Ольга Коляструк, історик: Подолання радянського починається з себе і дається дуже важко

23 вересня 2019 р.

На початку осені «Україна модерна» запросила до розмови Ольгу Коляструк – докторку історичних наук та провідну дослідницю у царині історії радянського повсякдення. Гостя ділиться спогадами про сім’ю, рідну домівку, навчання і вчителювання у школі. Згадує про те, як минуле її репресованої родини впливало на її професійний розвиток. Пояснює, чому вирішила докорінно переписати свою кандидатську дисертацію, попри рекомендацію до захисту. Розповідає про своє перше знайомство з історією повсякдення, її становлення, перспективи розвитку та інституціоналізацію в Україні. Розмірковує над тим, як міждисциплінарні діалоги дозволяють зрозуміти і пояснити радянськість в минулому і сучасності. Дає корисні поради молодим дослідникам історії радянського повсякдення.

 

«Обидві родини, і татова, і мамина, були репресовані»

Розкажіть про Вашу родину. Чи були в ній історики?

– І мама, і батько походять з селян з Вінницької області. Мамі не було ще шістнадцяти, коли її після звільнення Вінниці примусово забрали з села на відбудову суперфосфатного (так тоді називався хімзавод), а її брата-однолітка (з двійні) відрядили на  Донбас. Тоді ж на Донеччині опинився і мій майбутній батько, там у ФЗУ він набув робітничу професію столяра, завдяки чому опинився у ремонтному цеху Вінницького хімзаводу, у робітничому гуртожитку якого зустрів свою долю. Лише в роки Перебудови я довідалася, що обидві родини, і татова, і мамина, були репресовані, мої батьки відбували «хімію», спокутуючи «провини» своїх батьків. Дідусь по маминій лінії був добрим господарем, мав одинадцятеро дітей, до колгоспу відмовлявся вступити, був «розкуркулений». Татів батько відбув покарання у Сибіру за те, що потрапив у німецький полон. Батьки побралися у 1951-му буденного вересневого дня, замість весільних гостин після «розпису» пішли на зміну на завод, щоб не було «прогулів». За якийсь час отримали кімнату в заводському будинку, з’явився син-первісток. Але обоє були «з землі», тому заходились власними руками ставити хату, тяжко працювали, недоїдали, родичі й друзі допомагали чим могли, я «знайшлась» вже в новій оселі.

А чи та хата досі існує?

– Так, я досі живу у цій хаті. Хоч вона вже змінилася зовні, та всередині така ж тепла і затишна. Татова рука ще у багатьох місцях чутна, бо внутрішня столярка – це татова робота. Батьки були невеликого зросту, й хату будували невеличку, за своїми мірками. Деяким гостям буває затісно в одвірку. Втім мені не дуже хочеться щось кардинально змінювати тут. Ми з братом виросли тут, наші діти – також тут. Все відбулося тут.

В якій школі Ви вчилися?

– Колись це була робітнича окраїна міста; школа №26 була невеличка, двоповерхова, у 1960-ті ще з пічними грубками і дерев’яними партами з відкидними кришками. Школа була типово-радянською, російськомовною, хоча старший брат навчався ще в українській. Хоч до школи було 15 хв. ходу, добиратися іноді було непросто: восени треба було або «міряти» величезні калюжі дорогою, або йти через ліс і цвинтар. (Після другої зміни тут піонери перевіряли один одного на сміливість!). Вже ставши істориком, дізналася, що рідна школа має сумне і складне минуле. Спочатку тут був один з перших більшовицьких концентраційних виправно-трудових таборів, потім – в’язниця НКВС. Пам’ятаю, як ми, четвертокласники, крізь вікна спостерігали, як з підвалів школи виносили будівельне сміття. Тоді котився поговір, що серед іншого трапляються і людські кістки. Так стало відомо, що тут була катівня, ясна річ, німецька (про радянські тюрми тоді геть не йшлося!). Через дорогу від школи – місце спомину «Вінницької трагедії» – місце поховання понад 9 тис. страчених під час Великого терору подолян. Злочин викритий під час нацистської окупації у 1943 році. Тепер тут Меморіал пам’яті жертв сталінських репресій.

