Олег Сенцов, кінорежисер, політв’язень: У мене ніколи не було активної громадянської позиції. Була активна людська позиція (повна розмова) (російською)

25 вересня 2019 р.

Олег Сенцов не дивитиметься документальний фільм про власне ув’язнення, не любить фотографуватися і вважає, що як громадянина України його сформував Майдан. За два тижні після повернення з російського полону він навідався до редакції Радіо Свобода і поговорив із журналісткою проєкту «Крим.Реалії». Ми публікуємо першу з трьох частин інтерв’ю режисера.

 

– Олеже, ви вже два тижні на волі. Чи є у вас перші враження?

Про свої перші враження я написав у Facebook, пост, тому що я точно не поспішаю з якимись висновками, гучними словами. Перше, що я відчув, я написав – що я очікував великих змін у країні. Вони є, але не такі сильні, як хотілося б і очікувалося. І друге – що всі воюють з усіма. Навіть хороші хлопці воюють одне з одним. Це дуже дивно.

– Що найважче зараз у цьому новому житті для вас?

Нічого.

– Просто дуже велика увага зараз до вас. Як ви з цим даєте раду?

На мене це не впливає ніяк.

– Ви якусь фірмову страву мами вже куштували?

Так, біляші.

– Мама розповідала, що вам ввижався запах цих біляшів, правда?

Так, з усього найсильнішого – мамині біляші. Вона приїхала, приготувала, тож все гаразд.

– Коли згадуєте Крим, яка картинка в голові чи емоція? Крим – це…

… вже минуле, на жаль.

– Але все одно, згадуючи Крим, що ви згадуєте в першу чергу?

Я там прожив усе життя, це моя батьківщина, яку в мене забрали. Як це – щось? Там все.

Там дуже багато хороших місць, я можу перелічувати їх безкінечно. Звісно, і Гурзуф, і Коктебель, і західний берег – Беляус, Чорноморське, дикі пляжі. Багато місць хороших. У Криму, куди не піти – усюди добре.

– Ви виросли в Бахчисарайському районі, в селі Скалистому. Ми спеціально для вас «політали» над Скалистим, давайте подивимося.

– Впізнали?

– Так, прикольно, дякую. Але, якщо ви думали, що зараз в мене якусь ностальгію, сльозу витиснете, то ні.

– Ні, ми не збиралися у вас витискати сльозу.

– Музика відповідала.

– Можливо, у вас є якісь історії з дитинства, пов’язані зі Скалистим, можливо, з кар’єром?

– Я написав збірку оповідей, історій про дитинство. Ви не знаєте цього?

– Знаю, але я, на жаль, не читала, тому про творчість вас не питала. Знаю тільки історію про собаку.

– Я ж не винен, що ви не підготувалися (сміється). Є збірка оповідей про моє дитинство, там усе написано.

– Ви прожили все життя в Криму. Ви відчували, що Крим завжди був орієнтований на Росію чи це міф?

Це було завжди, на жаль. Ніколи він не був до кінця українським.

– Чому? Як вам здається, як кримчанину, який там жив?

– Важко сказати. Не зовсім правильну політику проводила Україна в Криму. Деякі речі робилися силоміць і неправильно, а деякі, які треба було зупиняти – навпаки, ті, що дали паростки сепаратизму чи так званому «русскому миру», не були вчасно зупинені. Тобто хороші, правильні речі були, робилися, але трошки насильно, згори ніби, офіційно і не з душою. А речі, які були небезпечні, які дали потім перспективу всього, що сталося, не припинялися. Але це політика держави, тут немає кого звинувачувати.

Читайте також: Олег Сенцов: «Проблема не в полонених, а в тому, що на нас напали»​

Люди живуть так, як їм комфортно жити. І ці двадцять із гаком років показали, що Росія виявилася комфортнішою, ніж Україна, на жаль. Це факт. Можна його заперечувати, але так і є.

– Ці паростки були помітні для всіх? Ви і решта кримчан помічали?

– Ну звісно. У Криму було мало України і багато Росії – і ось результат.

– Ваші батьки – росіяни, ви – російськомовний. І ви казали в інтерв’ю, що до 2014 року не раз їздили до Росії та переконалися, що шлях України – це прямувати до Європи. Що, як ви гадаєте, вас сформувало як українця?

– Майдан.

– А до Майдану?

– Був перший Майдан, але я не їздив на нього, тільки підтримував, як то кажуть, віддалено слідкував, дивився. Це були вже перші паростки.

У мене ніколи не було активної громадянської позиції, у мене була активна людська позиція, якісь принципи, за якими я живу. І я виявив, що за принципами, за якими я живу, Україна також хоче жити. В цьому ми співпали, і я відчув себе громадянином цієї країни, як багато хто, я в цьому не поодинокий. Я чимало читав таких висловлювань, що багато хто тоді відчув себе насправді українцем, громадянином своєї країни, відповідальним за її майбутнє.

– Як вам здається, чому все ж вдалося анексувати Крим? Що було слабким місцем?

– Момент був дуже зручно обраний, якби вони робили це раніше, в них би не вийшло. Якби хоча б на місяць чи два пізніше, теж нічого не вийшло б. Момент, коли під час всього Майдану там була дуже серйозна пропаганда – і російська федеральна, і місцева. Там білборди були з малюнками хлопців у балаклавах, які кидали коктейли, і написано: «Ні фашизму», «Майдан не пройде» і подібне.

Народ там дуже сильно накручували, тому він був від початку агресивно проти подій, що відбувалися в Києві. А коли ці події вилилися в нову владу, відповідно, народ був налаштований на те, що ні, ні, у нас із ними нічого спільного немає. А потім, поки війська зайшли – все.

Зараз там багато хто шкодує… навіть не шкодують, а розуміють, куди вони потрапили, але вже пізно.

– У вас є знайомі, які вам із Криму кажуть, що шкодують?

– У мене немає практично жодних зв’язків. Усі мої знайомі, які в адекватному розумінні ситуації, поїхали. У мене дуже мало залишилося знайомих, які лишилися там, із якими можна спілкуватися.

– Що Україна могла зробити, але не зробила в 2014 році?

– У тій ситуації вже без шансів було. Навіть якби на чолі країни стояли більш рішучі і готові до цього моменту люди, які були підготовленим керівництвом, здатним на серйозні заходи, не було інструментів. Армія була практично розвалена, я підтримував військові частини, спілкувався і бачив, у якому стані наша армія – армії в нас не було на той момент ніякої.

Російські солдати без розпізнавальних знаків в Криму на початку анексії, 20 березня 2014 року
Російські солдати без розпізнавальних знаків в Криму на початку анексії, 20 березня 2014 року

Силові підрозділи – СБУ, МВС – також після Майдану не зовсім були готові за нову владу щось робити, тому що до цього вони боролися проти цих людей. Тому момент був обраний, коли Україна як держава була максимально слабкою за свою історію, тоді було завдано удару, і все. Тоді вийшло.

