який панував між тими так званими великими співрозмовниками, котрі зрештою доволі цинічно ставилися до слабших держав, хоча обіцяли їм на папері дуже часто і дуже багато, а потім поступово відбулася здача отих от менших держав. 

Великі держави, звісно, мають свої геополітичні інтереси. І в інтересах великих держав, таких як Британії чи Франції у 38-му році, було утримати статус-кво. Йдеться про те, що вони опинилися переможцями у І світовій війні і не готові були на нову війну – ні психологічно, ні політично, ні військово до певної міри, – але піднімалася така країна, як Німеччина, яка програла війну, країна, яка фактично була налаштована на реванш, і для західних держав тоді було питання, як якось задобрити і заспокоїти Гітлера і Німеччину: з одного боку, не дати їм досить зрости, з іншого боку – зробити це без військового конфлікту. І розмінною монетою стали якраз менші держави, зокрема Чехословаччина. До певної міри та ж сама ситуація повторюється у Ялті. Було питання Польщі, і Захід підтримував польський уряд. Рузвельт в Ялті зробив останню спробу переконати Сталіна, що Львів має залишатися в Польщі, Захід до певної міри намагався зберегти єдність Польщі, оскільки вона була союзником, на відміну, скажімо, від Угорщини чи від Румунії, тобто вони підтримували союзника. Але врешті Сталін переміг;  для української історії це мало купу наслідків – позитивних, негативних, і так далі,  – але переміг не тільки відносно територіального поділу міжвоєнної польської держави, але відносно того, який уряд буде існувати в Польщі, в чиїй де-факто сфері впливу вона може знаходитися. І ці речі обговорювалися в Ялті. По території вони досягли домовленості, по уряду – не досягли, але це вже сталося пізніше, фактично в Потсдамі, і я дуже дякую Вам за цю заувагу відносно того, що система дійсно потсдамська, яка була створена, не тільки ялтинська, бо більшість людей, які про це пишуть і говорять, в тому числі на Заході, цього не розуміють. Тож я Вам дякую за це розуміння.

Перед Ялтою ще був Тегеран. Ви згадали зараз про польське питання, яке насправді було надзвичайно важливим, тому що, з одного боку, було вчинено акт зради, було вчинено акт обопільної окупації, а вже згодом була спроба примусу  – в силу різних причин  – союзників-альянтів на згоду зі створення так званого “демократичного уряду”, який би реалізував вповні побажання Радянського Союзу за допомогою сил НКВС і польських колаборантів. Але, крім того, була ще загадкова смерть Сікорського. Чи вбивство. Буквально за кілька місяців перед Тегераном. Наскільки я розумію, Сікорський не вкладався у ті чи інші домовленості, чи ті чи інші геополітичні пасьянси. 

Відносно Сікорського є підозри, що це був атентат. Це не доведено. І, з моєї точки зору, я не бачу сил, які би були зацікавлені і могли би здійснити цей атентат, – але те, про що Ви говорите, що керівники польського уряду не надавалися на те, щоб прийняти ці умови, – це абсолютно правильно. Той самий Миколайчик, який довго чинив спротив, і, врешті-решт, Черчилль його примусив визнати питання кордону, тобто питання Львова, його фактично усунули з уряду члени уряду і члени польської емігрантської еліти і поставили Арцішевського, який відкидав  компроміси по кордону. Так що дійсно,  керівники країни, які зраджують з великими державами, опиняються у дуже складних ситуаціях…. І чи Сікорський загинув своєю смертю, чи загинув випадково – це неясно; але Сікорський відійшов, прийшов уряд Арцішевського, тобто часом керівники опиняються в дуже складній ситуації.

