Театр починається з Кравченко: як одна Ярослава і «Диким» керує, і в шоу Щура бешкетує

20 серпня 2019 р.

Ярослава Кравченко – телеведуча шоу «#@)₴?$0 з Майклом Щуром» і засновниця Дикого театру. В першій ролі вона розповідає українцям про актуальні новини та сенси через гумор, а в другій є ідеологинею жорстких та натуралістичних вистав, які піднімають важливі проблеми суспільства. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Ярославою про те, чому йти з театральної зали під час вистави – це нормально, а також про те, чому гугління грудей може призвести до рівності.

 

– Як би ти представилася незнайомцю?

– Сказала би, що займаюся театром.

– Дикий театр у 2018 дав 106 вистав… 

– Ого, так багато? Я коли їхала до тебе, то подивилася кількість наших глядачів. Ще дві вистави – і у нас буде загальних 70 тис. відвідувачів за три з половиною роки.

106 – це фактично одна вистава на три дні. Як незалежному театру таке вдалося?

– Я не знаю. Все це почалося просто як експеримент, а далі сподобалося, стало звичкою і під це підв’язалися стільки людей, що припинити все зараз вже просто не вийде.

– А який у вас штат?

– У нас всі на фрілансі. Але можу озвучити такий факт: минулого року на сцені Дикого дебютувало 57 акторів. На адміністративно-технічні посади ми завжди беремо студентів. По-перше, хтось має давати шанс та практику людям без досвіду, по-друге, вони такі зухвалі, заряджені й закохані в Дикий театр.

Дикий театр на фестивалі «Мельпомена Таврії»

– Скільки на місяць коштує Дикий театр?

– Близько $2 тис. на місяць – це без витрат на прокат і виробництво вистави і тому подібне, тільки адміністративні штуки: оренда складу, репетиційної, реклама, зв’язок, податки і виплати зарплат.

– А у вас приблизно ринкові зарплати?

– Вони більші, ніж у державних театрах, але менші, ніж в комерційному антрепризному театрі. В державному театрі ти отримаєш свої 8 тис. грн в будь-якому випадку: і якщо вийдеш на сцену один раз за місяць, і якщо 20 разів. У нас система гонорарів за виконану роботу, а не штат. З антрепризою ми не можем тягатись, бо вони грають в залах на 700-1000 глядачів, а ми максимум на 300.

– Звідки ці гроші?

– Заробляємо від квитків. Наш головний виклик був таким: чи можна з нуля створити незалежний і сталий театр? Можна! Але завжди треба розраховувати винятково на себе, у нас немає права не продавати повні зали й тому подібне. Інакше просто немає з чого виплачувати зарплати і оренди. Ми працюємо, знаючи, що ніхто не протягне нам руку допомоги в разі поразки. Бо що? Бо незалежний театр Україні безправний. З іншого боку, «люди культури» весь час бідкаються – помираємо, не вистачає, ніхто не підтримує, культура неприбуткова. Треба дивитись на театр як на креативну індустрію, що має потенціал заробляти.

Із хороших культурних новин – запрацював Український культурний фонд, і ми отримали від нього перший грант на резиденцію «Дикі Кайдаші» у селі. Це приємно, але дещо стрьомно, бо дуже багато гемору з отриманням цих грошей і звітуванням (про роботу фонду можна почитати в нашому інтерв’ю з його головою Юлією Федів. – Platfor.ma).

Вистава «Кайдаші 2.0»

Вистава «Кайдаші 2.0»

Вистава «Кайдаші 2.0»

– Був момент, коли ти пошкодувала, що влізла у все це?

– Звісно, бувають періоди розчарування, втоми. Ми ж із самого початку вирішили, що будемо давати шанси акторам, художникам, режисерам без досвіду. Це ризик. Іноді вкладаєш гроші, сили, а в результаті виходить така какаха, яка й ще й дірку в бюджеті робить. Буває просто соромно. Ти розумієш, яка вийшла вистава, тільки коли вона зустрічається з глядачем. Ніякі репетиції і генеральні прогони не показують, що вистава потім зробить з аудиторією.

