«Погнали в Чорнобиль»: Надя Парфан про фест 86 і те, чому його більше немає

20 червня 2019 р.

П’ять років підряд Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики 86 на кілька травневих днів збирав у Славутичі тисячі людей з різних країн. Однак минулого року організатори виграли грант Мінкульту й зіштовхнулися з вимогою хабаря від чиновника. У 2019-му фестиваль вирішили не проводити і написали маніфест про те, чому так сталося. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma вирішила поговорити зі співзасновницею фестивалю Надією Парфан – про те, як закривати рідний проект та що робити, щоб рідні проекти не закривалися.

 

– У 2019 фестиваль 86 не відбувся вперше за п’ять років. Що ти відчувала в ті дні, коли зазвичай в твоєму житті творилося якесь безумство?

– Якщо чесно, почувала я себе дуже добре. У нас з Ільком (Ілля Гладштейн, співзасновник 86. – Platfor.ma) у дворі ростуть кілька дерев. У цьому році ми вперше зрозуміли, що вони фантастично цвітуть. Дивишся з балкону – а там якась неймовірно красива двіжуха з вітру і цвітіння. І тут ми зрозуміли, що ніколи цього раніше не бачили, бо завжди в ці дні скаженіли від різних задач у Славутичі. Коротше, це був перший спокійний травень за дуже багато часу. Тож мені добре і спокійно – дуже дивне відчуття відсутності запари.

– З командою фестивалю в ці дні не зустрічалися, щоб випити, не цокаючись?

– Це теж симптоматично – ні, не зустрічалися. Один на один час від часу перетинаємось, але загалом будь-яка організаційна активність нас зараз не дуже вабить.

Кейс фестивалю

– Яка команда організовувала 86 в останні рази? І на кому лежали найважливіші моменти?

– У нас було десь три-чотири кола людей. Ми довго вивчали різні організаційні структури і всякі модні концепції про це. Але все виявилось якось незастосовно до нас. Тому ми розробили все самі, експериментальним шляхом. Були core-core team (команда «Ядро-ядро». – Platfor.ma), core team, team та all. Перші – це люди, які займалися фестивалем весь рік, останнім часом їх було троє: я, Ілько та Аня Белінська. Core team та team – це проектна команда: одна людина в Славутичі, дві програмниці. Плюс невеличке коло постійних фрілансерів. Під фестиваль ми набирали ще 6-7 людей: піарниця, технічна підтримка. Врешті від ядра поступово все наростало-наростало і закінчувалося більше ніж сотнею людей – це якщо разом із волонтерами.

– Які головні етапи, якщо хочеш провести таку подію?

– Спершу – аналіз помилок і досягнень попереднього фесту.

Фото: Наталка Дяченко

– Як це у вас виглядало?

– Цьому ми приділяли реально багато часу. Аналізували загальні враження, роботу окремих напрямків, відгуки аудиторії, радились із колегами, читали пресу, соцмережі моніторили. І на основі всього цього вели тривалі розмови.

– Жорсткі?

– З роками ми навчилися робити це розслаблено. Але одного разу було і досить жорстко, роки три назад. Гадаю, в той момент щось докорінно змінилося. До того це була маленька напівмаргінальна подія, аж раптом проект став дуже популярним і хайповим. І ми такі: блін, ми що, модні? Ми ж ботани і задроти. Чому всі ці круті люди приїхали до нас, тусять і їм наче добре?

Все це кількісне зростання нас трошки виснажило, і обговорення було не те щоби жорстким, просто накопичилось, розумієш. Ми запросили зовнішню фасилітаторку, щоб вона пропрацювала з командою все це. Був такий досвід розігрування, коли ти говорив речі для мене, але звертався до іншої людини. Тобто ти комусь іншому в очі говорив, маючи на увазі мене: «Надю, ну ось тут ти так налажала, ти така вонючка, мені так було гірко». Казати прямо мені в обличчя таке було би незручно, а іншій людині при мені – легше. І ти така: «Ех, ну сорян, так».

Після цього ми наче роздуплилися з менеджментом, дещо поміняли і все стало якось простіше й ефективніше, і жорстких розборів польотів вже не було.

Отже! Це був перший етап: розбір, аналіз, фідбек. Далі – розробка концепції, процес, який починався одразу після завершення попереднього фестивалю, а закінчувався вже під час наступного. Цей етап – через брейнстормінги, розмови, спільні естетичні досвіди, перегляди кіно.

