Наталія Кулинич-Колач, співачка: Концерт „Львівська Мальва“ мав відбутися п’ять років тому. Але почалася війна…

22 вересня 2019 р.

Ексклюзивне інтерв’ю з засновницею гурту «Мальви» Наталією Кулинич-Колач

 

Ті, хто народився «за совєтів», пам’ятає, як щонеділі з нетерпінням чекав концерту на Львівському телебаченні. Там обов’язковим номером програми був виступ жіночого гурту «Мальви», який 1985 року створила студентка Львівської консерваторії Наталія Кулинич. Мало хто тоді знав, що багато пісень з репертуару «Мальв» написала саме Наталія. Ще більшої популярності «Мальвам» приніс перший пісенний конкурс «Червона рута». Перед цим були гастролі до Польщі, де засновниця колективу познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, а згодом поїхала вже як його наречена до Канади. Наступного року колективу «Мальви» мало би виповнитися 35 років. Але цьогоріч, саме в 30-річний ювілей Першої «Червоної рути», Наталія Кулинич-Колач зробила все можливе і неможливе, щоб зібрати на одній сцені своїх друзів, з якими колись починала, з якими перемагала і з якими дарувала слухачам чудову українську пісню.

— Пані Наталю, 29 вересня ви організовуєте у Львівсько­му центрі Довженка ювілей­ний творчий вечір з друзя­ми «Львівська Мальва». Чому вирішили його організувати і чим потішите публіку?

— Це ювілей і моєї творчості, і з нагоди дня народження. Та­кий ювілейний творчий вечір мав відбутися ще п’ять років тому, і я навіть приїжджала 2013 року для його організації. Концерт було призначено на 2014 рік. Але по­чалася війна, було не до концер­тів. У мене визрівала надія, що війна не буде так довго тривати. А цього року я собі сказала: «Або тепер, або ніколи». Моя душа прагнула донести мою творчість до ширшого кола українського слухача, до серця кожного по­коління. Це буде вечір україн­ської авторської пісні, музична сповідь музиканта-емігранта — «Львівської Мальви».

— Хто братиме участь у цьо­му концерті?

— Насамперед, мушу сказа­ти про друзів зі Львова. Це му­зиканти, з якими я ділила свою творчість понад 30 років тому. Це мої «Мальви» — перший склад, наступний, оскільки склад гур­ту «Мальви» змінювався кілька разів. Нагадаю, що «Мальви» у 1989 році, на Першому фести­валі «Червона рута» стали лау­реатами і посіли третє місце. На жаль, не буде на концерті одні­єї зі солісток гурту Інеси Брату­щик, бо у неї на той час заплано­вані концерти. Але будуть Марія Футорська, Лариса Петрів. Іри­на Дуць-Маслюк заспіває пісню «Ніби тільки вчора» пам’яті Ігоря Білозіра, яку я написала разом з Надією Козак у п’яту річницю його смерті, а також народний артист України Мар’ян Шуне­вич, з яким я працювала ще до «Мальв». Саме Мар’ян став пер­шим виконавцем моєї пісні «Пе­релесник» на вірші Ганни Канич, що увійшла до платівки оркестру «Галичина», солістом якої був Шуневич. «Перелесник» звуча­тиме в ювілейному концерті, але вже у новому моєму аранжуван­ні. Ще одним виконавцем юві­лейного вечора стане народний артист України, соліст Львівської опери Олег Лихач, для якого я спеціально нещодавно написала пісню, а з його сином Іваном-Да­нилом я заспіваю дуетом.

— Але я чула, що ви везете унікальну співачку з Канади?

— Так, Дейдрі Франсуа наро­дилася на Карибських островах, але живе у Канаді. «Родзинкою» вечора стануть пісні в її виконан­ні українською мовою.

— Довго її вмовляли, щоб заспівала українською?

— З Дейдрі ми працюємо по­над 12 років. У Канаді виступає­мо дуетом Colors Duo. Це канад­сько-український проєкт. Цікава історія його створення, що змі­нила моє творче життя. Завдяки Дейдрі мене почали по-іншому сприймати у діаспорі як музи­канта. Вона почала виконувати мої пісні, мої аранжування на­ших класичних українських пі­сень та лемківських творів. Плюс до всього Дейдрі робила пере­клад моїх пісень, співала і англій­ською, і українською. Вона пере­клала пісню Веселовського «Як почуєш серця зов», і співає один куплет українською, наступний англійською.