А зробити щось… можна довго на цю тему теоретизувати, але мені навіть здається, що, що б ми не зробили – не вийшло б. Можливо, якби ми опиралися активніше, і держава опиралася активніше, в тому числі і військовим шляхом, то пролилася б кров. Вона й так пролилася, просто трохи, наче по краплі. А якби більше, то, можливо, Донбасу б не було. Хоча це теорія і можна довго вправлятися… Маємо, що маємо. Тому треба працювати від того, що є, зробити висновки.

– Але ви особисто і багато активістів тоді боролися. Ви на щось сподівалися, на якусь підмогу? Вже було видно, що все дуже сумно, але ви виходили?

– У перші дні ще були надії, що, можливо, ще якось… але це були більше теоретичні шанси. Потім було розуміння, ближче до «референдуму» та після «референдума», що ні – нічого не вийде. А що робити? Сидіти просто на дивані і плакати, обійняти голову руками і все?

Ми на Майдан виходили і в нас також шансів було мало, всі казали: навіщо ви туди йдете, у вас нічого не вийде, Януковича не скинути. Та й нас не так вже й багато там було. Вийшло! Тут – так, Путін – це не Янукович, це серйозний суперник. Але нічого, боротьба не закінчена ще.

– Один із кримських політиків, на той момент прем’єр-міністр Криму, запевняє на всі 100%, що, якби тоді в Криму запровадили військовий стан чи антитерористичну операцію, то події розвивалися б зовсім за іншим сценарієм.

– Кому він віддавав би накази?

– Українській армії, він мав на це право.

– Вона б йому підкорилася? Бензин у них був у машинах? Ви згадайте, там трохи пізніше, не в лютому чи березні, а в квітні 2014 року, коли прийшов наказ вирушати на Донбас, вони доїхати не змогли. Машини не заводилися, а якщо заводилися, їх не було чим заправляти.

– Чимало військових тоді казали, що чекали наказу. Все ж 22 тисячі військових у Криму на той момент у незрозумілій ситуації. Якби швидше зреагували, дали накази…

– Звісно, не було чітких вказівок, наказів, вони були розгублені, це зрозуміло. Але це не єдина причина. Я ще раз повторю: навіть якби було чітке, більш жорстке керівництво, більш компетентне – армія була неспроможна. Так, вони, можливо, почали б опиратися, стріляти, але просто заїхало б трохи більше спецназу і всіх би перестріляли.

– Як ви ставитеся до кримськотатарської автономії в Криму?

– Це дуже складне питання, як мовне, так і національне. Тому я не можу зараз його коментувати, тому що я так глибоко його не вивчав.

Крим – багатонаціональний півострів. Окрім кримських татар – корінного населення – живе багато росіян по крові, українців, болгар, греків, вірмен. І як це утворення, якщо воно повернеться коли-небудь, називатиметься, не так уже й важливо. Важливо, які права будуть у цих людей. Вони повинні бути у всіх однакові. Всі люди рівні.

– Просто, ставлячи питання чиновникам, ми завжди запитуємо, а чи є план деокупації? Нам не відповідають на жодному рівні.

– А ви не питайте в чиновника, а самі подумайте – а який у вас план деокупації, якщо там Путін сидить? Він його ніколи не віддасть, доки він при владі. Це треба розуміти.

– Отже, треба готуватися до того часу, коли не буде Путіна. І що ми робимо по-перше, що – по-друге?

– Ось, це правильно.

– Як зараз прив’язувати кримчан потроху до материкової України?

– Це велике і складне питання, яке я, чесно кажучи, не знаю, як вирішувати. Тому що і до окупації та анексії були з цим проблеми – з українським патріотизмом серед кримчан. А зараз я не знаю навіть.

І ви знаєте іншу проблему, що зараз витісняють звідти тих, хто більш-менш не згоден із цим. Вони самі виїздять, не витримують всього цього, цієї атмосфери, затхлості. І заселяють приїжджими, кримчани місцеві називають їх «понаїхавшими». Їх уже не одна сотня тисяч, і процес триватиме. Процес затягнеться, і населення здебільшого буде не лояльне до України. Це однозначно, і намагатися з ними налагодити діалог буде достатньо важко.

Життя – річ дуже цікава, дуже мінлива і ніхто не знає свого майбутнього. Тому, як буде, ми не знаємо. Можна будувати далекосяжні плани, але ми навіть не знаємо, як вечір завершимо. Тому як буде – подивимось.

Але ми Крим не віддамо. Так, у нас його забрали, але ми його повернемо.

– Я хотіла б поговорити з вами про ту підтримку, яка була навколо вас всі ці роки. Таке враження, що весь світ вас підтримував – від Джонні Деппа до простих людей. Ви знали взагалі про це?

Флешмоб на підтримку Олега Сенцова на відкритті кінофестивалю Docudays UA, березень 2018 року
Флешмоб на підтримку Олега Сенцова на відкритті кінофестивалю Docudays UA, березень 2018 року

– Скажімо так: відлуння до мене долинало, але я багато чого не знав. Але я знаю, що це прикольно, я дуже вдячний всім людям, які це робили, кожній людині, хто хоча б раз робив репост картинки у Facebook чи п’ять років стояв на площах – я всім вдячний. Я нікого не виокремлюю, тому що вдячний всім. І повторю ще раз: я старався, щоб це в мене не входило. Зараз у мене не входить і тоді не входило.

Це підтримувало, звісно, але не впливало. Я завжди казав, що я сиджу не один, тому не зосереджуйтеся на мені одному, це неправильно. Перетягувати ковдру на себе в такій ситуації – це значить, що комусь не вистачатиме цього тепла.

– З іншого боку, коли говорили про вас, піднімалася загалом тема – що є політв’язні.

– Так, як паровозик такий, який тягне інші вагони. Я це розумів, і така схема працювала – окей.

– Вам важко було бути цим паровозиком?

– Ні. Я не відчував. Я робив, що міг робити, і все.

– Коли ми збирали про вас інформацію, буквально по крихтах збирали кадри з вами і так раділи, коли знаходили вас на акціях.

– Я не дуже люблю зніматися, фотографуватися, тим паче всі ці постановочні моменти. І плюс моя робота що на Майдані була непомітна, що в штабі «Автомайдану», що волонтерська робота, і потім – у вуличних зіткненнях. Десь, може, я мигцем з’являюся, але я не вишукував себе і не фотографувався. У мене тільки одна фотографія є з Майдану.

Те ж саме в Криму, там взагалі це було нерозумно робити – випинатися. Вони не знали про моє існування, поки не затримали, не побачили мої телефонні дзвінки, листування, не побачили, який обсяг роботи веду. Та й це їх не цікавило: у них було своє кіно, своя режисура, а те, чим я реально займався, їх не цікавило.

– Але, як ви самі сказали на пресконференції, на жаль чи на щастя, доля вас винесла на авансцену.

– Тому я й не ховаюся, я прийшов.

– Дякуємо. Але ми все-таки знайшли рідкісні кадри з вами, коли ви працювали над фільмом. І кожного тижня, коли ви голодували, ми робили матеріали і намагалися знайти ті кадри. Цей матеріал ми опублікували на 68-й день вашого голодування. Якщо ви не проти, давайте подивимося.

