Тарас Прохасько, письменник: У сучасних людей є сильна потреба зовнішнього мерехтіння, страх не залишатися на самоті з собою

30 вересня 2019 р.

Розмовляти з Тарасом Прохаськом — ніби плисти в морі. Вільно і довго, аж поки не втомишся. Його історії заспокоюють, додають відчуття «тут і тепер». Можливо, тому за його книжкою читачі  вишиковуються у чергу зі сотні людей? Остання — «Так, але…», видана у Meridian Czernowitz — збірка колумністики, як і попередня. Ми вже добре знаємо Тараса Прохаська та його мотиви. Що цього разу він хотів нам сказати? Ми порозмовляли з ним про спокій серед шуму, мандри, комсомол та кухню. 

У своїх давніх інтерв’ю Ти часто говорив про неквапливість. Певно, є якась іронія у тому, що ми зараз розмовляємо під час Форуму видавців, де всі всюди запізнюються і нікуди не встигають. Швидкість часу невмолимо збільшується, і що з цим робити — невідомо. Як Ти особисто зберігаєш у цьому потоці баланс?

Я також не цілковито зберігаю баланс, адже маю багато обов’язків, які розкидані по різних періодах дня. І не належу до тих, хто може собі дозволити посидіти, зависнути, пропасти з дому чи поїхати кудись на довше просто так. Думаю, тут йдеться передовсім про дві речі.

По-перше, теперішня парадигма спонукає до всеїдності. Не знаю, з чим це пов’язано: чи з телевізією, чи просто з доступом до багатьох інформацій. Але в людини складається враження, що можна все встигнути, що можна прожити різні життя одночасно. Можливо, комусь так і вдається перескакувати, але загалом варто собі визначити якісь пріоритети, адже це споживання подій та вражень також мусить бути обмеженим.

По-друге, у сучасних людей є сильна потреба зовнішнього мерехтіння, якийсь страх не залишатися на самоті з собою. Теперішнім людям тяжко бути відірваними від того, що рухається довкола і втягує тебе у цей, часто безсенсовий, вир. Але тоді створюється ілюзія, що ти всюди, що ти в потоці, і тебе несе. Треба просто вибрати що важливо.

Твій образ у медійних матеріалах виглядає інакше. Таке відчуття, ніби постійно сидиш у горах, у топосі цього спокою, необтяжений жодними світськими справами. Ти ж натомість кажеш, що кожен стикається з буденними речами й мусиш якось із тим справлятись.

Є багато міфів про кожного. Дуже добре і легко самому собі зробити якісь такі помітки, як на метелику з колекції. Наприклад: спить вночі, зустрічається на таких-то квітах. Класифікація полегшує сприйняття світу. Водночас вона є кліше, адже не так важливо, що людина насправді відчуває й робить, а те, що ми про неї знаємо.

У 80-х роках в Америці стали популярні різні дзенівські школи. Весь абсурд і колорит цього руху полягав у тому, що люди протягом тижня жили всупереч всім дзенівським принципам, але знаходили дві години в тиждень, щоби попрактикувати дзен. На мою думку, не можна практикувати дзен взагалі, якщо ти не практикуєш його до кінця. Це бажання всюди побувати і всього попробувати є визначальним тепер.

Сьогодні в розмові Ти ще зачепив тему природи. Але не природи у географічному, біологічному сенсі, а природи співіснування з середовищем. Тому запитаю, яке середовище є для тебе найбільш природним та комфортним?

Для мене найкомфортнішим є середовище міське, але я б сказав маломіське — з великою присутністю саду й інших рослин та істот. Мені важливо, щоби були не тільки пси, коти, щурі та голуби. Мене захоплюють звірі, які не належать до типово міських ландшафтів, але які заходять у міські зарості. Можливо, це те саме, що дзен в Америці, але мене цікавить життя тварин та рослин у міському просторі.

Я страшенно люблю ліс і високогір’я, неторкані чи незаселені місця. Але найцікавішим для мене тепер є присутність інших форм життя у міському середовищі, як архітектура та різні урбаністичні речі дозволяють співіснувати з собою та з тим, що називається дикою природою.