Для цього наші програмники завжди багато подорожували, дивилися, де і що відбувається, яке зараз кіно. Бо ми завжди боялися бути вторинними – як щодо українського контексту, так і щодо світового. Ці роблять так, ось ці – ось так, значить, ми так вже не можемо. Нехай в Україні це було би суперкруто, бо у нас цього ще не знають, але це вже не буде суперкруто для нас.

Паралельно з цим етапом дослідження і виробництва сенсів починався етап пошуку грошей. З цим досить складно, бо ти ще не маєш імен тих, кого ти привезеш, а тобі вже треба знайти на це кошти.

Приблизно з Нового року набиралися люди в команду, а останній місяць – це вже ААААА.

– Як ви з самого початку змогли вмовити місцеву владу дати вам можливість таке провести?

– Я без іронії вважаю це великою історією успіху й навіть трошки дива. Для прогресивних людей, для змінотворців співпраця з державою – це зазвичай травматичний досвід. У найкращому випадку – нейтральний, типу, фух, цього разу не сильно мучили. А у нас все вийшло реально класно! Справа в тому, що у Славутичі об’єктивно нормальна влада. Є якийсь рівень бюрократії, бо все ж це держава, однак місто невеличке, тож приблизно зрозуміло, в які двері стукати й кому і що казати. До того ж ми просто були потрібні один одному: їм – туризм, рух, можливості, нам – чисте місто, база.

Загалом ми були шоковані, що все настільки нормально. Ми звикли до зовсім іншого: всі ці похмурі Івани Петровичі й Петри Івановичі, запам’ятати усі по-батькові – жах.

– А місцеві як відреагували на відміну фестивалю?

– Засмутилися. Писали, що будуть чекати нас. Нам дзвонив перший мер Славутича, з яким ми теж кілька років встигли попрацювати – він не міг повірити, що фестивалю не буде, буквально благав: давайте переживемо вибори, може все буде ок. Дуже зворушливо.

Славутич. Фото: Олександр Бурлака

Славутич. Фото: Олександр Бурлака

Славутич. Фото: Олександр Бурлака

Славутич. Фото: Наталка Дяченко

– А ще? Може не офіційні люди, а прості глядачі?

– Був такий друг фестивалю – Ігор, якого ми називали «Небайдужий». Загалом люди в Славутичі живуть в ритмі Чорнобильської станції, така особлива історія. І ми в неї не дуже попадали. Скажу метафорою: у них атмосфера мінімалізму, Арво Пярта, а тут ми приїжджаємо з фрі-джазом. Не завжди ми монтувалися разом, але загалом база місцевих глядачів весь час зростала.

Ігор був одним із перших. Він з самого початку був дуже активним, мав свою думку про все, а після найпершого фестивалю запросив всю команду до себе в гості. Ми питаємо: а хто ви, що ви? Він каже: та просто небайдужий, так і запишіть в телефони. Пустив до себе в котедж стадо людей, нагодував шашликами, напоїв.

Що цікаво, він людина досить суворих поглядів, захоплюється православ’ям та релігією, засуджує чимало речей сучасного світу. Але у нас вийходило спілкуватися. За інших обставин ми б ніколи не говорили. Я за ним трішки сумую, якщо чесно.

– Як вам вдавалося запрошувати крутих гостей, тих же переможців Sundance?

– Перший selling point – Чорнобиль. Ми це знали і з самого початку цим маніпулювали. У західних людей реально є певна фантазія про Чорнобиль, всі мріють туди поїхати. Наші бояться, бо здоров’я, травматичний досвід, все таке. А якомусь іноземцю кажеш: film festival near Chornobyl – все, вони ваші, моментально.

А ще нам вдалося привезти купу крутих людей, бо ми класні. Ми реально вірили в те, що робили, ми були нестандартні, парадоксально поводилися. Велика заслуга в цьому Іллі. Точніше, його зросту – він високий, а це означає помітний. Далі – у нього є вуса. Якщо ви високий з вусами, то вас запам’ятають. А ще він дуже ціннісний, смішний і повністю антипафосний, тож коли він з’являється на якихось гламурних кіношних gathering, то завжди привертає увагу. Крім того, він реально не розуміє цього пафосу, тож може підійти до будь-кого на вечірці чи червоній доріжці і такий: слухай, а ти бував в Чорнобилі? Нє? Ну так погнали, у нас там фестиваль…

Фото: Наталка Дяченко

А ще кінофестивалі зараз переживають певну кризу. Всі трошки втомилися від старої моделі жирних, багатих, пафосних подій, коли є пітчінги-шмітчінги, інкубатори, вся ця індустріальна муть, скопійована з Кремнієвої долини, олігархи від кіно, які вирішують, кому дати гроші, й всяке таке. І на цьому фоні вискакуємо ми: прості, нетипові.