І якщо виходить слабко, то принаймні 300 людей дивляться на мене з запитанням в очах. Але, на щастя, у нас дуже лояльна аудиторія, яка розуміє, що ми театр, який весь час знаходиться в процесі пошуку і експерименту. Ми ж виступаємо на різних майданчиках, свого немає, і буває, що за кілька годин до вистави мені дзвонять і кажуть: слухайте, до нас тут клієнт прийшов, хоче ввечері взяти приміщення і дає вдвічі більше за вас – ми погодилися. І я така: але ж у мене 150 квитків вже продано! Не хвилює. Потім ці 150 людей приходять і їм треба пояснити, що сталося. Нам прощають. Поки що.

– А хто до вас ходить?

– Найкращі люди країни, як на мене. Ми вже сім’ями дружимо з глядачами. Почали організовувати вечірки, на які запрошуємо найактивніших. Нещодавно робили опитування, хто подивився найбільше вистав – є десь 30 людей, які бачили більше десяти проектів. Всього Дикий випустив 22 вистави, а вони бачили більше десяти, круто. Ці люди реально вже дуже рідні. Приходять на закриту церемонію нагородження Best Wild, де ми роздаємо статуетки в номінаціях типу «Пройоб року», тусять з нами.

Глядачі на спектаклі «Поліамори»

– Що було «Пройобом року»?

– Андрій Кронглевський – рекордсмен пройобів. Це надзвичайно талановитий актор, але з ним весь час щось трапляється. Може запізнитися на 20 хвилин на виставу, де в нього головна роль. Або забути, що він їде на гастролі і підписатися на якісь зйомки.

Скажімо, є вистава «Віталік», вона складна, текстова, на сцені тільки двоє людей. І за три дні до фестивалю у Харкові Андрій такий: рєбята, соррі, мене нема, мені агент зйомки поставив на ці дати. Дуже швидко замість нього вводили актора Фелікса Аброскіна, щоб все ж поїхати і показати виставу. Коротше, у Андрія багато таких історій. Фелікс в результаті переміг в номінації «Ввід року».

– Я чув історію, що одного разу декілька людей переплутали і прийшли на важку і складну вистава «Віталік», подумавши, що це виступає комічний персонаж Віталька. Було таке?

– Було. «Віталік» – це дійсно важка історія про чувака, який переїжджає з Маріуполя до Києва і намагається тут вижити. Там все з матами, реально жесть. І ось у Харкові жіночки з начосами посередині вистави виходили з круглими очима і запитували: «Це що було, а де Віталька?»

Загалом ми завжди розраховуємо на два види реакції: або люди розуміють, що в інший театр більше ніколи не підуть, або це очевидно не їхнє – і вони йдуть. Ми звикли до такого. Скажімо, в Сєвєродонецьку показували «Тома на фермі» – це історія про гомосексуальні стосунки і сім’ю. Я сиділа позаду і дивилася, як люди просто рядами втікали, особливо після сцени поцілунку. Це мабуть рекордна в цьому плані вистава, бо пішло відсотків 40 глядачів.

Вистава «Віталік»

– Для класичного театру вихід глядача під час вистави – це дуже травмуючий момент. Ви з цим ок?

– Це вибір. Коли людина свідомо це робить і може пояснити, чому йде, то я її поважаю. Гірше ставлюся до глядачів, яким не подобається, вони сидять, випромінюють ненависть, але не наважуються піти. Я чесно попереджаю перед усіма виставами: не подобається – йдіть. Я проти цього насилля. Треба бути відвертими.

А взагалі дуже люблю спостерігати за глядачами під час вистав. Ось, скажімо, зараз модно бути толерантним, і це добре. Але коли в залі вимикається світло і починається вистава, то глядач забуває про те, що на нього теж можуть дивитися. В одній із вистав у нас є такий дуже гомофобний герой. І я часто помічаю, як нібито дуже просунуті люди підсвідомо схвально реагують, коли він починає говорити.

– Наскільки ти втручаєшся у те, якими виходять вистави?

– Я можу хіба що радити. Ось, наприклад, Дикий театр три роки матюкався на виставах. Зараз ми з режисером Максимом Голенко вирішили, що треба це прибрати. Бо спочатку актори дорвалися до сцени і давай такі: у-ху-ху, твою мать! Мені здається, це вже більше не прикольно.

«Цензура» з мого боку ще може стосуватися політичного контексту. У нас була вистава «Ла Ла Лай Но» за міфом про Авгієві конюшні. Деякі моменти треба було наповнити актуальним політичним контентом, і ми побачили, що не всі актори просто розуміли, як працює держава і що в ній відбувається. Я тоді зробила для себе висновок: яким би талановитим не був актор, якщо він не в темі, якщо йому це не болить, то він не буде видавати те, що потрібно. Після кількох показів ми просто прибрали частину акторів, які не відчували це по-справжньому.