Я згадую книжку «Полум’я відігріє пам’ять» про Олега Лишегу, яку Ти показав мені сьогодні, його спогади про Тисменицю, як він любив бувати на річці чи ліпити з глини. Це любов до того, аби бути тут і зараз. Мені здається, у цьому ви були суголосні. Яке для тебе значення мало спілкування з Олегом?

Олег був для мене страшенно близьким. Я ніколи не акцентував на різних його ексцесах, але зараз розумію, що багато не зафіксував, адже лише зараз читаю про різні його екзотичні витівки. Зі мною такого ніколи не траплялось. Найбільше в Олегові мені подобався плин його поетичного мислення найвищого ґатунку. Мені подобався його непрагматичний, неутилітарний і нераціональний погляд на світ. Мені подобалося, що він переважно думає і проживає такі речі, які видаються непотрібними. У цій його прагматичній безпорадності була якась велич постійної присутності вільного широкого мислення, яке не можуть собі дозволити більшість людей. Через те, що здебільшого вони є прагматичними і раціональними.

Хотіла зачепити питання мови та поетики. Ти згадував, що у Тебе є фрагментарні елементи у текстах, бо часом переривається думка, але попри те, ці оповіді дуже плинні. Можна читати, не зупиняючись, і не виникатиме відчуття, ніби об щось перечіпаєшся. У цьому контексті я згадую про поетику у прозових текстах і хотіла запитати про особливих для тебе людей, поетів, які мали для тебе значення. Крім Олега.

Стосовно Олега, треба сказати, що для мене він сам був важливішим, ніж його поезія. Його поезія без нього не може бути мені замінником живого Олега. У цьому випадку я найбільше любив його, а не його «продукт». Так у мене є з багатьма поетами. Мені цінно і цікаво те, що у них є щось таке гарне чи величне, але попри усю велич їхньої поезії, найголовніше не увійшло у текст.

Ти кажеш, що любиш розповідати навіть більше, ніж писати. Олександр Бойченко зазначив, що є якась певна повторюваність у твоїх розповідях за останні роки, і мені цікаво, чи це є певним рівнем самоідентифікації, адже ми стверджуємо себе за рахунок повторюваності?

Це набір тем, які мене справді цікавлять, про які постійно думаю, згадую, які бачу, які є. Не знаю з якої причини, але це теми, які викликають в мені емоції, я до них прив’язаний.

Твій брат Юрко Прохасько нещодавно в Бродах говорив про повторюваність у текстах Йозефа Рота — у романах, репортажах, нарисах. Але ця повторюваність, яку він має на увазі, є не калькою, а мотивом, головною піснею.

Був якийсь невдалий жарт про саксофоніста, який потрапив до раю, до найбільших своїх кумирів, які колись були для нього взірцями. Вони його прийняли, хтось задав тему, вони по черзі грали, потім пішло і друге коло. Тоді каже цей саксофоніст: «Може, ми б змінили тему?» А вони відповіли йому: «Ні, ця тема вічна».

У кожної людини є кілька тем, про які можна кожного дня думати по-різному, це як входження у велике озеро. Одна справа скупатися там раз, можна проплисти, а можна приходити туди в різний час, різні сезони та погоду. Того озера може бути цілком достатньо на ціле життя, аби його досліджувати.

Чи можу попросити озвучити для читачів «твої» теми?

Для мене такими темами є тема пам’яті, тривання, співіснування, взаємопов’язання всього зі всім, перебування у мові. Це такі найважливіші.

Щодо пам’яті: часто у Твоїх текстах є історії про бабусь, дідусів, тіток та всю родину. Чому для тебе важливою є оця тяглість поколінь?

Бо я вірю в генезу. Вірю в те, що те, якими є ми тепер, складається з цілої низки дуже багатьох вражень та чинників. Як якась лоза росте, то є вершок, пагін, але є й стебло, яке веде аж до кореня. Ми тепер є тим верхнім ростком, але система живлення, водопостачання і структури вже створена — на ній той пагін тримається. І він такий тільки тому, що стебло розвивалося саме так, а не інакше. Мені здається, що знання і пам’ять про себе неймовірно важливі у самопізнанні. Для того, щоби бачити себе колишнього і бачити, як воно все укладалося, як нанизувалися різні враження і впливи. Що зробило так, що я тепер сиджу коло тебе?