— Як ви познайомилися?

— Нас познайомила її свекру­ха, з якою я колись працювала в офісі у банківській системі. Я розповіла цій жінці, що серйозно займаюся музикою, і тоді вона сказала, що її невістка також пише пісні, шукає музиканта, хто би зробив аранжування її творів. А я саме шукала виконавицю, яка би могла писати тексти ан­глійською. Я запросила Дейдрі на репетицію канадського хору, якому я акомпанувала, і відто­ді між нами зав’язалася творча, і не тільки, дружба. Пригадую, я грала у біґ-бенді «Орфей», учас­ники якого були вихідцями з ко­лишнього Союзу, більшість яких були українцями. Я була єдиною жінкою у біґ-бенді, грала на фор­тепіано. Одного разу солістка, яка з нами працювала, сказала, що більше з нами не зможе спі­вати. Керівник оркестру знав, що я працюю з Дейдрі, і поцікавився, може, вона би могла з нами поспівати. І Дейдрі за тиждень вивчила «Че­ремшину». Який тоді був аншлаг! Зізнаю­ся, ми навіть не спо­дівалися. Вона — мо­лодець, бо розуміє, про що співає. Я їй дослівно перекла­даю, про що пісня. Вона знає французь­ку і трохи іспанську, тому м’яке наше «ня» вимовляє так, як тре­ба. На фестивалях до нас підхо­дять і кажуть, що вона має на­віть кращу вимову, ніж українські діти, які народилися у Канаді.

— Як вона погодилася сюди їхати?

— Вона завжди мене підтримує і була «за», але має щільний гра­фік концертів, усі дні розписані мало не за годинами. Тому тре­ба було так підлаштувати, щоб Дейдрі викроїла тиждень для по­їздки в Україну. І друге важли­ве питання було фінансове. Тре­ба було шукати спонсорів, хоча і тут не все так легко. У Канаді ба­гато грошей вкладають в Україну, у наслідки війни. Тому куль­туру мало хто підтримує. Хоча з України співаків привозять, а от нас відправити в Україну — зна­чно складніше. Я прикро враже­на, що мені в Торонто відмовили майже всі, до кого я зверталася. Але є люди, яким я глибоко вдяч­на. Це Анна Кісіль, моя давня подруга, завдяки якій здійсни­лася моя мрія організувати кон­церт «Львівська Мальва». А та­кож моя мама. Але повернемося до Дейдрі. Зараз вона гастро­лює у Литві, а 23 вересня приїде до Львова. І перед «Львівською Мальвою» 26 вересня ми з Дей­дрі виступимо зі сольним кон­цертом в арт-клубі «Віденська тераса».

— Скільки пісень Дейдрі за­співає 29 вересня?

— Чотири. Це найбільше з усіх сольних виконавців.

— Чому вирішили концерт назвати «Львівська Мальва»?

— Приблизно 15 років тому, коли був мій перший ювілейний концерт у Торонто, поетеса На­дія Козак присвятила мені вірш «Львівська Мальва», який про­звучить у теперішньому концер­ті і який став його назвою.

— Ваш гурт «Мальви», який свого часу був дуже популяр­ним і пісні у виконанні якого крутили у кожному концерті на замовлення по Львівсько­му телебаченню, став лау­реатом пісенного конкурсу «Червона рута». Чому, маючи таку популярність, ви виїхали за кордон?

— «Мальви», засновником яко­го я була, був суто жіночим ко­лективом. Стартанули ми у 1985 році у ресторані на Високому замку і належали офіційно до Львівського об’єднання музич­них ансамблів (ЛОМА). Ми тоді були студентами Львівської кон­серваторії. Від ЛОМА їздили на республіканський конкурс ар­тистів естради у Хмельницький, а коли ми повернулися звідти, нам сказали, що студенти не мо­жуть працювати на повну ставку. Тому нам треба було піти. На той час з нами подружився відомий композитор Ярос­лав Виджак, який тоді був директором Брю­ховицького будинку культури, і, щоб ми не «зів’яли», взяв нас під своє крило. Ми знову співали, творили піс­ні, грали на весіллях і виступали на великих сценах. А потім нас запросили у Львів­ську філармонію. Ми були щасливі, готува­ли нову програму. Саме у цей час до нас прийшла зовсім юна Інеса Братущик. Одного разу ми поїха­ли з концертами до польського Жешува. Там я і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

— Він також музикант?