– Будете «Носоріг» закінчувати?

– Вони почали знімати підготовку, зйомка не встигла розпочатися, тому доведеться її робити з самого початку. Потрібно розуміти, що в кіно зйомка – не великий період, підготовка – великий. Підготовку закінчили, зйомку не встигли почати. Зараз все буде заново.

Сподіваємося, працюватимемо, пообіцяли допомогти в цьому питанні.

– А хто обіцяв?

– Оскільки я знімаю авторське кіно, відповідно, його підтримує держава – як розвиток культури. На той проєкт я виграв кілька пітчингів – українських, державний пітчинг Держкіно з фінансування, і пітчинг Одеського кінофестивалю, і Софійського кінофестивалю – це головний кінофестиваль Східної Європи, переміг як найкращий проєкт. Мені тому давали фінансування – держава наполовину, наполовину – інші фонди. Зараз сам процес треба починати, і сказали, що допоможуть в цьому процесі активно, щоб я якомога швидше почав знімати.

– До вас, певно, вже черга з акторів, продюсерів вишиковується, чи ні?

– Ні, я дуже добре ставлю прапорці, захищаю себе від зайвої інформації, від зайвих контактів, щоб не розпорошуватися і не займатися не тим, чим я хочу займатися. Я займаюся своєю справою. Так було тоді і так є зараз: навіть ці два тижні я йду своїм шляхом і все.

– Скажіть, фільм «Процес» вам уже вдалося подивитися чи ні?

– Я вже казав Аскольду, що я йому дуже вдячний за цей фільм, але я його не дивитимуся. Не тому що я вважаю, що він поганий. Аскольд – дуже талановитий режисер, я вважаю, що він зараз входить до когорти найкращих режисерів-документалістів, яких я знаю. Я бачив його попередні фільми, залюбки гляну наступні. Але цей не буду, тому що дивитися фільм про самого себе – як на мене, це дуже нескромно. Мені це буде якось трошки дивно, незрозуміло. Не дивитимусь.

– Ми зв’язалися з деякими відомими людьми, які вас підтримували в ув’язненні, і вони передали вам кілька слів. Пропоную їх подивитися.

– Ну що ж – гарні у вас добірки такі, підготувалися нормально.

– Справді? Дякуємо.

– Кажу як є – і хороше, і погане.

– Ви казали раніше, що ми погано підготувалися, але ми готувалися.

– Я сказав про вас, про оповідання. А про відео – нарізки дуже хороші, підібрані грамотно.

– А хтось із цих людей, які були в ролику, з вами вже зв’язувався? Шукали, можливо, вас чи ви когось знайшли?

– Я поспілкувався зі Звягінцевим телефоном, з Риммою Зюбіною двічі бачився, ходив на її спектаклі. З Андрієм Хливнюком зустрічаюся завтра. Я намагаюся всіх, про кого точно знаю, як вони підтримували, віддячити, побачитися, познайомитися, тому що я практично ні з ким із них не був знайомий.

Ось Любов Аркус – ми просто знайомі трошки. І Женя Гінділіс – теж ми знайомі трошки, не дуже глибоко. У мене й так небагато друзів, в кіно теж, тому що я дуже ретельно обираю людей, з якими спілкуюся близько. Тому в кіно, тим паче всі ці тусовки – від мене далеко.​

А зараз виходить, що багато хто мене знає, тому я намагаюся потихеньку, не кваплячись із ними знайомитися, спілкуватися. Не нарозхрист.

– Це ми розуміємо, вам важко бути нарозхрист.

– Інакше порозтягують на сувеніри.

– Сто відсотків.

– А хто буде «Носоріг» знімати тоді? (сміється).

– Знаєте, була петиція, зареєстрована в Білому домі на вашу підтримку, оскільки ваш стан у голодуванні був вже критичним. Тоді просто дуже багато людей кинулися, чимало хто через нас це робив. Давайте подивимося ролик про неї.

– Я про це нічого не знав.

– Олеже, як ви думаєте, петиція і ось така медійна підтримка дієві?

– У справі нашого звільнення, в результаті немає якогось одного визначального фактора – це сума дій, які здійснювалися протягом всіх п’яти років, тобто накопичений такий ефект тиску. Тобто потроху, коли кидаєш навіть по маленькому камінчику, і, коли їх дуже багато, починає тиснути, навіть на Путіна. Тому він вже хотів цього позбутися. Ви ж бачите, він звільнив найбільш медійних, найвідоміших, щоб на нього менше тиснув західний світ – Європа та Америка.

Якщо ви стежите за російським порядком денним, то найвідоміші внутрішні російські ув’язнені політичні, той же Кирило Серебренніков – його справа практично припинена. Оюб Тітієв – йому наче давали багато, потім небагато, і він вже вийшов за умовно-достроковим звільненням.

Пікет із вимогою звільнити політв’язнів. Санкт-Петербург, 20 вересня 2019 року
Пікет із вимогою звільнити політв’язнів. Санкт-Петербург, 20 вересня 2019 року

Люди все ще сидять, їх багато, багато хто сидить не за що, але всіх таких гучних він вже поприбирав, щоб було менше шуму, менше гамору. Тому цей шум працює.

– Ваша сестра (Наталія Каплан – ред.) в коментарі якось сказала, що «з Олега роблять героя або навіть ікону. Припиніть так до нього ставиться, не треба, він звичайна людина». Це так?

– Я – звичайна людина.

– Але ви відчуваєте, що з вас роблять ікону?

– Я намагався там від цього абстрагуватися і тут продовжую цим займатися. Тобто я не змінився що там, що тут. У мене ось недавно теж брали інтерв’ю і там було одне хороше питання: «Коли ви відчули, що вийшли на свободу? Коли ви відчули себе вільним?». Я почав замислюватися і зрозумів, що цього моменту не було.

Це означає, що і там, всередині, я не почувався невільним. Тобто внутрішньо нічого не змінилося. Я сам себе на цьому відчутті спіймав і подумав – цікаво.

– Ви кажете, що ви звичайна людина. Насправді ви незвичайна людина, тому що ви обрали шлях боротьби. І ніби як на вас зараз дуже багато надії покладається. Чи не відчуваєте ви на собі якусь відповідальність, або, може, вона вас обтяжує?

– Вона мене не обтяжує, але, звичайно, за те, що мені стільки людей допомагало, так багато «топили», грубо кажучи – я відчуваю, що морально зобов’язаний, з одного боку, сказати спасибі всім, хто мені допомагав. Коли я буду цих людей зустрічати, я буду дякувати все життя, тому що це велика подія, і мені це не важко, це щиро.

А з іншого боку, я розумію, що теж відчуваю внутрішнє моральне зобов’язання – моє внутрішнє – що мені необхідно допомагати іншим. Я розумію, що мій голос, грубо кажучи, голосніший, ніж у деяких, і я буду це робити, тому що я в собі це відчуваю.

