Людина на Куражі: Альона Гудкова та її мільйони на добро, Елтон Джон і сльози

7 серпня 2019 р.

Кілька років тому в Україні стартували Кураж Базари: спочатку просто як барахолки, до яких поступово додалися концерти, лекторії, майстерні і різноманітні тематичні заходи. Весь цей час вагому частину прибутку проект віддавав на благодійність. Для циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила з ідеологом Кураж Базару Альоною Гудковою – про те, як зібрати 10 млн на благодійність, заспівати Елтону Джону та залишитися при цьому собою.

 

– Розкажи кілька цифр: що вже встиг наробити Кураж Базар?

– Буквально нещодавно ми подолали рубіж в 10 млн грн, перерахованих на благодійність, зараз вже близько 10,5 млн грн. Це за чотири роки і приблизно 40 фестивалів, якщо не рахувати перші декілька The New Old – барахолки, які ми влаштовували на Воздвиженці.

– Їх же там було декілька. Ти тоді думала, що це переросте в щось постійне?

– Звичайно, ні. Це просто був порив душі. Я тоді працювала маркетинг-директором в компанії “Форум”, а барахолку ми організовували абсолютно стихійно раз на кілька місяців. І раптом я виявила, що це мене дуже сильно вперло, просто той факт, що можна не давати свої особисті гроші, а працювати, щоб зібрати набагато більше. Причому зібрати фактично непотрібні людям гроші у вигляді їх старих речей.

Я тоді познайомилася з Сашею (нинішнім чоловіком Альони. – Platfor.ma) і він сказав: слухай, ось ти працюєш, але твої думки в зовсім іншому проекті, так систематизуй це, щоб збирати ще більше!

– До речі про “більше”, який відсоток ви зараз віддаєте на благодійність?

– На даному етапі у нас немає відсотку як такого. Раніше віддавали 30% від кожного квитка, але потім переїхали на ВДНГ, де вклали в наш корпус вже 5 млн грн, і їх треба якось повертати. Тому зараз у нас це не зовсім системно. Наприклад, з травневого Кураж Базару ми віддали 100% прибутку, 1,5 млн грн, щоб закрити великий благодійний проект. А в червні не віддавали нічого, тому що потрібно було виплатити ремонтні борги. Можливо, колись ми повернемося до стандартного відсотку, але зараз просто вибираємо собі великі ініціативи, яким потрібно допомогти, і закриваємо їхні потреби. В цілому у нас виходить віддавати не менше двох мільйонів на рік.

– Саме ти приймаєш рішення, коли і кому направляти гроші?

– Я і команда. Дивись, тут ще важливо сказати про те, що саме слід вважати благодійністю. Я, наприклад, думаю, що приведення в порядок території ВДНГ – це теж благодійність. Тоді виходить, що з вересня по квітень ми віддавали взагалі 100% прибутку, оскільки все реінвестували в павільйон: ремонт, електрика, асфальт, світло, туалети, пандуси. Для мене це теж якась соціальна місія, тому що ВДНГ – державна установа. Мене виженуть, а вся інфраструктура залишиться, я ж нічого собі не заберу.

– А на який термін у вас домовленість?

– Меморандум про співробітництво з ВДНГ ще на два роки. І я сподіваюся, що спрацює право пролонгації, тому що ми дійсно багато вклали у ВДНГ. Буквально кілька тижнів тому поставили рампи для бордерів, а зараз домовляємося з Red Bull, щоб побудувати повноцінний майданчик для катання. Все відкрито, все інклюзивне. Можна це вважати благодійністю? Ну, мені здається, що так.

– Кілька років тому, коли запускався Кураж Базар, паралельно виникли ще кілька барахолок. Чому, на твою думку, вижили тільки ви?

– В основному вони з’явилися після нас, а копії без своєї фішки довго не живуть. А ще я думаю, що ми вижили, бо мене як власницю проекту дуже пре ця тема. Я не йду працювати кудись ще, я захопилася саме цією історією і розвиваю її.