Я нехотячи проводжу певні аналогії. Як Ви дуже слушно, хоча і делікатно, зазначили, якщо певний уряд не влаштовує світових гравців, то простіше – в той чи інший спосіб – поміняти уряд, і вже тоді за допомогою певних інструментів створити новий уряд, котрий може пристати на певні речі. Я кажу про ситуацію, в якій перебуває зараз Україна. Ми розуміємо, що тривають величезні геополітичні торги. Ціна питання – це навіть не мільярд, не п’ять мільярдів, йдеться про величезну територію, величезний людський потенціал. 

Так, паралелі цілком очевидні. Але, наголошуючи на паралелях, я хотів би наголосити також на відмінностях. І вони полягають у тому, що на відміну від Польщі в 45-му році територія України на сьогодні не є окупованою.

Тільки частина, Крим і Донбас.

Так, тільки частина. Більшість території – не окупована. В 45-му майже вся територія Польщі була окупована. Уряд, який представляв Польщу, знаходився тоді  у вигнанні в Лондоні і цілком був залежний, навіть фінансово, від ласки Черчилля і від ласки британського уряду. Україна сьогодні в набагато кращій ситуації. Інший момент пов’язаний з тим, що після Ялти, після Потсдаму фактично у світовій політиці стало неприйнятним вирішувати питання менших держав чи середніх держав великими державами без їхньої участі. І якщо польський уряд фактично не запрошували на ці переговори, вони не були присутні ні в Тегерані, ні в Ялті, ні в Потсдамі, український уряд сьогодні запрошують. Тобто ці різниці свідчать на користь України. В нас є карти, які міжвоєнна Польща не мала. Питання полягає у тому, хто грає цими картами, наскільки він хоче їх використати і наскільки він вміє їх використати. Тобто польський досвід не пройшов безслідно, не тільки з тієї точки зору, що можна дивитися на те, до чого це може привести, але також до певної міри змінилися норми –  прийнятні чи неприйнятні – у зовнішній політиці. Той міжнародний тиск і скандали, які Польща, зокрема польська еміграція, чинила на Заході з приводу Ялти, з приводу Потсдама і так далі, грає сьогодні на користь таких країн, як Україна.

Я знов думаю про ізоляціонізм Трампа, про меседжі з боку Макрона, який бачить Європу від Лісабона до Владивостока, немовби не розуміючи, що відбувається в Україні. Ясно, що вони хочуть втягувати Путіна в певний переговорний процес. Хоча переговори між Трампом і Путіним – це буде окрема, можливо, брудна і страшна історія чи таємниця, яка стане зрозумілою лише через десятки років, якщо, врешті-решт, вона буде-такою. 

Як історик, я хочу думати, що буде. Що колись ми будемо мати доступ до тих джерел і до тих архівів.

З другого боку, є ще такий так званий судетський прецедент, зокрема і стосовно України. Йдеться про окупацію Криму з використанням громадян України, котрі були значною мірою проросійськими. І ми пам’ятаємо, як було в 38-му році, щось подібне нас може чекати в разі імплементації і реалізації Мінських домовленостей, за “формулою Штайнмаєра” чи без “формули Штайнмаєра”. Російська Федерація, подібно до нацистської Німеччини може використовувати певні анклави з певними симпатіями у своїх інтересах. І ми пам’ятаємо, як нацисти змушували Чехословаччину до певних референдумів, щоб легалізувати процеси, котрі закінчилися демонтажем Чехословаччини. 