Якщо говорити про історичні нашарування, то кожен з регіонів України пережив чи травму чи перетворення. Я читала Твою останню колонку про Івано-Франківськ. Ти кажеш, що радянський досвід теж зробив нас. Який вплив мав на Тебе Радянський Союз?

Насправді я до 23 років жив у Радянському Союзі. Тепер мені здається, що то вже мало, але були часи, коли частка українського життя була ще меншою, аніж частка радянського. Мені здавалось, що я вже мало не життя прожив, мені вже 35 років, а виявляється, що радянського періоду все одно більше. Я не виховувався у радянському дусі, але, як казав Сергій Довлатов, нуднішими від комуністів можуть бути тільки антикомуністи. «Антисовєтчина» є формою «совєтчини».

Недавно ми з моїми близькими сперечалися на тему шкільної «лінійки». Я 1991 року народження і пам’ятаю ці «лінійки» у школі, коли всі вишиковуються в ряд, співають гімн, виходять люди, які читають ритуальні промови, що завершуються вигуком: «Лінійку вважаємо відкритою». Я не усвідомлювала, що це є теж чимось радянським. Передзвонила мамі, аби перепитати, і вона сказала: «Олесю, в радянський час все було так само, тільки гімн інший співали».

Ми ще з того коріння не вийшли і, напевно, ще довго там будемо. Але так збіглося, що є сильні світові зміни, пов’язані із технологіями, ставленням до людини, людської свободи. Бачу навіть за моїми дітьми різних поколінь, що зараз все набагато сприятливіше, аби ставлення до світу було вільніше.

Як тобі почувалося у тому Радянському Союзі? Якщо Ти там ходив до школи, вчився, через залізну завісу не дуже знав про інший світ. Зараз ми маємо вільніший світ, і якщо з нинішньої вершини поглянути на себе тодішнього, як Тобі було тоді?

Бачиш, коли пливеш на глибині, то маєш і радість від того плавання, але разом з тим це небезпечно, тяжко, можна захлинутись, втомитися і перелякатись. Тоді воно було природним. У моїй ситуації не було виняткового знання тільки про те, що є. У мене всі вихователі були з іншого, попереднього світу. Всі бабці, діди, тітки робили так, що я знав про те, як було і є тепер. Зрештою, я тоді читав багато перекладної літератури. І, скажімо, життя Франції 30-х років ХІХ століття, бо я у 12-річному віці захоплювався Бальзаком, було мені набагато ближчим, ніж те, що було довкола. 

Треба визнати, що радянська неволя еволюціонувала впродовж історії Радянського Союзу. Радянський державний терор 70-80-х років неможливо порівнювати з тим, що було ще в 40-50-х. А якщо взяти те, що було в Східній Україні в 30-роках — то й взагалі. З часом з’являлося все більше відчуття абсурду, таке собі кафкіанство, в якому ти мусиш жити.

Ніби були два світи. Один — справжній, а інший — на показ.

Одною з моїх перших свідомо еротичних пригод було те, коли я не зміг вступити в комсомол. Зі мною була ще одна дівчина, однокласниця, і нас постійно цофали. При тому, що я тоді був чемним хлопцем і не робив жодних антирадянських випадів. Просто щось не складалося. Уже всі терміни пройшли, ми вже стали проблемою для шкільних керівників, бо як так — весь клас вступив, а ті двоє не можуть скласти того іспиту? Але мені було так файно: вечори починалися о 4-5 годині й ми ходили у давній будинок міського комсомолу й чекали там під дверима, поки нас закличуть на ту співбесіду. Ми говорили собі про щось інше, і це було місцем романтичних побачень. І нам постійно казали: «Прийдіть наступного разу».

Той абсурд ставав все очевиднішим, і ми, діти, росли й розуміли, що то якась інша логіка. Однак проживали все те, що властиво малій дитині чи молодій людині.