Ілля колись на одному з таких шмітчингів робив презентацію зі слоганом «Fuck the industry». Тобто виходить перед індустрією і каже: та пішли ви. Хтось сприйняв це як епатаж, а хтось реально подумав: та король дійсно голий! Ось такі люди до нас і приїжджали.

Фото: Наталка Дяченко

– Скільки коштує провести фестиваль вашого масштабу?

– Якщо брати грубу суму, то це $100 тис.

– А якщо підсумувати всі п’ять років, то звідки було більше всього грошей?

– Кожен рік по-різному, але загалом найбільше – з іноземних фондів: Culture Bridges, Вишеградський фонд, Британська рада, Фонд Гайнріха Бьолля. Тобто не кіношних, а тих, що підтримують демократію та подібні цінності. Ми їм і пояснювали: те, що робить фестиваль, це і є демократія, просто ви про це не знаєте. Нащо вам організовувати нудні конференції з panel discussions, давайте зробимо фестиваль! А найбільший шматок грошей, який ми будь-коли за один раз отримували, надійшов від американського National Endowment for Democracy.

– А наскільки ринковими були зарплати команди?

– Ринковими. Запитання лише в тому, що ринковий рівень зарплат в культурі – це смішно. Ми жартували, що у нас проект для киян з квартирами, бо культура – це взагалі заняття для людей з власною нерухомістю.

– Чи писали вам з якимись пропозиціями допомоги після оголошення, що фестиваль йде на канікули?

– Скоріше навпаки: ми опублікували його через те, що нам дуже багато писали до того. Чимало людей просто хотіли спланувати собі травень, тож і запитували. Останні півроку я була ходячою прес-конференцією, бо весь час всім відповідала, чи буде 86, а також що там сталося з грошима та хабарем Мінкульту.

І були ще двоє людей, один з яких меценат, – він запитував, чим може допомогти, а також дівчина, в якої свій модний бізнес, вона пропонувала перераховувати нам процент з кожного продажу. Якісь інституційні партнери зверталися. Це дуже приємно і зворушливо, але, на жаль, для сталої фінансової моделі спочатку потрібен великий шмат фінансування – решту ми би вже знайшли. Багато маленьких шматочків грошей ми вже навчились знаходити, проблема в тому, що їх просто неможливо проадмініструвати. Кожна така гривня вимагає звітності й різноманітних рухів на п’ять гривень.

– А Український культурний фонд? Він же має фінансувати подібні штуки.

– У нас на нього були великі надії, однак ми просто не співпадаємо в строках. У фонді все прописано під короткі проекти, свого роду інтервенції – це якщо дипломатично казати. Якщо не дуже дипломатично, то це стимлює тебе робити проекти-одноденки «під грант».

Наш цикл роботи – рік. Щоб провести міжнародний фестиваль нашого масштабу, потрібно готуватися 12 місяців і з самого початку розуміти, що хоч якісь гроші є. Однак всі існуючі програми фінансування живуть в інших часових рамках.

Тож цього року ми почували себе дещо дивно – люди самі несли нам гроші, а ми такі: нє, дякуємо.

– А після маніфесту які були відгуки?

– Скажімо, команда це дуже добре сприйняла і влаштувала імпровізований флешмоб – усі постили фото славутицьких квартир, які ми пережили за всі ці роки: ну, ти знаєш, п’ятнадцять ісусиків на стіні, плакати з 90-х років, написи на усіх речах «Не чіпати!». Класно, що люди винесли звідти щось таке яскраве і живе.

А ще цікаво, що співпали два маніфести. В ті ж дні видання «Заборона» оголосило про призупинення діяльності. В чомусь наші історії подібні: вони також роблять дуже якісний контент, при цьому дещо більш радикальний, ніж Україна може витримати.