Паралелі безумовні. Між Кримом і Австрією, між Судетами та Кримом і Донбасом. Політика створення організацій, у тому числі парамілітарних, підтримка їх, дестабілізація, референдуми, введення військ – це все абсолютно чіткі паралелі, вони простежуються також на глибшому рівні, тобто те, що відбувалось з Німеччиною: Німеччина збирала німецькомовні землі. Те, що відбувається сьогодні з Росією після розвалу Радянського Союзу це той самий процес – збирається велика Росія. Донбас завис, питання ще не ясне – туди чи сюди. Росія анексувала Крим і фактично не хоче вести переговорів  будь-якого характеру про це на міжнародній арені. Так що паралелі дуже чіткі. Історія корисна також, аби зрозуміти, що великі держави мають власні інтереси, і ними керує не обов’язково інтерес нашкодити Польщі чи якось зневажити Україну. Той самий Макрон, його – особливо після Брекзіту – головна проблема – зріст впливу Німеччини, він залишається зараз один на один з Німеччиною. Йому треба, так чи інакше, витягувати Росію, як легітимного гравця на міжнародній арені. Слід поглянути  на того самого Трампа, чи він підігрує Путіну чи ні, чи він має якісь сентименти до України чи ні, але його головна проблема і людей, які з ним пов’язані  – це посилення Китаю. Питання стоїть, наскільки це розумно для Америки, яка втрачає свої позиції, мати неоголошену війну на два фронти: проти Китаю і Росії. Тобто у кожного з них є своя гра. І це цілком зрозуміло і ясно, і тут не повинно бути ілюзій. Чи в України є своя гра? Як довго Україна це розуміє? Як довго Україна розуміє, що є інтереси отих гравців, але є також ключові інтереси України, якими вона не може поступатися? І ось тут проблема, що у нас від виборів до виборів уявлення про те, що є національним інтересом України, міняється. А якщо він міняється, це відкриває можливість для гравців, які чітко знають, що вони хочуть – фактично використовувати Україну як розмінну монету в своїх інтересах…

…або як буферну територію і ділити її секторально. Але ж, можливо, в нас є якісь добрі карти? З урахуванням Вашого досвіду, на що би Ви звернули увагу? Тому що апелювати до Будапештського меморандуму чи до моральності наших західних альянтів – це одне, але, як Ви слушно щойно відзначили, загалом у світі є й важливіші, на превеликий жаль, проблеми. 

Справа в тому, що сила слабких є в апеляції до світових норм, до світового законодавства, до підтримки public opinion, тобто суспільної думки на Заході. Це дуже важлива карта. Тобто Україна потребує союзників, і один спосіб отримання цих союзників – не тільки формальна дипломатія, це також вплив на виборця, бо наші західні союзники  – демократичні держави, так само, як і Україна є демократичною державою. І те, що думають люди, що вони уявляють, як вони голосують, так чи інакше трансформується у поведінку політиків, чи задає їм напрям, чи, принаймні, створює певні обмеження. Так що це є той момент, який Україна до певної міри використовувала, але має використовувати набагато більше. Друге питання – це внутрішня консолідація суспільства перед будь-яким агресором. Той самий Путін сьогодні незацікавлений у великій війні. Якщо ціна стає зависокою – зникають певні амбіції.  Тобто, якщо українське суспільство об’єднане, значить ціна для авантюр є дуже високою, і про це подумають двічі. Якщо ви сьогодні забираєте Крим, а це минає фактично без якоїсь мобілізації, з’являється бажання прийти на Донбас. І якщо на Донбасі все виходить, з’являється питання…

…чому б не Запоріжжя чи не Одеса? 

Так. І це питання вже не до Макрона, не до Трампа, не до Меркель…

…а до Зеленського. 

А до Зеленського і до народу України, який його вибрав. Я думаю, що Зеленський переміг  і на президентських виборах, і потім на парламентських  – це не були корумповані вибори. Український виборець проголосував, тож це питання до українського виборця, в першу чергу.

Даруйте, таке можливо інтимне питання. Коли Ви займалися вивченням інформації, пов’язаної з різними міжнародними переговорами, зокрема Ялтинської конференції і так далі, що Вас найбільше вразило, коли Ви сказали: “О ні, ні, цього не може бути?!”

Для мене найцікавіше було подивитися, як західні лідери готові до певної міри здавати позиції, які вони риторично посідають, і які вони не хотіли б здавати. Тобто це питання якихось речей, в  тому числі гуманітарних. Багатомільйонне переселення тих самих німців, це те, до чого морально вони не готові були. Їм не хотілося здавати інтереси Польщі. Їм не хотілося віддавати, Рузвельту зокрема, Маньчжурію і перетворювати її на російську сферу впливів. Для них моральні речі не були порожнім звуком.