Щопонеділка після Кураж Базару ми з командою виходимо на роботу, щоб закрити звіти, всім написати подяки тощо. Але перше, що ми обговорюємо, зовсім не “ааа, як було класно”, ми говоримо: що можна поліпшити в наступний раз? Тобто ми реально хочемо розвиватися. Якщо хороший проект не зупиняти, то сам по собі він і не зупинитися. Ось ми і не зупиняємо.

Ми не змінювали нашу суть, не підлаштовувалися під вимоги ринку і публіки, щоб до нас приходили не 15 тис. людей, а 30 тис. Кураж Базар завжди про одне: приходь і допомагай.

Навколо цього вже склалася певна спільнота. Усередині Куражу купа людей одружилися, почали дружити, хтось комусь щось зробив, продав, допомогли разом на квартиру зібрати, на коляску, на дитину. Тобто навіть коли у мене пару разів на рік трапляється вигорання, мене тягне далі ком’юніті. Так що нічого не зупинилося, бо це не просто фестиваль, не просто тусовка і не просто благодійний фонд, це рух, ком’юніті. Зупинити таке складно.

– Як ти відповідаєш людям, які кажуть: діти хворіють, а ви тут випивку продаєте і танцюєте?

– Давно вже такого не говорили. Коли ти вперше стикаєшся з дитячою смертю, коли допоміг комусь, а він помер, коли бачиш нечесні фонди, то просто опускаються руки. І ти думаєш: яке життя, сука, несправедливе, я цього не хочу, навіщо допомагати, якщо все закінчується ось так. А потім починаєш концентруватися на тих, кому ще можеш допомогти, а не на тих, кому не можеш.

Так само з випивкою і танцями. Я працюю для тих людей, які розуміють мій меседж, які приходять і налаштовані на конструктив. Навіщо мені думати про тих, хто хоче тільки обкласти мене факами? Я в цьому плані дуже егоїстична, мені такі люди не цікаві, до побачення.

– Ти стикалася з недобросовісними фондами?

– Звичайно. З недобросовісними, з фондами, які не допомагають самі, але хочуть, щоб допомагали їм. Та купа всього.

– Як відрізнити шахраїв від нормальних людей?

– Нормальний фонд завжди без проблем дає всі документи, щоб їх перевірив аудитор. Більш того, я ось прямо сьогодні вирішила взяти на роботу окрему людину, яка буде дзвонити в лікарні і перевіряти, чи дійсно можна безкоштовно скористатися обладнанням, яке поставив Кураж, чи правда потрібно купити те, що просить фонд, ну і так далі.

У мене, як у людини, яка багато віддає на благодійність від свого власного бізнесу, є a kind of paranoia з цього приводу. Я дуже люблю, коли все по-чесному і якщо це не так, то у мене включається програма знищення, якийсь внутрішній пітбуль, я абсолютно не шкодую людей, які намагаються надурити. Тому я краще заплачу грошей співробітнику, який буде все перевіряти.

– А є конкретна історія про благодійний обман?

– О, знаєш, коли я стала такою обережною? Компанія, в якій я працювала, належить Володимиру Школьніку – це великий рантьє, мережа бізнес-центрів. Він класний, багато чому мене навчив.

Тоді тільки-тільки почалася війна, з фронту почали привозити поранених, і Володимир Якович просто дав мені 100 тис. грн, щоб відправити когось із них в Ізраїль, де можуть поставити на ноги навіть після найскладніших травм. Тоді це були великі гроші, я таких ніколи в руках не тримала. І ось ми з фондом знаходимо людину з травмою хребта, йдемо в банк і нам кажуть: щоб було швидше, можете перерахувати не через фонд, а віддати гроші сім’ї пораненого, щоб вони самі заплатили лікарні. Від фізичної особи гроші приймають швидше. Ми такі: звичайно, давайте! У банку ця людина плаче, його дружина плаче, я плачу, Володимир Якович щасливий.