— О, ні, Боже борони (смієть­ся. — Г. Я.). Він приїхав на кон­церт з Перемишля до Ярослава. А коли концерт закінчився, він вийшов на сцену. Я саме збира­ла свої клавіші, і він запитав: «Чи вам можна допомогти?». От і до­помагає досі (сміється. — Г. Я.). Мій коханий Євген виїхав до Ка­нади. Це і є та причина, чому я опинилася там. Бо я поїхала до нього. Одружилися ми у Канаді.

— Знаю, що тоді «Мальви» потроху почали відходити…

— Так, це ж жіночий колектив. Хтось пішов у декрет, хтось — за­між. Останнім часом ми виступа­ли дуетом лише з Інесою, запису­валися у студії. До речі, деякі ЗМІ писали, що я «зав’язала» з музи­кою. Довелося відбиватися. Бо не люблю несправедливості. Зна­єте, був у мене такий період, що тривав майже сім років, коли ні­чого не писалося, якесь таке було творче провалля в умовах емігра­ції. А коли я приїхала до Львова і залишилася тут на трохи довший термін, ніж у попередні роки, я на­писала першу пісню на слова Ган­ни Канич «На спогад», у якій вили­ла усю свою душу. Ми її записали на Львівському радіо. А коли по­вернулася до Торонто, почула по нашому радіо розповідь про ла­уреатів «Червоної рути», їхні по­дальші долі, гурт «Мальви», ке­рівник якого Наталка Кулинич виїхала до Канади, вийшла заміж і «зав’язала» з музикою. Мені було прикро. Тому поїхала у студію і привезла їм касету з тією піснею «На спогад». Попросили проба­чення, записали зі мною інтерв’ю.

— І після цього ви стали по­пулярною у Канаді?

— Ні. Працювала багато і всю­ди — вчила дітей, акомпанувала і керувала хорами, але це було не те, до чого я прагнула. Не мо­гла розгорнути свою силу, вмін­ня на сто відсотків. Не могла зна­йти виконавців, для яких могла би писати пісні. Як це я робила для Інеси Братущик. Знала, що у неї діапазон чотири октави, тому могла пісню писати спеціально для неї. Але все змінилося тоді, коли я познайомилася з Дейдрі.

— Ваші діти успадкували та­лант від мами?

— Моя донька Анна всебіч­но розвинена. У неї також абсо­лютний слух, і вона могла би да­леко піти у музичному напрямі, якби у Канаді ставлення до му­зичних уроків було таке ж, як в Україні. На жаль, тут музика тіль­ки для задоволення. Вона грає на фортепіано для себе. А від се­стри мого чоловіка вона успад­кувала талант до малювання. Малювання — це третя її спро­ба змінити щось у своєму житті. Їй 26 років, і я щаслива, що вона себе знайшла. Син Назар, на два роки молодший від Аннич­ки (так ніжно називав її мій тато, який, на жаль, помер, коли сино­ві було пів року). Я назвала його на честь відомого українського співака Назарія Яремчука.

— І ваш Назар успадкував та­лант легендарного Яремчука?

— На жаль, мій Назар-Тарас не співає, але хист до музики має. Він вміє грати на гітарі, на саксо­фоні, грав у шкільному духовому оркестрі. Брав уроки гри на бан­дурі. До речі, доня також грала на кларнеті у духовому оркестрі. Назар любить механіку — скла­дає велосипеди з нуля, «возить­ся» з машинками з дистанційним управлінням. Син ще у пошуку, але яку би професію він не ви­брав, ми з чоловіком підтримає­мо його вибір.

— Так, як свого часу ваші батьки прийняли ваш вибір стати співачкою…

— Я не була співачкою, я — про­фесійна піаністка. Двічі вступала у спеціалізовану музичну школу імені Соломії Крушельницької, потім вступила до консервато­рії теж на фортепіанний відділ. У моїй родині завжди добре стави­лися до музики, любили україн­ську пісню, тому і підтримали мій вибір, за що я їм глибоко вдячна.

Фото з особистого альбому Наталії Кулинич-Колач

 

 

 

Розмовляла Галина Ярема

 

 

 

 

Джерело: Високий замок

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s