Тобто вони страждали, коли йшли на порушення моральних канонів?

Так, їм було неприємно, і вони також розуміли, що коли це стане відомим, вони можуть поплатитися за це на виборах, бо виборець буде вважати це неморальним. Але, врешті-решт, якісь речі є цілком конкретними. Тобто Рузвельту потрібна була Організація Об’єднаних Націй, Рузвельту потрібна була радянська участь у війні з Японією. І ці речі врешті  виявилися козирними картами, які перебили інші. І ось ця гра між речами моральними, якимись публічними маніфестами західних політиків і моментами, які називаються Realpolitik, така цілком калькуляційна політика: “ось мої інтереси, ось твої, давай поміняємося” – для мене це було дуже цікавим. Інший момент відносно того, як політики у демократичних країнах можуть неправильно читати власні електорати, і думати, що їм сподобається, а що – ні. Коли Сталін наполіг на тому, щоб Україна і Білорусь стали членами ООН, для нього були потрібні додаткові голоси, принаймні, щоб коли Радянський Союз щось пропонує, щоб була хоч одна країна, яка б сказала: “Я це підтримую”. Але для американського політикуму це було неприйнятно, бо в них був принцип “одна країна – один голос”, і, врешті-решт, Рузвельта переконали, він тоді сказав “добре, давайте тоді два американські штати  – Аляска і Гавайї – також будуть”. І була досягнута секретна домовленість з Сталіним. Сталін сказав “добре”. Коли ця інформація просочилася до американських виборців, стався скандал, бо виборець сказав “ну, добре, Сталін порушує ці речі, але як наш президент може це робити?!”. Тобто для мене були дуже цікаві речі, як політика, в тому числі часом дуже брудна політика, робиться в демократичній країні, бо так, як політика робиться в Радянському Союзі і робилася за часів Сталіна, для мене великих сюрпризів не було. Але подивитися, що, врешті-решт, ці дуже практичні речі можуть перемагати в деклараціях – це було цікаво і повчально. Я думаю, що це важливо також для сьогоднішнього українського не тільки політичного класу, але також для українського громадянина, бо, зрештою, ми вибираємо людей, які нами керують, і це лежить на тих, хто там сьогодні, і в цьому є велика відповідальність українського виборця.

Якщо вже говорити про брудну політику, Ви зробили ще одне колосальне дослідження, котре, напевно, в плані піару перевищує Ваше попереднє дослідження, присвячене Ялті, йдеться про Чорнобиль і про той серіал, котрий знов привернув увагу до цієї теми. насправді Чорнобильська катастрофа оповита своїми таємницями. І питань лишається безліч, тому що, напевно, це було одним із моментів, котрий розпочав внутрішній, моральний, ментальний демонтаж Радянського Союзу. Перший – це, можливо, була Афганська війна, а другий момент – це Чорнобильська катастрофа, тому що людей не попередили, люди зазнали колосальної загрози, часто фатальної, а влада мовчала. 