«По закінченні школи я хотіла вчитися на вчительку початкових класів»

– Чи Ви любили у школі історію?

– Я взагалі була добросовісною дівчинкою. У мене була дуже гарна перша вчителька – Олена Зіновіївна Козюк. Вона жива й сьогодні! Вона уміла зацікавити кожну дитину. Пам’ятаю, у другому класі, після прийому у жовтенята, ми виступали перед батьківськими зборами класу. Декламували віршики. Мені заплели багато тоненьких кісок, одягли тюбетейку, так я виступала в ролі узбечки (новорічні свята ж накладались на день утворення СРСР!) з такими словами: «Мне б учительницей стать – думает узбечка. Детям ставила б я «пять» за каждое словечко!». Ця учительська настанова стала тою зернинкою, що проросла. Відтоді я хотіла бути вчителькою початкових класів. У Вінницькому педінституті не було такого факультету. Оскільки старший брат на той час уже вступив до Ленінградського арктичного інституту, то батьки не захотіли мене відпускати. А історичний факультет на 1975-рік – це, ясна річ, престижний і перспективний факультет. Історія в моїй школі – класичний приклад радянського навчання історії, в нас її викладав завуч, який відповідав за політмасову роботу. Думаю, історією зацікавилась швидше через українську літературу. Вчителька – складна особистість, яка «доймала» школярів за їхні етико-естетичні смаки: довжину спідничок, волосся. Та вона дуже добре зналася на українській літературі, і не тільки тій, що входила до шкільної програми. Вона змушувала нас читати більше і думати. Я любила писати твори, де реконструювала людські долі, навіть якийсь час думала вступати на журналістику.

– Ваше навчання у школі припадає на час дисидентського руху. Чи Ви знали тоді щось про це? Чи стикалися з альтернативною історією?

– Коли вивчали «Прапороносців» Олеся Гончара якось вигулькувала тема «Собору», але системного знання тоді не було. Я була абсолютно типова, правильна радянська школярка, комсорг школи. Ще коли у нас відзначали 100-літній ювілей Леніна, то біля його пам’ятника у міському парку з чуток  довідалась, що стоїть монумент на могилах, утім всерйоз я того не сприйняла. Тепер ми точно знаємо, що там поховані розстріляні НКВС за звинуваченням у «польській справі». «Конфлікти» з історією у мене хоча й виникали, але вони не увиразнювалися в гострі запитання, на які б я настирливо шукала відповіді. Один з таких конфліктів пов’язаний з сімейною історією. Коли я була на селі у бабці, то дивувалася, як у такій маленькій хатині могли вміститися понад десятеро дітей, бо за мого дитинства ледь вміщалися четверо онуків, які її відвідували. На що нам бабуся відповідала: «Отак от і поміщалися, отак купкою, отак на підлозі, на лежанці…». Потім виявилося, що це не їхня хата. Їхню – відібрали і перетворили на сільраду.

По закінченні інституту  спробувала піти працювати у державний  партійний  архів. Була тривала співбесіда з директором, заповнювання величезної анкети (понад 50 питань!), в тому числі й про дівоче прізвище матері, про місце родичів під час окупації та їх заняття, про засуджених тощо. Коли за сімейною вечерею повідомила про свій намір, тато похмуро, але твердо запевнив: «Тебе туди не візьмуть!» Він виявився правий, бо знав.  Лише за Перебудови, коли батьки почали розповідати справжню родинну історію, я зрозуміла, чому так склалося. Мій дідусь, розкуркулений у 1930-х роках, Карп Мефодійович, був головою колгоспу за німців, за що він потім відпрацював роки на півночі СРСР, повернувся хворим і скоро помер. А моя мама, її сестри відбувала цю вину на лісоповалі…

– Після закінчення вузу Вам довелося вчителювати. Розкажіть про цей досвід.