 

Ілля Гладштейн і Надія Парфан. Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival

Культурні ініціативи в Україні

– У своєму маніфесті ви написали: «Шість років ми прагнули перетворити “сімейний проект Наді та Іллі” на сталу інституцію». Чому, на вашу думку, цього не вийшло?

– Не знаю. Мені самій цікаво було би дізнатися. Можливо, це в принципі неможливо, сімейні речі лишаються сімейними, така вже це інтимна матерія.

А може справа не в нас, а в Україні. Ми закрилися, «Заборона» закрилася, «Плівка» з’їхала, фестиваль «Деталі звуку» закрився. Після Майдану ціле покоління людей раптом подивилося навколо і сказали: ага, а що, можна? У декого це просто співпало з Майданом, як у нас, але, в принципі, всі кинулися щось робити і міняти. І тут виникає проблема росту – як перетворити низові ініціативи на інституції. Мабуть, нам всім не вистачає досвіду. Можливо, персональний фактор. Плюс, гадаю, частка держави в цій проблемі значна: Мінкульт не є ефективним, зате є корумпованим, в Українського культурного фонду – найбільшої профільної інституції держави – надто малий горизонт планування, в чотири рази менше, ніж наш, маленької приватної інституції.

– А якими були помилки фестивалю? Що би ви зробили інакше?

– Нічого. Серйозно. Хіба що я би особисто більше намагалася насолоджуватися процесом, бо ззовні все виглядає приємно і класно, а я при цьому згорала в пеклі. Зараз модно казати: вбий свого внутрішнього перфекціоніста, відпусти. А я не можу, мені подобається, коли речі зроблені класно! Але зараз я розумію, що, може, ніхто цієї різниці, за яку я билася, і не помічав, а я через цю боротьбу втрачала кайф від фесту.

– Чи бачиш ти очевидний і простий спосіб поліпшити співпрацю держави і незалежних організаторів подій?

– Простого – не бачу. Я би думала про сталість. Так, все зараз плинно, все швидко, але це bullshit. В культурі цілі треба ставити хоча би на п’ять років, на десять. Треба не боятися бути повільними, не бомбити одноденками: поставили стенд там, зняли проморолик тут. Хочеться мріяти про те, щоб зробити одну велику, але важливу штуку.

Хочеться, щоб те, що ти робиш, було не просто так, а класним. Ми всі помремо, а плоди нашої праці залишаться. Давайте робити так, щоби не було соромно.

 І наостанок – бліц

 – Якби ти могла точно вирішити одну проблему в Україні, що би це було? 

– Мабуть, це дивна відповідь, але я би зайнялася акустичною екологією. Розрулила би проблему шуму в публічному просторі. Я переконана, що це дуже впливає на психіку, зводить з розуму, просто ми цього не помічаємо. Без цього гамору ми би стали адекватнішими, здоровішими, спокійнішими.

 – Які позитивні зміни за останні роки ти можеш виділити? 

– Мені здається, що у людей з’явилося більше натхнення. А ще – трішки easy в повітрі Києва. Ти можеш з будь-ким на вулиці перетерти між іншим. З’явилася якась нота розслабленості, мені здається.

А ще безвіз. Я вважаю це планетарним зсувом.

 – Назви людей в Україні, за якими варто стежити прямо зараз. 

– Наприклад, наші колеги з музичної агенції «Ухо». Скажу чесно: 70% того, що вони роблять, мені не заходить, я не в’їжджаю. Але ті решта 30% – вау! Мені подобається те, як вони мислять, як працюють, – це захоплює.

Крутий проект на рівні Києва – громадський простір і ресторан Urban Space 500. Це не про окремих людей, а про місце і спільноту. Про те, як нам в принципі сьогодні бути разом.

Ще мене нещодавно дуже вразило дещо в сфері біології та медицини. У Києві є така клініка Ilaya. Вони заробляють основні гроші на репродуктивних технологіях. Але паралельно у них є програма біотехреабілітації  воїнів АТО – вони буквально нарощують кісткові тканини і реабілітували вже 200 ветеранів. За усім цим стоїть команда крутих науковців зі Сходу України і хірург Володимир Оксимець. Він був військовим лікарем в Афганістані, потім працював у Донецьку, а після 2014 року переїхав до Києва і тепер творить ці дивовижні речі з кістками. Ось такими людьми я пишаюся.

 

 

 

 

Розмовляв Юрій Марченко

 

 

 

Джерело: Платформа

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s