По-перше, я хотів би сказати про роль Чорнобиля, там де Ви якраз почали, у першій мобілізації суспільства, яка, врешті-решт, веде до української незалежності, і як наслідок української незалежності – був розвал Радянського Союзу. Тобто спочатку українська незалежність, потім розвал, не навпаки. Дуже багато людей вказують на Афганську війну. І я тут займаю дещо дисидентську позицію, бо я вважаю, що Афганська війна мала великий вплив на політичний клас, але не була важливим фактором в тому, що привело потім до розвалу Радянського Союзу, бо Афганська війна залишалася до певної міри таємницею. Вона не стала поштовхом до масової мобілізації суспільства, тобто вона не стала частиною загального дискурсу. А Чорнобиль  став. Тобто навколо Чорнобиля, навколо питання екології з’являються перші маніфестації, з’являються перші політичні організації, в тому числі в Україні, з’являється “Зелений світ”. Зараз про це забувають, але варто подивитися інтерв’ю Драча в той час, те, що говорив Яворівський,  – всі вони підкреслювали, що Рух вийшов з чорнобильської мобілізації. Так що Чорнобиль набагато більш важливий фактор в пізній радянській історії, ніж Афганська війна, через те, який він мав розголос. І тут найважливішим було навіть не те, що відбувся той вибух, але те, що уряд намагався приховати його наслідки для суспільства. І це повстання – повстання було навколо Чорнобиля, але фактично воно було повстанням проти секретності і проти брехні, на якій базувалися  ідеологія і дійсність Радянського Союзу. А відносно найцікавішого,  я до цього дійшов вже після того, як книжка вийшла, –  може так завжди буває, що найцікавіше з’являється пізніше,  – якщо будуть нові видання, я це обов’язково включу, – були дуже активні спроби маніпулювати цими радіоактивними хмарами з Чорнобиля. І, зокрема, коли вітер повернув на Москву, коли повернув на Росію… Путін, здається, минулого року нагородив цих льотчиків за те, що вони робили, – підіймалися літаки, входили в ці хмари, тобто ясно, що льотчики отримували опромінювання, і розпиляли відповідні хімікати, які примушували ці хмари виливатися дощем. І якщо подивитися сьогодні на карту, то є дві найбільш забруднені ділянки: одна – навколо реактора, друга – це Східна Білорусь і частина Західної Росії, де вилилися ці хмари, які йшли на Курськ, на Москву і так далі. З українського боку самостійно відбувалися спроби захищати Київ…

Якщо можна, то трішечки детальніше. Яка була роль українських комуністичних еліт в тому? Тому що ми розуміємо, що була чітка піраміда, і вони були змушені підкорятися тому чи іншому дзвінку з Москви, який сказав “слушай, давай, іначє ми тєбя снімєм”.

Так, так. Українські еліти були статистами на фактично 90 відсотках всієї цієї історії. Але це мене не дуже дивувало, знаючи історію Радянського Союзу, знаючи історію тих еліт, які керували. Мене здивувало в  архівних дослідженнях те, що вони якось намагалися борсатися, тобто в них була якась можливість для автономії, вони її реалізували більше ніж, скажімо, білоруси, чи будь-хто. Бо, знову ж таки, частково це було через мобілізацію Києва і радіація стосувалася всіх. І, врешті-решт, ті самі люди – в Академії Наук, в ЦК і так далі – намагалися щось робити. І те, що вони робили,  – фахівці також піднімали літаки, наскільки я розумію, це був Інститут авіації в Києві, – для того, щоб захистити Київ, але вони вживали інші хімікати, пов’язані з тим, щоб зв’язувати ці хмари, і ці хмари проходили кудись далі, не виливалися на Київ. Голова тодішнього радянського уряду, з одного боку, дізнається про Чорнобиль, те, що сталося на його території з телефонного дзвінка Рижкова з Москви, з іншого боку, він є першим, хто вимагає евакуації Прип’яті і жене туди київські автобуси, зняті з маршрутів, ще до того, як було прийнято рішення. Чорнобиль стає моментом, коли вбивається клин не тільки між суспільством і урядом та брехливою ідеологією, а також клин між українськими і московськими елітами, йдеться і про відповідальність за те, що там сталося. Станція була переважно московського підпорядкування, – наслідками чисто хіміко-фізичними, технічними займалася Москва, але на місцеві еліти кинули невдячний обов’язок займатися населенням, при тому, що нічого сказати було не можна. Один із найбільш зненавиджених людей Чорнобильської епохи,  – і я це пам’ятаю добре, – був міністр охорони  здоров’я Романенко, бо ми дізнавалися про те, що сталося і як себе захищати, з передач “Голосу Америки”, а не з інформації Міністерства охорони здоров’я. Але коли відкриваєш архівні матеріали і засідання комісії, той самий Романенко є першим, який вимагає “давайте щось говорити”. Йому кажуть “ні”, –  голова КДБ місцевий каже, –  “ми взагалі маємо якось устійнити, які ми цифри даємо, ми даємо одні, Москва дає інші. Ми не можемо це робити, це має бути узгоджено там і там”. Ясно, що ці еліти є також винні в тій мовчанці, яка була. Але коли трошки зазираєш за лаштунки цього, дивишся їхні внутрішні переговори, на бажання еліт щось сказати, якось дбати про це і так далі, воно виходило фактично з тієї київської компартійної еліти, виходило з різних частин. З одного боку, вони, їхні діти були так само відкриті для радіації, як і інші, з іншого боку, була ця мобілізація, яка пізніше стала “Зеленим світом”, яка стала Рухом. Тобто вже навіть на 86-ий рік український Київ не був білоруським Мінськом.