– За розподілом мала працювати у селі Лука Барська, але мене залишили на декретному місці в школі № 2  у м. Бар. Окрім історії, викладала ще й географію, бо бракувало вчителя. Тоді я себе мислила тільки учителем, діти – це була моя стихія. Ми влаштовували історичні постановки, вечори поезії, краєзнавчі мандрівки. Врізався такий епізод, коли у п’ятому класі  хлопчик, який практично ніколи не говорив, на уроці з історії стародавнього світу підняв руки, аби відповісти, як торгували древні греки. Всі діти завмерли, коли хлопчик практично дослівно повторив усю мою розповідь про порт Пірей, купців звідусіль, які прибували зі своїм крамом. Клас зірвався оплесками. Все життя думала бути вчителькою, щиро віддалася цій роботі. Тішилася, коли згодом деякі мої школярі стали студентами історичного факультету. Втім перший досвід учителювання був коротким. За рік викладачі зробили мені пропозицію обійняти посаду асистента.  Взяли тимчасово, а працюю донині.

– Кому з викладачів Ви завдячуєте своїм професійним становленням?

– Таких чимало, але з особливою вдячністю згадую професора Кравця Миколу Миколайовича, завідувача  кафедри загальної історії. Студенти дивилися на нього як на людину іншого штибу. Він і зовні вирізнявся. Був середнього зросту, але міцної статури. Ходив дуже прудко, високо піднісши голову. Носив беретку, що для Вінниці було дивиною, поверх піджака викладав комірець сорочки. Читаючи курс з нової історії Європи і Америки, вряди-годи вплітав сюжети з історії України, що пов’язані з європейською історією. Іноді просто занурювався у спомини, ми  мали це за дивацтво, професорське марення. Варто згадати, що попри загальну російськомовність міста, усі дисципліни, за винятком історії КПРС, на історичному факультеті викладались українською. Микола Миколайович був дуже зосереджений на культурі мови. Він обов’язково акцентував на студентських мовних похибках, пильно стежив за вимовою, за наголосами, виправляв русизми і кальки. Ми дивувалися з його прискіпливості, навіть хіхікали з цього поміж собою. Пізніше я зрозуміла, що це був один з його фронтів боротьби за Україну. Родом з Холмщини, вихованець І.Крип’якевича, він за свої переконання був спроваджений зі Львова з «вовчим» білетом до Чернівців, а потім – до Вінниці, відповідно, з супроводом КДБ. У Вінниці професор започаткував обласні краєзнавчі конференції. На них з’їжджалися не лише місцеві краєзнавці, але й науковці зі всієї України, завдяки чому довелося почути і Володимира Голобуцького, і Федора Шевченка, і Ярослава Кіся, і Ярослава Дашкевича, і Миколу Кукурудзяка – істориків, які переймалися Україною.

1980-го року професор Кравець взяв мене асистентом на кафедру, за ним вела практичні з нової історії: про революції, війни, промислові перевороти. Одного разу прийшла до нього із запитанням, чому немає тем про Бетховена, Моцарта, про Рембрандта, про Діккенса. Перегорнувши при мені всю програму з нової історії (з грифом союзного МОН), в якій не було жодної теми з історії культури, професор дозволив розробити три плани семінарських занять. Так з’явились теми з європейської культури: живопису, музики, літератури, науки і техніки тощо. Вже потім, коли у 1993-му з’явився предмет української і зарубіжної культури і була створена відповідна кафедра, Микола Миколайович відстояв його читання на історичному факультеті для мене, хоча на той момент ще не мала вченого ступеня, попри закінчену аспірантуру. Так на посаді старшого викладача почала викладати історію української і зарубіжної культури. Ця дисципліна «зробила» мене, моє обличчя і репутацію, через неї я знайшла себе. Свого часу, у світ мистецтва, художньої культури мене (тоді десятирічну дівчинку) ввела Галина Григорівна Кодоло, дикторка українського радіо, акторка і керівниця театральної студії «Романтик» при Палаці школярів. По суті, «Романтик» був своєрідним університетом культури для студійців. Як я вже казала, моя родина була дуже проста. Батько змайстрував етажерку для мого старшого брата, коли він почав вчитися в школі, спочатку на ній були лише шкільні підручники і бібліотечні книжки. Свою бібліотеку почала збирати старшокласницею, батьки не шкодували коштів на усі ті художні альбоми, які були страшенно дорогими тоді. Вони прислужились на заняттях зі студентами. Я досі сповідую ці принципи пізнання історії через мистецькі засоби, історії в образах.