Знаєш, що вони зробили? Прилетіли в Ізраїль, відмовилися від лікування, забрали гроші, полетіли назад і купили собі квартиру десь в Донецькій області. Тобто людина усвідомлено прийняла рішення все життя провести в інвалідному візку в обмін на ці 100 тис. грн.

У мене просто стався колапс. А Володимир Якович сказав: ми самі його спровокували, адже він ніколи таких грошей не бачив. Ми і були злом в цій ситуації. Нам треба було все робити офіційно.

Для мене це стало колосальним уроком, і з тих пір я не чекаю, що всі будуть порядними. Ось мій юрист, ось аудитор, я все перевіряю і завжди кажу: друзі, соррі, давайте без образ, але ніяких “скиньте на картку”, ніяких муток, виключно офіційні рахунки і все з документами. Чим прозоріше, тим краще.

– А наскільки складно бути благодійником в Україні?

– Мені просто не вистачає класних фондів. Ось є, наприклад, Олеся Яскевич і Космотабір. Вона дає мені крутий контент. Я хочу допомагати крутому контенту. Я не хочу допомагати фонду, який займається дітьми з ДЦП і називається “Церебрал”. Сумніваюся, що у них розвинені цінності, що вони дозволяють дітлахам, скажімо, дуркувати і малювати обличчями, валятися на підлозі і грати з собаками. У мене немає бажання прокачувати совкові фонди.

У минулому році ми оголосили, що готові підтримувати будь-які яскраві ініціативи. До нас прийшла практично одна Олеся. Тому що ніхто не хоче робити нічого нестандартного. Всім простіше взяти бабки, накупити якихось нікому не потрібних книжок, наборів, печива – і провести щось абсолютно сіре. Ні, дякую, я хочу допомагати людям, які горять цією справою.

Ми з тобою можемо прямо зараз поїхати в Космотабір і побачимо там рівно те ж саме, що і під час Кураж Базару, нам не потрібно нічого узгоджувати і призначати офіційні зустрічі. Для мене це важливо

Коротше. Я приватний підприємець, допомагаю, кому захочу.

– А з державою ти якось перетинаєшся?

– Це держава намагається зі мною перетнутися. Але ні, ніяк. Ну, податки платимо. Нещодавно ще якусь нагороду мені хотіли вручити, надіслали страшно серйозного листа, але мене в країні не було, так що я не пішла.

– Уявімо, що приходить мерія і каже: а давайте проведемо Кураж Базар на тему Муніципальна веселка або Калейдоскоп фестивальної творчості.

– Неможливо.

– Чому?

– Я дуже пишаюся своїми подіями, я пишаюся, що вони саме київські, я люблю людей, які до мене ходять. Для того, щоб я організувала фестиваль з мерією, вони повинні дозволити мені зробити все в моєму форматі: привезти туди травесті, поставити бар і все таке. У них свій формат взаємодії, який мені не зовсім підходить.

– Скільки коштує провести один Кураж Базар?

– В середньому близько мільйона гривень.

– А людей в штаті?

– Дванадцять, включаючи комірника. Плюс під фестиваль наймаємо різних підрядників, тому що немає сенсу роздувати штат, простіше через аутсорс.

– У вас ринкові зарплати і виплати підрядникам? Чи все ж є знижка за “хорошість” ініціативи?

– Так, знижка є. Ми не такий вже багатий проект. Платимо за оренду ВДНГ, за охорону, прибирання, за чергування швидкої та пожежної машини, за все-все-все. Технічний кост у нас величезний. А креатив в основному створюється не грошима, а людьми.