Ви для себе, перепрошую, розібралися, хто, все ж таки, винен? Ми розуміємо, що є версія серіалу, була версія радянська, російська,  українська, тобто безліч версій, котрі вказували на тих чи інших винуватців. Намагалися провину з винуватців зняти, або призначити цапів-відбувайлів, або створити якусь версію, котра би все покладала на той чи інший техногенний момент, але ми розуміємо, – я, принаймні, про це дізнався з серіалу, – про оцю конференцію у Відні.

Є дійсно кілька версій. Якщо говорити про офіційні, то першою такою офіційною версією було порушення техніки безпеки персоналом і 6 людей було засуджено за це, і, здається, всі шість відбували покарання не до кінця, в тому числі директор станції Брюханов, заступник головного інженера Дятлов, який безпосередньо займався цим тестом, який вони тоді робили; і з самого початку було вже розуміння, коли дивишся матеріали Політбюро, що вони розуміли, що були проблеми з реактором. Через те вони тихо прибрали Алєксандрова, який був і президентом Академії Наук, і фактично науковим керівником проекту, який створив реактор, Славського, міністра середнього машинобудування, фактично радянсько-манхеттенського проекту атомної індустрії,  – і всіх в 86-му році зняли, але публічно про це не говорили, бо це підривало віру в надійність тих реакторів на майбутнє. І коли це стало публічно відомим – 91-ий рік переважно – тоді відбувся такий момент, що “добре, то були цапи-відбувайли і реально це реактор винний, а  люди не винні”, і більш-менш, мені здається, з цим уявленням українське суспільство живе…

…змирилося…

…змирилося і живе до сьогодні. І моя інтерпретація цього: те, що з реактором були проблеми – це не знімає відповідальності з персоналу. Персонал порушував правила, які там були, і якщо ми про це забуваємо, ми даємо карт-бланш для сьогоднішнього персоналу. У нас 50 % – це країна Чорнобиля, 50 % нашої електроенергії, мабуть половина освітлення у вашій студії, походить від ядерної енергетики. Але для нас Чорнобиль – це трагедія, для нас Чорнобиль – це історія, а для більшості світу Чорнобиль – це попередження, що треба бути уважним, що треба дбати, що не можна мати погані реактори, не можна порушувати правила безпеки. У нас цей дискурс абсолютно відсутній: про те, що ядерна енергетика була небезпечною і залишається небезпечною, і що з нею ми маємо бути дуже обережні. Ми вийшли з 91-го року з уявленням про те, що Москва, Радянський Союз, система секретності винні. Так, винні, але не тільки вони. Винні і ті, хто займався конструкцією реактора, і ті, хто оперував ним. І ці речі неможна упускати, неможна про них забувати, бо ми маємо переформатувати наше уявлення про Чорнобиль в країні, в якій 50 % електроенергії походить з ядер. Ми маємо бути надзвичайно обережні.

 

 

 

 

 

 

Розмовляв Антін Борковський

 

 

 

 

Джерело: Еспресо

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Плохій Сергій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s