 «Тоді я гостро зрозуміла: якщо хочу щось робити в науці, то мені треба мати характер і власну позицію»

– Чи важко було вступити в аспірантуру?

– 1984 р. вступила до аспірантури. На одне місце нас було двоє претендентів – хлопець з Миколаєва, який мав направлення з педінституту і трудовий стаж, і я. То ж постало питання – він або я. Однак нам додали ще одне державне місце, тому ми обоє стали аспірантами.

– Як Ви обрали тему для кандидатської дисертації?

– Микола Миколайович нам часто говорив про джерела на спецкурсі з джерелознавства нової історії. Він приходив до нас, скажімо, зі спогадами Талейрана, документами польською або німецькою мовами. Навчав, що історія насправді захована у документах, тому треба навідуватися в архіви. У обласному Держархіві зацікавилася місцевою пресою часів Другої світової війни.  Для кандидатської обрала за об’єкт пресу 1920-1930-х років, оскільки в архіві та обласній науковій бібліотеці знаходилась велика кількість цікавого джерельного матеріалу, ще неопрацьованого істориками, представленого підшивками газет та журналів міжвоєнного періоду. В мене тоді вже підростав син, важливо було мати можливість працювати на місці.

Перша тема була сформульована по-радянськи, відповідно до радянського концепту історії. Коли я почала писати роботу, то виникло чимало труднощів. Це був серйозний виклик, вперше тоді я гостро зрозуміла: якщо хочу щось робити в науці, то треба мати характер і власну позицію; визнані авторитети не завжди бувають правими. Річ у тому, що коли я поїхала у Москву для роботи в Центральному державному архіві Жовтневої революції, то я сиділа над фондом всесоюзної «Крестьянской газети», що був майже не читаним дослідниками. Після ознайомлення з селянськими листами, які надійшли до редакції газети з різних куточків Союзу і з УСРР в тому числі, я повернулась збентеженою.

Зізналася науковому керівнику Станіславу Кульчицькому, що не йдеться про зміцнення союзу робітництва і селянства, радше навпаки, про спротив селянства, про несправедливість і ошукування селянства, про колективізацію, яка зовсім не виглядає добровільною. Це був 1986-й рік. Тоді Станіслав Владиславович запропонував мені написати розділ про «окремі настрої селянства». Коли співробітники відділу Інституту історії обговорювали текст дисертації, то засвідчили, що саме цей розділ був найбільш органічним, добре аргументованим і виписаним, читався на одному диханні. Був і розділ про загальну характеристику партійно-радянської періодики. За архівними документами вдалося простежити, що «літературна дискусія 1925-1928-х років» стосувалася і преси. У пік її  розгортання почалась «чистка» редакцій газет, коли з їх складу прибирали колишніх боротьбистів, укапістів, есерів, рекрутованих на початку «українізації». За документами виходило, що первинний досвід Великого терору 1937-1938 років набутий в Україні. Та в історії  журналістики цей період  подавався під виглядом «труднощів зростання». Попри те, що роботу було рекомендовано до захисту у 1987-му, свідома була того, що її слід не допрацювати, а повністю переробити. Дослідницьку кризу підсилила низка складних сімейних обставин, і дисертацію я відклала. Згодом навіть мала сумніви, чи потрібно мені взагалі захищатися, вже була заступником декана, користувалась повагою студентів, мала купу громадських справ і обов’язків.

Підштовхнули мене до переосмислення кілька людей, що навернулись у потрібний час із необхідними словами. Це, в першу чергу, доцент Воловик Валентин Пилипович, шанований краєзнавець, який на моє нехтування науковим зростанням і посилання на запізнілість, категорично підбадьорив: «Ніколи не пізно!», зізнавшись, що він свого часу «взяв цю висоту» у 44 роки. Друга людина, наче стороння, мати мого випускника, тепер уже завідувача кафедри в одному з вузів Харкова, свою вдячність супроводила напутнім: «Ви мусите захищатися – за Вами підуть інші». І третя постать – це Віктор Даниленко. Коли вчергове привела до нього своїх випускниць, щоб рекомендувати в аспірантуру, то він категорично сказав: «Я нікого не підтримуватиму, поки не покладеш на стіл свою дисертацію». Так була заново написана дисертація «Преса в контексті політики українізації 1920-1930 ті рр.», захищена в Інституті історії НАН України. Вона лягла в основу монографії, що була актуалізована осмисленням феномену сучасної інформаційної війни.