Вистава «ЛА ЛА ЛАЙ НО»

– А були моменти, коли ти думала: окей, ми незалежний театр, режисер – вільна людина, тому цю сцену залишаємо, але взагалі-то для мене це вже занадто.

– Я насправді цього чекаю. Я три роки працювала в програмі «Говорить Україна», де було настільки багато справді жорстких життєвих ситуацій, що ось там точно було занадто. Можливо, Дикий театр і з’явився, бо мені хотілося, щоб те, що відбувається в житті, якось осмислювалося і на сцені. Тож коли режисер провокує, то для мене це плюс.

– Найбільш жорсткий момент на вашій сцені?

– Ну, є такі, умовно, спецефекти. Скажімо, в «Кицюні» треба розшматувати мертве тіло, працює бензопила, усюди бризкає кров’яка, відрубана рука і кулі летять у публіку. А в «Попи, мєнти» був мєнт-кокаїніст, і в певний момент у нього трапляється передоз, він знімає свою фуражку, а з неї витікають мізки-кисіль. Це було абсолютно відразливо.

– Бували якісь ексцеси з аудиторією під час вистав?

– У нас є вистава «Жінко, сядь» – про сімейне насилля, про тиранію. Якось на неї прийшла сімейна пара, і схоже, що ця історія виявилася про них. Їх, мабуть, жінка привела, бо вона з самого початку вчепилася в чоловіка і не відпускала його, а він сидів весь зелений, явно хотів піти, весь час підстрибував, щось кряхтів. Коли вже актори вийшли на уклін, він не стримався і закричав: «Придурки, довбойоби!».

Вистава «Жінко, сядь»

– Я колись зустрічався з заслуженою артисткою України. І вона казала, що ситуація в державних театрах досить нафталінова і яскраві проекти – це радше виняток. Як ти оцінюєш сучасний український театр загалом?

– У більшості своїй – так, але за останні п’ять років все змінюється на краще. У багатьох театрах відбулася ротація і це якимось дивом почало відкривати ці консервні банки. Спочатку з них трохи тхне, але потім розумієш, що щось свіже з’являється і виникають актуальні вистави. Майже в усіх державних театрах тепер ставлять годний контент.

Це у Києві. В інших областях ситуація дещо гірше, але те, що відбувається в столичних театрах – це точно не стагнація.

– Тоді скажи, наскільки український театр включений у світовий контекст?

– Все погано. Є Влад Троїцький і його проекти, які виїжджають за кордон і їх знають. Театр «Сузір’я» на якихось старих дріжджах іноді в Авіньйон катається. «Мізантроп» зібрав потрібну суму на Спільнокошті й поїхав на фестиваль в Единбург. Але масово український театр за кордоном ніхто не знає. Тут є сподівання на Український інститут, що вони з цим допоможуть, але на даний момент все не дуже добре.

Вистава «Асексуали»

– Я мав на увазі дещо інше. Чи можуть найкращі вистави України стати в один ряд з найкращими виставами, скажімо, Лондона? Вони достатньо актуальні з точки зору форми і сенсів?

– Я нещодавно була саме в Лондоні на театральній конференції – і вона мене дуже розчарувала. Я виступала на круглому столі продюсерів незалежних театрів, і коли послухала їх, то зрозуміла, що у нас все набагато цікавіше і крутіше. Там у них державна підтримка, усі можливості – і вони все одно не знають, куди рухатися. Ще сходила в кілька лондонських театрів і побачила, що, блін, деякі в речі в нас просто кращі!

Коротше, загалом ми відстаємо, але Україна – не в театральній жопі. У нас проблема з українською драматургією. Якщо не створити своїх Чехових і Шекспірів, то за п’ять років не зможемо говорити про якісний національний театральний продукт. Їх треба вирощувати, якнайбільше випускати на сцену і показувати, як те, що вони написали, проростає через акторів.

Ну і, звісно, в державних театрах все дуже повільно. Я у Франка працювала і пам’ятаю, як треба було спочатку тиждень бігати з папірцями, аби потім зробити якусь pr-акцію.

А прем’єри держава готує по півроку. Звісно, не може бути актуальною вистава, якщо за півроку вже все змінилося.

Ми, скажімо, були змушені припинити показувати «Ла Ла Лай Но», бо просто ситуація у владі, в державі тепер інша, сенси з вистави вже не актуальні.