Мені вже пару разів намагалися сказати, що ти повинен, ти зобов’язаний, прямо цим мене намагалися тицьнути. Я ці речі одразу припинив: я буду винен, коли я у вас гроші в борг візьму, а так я і без ваших порад відчуваю, що мені треба робити. Тому що в цій ситуації піти в сторону і сказати «спасибі, у мене є свої справи» – це я не знаю, ким треба бути, це неправильно.

– Коли ви голодували, ви говорили, що це ваш єдиний спосіб боротьби. Ви тепер на волі, які у вас тепер будуть методи? Що у вас в планах?

– Я не ставлю далекосяжні плани. Тобто у мене є якісь цілі великі і якийсь глобальний план – я завжди так роблю, я не живу просто так. Але це цілі глобальні і якісь глобальні ключові моменти, тому конкретно, що ось я собі доріжку прокладаю, ось через рік-два… Зазвичай ці плани нічим не закінчуються, ви самі знаєте: хочеш розсмішити Бога, поділися з ним своїми планами.

А ось глобально я буду робити все, що в моїх силах, для звільнення наших хлопців. У вузькому розумінні своєї роботи, боротьби, і в широкому – доти, доки від нас Росія, як сказав Подерв’янський (але він сказав трошки грубо), не відчепиться. Ось коли все це станеться, можна вже робити так (струшує з долонь) і йти на пенсію. А до того часу я не маю права так робити.

– Та все одно – що це буде?

– Я післязавтра їду в Берлін і буду зустрічатися з людьми. Я їду 1 жовтня в Страсбург, і у мене ще поїздки – Лондон, Європа і багато чого. Я і тут зустрічаюся. Я трохи це афішую, розумію, що мені доводиться вже вести якесь більш відкрите життя, ніж я звик, але знов-таки: я виставляю, але не нарозхрист. І спілкування за ЗМІ я влаштовую, і спілкування з людьми, щоб робити ці речі.

Але поки що все, що у мене є – це моє ім’я і мій голос, мої слова, що я можу сказати. Далі буде видно, які в мене будуть ще можливості щось робити більш конкретно.

– Ви не раз казали, що дуже чітко ставите прапорці і визначаєте свою територію. Хотілося б знати ваші червоні лінії, які ви не перетнете. Що для вас такі бар’єри – і в особистому житті, як режисера, в політиці?

– Ви трошки не так мене зрозуміли: я виставляю ці прапорці, захищаючи свій внутрішній особистий простір, це не стосується якихось дій зовнішніх. Тобто всередині я захищаю, щоб ніхто на мою особисту територію не заходив, де є тільки я і мої близькі, або взагалі тільки один я. Це – прапорці. А стосовно зовнішніх дій – у мене немає обмежень ні в чому, я буду робити все, що я вважаю за потрібне, все, що я зможу.

На Майдані, в другу половину січня та в лютому я керував штабом «Автомайдану», і були такі ситуації, що нам потрібно було заправляти машини для того, щоб акції робити якісь, блокувати те ж Межигір’я, автопробіги робити, возити пораненим допомогу, тобто потрібен бензин. І якісь менеджери середньої ланки певних заправок, які належать олігархам, нам такі талони давали.

Ви ж знаєте, що Україна – це два українці і три гетьмани. Тут те ж саме, була купа думок, що, мовляв, як же так, ми беремо гроші в олігархів, виходить. Я кажу: хлопці, простий приклад – 1941 рік, війна, ми забрали німецьку зброю, і ми не будемо стріляти в загарбників, тому що потрібно стріляти тільки своєю, рідною? Те ж саме тут – будь-які методи підходять, головне – мета, заради чого ти це робиш, розумієте?

Що стосується тієї ж політики, політика – це брудна справа, це всі розуміють. Особливо українська політика – це таке корито, яке дуже брудне, і, щоб туди пірнати, треба мати дуже високу мотивацію, хороший скафандр, грубо кажучи. Але завжди ця політика, ця брудна гра ведеться за хорошим фасадом, за гарними посмішками. Питання: заради чого вона ведеться? Якщо заради набивання власних кишень, то це політичні бариги. Заради країни – це державні діячі. Ось і все – різниця в цьому.

– Ми зв’язалися з людиною, яка вас підтримувала, коли ви були в ув’язненні. І ми з ним зідзвонювалися. Це один російський режисер. Може, вгадаєте, хто це?

Режисер Віталій Манський: Не думав, що мене будуть вгадувати. Мені шалено приємно бачити Олега на свободі.

Сенцов: У вас стало більше сивого волосся в бороді.

Манський: Слухай, ну життя важке.

Сенцов: У мене теж.

Манський: Ти такий здоровий, стійкий – прямо приємно дивитися…

Сенцов: Дуже хороше тло у вас – вісім зірок (колаж за спиною в Манського складається з фото зірок, схожих на верхівки радянських сталінок – ред.). Це випадково, я зрозумів.

Манський: Зараз поміняємо… Олег, я дуже радий бачити тебе на свободі. І я тільки підійшов до комп’ютера і почув дуже важливу фразу: «я нікому нічого не винен». Мені здається, це точне розуміння того, як можна дивитися в завтрашній день після таких випробувань.

Віталій Манський
Віталій Манський

Сенцов: Вас ще пускають до Російської Федерації жити?

Манський: Гарне питання.

Сенцов: Так, щось ви на ньому аж спітніли (сміється).

Манський: Я знаю, що вас вже не пускають до РФ.

Сенцов: Мене-то вже все – мости спалені давно.

Манський: А ми ще знаємо шлях бродом і користуємося, але там суцільні прапорці вже ставляться. Олег, я хотів сказати, що мій дім завжди відкритий для тебе. Я не запрошую на фестивалі, тому що на фестивалі зараз, думаю, список запрошень – на пару років уперед… Я запрошую до себе додому, на бокал вина до Риги, не до Москви.

Сенцов: Буду проїздом, обов’язково заскочу, із задоволенням.

Манський: Чому проїздом?

Сенцов: Поки дуже багато справ.

Манський: Звичайно, але треба трошки і для себе знайти часу.

Сенцов: Знайдемо, але пізніше. Вибачаюся.

Манський: Олеже, дякую за те, що ти зробив цю велику справу, і чудово, що цю справу зробив режисер, артист. А то нас вже взагалі списують з корабля і студії…

Сенцов: Дякую дуже. Я дуже вдячний і особисто вам, і всім хлопцям, росіянам, яким важче підтримувати. Українцям що – вийшли собі на Майдан із плакатами, а вам спробуй-но вийди. Вам у цій країні жити і кіно знімати, тому ви такі відчайдушні підпільники.

Манський: Не знаю, що тут сказати, просто чудово, що тобі вдалося бути вільним. Бо не був я настільки оптимістичним, мені здавалося, що це може бути значно довше, все до цього йшло. І добре, що знайшлися політики, які пішли на якісь кроки, може, не очевидні.

Мене кілька разів просили за тебе вписатися, на відео записати, що я думаю, і я щоразу говорив те, що в кінцевому рахунку ніколи не ставили в ефір. Я говорив: а чому ми говоримо і доводимо, що Олег взагалі не винен, що ні до чого, нічого не робив? Я вважаю, що людина має право захищати свою батьківщину і в цьому є його героїзм.