Мені завжди щастило на людей на життєвому шляху. Станіслав Владиславович Кульчицький – це людина шляхетності, ніколи не вдавався до неправедних прийомів і спонук. Він вимагав самостійного пошуку і мислення. Можливо, випробовував мене, перевіряв, чи зможу я відстояти свою думку. Пізніше, у 1990-ті роки, коли ми зустрічалися на конференціях з історії Голодомору, то Станіслав Владиславович казав, що потрібно було зі мною трохи по-іншому вчиняти. Але я жодною мірою не шкодую. Інститут історії НАНУ – це особлива сторінка у моєму житті. Маю дуже гарний спогад про відділ та Інститут. З мене зчищали комплекси меншовартості і провінційності. Серед інших з великим теплом згадую нечасті, але дуже місткі розмови з Федором Павловичем Шевченком.

– Ви є однією з перших дослідниць історії повсякдення в Україні. Розкажіть, будь ласка, як Ви обрали цю тему? Які методологічні і теоретичні виклики стояли перед Вами?

– Життям вітчизняної інтелігенції у міжвоєнний час цікавилась ще при  підготовці кандидатської. Вивчаючи пресу, бачила непересічні людські долі і факти, не розкриті через офіційне історіописання. Так зосередилась на повсякденному житті інтелігенції. Цього разу знову наразилася на виклик. Про історію повсякденності як напрям я, на свій сором, коли йшла в докторантуру, знала вкрай мало. Її теоретичні і методологічні засади опановувала за працями зарубіжних істориків, соціологів,  культурологів тощо. З’явилися українські переклади Фернана Броделя, студіювала і німецьких істориків повсякденності. Допоміг також практичний досвід апробації тематики повсякденності  в шкільному курсі.  Під  новим кутом прочитання  затребувала праці В. Антоновича, М. Драгоманова М. Костомарова,

– Чи були поруч дослідники, з якими Ви б могли порадитися при написанні роботи?

– З Георгієм Касьяновим ми обговорювали чимало сюжетів з історії інтелігенції. Він добре знав західну історіографію і підказував мені, що читати.

«Наші семінари є формою міждисциплінарного діалогу про радянське»

– Як з’явилася ідея міждисциплінарних семінарів з історії повсякдення?

– По захисті  докторської (у 2010 році) мені запропонували очолити кафедру етнології, що об’єднувала гарних фахівців. Ми займалися повсякденням повоєнного українського села, робили виїзди в поле. За наслідками польової роботи зібрано вже чималий рукописний фонд, були відкриті виставки та фотоекспозиції. Продовжували проект «Старе подільське фото», за результатами якого видали документальну книгу. З 2011 року ми започаткували обласну освітню програму «Національна культура у вихованні дітей та молоді». Провели до десятка круглих столів, науково-практичних семінарів з краєзнавцями, вчителями, журналістами, майстрами училищ. Тимчасом як наслідок «оптимізації» утворилась кафедра філософії, соціально-політичних дисциплін та етнології, так у кафедральному гурті поруч з істориками, археологами, етнологами, книгознавцем з’явилися філософи, політологи, соціологи. Ми зрозуміли, що в нас є можливість застосувати міждисциплінарний підхід до вивчення радянського минулого. Події Майдану і Революції Гідності спонукали шукали відповіді на питання, що відбувається з українським суспільством.

– І так з’явилися Ваші семінари…

– Так. Перший семінар у 2015 році був присвячений джерелам до вивчення радянської повсякденності. Ми запропонували учасникам вдатися до аналізу архівних, усних, візуальних джерел. Формат відкритого обговорення виявився дуже плідним. Другий семінар мав назву «Радянськість: спроба діагностики крізь призму повсякденності». Сюжети декомунізації визначили нам тему третього семінару «Радянськість в культурній пам’яті суспільства». Тоді ми вперше запровадили студентську панель, майданчик, на якому студенти могли представити результати своїх студій в ході практики. Вони виступили дуже достойно, гарно відповідали на запитання, чим підтвердили важливість їхнього включення. Проблемі інтерпретації радянського штибу життя був присвячений семінар 2018 року. Цьогорічний, п’ятий семінар стосувався візуальних образів радянського.