Дивись, є чотири види мотивації для роботи. Перша – фінансова. Друга – колектив, він у нас класний, підібраний за цінностями, а якщо починаються якісь плітки або ниття, то я просто звільняю. Мені токсичні відносини в команді не потрібні, у мене на тиждень 50 листів від людей, які хочуть у нас працювати. Далі, третя мотивація – соціальний внесок. Це дуже важливо, зараз людям подобається просто бути добрими і корисними, розуміти, що якщо завтра здохнеш, то все ж встиг хоч трохи змінити світ на краще. І останнє – це розвиток. Кураж Базар дає колосальний розвиток і спілкування з різними людьми.

Я до чого. По-моєму, у нас в тій чи іншій мірі покриті всі чотири мотивації. Тому до нас не так просто потрапити, навіть з огляду на те, що зарплати трохи нижчі за ринкові.

– Скільки готується один фестиваль?

– Починаємо обговорювати за пару місяців до. А активно готуємо вже за три тижні. Закінчуємо попередній і практично одразу беремося за новий. Плюс на початку року готуємо графік і базу для всіх фестивалів, домовляємося з ключовими підрядниками і артистами. А потім вже на цю базу нанизуємо всі активності, декорації, домовленості.

Зараз ось домовилися з Джамалою, що вона дасть благодійний концерт у нас на книжковому Кураж Базарі. Уявляєш взагалі, який це неймовірний рівень довіри до нас? Тому я така нервова, що дуже ціную цю нашу неймовірну репутацію.

– Коли зазвичай повністю готовий фестиваль, в четвер-п’ятницю?

– Ага, хріна, як же, в четвер. Я ось викладала відео, як за добу до нічного маркету, який обійшовся в 3 млн грн і який ми готували мало не півроку, у нас прорвало дах і затопило всю барахолку. І в результаті ми монтували фестиваль вже під час самого фестивалю.

А минулий, This is America, був готовий за два дні до початку. Коротше, цю тему не можна спрогнозувати.

– Яка найголовніша проблема Кураж Базару?

– Її ми вже закрили – це ліфт, щоб і люди в інвалідних колясках, і всі-всі могли підніматися на барахолку.

– О, це класна історія, розкажи.

– Це був дурдом! На ліфт скинулися 500 осіб, але не вистачало ще 550 тис. грн. Я давно мріяла познайомитися з Вірою Брежнєвою – просто дуже подобається краса людини. І тут я бачу в Інстаграмі повідомлення від ververa з синьою галочкою. Чесно тобі скажу: я півтора дні не відкривала, боялася. Потім все ж прочитала. Віра написала, що давно хотіла до нас потрапити, що класний у нас фестиваль. Я відразу розпливлася в мед, звичайно. А вона продовжує: але, на жаль, мушу вас засмутити. І повільно так відповідає, явно, що уривками між зйомками і справами. Я тим часом нервую: де я щось не так сказала, чому мені зараз влетить?

А Віра врешті пише: хочу зробити вам подарунок на день народження, закрити збір на ліфт, але, на жаль, зроблю це ще до дня народження, тому сюрприз буде невчасно.

Я розплакалася. Та й зараз тобі розповідаю – і сльози пробиваються.

Я до кінця не вірила. Раптом Віра не бачила, який там порядок цифр і розраховувала тисяч на 40 гривень. Але дійсно, передали всю суму, більш ніж півмільйона.

Це просто неймовірно, коли людина тебе не знає, не була на Кураж Базарі, але настільки тобі вірить. За цю репутацію я порву усіх.

– А взагалі ти часто ридаєш?

– Перед нічним Куражем у нас плакали всі, зрив був у кожного. І справа не тільки в гіпервідповідальності, але і в тому, що постійне спілкування теж стомлює. Від нас весь час хтось щось вимагає: а можна, а давайте, а чому, а коли, а де.

Але найважче, звичайно, переживати проблеми з дітьми. Коли ти бачиш, що вмирає дитина, а ти не можеш допомогти, це жах.