Сенцов: Я розумів, що вони захищають не ту людину, ким я був насправді. Тобто я робив те, що міг, просто те, що я робив, до звинувачення жодного стосунку не мало. Але те, що я був ворог Росії, діяв у підпіллі, вони зрозуміли.

Манський: Це те, що я хотів почути.

– Дякуємо, що включилися, знайшли можливість.

– Олеже, до останнього було невідомо при обміні, є в списку Сенцов чи ні. І всі говорили, що кого-кого, але Сенцова Путін точно не віддасть. Як ви думаєте, чому саме ви були таким важливим для нього?

– Я не знаю, чому всі вважають, що я був важливий для нього. Путін дуже прагматична людина і я не того польоту птах, щоб він на мене якось особливо полював, ні. Просто у багатьох відчуття так складається. Якби звільнили Кольченка, звільнили Чирнія, а я один залишився сидіти – так, це було б показово.

Розумієте, це звільнення не було заради цих 35 росіян, Путіну на них начхати абсолютно, і на цього Цемаха. Якби щось він знав про цей збитий «Боїнг», то він би вже давно… не Захарченка б підірвали серед білого дня. Навіщо йому цей Цемах? Він нічого цінного не знав, всі в цьому переконалися, тільки було розгойдування народної помсти, що Цемах – цінний свідок, насправді – ні. І для Путіна він нічим не цінний.

Просто зараз така ситуація склалася політична, що він хоче з Україною відносини перезавантажити. Нові вибори ж були до Європарламенту, і Європа трошки від цього всього втомилася. Він ці тренди відчуває і намагається показати, що: «Я – хороший хлопець, хлопці. Все забудемо, будемо жити далі, все добре».

– Ви спілкувалися з лідером кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим в Криму до 2014 року?

– Ні, ми не були знайомі, але він – особистість дуже відома, дуже шанована не тільки татарами, а й іншими кримчанами та іншими українцями. Багато хто знає його історію, як він сам на сам боровся проти держави – Радянського Союзу – а це дуже важко. Скільки він голодував, скільки він виніс. Тому для мене його особистість абсолютно стоїть досить високо, я його дуже поважаю.

Ми ось тут зустрічалися недавно, вони запрошували мене на зустріч. Ми поспілкувалися, познайомилися.

– Ми з ним просто поспілкувалися в парламенті на тему обміну, і у нього є до вас питання.

Мустафа Джемілєв: Олег Сенцов займає особливе місце своєю принциповою позицією, своєю мужністю, своєю стійкістю. І тому після звільнення Ахтема Чийгоза та Ільмі Умерова за допомогою Ердогана, ми порушували питання – а щодо кого ще він може сприяти звільненню.

Ердоган сказав: ви назвіть хоча б три людини, тому що всіх одразу звільнити важко, а я спробую. Я без вагань тоді назвав ім’я Олега Сенцова першим.

Звичайно, ми дуже раді його звільненню. Але боюся, що занадто дорогою ціною ми звільнили його. І взагалі ці обміни ні до чого доброго не призведуть. Ми зараз говоримо – обміняємо всіх на всіх. Але ж у нас немає політв’язнів російських, у нас є злочинці, які вчинили серйозні кримінальні злочини, вбивали людей, підривали, агенти російської розвідки. А з російського боку арештовують просто людей, правозахисників за їхні погляди.

Ще проблема в тому, що, якщо ми зараз обміняємо всіх на всіх, завтра Путін може заарештувати в десять разів більше. Кого на кого будемо тоді міняти?

Чи вітав Сенцов таке звільнення? У нього треба запитати.

Олег Сенцов: Я вже говорив і писав про це в листі – я готовий виходити останнім. Я скільки треба, стільки буду сидіти, тому що я розумію, що це серйозно і можуть попросити якісь політичні поступки. І цього не хотілося б. Тому я про це говорив з самого початку і писав про це ще в 2015-му чи 2016 році в листі.

Зараз ситуація в цілому ніби змінилася, вони зараз ведуть переговори, поки ще нічим не поступилися, але ми вже на свободі. І це заслуга всіх людей, які нас підтримували в Україні, в світі, це робота попередньої адміністрації, і, звичайно, робота нинішньої адміністрації. Вони ніби фіналізували цю справу. Але в підсумку ми на волі і поки ми нічого Путіну не віддали.

– Коли вас готували до обміну, вас питали?

– Ні, мені ніхто нічого не казав.

Ви не знали про обмін?

– Ні. Я ж слідкую за ситуацією, навіть у тюрмі я цю інформацію, як пилосос, збирав: що і як відбувається. Навіть дивлячись російські ЗМІ федеральні, де купа брехні, купа гною, де два зерна правди, все одно ти їх шукаєш, тому що немає інших джерел.

І навіть російські федеральні канали, ЗМІ і сам Путін, і головні їхні спікери про це вже говорили. Тобто раніше вони взагалі від цієї теми відходили: ні, ніяких обмінів, українців, які тут сидять, ми не віддамо, це злочинці, тому можливо, коли-небудь, через 150 тисяч років. А потім вони риторику змінили, останніми місяці про Україну вони вже так не говорять, такі цебра бруду на нас не ллють.

І вони казали офіційно, що ось – переговори йдуть. А раніше цієї теми взагалі не торкалися, навіть не можна було озвучувати. Я зрозумів, що ситуація до цього йде. І мені надіслали листа, що хлопці там вже, в «Лефортово», а ти ще тут, може, ти поїдеш без них.

– Від кого лист?

– Від багатьох людей. Була інформація відкрита, і вони хвилювалися, що «ай, всіх поміняють, а ти залишишся, Путін тебе не віддасть». Я кажу: все нормально буде, не переживайте.

– Коли ви голодували, ви казали, що вас не цікавить обмін, вас цікавить виконання ваших вимог. Була ж така інформація від вас?

– Я не знаю, від кого ця інформація. Якщо ви готувалися, то від мене є відкритий лист адвокату, і він складений не в ультимативній формі, тому що всі розуміють характер Путіна, і намагатися ставити йому ультиматум – це, може, і красиво, але сенс?

Лист, яким Олег Сенцов повідомив про початок голодування, травень 2018 року
Лист, яким Олег Сенцов повідомив про початок голодування, травень 2018 року

Я просто привертав до цієї теми увагу, намагаючись мати можливість відіграти якось, задню включити. Тому що спілкування в ультимативній формі заганяє діалог у глухий кут.

Інші намагалися цю тему накрутити сильніше і сильніше, а що сильніше ти її заганяєш у цю риторику – з неї важко виходити назад.

Можна і з Путіним поспілкуватися і Путіну руку потиснути, якщо за кожне рукостискання він звільнить одну людину, так?

– Тобто ви ніколи не виступали проти обміну?

– Ні. Питання – за що? Якщо ми правильно ситуацію заводимо… це як ведмідь – його одному завалити важко, але, якщо ми натовпом його заженемо, він гарчить там, бурчить, але доводиться йти, куди ми хочемо.

– Ви б потиснули в принципі руку Путіну?