На наші семінари з’їжджаються дослідники з різних міст України, ми маємо  сталих партнерів, вони є формою міждисциплінарного діалогу про радянське. Ми взяли за правило («режим теплого дотику») дати можливість висловити різні погляди, обговорити їх, знайти точки дотику і конфліктності в дослідженні радянського повсякдення. Вже вийшли чотири збірники матеріалів семінарів. Зараз готуємо п’ятий, а також словник з історії повсякдення. В межах семінару ми запровадили також майстер-класи. Тіна Полек, наша випускниця, анропологиня, проводила майстер-клас з ментального картування; Ольга Красько ділилася досвідом усно-історичних досліджень студентського повсякдення в ХНУ ім. Н.В. Каразіна; Володимир Тарасов розкодовував мову візуальних документів пізньорадянської доби. Алла Киридон працює з нами від самого початку і є камертоном нашого семінару.

Постійними і діяльними учасниками семінару є Олена та Геннадій Боряки, Галина Бондаренко, Ольга Рябченко, Тетяна Пастушенко. Я дуже дякую Олені Стяжкіній за її включення, за оголений нерв, який вона завжди пропонує для обговорення. Дорожу стосунками з  Оксаною Кісь та Мариною Гримич.  Маємо надію, що наш семінар і далі триватиме. З радянським минулим ми не покінчили. І зараз переживаємо складні моменти у нашій свідомості. Тому проговорення минулого зрозумілою мовою  у доступному режимі – це наш обов’язок.

– Чи маєте Ви контакти з західними науковцями, які вивчають історію радянського повсякдення?

– У 2015 році мені довелося працювати у Варшавському університету Кардинала Стефана Вишенського з інтенсив-курсом з джерел повсякдення для бакалаврів. З Інститутом етнології та культурної антропології Варшавського університету у 2010-2016 роках мали спільний проект з дослідження повсякденного життя на теренах Поділля, де мешкає польське населення. Нині співпрацюємо з Фундацією «Добра Воля» у Кракові по реалізації кількох усноісторичних проектів. Також свого часу, до 2012 року, у нас була співпраця з московськими істориками, про яку зараз мало згадують. Ми працювали над проектом «Україна і Росія на перехресті історії». З московським професором Олександром Шубіним ми спільно писали про повоєнне повсякдення. Вже на початку виникали певні труднощі в узгодженні позицій, адже російській історії, наприклад, «невідомі» 1946-1947 роки. Як наслідок, вийшов компромісний варіант посібника для українських і російських учителів, за який мені доводиться розплачуватися своєю совістю, тому що, відступивши сюжети неоднакового повоєнного повсякдення, знівелювала складні теми, а не загострила до них увагу. Переконана, нам необхідно відповідально працювати над радянською спадщиною, розібратись, чому ми по-різному сприймаємо минуле, яке було спільним.

– Чи Ваш Центр дослідження радянської повсякденності інституційно оформлений?

– Так, напрацювання науково-практичних семінарів і відгуки колег спонукали до оформлення Центру дослідження повсякденності. На часі підготовка наукового журналу. Учасники висловлюють побажання не згортати роботи семінару, бо в Україні подібного майданчика (як наш семінар) не існує. У нас багато партнерів. Сподіваємося на підтримку інших установ.

– Над якими ще проектами Ви зараз працюєте?

– Насамперед, досвід викладання магістерської дисципліни спонукає до завершення навчального посібника з історії радянської повсякденності. Йдеться також про висвітлення повсякденного життя українського суспільства у 1920-1930-ті роки, про способи і механізми формування радянської людини як такої, її практики виживання в умовах нагляду і терору. Центром дослідження повсякденності спільно з громадською організацією «Подільська спадщина» започатковано цикл літніх шкіл для учнів і студентів: 2018 року на тему «Долаючи радянське: трансформація культурної пам’яті на пострадянському просторі»; 2019 року – «Друга світова війна: переосмислення». Практика діалогу з молоддю дуже важлива. Ми також працюємо і з учителями.