Дуже складно нести це все. Зовсім недавно мене раптом як бахнуло: оце на мені відповідальність, ого! Перед відвідувачами, перед людьми, яких я просто не можу підвести. Перед тим же Гаріком Корогодським, який з нами з самої першої події. Я просто не можу не виправдати довіру, хоча іноді так хочеться просто напитися і лежати десь на річці.

Ще на Gus Gus плакала. І коли виступали Мгзавребі, а Джамала вискочила на сцену і вони почали співати разом. Я стояла поруч і сама собі заздрила.

– До речі, як ви затягуєте до себе зірок типу Gus Gus? І навіть Елтон Джон у вас був.

– Gus Gus ми притягли за гроші. Ми дружимо з Сергієм Малецьким з агентства H2D, який скинув нам варіанти, як заощадити і привезти їх за найнижчою ціною. Цей концерт – моя мрія. Розумієш, це ж не просто приїзд артиста, це певний маркер досягнення висоти події.

Ось коли товстієш, то це відбувається поступово, і сам не помічаєш. Тільки якщо хтось тебе давно не бачив, то може сказати: чуєш, що це тебе так рознесло. Так і з Куражем: щомісяця івенти, нема коли видихнути і подивитися збоку, як ми ростемо. А тут раптом ти кличеш артиста за кілька десятків тисяч доларів. І усвідомлюєш: вау! Я просто не могла повірити, що маю до цього відношення.

З Елтоном Джоном було по-іншому. До нас звернулися з Фонду Олени Пінчук АнтиСНІД і розповіли, що він приїжджає і було би добре показати йому якісь нестандартні соціальні ініціативи, тому хочуть привезти його на Кураж Базар. Я, звичайно, випала в осад. Тим більше що для цього мені потрібно було швидко організувати четвертий день фестивалю.

Коротше, привели до нас Елтона і все пройшло класно. Я ще придумала невеликий флешмоб: коли він зайшов на барахолку, то все заспівали “Can You Feel The Love Tonight”. Було дуже зворушливо, ох, у мене досі мурашки, як згадую.

– А ви музикантам в основному не платите?

– Чому це, платимо. Просто не такі суми, як можуть заплатити нормальні фестивалі. Намагаємося домовлятися. Але при цьому у нас безкоштовно виступали, скажімо, ДахаБраха, Мгзавребі, Pianoboy.

Ось, наприклад, Джамала принципово не хоче брати у нас грошей, хоч і готує велику програму. Але ми заплатимо її музикантам, і я вважаю, що це правильно – для них це робота.

– На що найчастіше скаржаться продавці і відвідувачі?

– Продавці жаліються на черги до туалетів, іноді дійсно доводиться хвилин по десять чекати. Відвідувачі крім туалетів не скаржаться практично ні на що. У нас, до речі, працює система Expirenza, і люди пишуть: там поламалося, тут обірвалося, а ми протягом десяти хвилин все це лагодимо.

– А скільки платить один стенд?

– Продавці вживаних речей – 500 грн, нових – 2500 грн за обидва дні. Плюс туди входять три квитка для них.

– Ви дуже багато уваги приділяєте дітям з особливостями …

– Всі діти з особливостями. Ти говориш про дітей з інвалідністю.

– Чому саме ця тема?

– Знаєш, коли ми починали, ця сфера не була закрита ніякими хорошими фондами. Ось наприклад. Оля Кудіненко класно закрила тему онкозахворювань, завжди можна звернутися в її “Таблеточки”. А для дітей з інвалідністю особливо нічого не було. Причому їх же в основному не треба рятувати, їм потрібна соціалізація. Від самотності вони просто гинуть. Як люди похилого віку. Ми, до речі, постійно допомагаємо літнім людям, і в цій темі є хороші ініціативи: “Старенькі”, “Життєлюб”. А діти з інвалідністю були нікому не потрібні – державі наплювати, інфраструктури немає, фонди слабкі.