– Якщо він за неї віддасть одну людину, звичайно.

– За кожне рукостискання?

– Звичайно.

– Чи був взагалі ваш список (політв’язнів, яких Сенцов вимагав звільнити – ред.)?

– Він досі точний не існує.

– Ну ось Джемілєв каже – 110.

– 110, 89 – цифри плавають, тому що дуже важко цю межу провести.

Треба розбиратися, тому що є ситуації незрозумілі. Є люди, з якими зрозуміло все, а є ті, з якими не все ясно – ось ці межі треба визначити. Я був у Лабитнангі, і я там з України за два роки зустрів людей 50 – одна й та ж історія, під копірку. Приїхали до Росії продавати наркотики і заробляти гроші – така спецоперація. Їх заманюють, вони приїздять, працюють день, два три, тиждень – все, затримання з наркотиками, з невеликою партією. І сім-десять років стандартно дають. Це на кримінальному сленгу в Росії називається «бариги» – люди, що продають смерть, з ними як би… вони не зовсім порядні арештанти.

Тобто в країні війна, вони її не сприймають, їдуть до країни-агресора, для себе заробляють гроші ось таким шляхом, не тільки кримінальним – ганебним шляхом, продаючи наркотики, продаючи смерть, і вони це знають. Це не вітається ніде, в тюрмі не вітаються такі люди.

І, вже потрапивши туди, вони роблять третій непорядний вчинок – співпрацюють з адміністрацією, практично всі. Тому я з цими людьми не контактував.

– Можливо, є люди, яких ви особисто знаєте, і вони зараз у тюрмах російських. Чи, можливо, є люди, за долями яких ви слідкуєте?

– Про всіх, за ким я слідкував, про всіх, хто на слуху, окрім Кольченка, який по моїй справі проходить, я знав і чув. І коли вони в автобус заходили по одному, я їх усіх просто ось так… Ще ж тюрма помотала трохи. «Карпюк?» – «Так». О! «Сущенко, це ти?» – «Так».

І ми ось всі познайомилися, тому що обличчя одне одного знаємо, прізвища знаємо.

А Виговський, Шур, Коломієць, Шумков – я прізвища знаю, але вони все ж менш гучні, виходить.

– Якщо ви кажете, що всіх медійних, відомих вже звільнили, значить, треба когось із наступних зробити медійними.

– Якомога більше. Але знову ж, для цього потрібен час, щоб зрозуміти ситуацію мені.

– Ну ви коли розберетеся, ви нам дайте знак.

– Ви їх всіх не знаєте чи що?

– Всіх ми не знаємо.

– Чи я вам маю дати список: так, все, ці будуть медійні?

– Ні, перевірив – знак якості.

– Ну ви ж знаєте, ви в цій ситуації п’ять років перебуваєте, а я два тижні, розумієте? Тому, коли мені кажуть, щоб я якісь ситуації озвучив, я кажу: почекайте. Є ситуації, про які я знаю точно, є ситуації, про які я нічого не знаю, вперше чую. Я прізвище Цемах почув у літаку. До мене підходить помічник президента і каже: «Ну ось, ти проти обміну?». – «Кого?» – «Цемаха» – «Хто це?» – «Ну як? Це ж ось такий, свідчення дає».

Я вперше взагалі цю історію чую, що така людина існує, що його обмінюють і я проти. Ось будь ласка. Я про це ніколи не говорив. Звідки це пішло, я не знаю. Я тільки можу нести відповідальність за ті слова, які я говорю сам або писав сам, своїм почерком.

– Олеже, розкажіть про Лабитнангі і в’язницю. Ми були шоковані. Ви знаєте, у нас камера там витримувала максимум 40 хвилин у тих морозах. Як ви там виживали і боролися з суворим кліматом?

– Там так, холоднувато.

– Холоднувато? Там півроку сніг лежить.

– Вісім місяців.

– І як ви рятувалися?

– Всі виживали, і я вижив. До цього в Якутії був півтора року, вже був підготовлений, а в Якутії холодніше, ніж в Лабитнангі. Вона хоч і південніше, але холодніша. У Лабитнангі просто більш сиро, вітер і місце таке саме по собі набагато гірше, ніж інші місця, де я був.

– Чим гірше?

– Ну не в плані клімату, клімат у таборі – не найголовніше. Є більш такі речі… Це окрема розмова і важко пояснити людині зі сторони. Табір від табору різниться, в’язниця від в’язниці різниться. Я багато де їздив, мені є з чим порівняти, і це одне з найсумніших місць. Але це окрема розмова.

– Ваша сестра (Наталія Каплан – ред.) виступала в Європарламенті і говорила, що це окремі тортури – відправити кримчанина за полярне коло. Це ще й психологічно тиснуло, крім того, що це фізично важко?

– Я, знову ж таки, не люблю гучні слова – тортури та інше, не вживаю таких речей. А щодо цього – так, північні табори створювалися для того, щоб люди там страждали, це так. Тобто утримувати його там сенсу ніякого немає, в сучасних таборах мало де вже працюють. Як раніше показували, що зеки там з пилами щось пиляють – ні, такого вже дуже мало, у нас тим паче цього немає.

Але вони створювалися – саме Лабитнангі та Харп, це один напрямок на самій півночі – для того, щоб возити туди людей, щоб вони страждали. Спеціально. Тобто ці табори створені спеціально, і чимало північних таборів створені спеціально для всіх найбільш «спецув’язнених», найгарячіших хлопців, щоб вони охололи.

– Це колонія суворого режиму. У вас був якийсь особливий режим, чи ви були разом з іншими ув’язненими? Чи ви були ізольовані?

– Ні, я перебував разом з усіма ув’язненими в бараці. Єдине, що в мене була червона смужка. Мені її поставили в Лабитнангі – схильність до вчинення втечі, це найнебезпечніший в’язень.

– Чому вам дали цю червону смужку?

– По-перше, її дають багатьом, у кого великі терміни, тому що людина не хоче сидіти довго, вона думає про втечу. Це по-перше. Але до цього у мене її не було, саме там мені дали, більше з бажання мені нашкодити і краще мене контролювати.

Фото Олега Сенцова в колонії, серпень 2018 року. Червона діагональна смужка вказує на характеристику «схильний до втечі»
Фото Олега Сенцова в колонії, серпень 2018 року. Червона діагональна смужка вказує на характеристику «схильний до втечі»

У всіх ув’язнених перевірка двічі на день – вранці і ввечері, у мене двічі на день – вранці і ввечері, і ще кожні дві години. Вдень окрема перевірка і кожні дві години вночі. Вночі тебе не будять, просто приходить і перевіряють, як ти спиш. Обхід йде і міліціонер – хто просто подивиться здалеку, хто Україну не дуже любить, підійде ближче, щоб ти прокинувся.

Це невелика така шкода, дріб’язкова, тобто цього повно. Це не було як такою стратегією – зробити йому гірше. Сказали: відвезти подалі, щоб він страждав – відвезли подалі, щоб він страждав. Усе.

– Тобто ваш режим від інших ув’язнених нічим не відрізнявся?