– Ваші проекти частково пов’язані з подоланням радянського. Які радянські практики, на Вашу думку, найбільш живучі у нашому суспільстві? І чи усіх їх треба викорінювати?

– «Подолання радянського» –  дуже складана проблема і дуже непростий, нелінійний процес. Практично на всіх наших семінарах рефреном завжди виникало питання про плюси і мінуси радянського, що само собою засвідчує нашу теоретичну і методологічну залежність від попередніх концептів пізнання, з пасток яких ми прагнемо вирватись. Для багатьох з нас, дослідників радянського повсякдення, радянська доба є частиною безпосередньо засвоєного досвіду, в тому числі раціонального, інтелектуального, морального, емоційного. Чи можливий неупереджений аналіз радянського за таких обставин? З іншого боку, чи нам потрібен «стерильно-лабораторний»  висновок, коли це торкається нас і стосується майбутнього наших нащадків? Лише одиниці з учасників семінару визнають (наодинці з собою або публічно), що подолання радянського починається з себе і дається дуже важко. Не секрет, що радянська система заклала у наше підсвідоме багато патерналістських речей, оскільки регламентація життя і регулювання страхом зробило людей дуже обережними, аж до збайдужіння до себе і всього, що поруч. Це ретранслюється на рівні родин і передається тим поколінням, які виростали не в радянській системі.

По-друге, при вивченні радянського, передусім, увага приділялася переважно структурам та інститутам радянської держави, її механізмам впливу на людину і суспільство. Натомість наслідки активно задіяних останнім часом істориками повсякдення якісних підходів (глибинні інтерв’ю, інтерпретація усних історій та особових документів, спостереження, занурення, кейс-стаді тощо) підтвердили, що практики радянського повсякдення були набагато складнішими, ніж здавалося раніше. Радянський (владний) дискурс і повсякдення пересічної людини співіснували нерозривно, одночасно – іноді паралельно, зазвичай сплетено, аж до синкретичності (у пізньому сталінізмі і застої), вони взаємно підживлювалися і самовідтворювалися.

По-третє, можна говорити, що гуманітаріям вдалося домогтися первинного діалогу у сфері пізнання радянського повсякдення, хоча б на рівні програм дій, намірів і рекомендацій; виявився корисним обмін дисциплінарним інструментарієм і методиками, запропоновані нові оптики бачення. Втім ще не вироблена єдина (трансдисциплінарна) платформа для аналізу повсякдення, узагальнення напрацьованого.

З іншого боку, студії повсякдення поглиблюють вивчення радянського минулого в цілому. Так, одним з важливих наслідків наших семінарів вважаю тенденцію переосмислення концепту травми стосовно всього радянського минулого, а не тільки окремих його найбільш трагічних сторінок. З іншого боку, травма має бути адекватно визначена і проговорена. Зараз маємо дуже велику небезпеку того, що, критикуючи радянське, можемо сформувати пострадянську травму. Це яскраво виявила декомунізація, коли люди не знають, як обходитися з минулим. Через необізнаність воно стає полем небезпеки. Тому треба проводити роботу на рівні особистого очищення і виговорення. Колективні форми очищення також дуже дієві, наприклад, у формі (пост)документального театру. Важливо навчитися відмовитися від категоричності оцінок і толерувати судження інших.

– Які напрямки історії повсякдення Ви вважаєте перспективними, а які залишаються «білими плямами» і потребують дослідження?

– Я б сказала, атестації повсякденням потребує весь радянський час, а не лише його окремі періоди і явища. Обговорюючи перспективні теми наступних семінарів,  висловлювалась ідея присвятити кожному з радянських періодів спеціальну програму. Якщо так, то, як на мене, найбільш актуальним є пізній період (застій, Перебудова). Вартує уваги родинна історія радянського крізь призму буття, таких історій поки бракує. Повсякденність може вивести з полону прив’язаності традиційного прочитання радянського минулого. Можна по-іншому написати біографії як героїв, так і жертв історії.