Невелика передісторія: я була за кордоном і в одному ресторані побачила хлопчика з ДЦП. Він прийшов з родиною, був дуже красиво одягнений. Оскільки хлопчик весь час падав, батько прикріпив його до стільця спеціальним ременем. І ніхто в ресторані не соромився того, що він не дуже акуратно їв, іноді скрикував. І я раптом подумала: в моїй країні я такого ніколи не бачила. Я хочу це змінити. Я хочу створити фестиваль, який буде підходити і типово нормативним людям, і людям з інвалідністю, де їм буде комфортно.

До нас приїжджає багато таких людей, танцюють, нічого не соромляться. У нас є друг на візку Саша, з яким ми зараз будемо робити спеціальний автобус для людей з інвалідністю. План такий, що він буде їх забирати і привозити на Кураж. Коротше, він до нас приїжджає і завжди одразу запитує: ну що там, дискотека буде сьогодні? А то ми тут з ще одним товаришем на візках хочемо допізна загуляти!

Якщо дорослі якось ще орієнтуються, то діти з інвалідністю та їх батьки абсолютно дезорієнтовані. Ми вирішили взятися за цю тему ще й тому, що вона дуже корелює з нашими цінностями. Ми відкриті, толерантні, для нас всі красиві.

У нас на самому початку, до речі, було, що якісь гості на Монро гнали, типу, фу, чувак у спідниці, а на людей у ​​візках кричали: що це за дебіли. Ми їх виводили. Не подобається? – ось гроші за твій квиток, провалюй. І в результаті такої жорсткої політики до жлобів ми створили класне суспільство. За чотири роки не було жодної бійки, всі на позитиві.

– Ще про дітей. Був момент, коли ти думала: ні, все, це для мене занадто важко?

– Постійно. Але я навчилася не рубати з плеча і кажу собі: почекай місяць, якщо буде такий же стан, то що ж поробиш. Але потім проходить, і я розумію, що не маю права все це відпустити.

– А якщо ти зараз підеш, то все розвалиться? Ось прямо зараз пишеш повідомлення в робочий чат, що все, всім пока.

– Гадаю, так. Ті люди, яких я зараз призначила на операційне і на креативне спрямування, поки ще не пройшли достатній шлях, щоб я могла втікти на рік. Так що на даний конкретний момент Кураж Базар це я + команда.

Хоча Кураж Базар складно назвати моїм, це якась дивна київсько-українсько-міжнародна колаборація. Мені дуже подобається, що візит до нас перетворюється на таку столичну традицію вихідного дня.

– Ідеальний Кураж Базар через п’ять років?

– По-перше, так само регулярний. По-друге, як зараз, але з відгалуженнями на заходи ще якогось іншого формату.

Бліц

 – І бліц. Якби ти могла виправити одну проблему в країні, що б це було? 

– Освіта. Класи повинні бути інклюзивними, відкритими, а серед вчителів мають бути представники ЛГБТ, люди у візках, люди інших рас. Щоб в освіті з самого початку була інтегрована культура толерантності, а не щось на кшталт “так, сьогодні урок терпимості, до нас прийде гей і він, прикиньте, теж людина”.

 – Які позитивні зміни за останні п’ять років ти можеш виділити? 

– Мені дуже подобається, що люди тепер не бояться ставати соціальними підприємцями. Що корпоративно-соціальна відповідальність хоч в якійсь мірі є у всіх моїх друзів. Мені стало набагато простіше просити якісь соціальні речі у самих різних людей. Бути добрим стало нормально.

 – Назви трьох людей, за якими радиш стежити. 

Лера Бородіна, тому що вона просто геній. Естетика, культура – все в ній. Ще Гарік Корогодський, тому що він показує, як можна говорити дуже стебно про дуже серйозні речі. І Дмитро Дубілет, бо він людина, яка в простій футболці приходить реально на рівних говорить і з владою, і з великими бізнесменами, і з усіма взагалі.

 

 

 

 

Розмовляв Юрій Марченко

 

 

 

 

Джерело: Платформа

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s