– Ви повинні розуміти таку річ, що є офіційні правила, ПВР – правила внутрішнього розпорядку. Вони єдині для всіх тюрем і таборів Росії, але внутрішнє реальне життя, як самих ув’язнених, так і місцевої адміністрації дуже сильно відрізняється. Тому що місцеві роблять все, що вважають за потрібне.

Лабитнангі – місто, де розташована колонія «Білий ведмідь», в якій утримували Олега Сенцова
Лабитнангі – місто, де розташована колонія «Білий ведмідь», в якій утримували Олега Сенцова

Перевірка приїде, перевірить – все гаразд, всі по стойці стануть і скажуть, що ми всі задоволені, все гаразд. А як всередині, ви ніколи не дізнаєтеся. І тому там всім дуже погано, мені було в тому числі.

Просто мені ще політичний момент створював спроби щось зробити. Але це було до голодування. Після голодування вони старалися вже все… (здіймає руки, ніби відгороджуючись) До голодування в них були спроби мене підловити, після голодування вже зрозуміли – ні, хай сидить.

– Коли ми шукали інформацію про цю колонію «Білий ведмідь», знайшли відео, як там святкували Новий рік.

Це дурка повна.

Це чистої води шизофренія. Цей табір, так. Вони знімають себе, де знайшли це відео, ну це взагалі! Це унікальна зйомка. Трохи маючи уявлення про це, знаючи, як йдуть справи в цьому таборі, яке там насправді життя – і ця показуха, цей дурдом, ну це взагалі діє на мозок дуже сильно.

Ти розумієш, де ти перебуваєш, і тобі такий показують цирк.

– Так, там собака співає.

– Ні, там все в такій ось стилістиці.

– Ми готували матеріали, знайшли унікальне відео, на якому вас побачили вперше за кілька років. Чимало російських пропагандистських ЗМІ тоді це опублікували лише після того, як їм зробили такий злив, і ми отримали це відео.

– Які наслідки зараз для вашого здоров’я після цього голодування?

– Ви знаєте, все, тьху-тьху, закінчилося добре. Я за ці 145 днів став добре розбиратися в здоров’ї, особливо в здоров’ї людей, які помирають. Коли в мене був пульс 40, і все це було дуже сумно. І там всі дані були дуже погані. Зрозуміло, що мені говорили, вмовляли. Я просто дивився дані, намагався контролювати, що відбувається, але я вже під кінець нічого не контролював, вже нічого не розумів останній місяць, як у тумані такому. Тоді я знявся.

Вони теж говорили, що наслідки будуть дуже сумними, бо там і в кардіограмі зміни, що серце, напевно, вже не відновиться, і нирки – одна теж показувала проблему. І печінка збільшилася, вони кажуть, що все – це вже речі, що не повернутися. Але потихеньку, потихеньку, потім обстежили і сказали, що начебто ти відновлюєшся.

Зараз мене теж в Феофанії обстежили і нічого такого страшного не знайшли. Теж печінка, як і раніше, трохи збільшена, але кажуть, що, може, нічого страшного, може, через те, що ти трохи більше, ніж стандартний. А так дані по самій печінки, я не знаю медичних термінів, але змін немає таких. Тому я вважаю, що я взагалі відбувся легко, без наслідків. Це дуже дивує, але там вони намагалися, щоб я не помер. Самі розумієте, вони не були в цьому зацікавлені.

– А коли ви зрозуміли для себе, що все – треба закінчувати, далі продовжувати не можна. Через загрозу насильницького годування?

– Її постійно застосовували, коли я на другому місяці пересів на пероральний прийом цієї медичної суміші, трошки приймали білки, тому інакше неможливо було. Тому я тягнув час, я ж не знав, скільки це затягнеться, я не знав, скільки я витримаю навіть на ній. Все одно, це невелика підтримка, але не порятунок абсолютно. Продовжував втрачати вагу, продовжували погіршуватися всі медичні показники.

Акція на підтримку Сенцова «Вголос. Читаємо оповідання Сенцова на Майданi» під час його голодування. На сцені – український і кримськотатарський кіноактор, режисер, сценарист Ахтем Сейтаблаєв. Київ, червень 2018 року
Акція на підтримку Сенцова «Вголос. Читаємо оповідання Сенцова на Майданi» під час його голодування. На сцені – український і кримськотатарський кіноактор, режисер, сценарист Ахтем Сейтаблаєв. Київ, червень 2018 року

Останній місяць я вже погано розумів, дуже погано, тобто в тумані плавав, тому просто вже розумієш, що вже все. Ось я дійшов до точки і зрозумів, що вже все. І те, що вони сказали годувати… Ось приїжджає адвокат – вони знали, що він приїжджає – і «якщо ти зараз не будеш зніматися, дивись сам, ми тебе знаємо, звісно, але поїдемо в понеділок, ми тебе здамо і там буде все. Тому що ми вже не можемо тебе тримати, бо мене вже возили тричі». І тричі я відмовлявся, і тричі були дуже такі неприємні розмови, коли натовп на тебе насідає цей весь у погонах і халатах. Я відбивався, а там вже просто не тямиш нічого, по тобі видно, що ти не в адекваті.

Тому довелося вже припиняти, тому що я розумів, що боротися далі безглуздо, я можу тільки померти. І я все-таки був не самовбивця, мені потрібно було зробити свою справу, і, як би не важко було визнавати, але довелося відступити.

– Кілька коротких питань. Олеже, ми знаємо, що ви не любите банальщину…

– А хто її любить…

– Або коли «журналісти колупаються у тебе в душі, як у власній кишені». Тому у мене є кілька питань про ваше нове життя, відповідайте за бажанням. Чим ви заробляли гроші до анексії, адже тоді ви вже свій комп’ютерний клуб продали?

– Я заробляв на кіно, в мене були якісь кінофестивалі, якісь роялті давали за покази, якісь були продажі фільмів, якісь ще фонди давали грошей, в які був закладений твій гонорар. У мене були такі невеликі гроші, на яких я просто тримався на плаву, але це було не співмірно з тим, що я заробляв у бізнесі. Але я пішов на це свідомо, розуміючи, що кіно мені цікаве, а гроші самі по собі мені нецікаві. Але я розумів, що за це я купив квиток у кіно, грубо кажучи, увійшов у цей світ до всіх цих подій. Я розумію, що далі в мене буде «Носоріг», ще, ще проєкти, їх вже читають люди, серйозні продюсери, які зі мною працюють. Я розумію, що в мене великі перспективи, у фінансовому плані вирулю на попередній хороший рівень.

– А зараз ваша творча діяльність приносить реальні доходи?

– Ну ось вчора був у Львові на форумі, так, мені за «Маркетера» почали перераховувати гроші, за «Життя», за пять перевидань дитячих оповідань, ось зараз же їх перевидали. перше було видання «Ларгус», зараз я співпрацюю зі «Старим левом» («Видання старого лева» – ред.). Ми обговорили нашу стратегію і вирішили, що ми до смерті будемо співпрацювати, тому що ми одне одного влаштовуємо, у нас великі плани, тому будемо далі друкуватися. Заплатили аванс, і якісь вже тиражі пішли.