Цікаво, що вже у 90-х роках, коли впала залізна завіса, з’явилося шалене бажання їхати в світ і всюди побувати. Це стосується й мандрів. Андрій Дахній, історик філософії, звертаючись до Гайдеґґера, каже, що зараз є певна протитечія — потреба в укоріненості. Я хотіла запитати як у тебе — чи ти відчуваєш себе укоріненим? Яке місце для тебе є домом?

Так, я відчуваю себе укоріненим. Можливо, не деревом, але, наприклад, грибом, який теж має велике коріння. Можливо, не таке моцне, як у дерева, але має таку грибницю, яка вросла у весь Івано-Франківськ. Я вже тепер розумію, що то вкоріненість абсолютна.

Ми варті того, щоби нам було добре всюди. Якщо несеш свободу у собі, тоді тобі буде скрізь непогано. Але тепер я розумію, що з Франківська я нікуди не подінусь. То коріння тримає, і в певний момент з’являється сумнів — а чи треба кудись іти?

Мені подобається теорія Вальтера Беньяміна про оповідачів; а треба сказати, що я ціле своє життя усвідомлював себе саме як оповідач. Коли я проживав якісь моменти, одночасно думав про те, як гарно можна було б про це написати. Власне, Беньямін говорив, що є ті, які ходять по світу, бачать і переносять ті оповіді з зовнішнього світу, звідти, де вони зупиняються, — такі собі комівояжери. А є інші, які сидять на одному місці й розказують тим комівояжерам про те місце, де вони мандрують. Я — той другий.

Мені було дуже важливо побувати у різних місцях. Я побував.

Я знаю, що ти їздив багатьма країнами світу. Габріель Марсель називає подорож дорогою до самого себе. Чи є ще якісь місця, куди б тобі хотілось?

Мені би хотілося, поки все не до кінця попсуто, побачити деякі природні об’єкти, які набагато масштабніші, ніж у Європі. Наприклад, в Америці чи Азії: величезні каньйони, озера, океани, ріки — цю неєвропейську дикість і масштаб, потугу природних стихій.

Питання про роль оповідача, яка вже є невіддільною від тебе: останні роки у Тебе виходять книжки колумністики, але чи можеш сказати, що потім буде роман або щось інше? Чи готуєш щось нове?

Я вже пересвідчився, що про це краще не говорити. Зокрема, у контексті якихось термінів чи обіцянок. Але так — я хочу ще написати кілька романів.

Де тобі найкраще пишеться?

Тепер мені найкраще пишеться у кухні в моєму домі у Франківську. При відчиненому вікні, коли вже всі сплять. Коли змінюється той ландшафт кухні, в якій цілий день щось робиш, кухня перетворюється на кабінет. Всі ці сліди помитого начиння, яке сушиться, раптом стає невжитковим. Є стіл, вікно. Я дуже люблю відчинені вікна.

Про оповідачів кажуть, що вони самітники. Наскільки для тебе важливе усамітнення?

Коли вже робиш щось, це справді потребує зосередження. Але, окрім цих ситуацій, я не прагну усамітнення. У мене було неймовірне відкриття в радянській армії, коли я зрозумів, що я маю два роки просто фантастичного життя. Попри те, що доводилося робити важкі й абсурдні речі, ніхто не ліз у мою свідомість. Не треба було вчити біологію чи вчити уроки, переживати про домашню роботу, думати, як задовольнити свої хлопчачі бажання. Це все відпадало. Голова була абсолютно вільною, аби думати про те, що хочеш.

Що стосується тактильної роботи, для Олега Лишеги це була глина і дерево. А що любиш Ти?

Я люблю кухонну роботу. Різати яблука на сушення, лущити квасолю, будь-що, що треба робити на кухні. Мені подобається щось перебирати. Чим більше робиш ручної роботи, тим більше є місця для фантазії та думок. Це було для мене важливою методикою. Потім лишається лише записати.

 

 

 

 

Розмовляла Олеся Яремчук

У матеріалі використано фото Валентина Кузана

 

 

 

Джерело: Якабу

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Прохасько Тарас

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s