– Порадь три вистави з державних театрів.

– Всім точно рекомендую «Погані дороги» у Театрі на Лівому березі, «Тато, ти мене любив» у «Золотих воротах» і «Дядю Ваню» в Молодому – дуже стара, але якісна вистава.

Вистава «Рентген»

«#@)₴?$0» і телебачення

– Було дослідження, що більшість американців дізнаються про новини не з власне новин, а з сатиричних шоу типу такого, як в Україні «#@)₴?$0». Що ти про це думаєш? 

– Ой, хоча би так. Ось чесно: якщо я можу не читати новини, то я їх не читаю, щоб потім дізнатися про все з випуску Щура, де буде все найголовніше. Звичайній людині зараз надзвичайно складно прочитати новини так, щоб розібратися, де ж правда. Ми ж знаємо, що є і фейки, і джинса, і все-все, тому вибір отримувати новини у Щура для мене найкращий.

– Що найбільш складне чи нетипове ти робила у Щура?

– Я взагалі йшла туди з готовністю, що я можу все. І коли мені редакторська група щось дає, то я на все погоджуюся. Навіть більше, іноді я пропоную щось штибу «а давайте я з якоюсь дівчиною буду цілуватися і знімемо, як всі реагують», то вони відповідають: ой, ні, давай без цього.

Так, але що ж найважче я робила… Не знаю, мені важко, скажімо, бити Майкла Щура. Епізод з лясканням по обличчю рибою ми знімали 30 хвилин. Коли в сценарії прописано, що я маю йому врізати, то я завжди переживаю. Вже два роки не можу його нормально вдарити.

Звісно, дивний був експеримент з чуваками, яких я ляскала по сідницях. Але коли ти просто Яся Кравченко, то це одне, а коли телеведуча Ярослава Кравченко, то це додає сміливості.

– До речі про ці харасменти. В заголовку одного з твоїх інтерв’ю було «10 років займаєшся театром, а гуглять Ярослава Кравченко груди». Я перевірив, зараз перші пошукові запити, які пропонує Google, якщо почати вводити твоє ім’я: декольте, личная жизнь, википедия, в купальнике, биография, Дикий театр, особисте життя, вікі. Як ти зараз оцінюєш нерівність?

– Ти ж розумієш, що підказки Google залежать від твоїх попередніх пошукових запитів?

– Все чесно, я перевіряв через анонімну вкладку.

– А, тоді добре. Ми з Щуром беремо участь в глобальному русі HeForShe. Є якась наша дещо лівацька лінія в «Телебаченні Торонто». Але суспільство не може змінитися за один день. Якщо ми теми рівності й об’єктивації будемо показувати через хоча би мою самооб’єктивацію, якщо чоловіки будуть читати про харасмент, шукаючи «Ярослава Кравченко груди», то хай буде так. Мені цікава кінцева мета. Той, хто хотів розібратися і зрозуміти, що таке рівність і чому вона важлива, скоріше за все, вже це зробив. Ми працюємо з дещо іншою аудиторією, тому вибираємо такі інструменти.

– Робота в «#@)₴?$0» дала тобі певний рівень популярності. Один із постів у тебе в ФБ був про те, що якісь люди намагалися вибити з тебе гроші, нібито щоб не займатися проти тебе чорним pr і не відправляти тебе на сайт «Гарячі шлюшки Київ». Ще якось дивно популярність давала свої прояви?

– Та таке. Члени іноді в Інстаграмі присилають, але це начебто типова історія.

 І наостанок — бліц!

 – Якби ти могла виправити в Україні лише одну проблему, що би це було? 

– Свідомість українців. У нас весь час превалює ось це «моя хата скраю», і люди звинувачують в усіх бідах когось, а не себе. Але ж будь-що, що з нами трапляється, це наслідок наших дій або нашої бездіяльності.

 – Назви, будь ласка, позитивні зміни в Україні за останні п’ять років. 

– Відродився український незалежний театр!

 – Три людини, за якими в Україні варто стежити. 

СБУ чи читачам Platfor.ma? Я підписана на Супрун, вимушено підписалась на Зеленського, бо тепер у нас держава в Фейсбуці, ну і на досить довгий список активістів, журналістів і політиків, включаючи Черновецького. У нього там світ, де існують тільки цитати Черновецького.

 

 

 

 

 

Розмовляв Юрій Марченко

 

 

 

Джерело: Платформа

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s