Збірка малої автобіографічної прози Олега Сенцова «Маркетер», яку він презентував у Льовві 23 вересня
Збірка малої автобіографічної прози Олега Сенцова «Маркетер», яку він презентував у Льовві 23 вересня

Це невеликі гроші, але в мене є певна фінансова подушка, мені допомагали – якісь премії, одне, інше, я ще все це не зібрав. Не проблема, в мене є можливість перший рік прожити, нічого не заробляючи, і можливість мою кінокомпанію оживити. Тому що, крім того, що я режисер і сценарист, трошки письменник, я ще сам продюсер своєї кінокомпанії. Вона невелика, маленька, горда. Зараз її наче як немає, вони лише на папері, але мені треба її повністю створити, і на це потрібні фінансові вливання. Тому що в мене перша освіта економічна, я займався бізнесом, я звик працювати сам. Сам собі господар, без начальника.

– Вирішилося вже якось ваше квартирне питання?

– Ну воно вирішується, це справа не швидка, плюс вони хочуть врахувати наші побажання – обрати те, що нам буде найбільш комфортно.

Ось ми днями телефонували, вони займаються цим питанням, підберуть варіанти, ми подивимося, оберемо те, що нам найбільше підходить. Тому що тобі ж не подарують як коня – на, тримай.

– Ви вже ухвалили рішення – вся сім’я переїздить з Криму?

– Це складне питання. Ми розберемося.

– На кого ваша донька Аліна вчиться?

– Вона в 11-му класі. Вона переїхала ще до мого звільнення, за півтори місяці.

– Тобто вона у Києві закінчує школу?

– Так. Тобто це рішення про переїзд було, вона вже переїхала і почала вчитися в школі тут не після мого звільнення, а до. Це було заплановане рішення, вона вчиться в школі, їй дуже подобається Київ, дуже подобається школа.

Олег Сенцов обіймає доньку Аліну в аеропорту «Бориспіль» після повернення з ув’язнення. Київ, 7 вересня 2019 року
Олег Сенцов обіймає доньку Аліну в аеропорту «Бориспіль» після повернення з ув’язнення. Київ, 7 вересня 2019 року

Я побував у цій школі, поспілкувався трохи і побачив, що це сучасна, демократична, нормальна школа. Там, де ми були, була хороша школа радянських часів без змін. Був хороший рівень освіти, але там «совок», грубо кажучи.

– Чи не заважає ваша популярність Аліні?

– Питання не до мене – до Аліни, побачите її, спитайте.

– Як здоров’я мами?

– Я скористався службовим становищем. Мене хотіли покласти у «Феофанію», але я сказав, що я здорова людина, у мене є справи, але давайте маму, вона вже літня, подивіться. Вони погодилися.

Її привезли, п’ять днів оглядали. За віком є вікові болячки, але в цілому все не так страшно. Мало хорошого, але будемо ще маму лікувати самостійно.

– Ви в інтерв’ю вже казали, що ваша сім’я розділена: є ті, хто вважає, що Крим – це Україна, а є люди проросійських настроїв. Як ви до тієї частини людей ставитеся? Вони для вас хто – жертви обставин чи пропаганди? Чи зрадники?

– Кожна людина сама коваль свого нещастя, кожна сама обирає своє життя. Так само, як я своє обрав – живу так. Я не коментую, не оцінюю дії інших людей. Я вважаю, що правильно так, і я живу так.

– А якщо говорити ширше – багато кримських військових, міліціонерів, СБУ-шників, які переприсягнули Росії – як ви до них ставитеся?

– Людина, яка порушила присягу, яка зобов’язана захищати свою батьківщину, звісно, зрадник. Тобто це юридичний факт, а не моральний. Ти дав присягу народу України захищати його від агресії, агресія прийшла – де ти був у цей час? Все.

– Бліц-питання. У вас було прізвисько в школі?

– Різні. Дуже різні, залежно від компанії змінювалися, прізвище моє змінювали по-різному. Двічі в різних компаніях мені давали прізвисько «Штірліц». Ця була не поширена, але, можливо, давали за потайливий характер. Пару разів пропливала. Але знову ж таки – було дуже багато різних, у різний час, у різних компаніях, тому жодна так сильно не прилипла до кінця.

– Опишіть себе трьома словами.

– Я не знаю.

Олег Сенцов
Олег Сенцов

– Що вас дратує понад усе?

– Мене взагалі нічого не дратує. Я можу сказати, що мені не подобається в людях. Лицемірство, з окремих форм брехні – нещирість. Це мені понад усе не подобається в людях: нещирість, неправдивість, лицемірство понад усе не подобаються.

– Який найбільш недолугий вчинок був у вашому житті?

– Та їх взагалі купа. Все моє життя складається з недолугих вчинків. Яка нормальна людина поїде на Майдан? Яка нормальна людина буде проти Путіна опиратися? Хто там буде гімни кричати? Тільки божевільний.

– Горілка чи вино?

Вино, звісно.

– Ваше серце вільне?

– Це особисті взагалі питання, про це ніхто ніколи не повинен цікавитися, це вас не стосується.

– Плануєте завести собаку?

Планую. У мене було за моє життя три собаки, і останній лабрадор помер, поки я був уже в ув’язненні. Про другу собаку і першу я написав у оповіданні. Коли в мене буде дім, не квартира, там обов’язково буде собака.

– Вівчарка чи лабрадор?

– Я не ставлю мети. Собака. Це буде не вівчарка і не лабрадор, тому в мене була вже вівчарка і був лабрадор.

– Чому ви обрали для окремого спілкування зараз «Громадське» та Крим.Реалії?

– Ви більш незалежні. Я сам люблю незалежність, стараюся спілкуватися з незалежними людьми, відповідно, незалежні ЗМІ мені більше імпонують.

– Ми вам підготували сюрприз. Ваша мама сказала, що ваша сім’я цю страву дуже любить, можливо, ви впізнаєте.

Не знаю, можливо, у вас недостовірна інформація. Давайте зараз перевіримо.

– Ми для вас привезли з Криму торт «Ай-Петрі». Саме кримського виробництва. Він свіжий, сьогодні вранці приїхав.

– Дякую за торт, але я ось тільки зараз дізнався, що я його люблю.

– Не ви, а ваша сім’я.

– Неточна інформація.

– Це насправді Людмила Георгіївна нам сказала, коли ми були в неї в гостях. Ми до неї вже приїздили з таким тортом, і вона сказала: «Ой, як ви вгадали, це ж саме улюблений торт нашої сім’ї». Тому ми просто хотіли вас потішити і викликати посмішку на вашому обличчі. Я маю зробити ремарку, що велика подяка нашим кримським татарам, які допомогли нам це організувати.

Кримські татари взагалі молодці.

– Дякую дуже за інтерв’ю.

– Дякую.

 

 

 

 

 

 

Розмовляли Анжеліка Руденко, Еліна Сардалова

 

 

 

 

 

Джерело: Радіо Свобода

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Третя російсько-українська війна

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s