«Історик повсякдення обов’язково має бути емпатичним»

– Які б праці Ви рекомендували читати тим, хто хоче займатися історією повсякдення.

          

– Засадничими вважаю праці Фернана Броделя, Альфреда Щюца, Альфа Людтке, Юрія Лотмана, Наталії Лєбіної, Шейли Фіцпатрик, Стівена Коткіна, Світлани Бойм, Іллі Утєхіна. До слова, щойно українською вийшли два томи «Структур життєсвіту» А.Щюца і Т.Лукмана. Варто скористатись монографічною серією Інституту історії України НАН України «З історії повсякденного життя в Україні». З новітніх українських дослідників я б радила читати праці Олени Стяжкіної, зокрема, «Стигми окупації». Важливими є художні тексти, зокрема Світлани Алєксієвич: «Останні свідки», «Чорнобильська молитва», «Цинкові хлопчики», «Час second-hand».

– Що потрібно для того, щоб стати добрим дослідником історії повсякдення?

– Історик має живитися різними джерелами, ставити до них різні запитання, в тому числі складні, неприємні чи не зручні; перевіряти, піддавати сумніву отриману інформацію, вивіряти висновки на перетині суджень. Історик повсякдення обов’язково має бути емпатичним, тому що, якщо ти не впускаєш в себе життєві історії, ти не отримуєш права говорити від імені чи про. Водночас треба перевіряти свою оптику, бо можна легко збитися і абсолютизувати своє бачення. Завжди треба бути на чатах і говорити: «Можливо, вони це відчували, «можливо, це було так». Думаю, що історія має бути базована не лише на рафінованому знанні. Вона має включати компонент емоційно-чуттєвого проживання. Історику повсякденності треба бути готовим до несприйняття, критики, звинувачення у підміні історії, бо є конфлікт різних історіографічних концептів.

– Позаяк історія радянського повсякдення – це історія травми, то як справлятися дослідникам з власними емоціями, які виникають при роботі з травмою?

– Кожен дослідник повсякденності має коло однодумців. Поміж собою ми маємо проговорювати ці випробування. Це можливо, коли збираються історики, які мають певну міру довіри і відповідальності. Це є найкращим обґрунтуванням колективних проектів. Також можливо, нам доведеться все таки звертатися до спеціалістів, психологів.

– Дякую Вам за розмову!

 

 

 

 

 

Розмовляла Марта Гавришко
У публікації використано світлини з приватного архіву Ольги Коляструк.

______________________________

 

Ольга Коляструк докторка історичних наук, професорка, завідувачка кафедри історії та культури України Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. 2010 р. захистила докторську дисертацію на тему: «Повсякденне життя інтелігенції УСРР у 1920-­ті рр.: сучасний теоретико-методологічний та історіографічно-джерелознавчий дискурс». Наукові інтереси: історія повсякденності; історія інтелігенції; історико-культурна антропологія, соціальна історія радянського суспільства, історія української та зарубіжної культури. Авторка книг: «Історія повсякденності як обʼєкт історичного дослідження: історіографічний і методологічний аспекти» (Харків, 2008); «Інтелігенція УСРР у 1920-ті роки: повсякденне життя» (Харків, 2010); «Росія та Україна на перехрестях історії: посібник для вчителів історії України та Росії» (Київ-Москва, 2012), «Вінницький край у світлинах. Ретроспективний погляд» (Вінниця, 2013), «Преса УСРР у контексті українізації 1920-1930-х рр.» (Вінниця, 2016). Наукова редакторка серій «Структури повсякденності» (з 2010 р.), «Подільська інтонація» (з 2012 р.) (Харків, вид-во «Раритети України»), «Повсякденність: візії та смисли» (з 2014 р.) (Вінниця, вид-во «Твори»). Ініціаторка, розробниця і активна реалізаторка просвітницько-виховної програми «Народна культура Поділля у національному вихованні дітей та молоді» (2011-2016). Авторка ідеї, організаторка і модераторка Всеукраїнського науково-теоретичного семінару з історії радянської повсякденності (2015-2019). Популяризаторка української і світової художньої культури у міському креативному центрі «Артинов». Живе і працює у Вінниці.

 

 

 

 

 

Джерело: Україна модерна

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s