Інна Костиря, керівника Палацу «Україна»: Як не полягти на культурній війні

18 вересня 2019 р.

Інна Костиря — доктор політичних наук, професор кафедри міжнародних відносин, проректор Київського національного Університету культури і мистецтв, заслужений працівник культури України. Також відома тим, що навесні 2014 року посiла пост гендиректора і художнього керівника Палацу «Україна».

 

Цього року Інна була однією з учасниць форуму YES — Ялтинської європейської стратегії, який проходив у столичному Мистецькому Арсеналі. Тема YES-2019 звучала так: Щастя зараз. Нові підходи для світу в кризі. В інтерв’ю Інна Костиря міркує про те, що таке щастя для українців, пояснює, чому державі складно еволюціонувати, не розвиваючи культуру, і розповідає, що необхідно міняти в культурній та освітній сферах України передусім.

Тема форуму YES цього року — щастя. Ви вважаєте, українці — щаслива нація?

Ми живемо в період, коли абсолютно все навколо нас змінюється. У нас новий президент — не зі світу політики, а зі світу культури. На парламентських виборах також обрали політичні сили, персон, які відомі саме в сфері культури, а не політики.

У нашій свідомості відбуваються зміни. Ми втомилися від корупції, хабарів, необхідності приймати якісь складні рішення. Ми хочемо розвиватися і бути щасливими людьми. Так, Україна ще досить бідна країна, але люди і справді хочуть щось змінювати.

Фото: Інна Костиря

З яких країн ви порадили б брати приклад?

Припустимо, Фінляндія, Швеція. Хоча очевидно, що для того, щоб перетворитися на успішну країну, потрібен час — це не відбувається швидко.

Уряд повинен зробити так, щоб люди були щасливими. На ньому лежить ця відповідальність — забезпечити краще життя, робочі місця, високі зарплати, добру освіту. Адже в сенсі різноманітних ресурсів у нас дуже багата країна. Але багато людей емігрує, тому що у нас немає відповідних умов, щоб жити щасливо.

Що ви реформували б у сфері освіти?

Як на мене, гімназії та ліцеї мають перейти на повну автономію, щоб у них була незалежність, свобода самостійно приймати рішення.
Сьогодні ми не просто отримуємо інформацію про світ, а можемо вивчати і пізнавати себе, свою культуру за допомогою різних інструментів. Міжкультурна комунікація — це не тільки про просування своїх цінностей за кордоном. Це ще й пошук цінностей, спільних з іншими культурами

Вищі навчальні заклади вже отримали цю автономію. Але тут постає інша проблема: багато ректорів, викладачі університетів просто не готові змінюватися. Вони працюють по-старому, як звикли, уникають нововведень і експериментів. Це погано.

Навіщо студенту, наприклад, вісім пар на день? Дві-три пари — це оптимально, більше не потрібно. У всьому світі вже давно популярна самоосвіта. Це дійсно тренд. Так, якийсь час студенти мають проводити в стінах навчального закладу. Але у них має бути можливість відвідувати й інші заходи: відкриті лекції, вільні школи, майстер-класи, дивитися вебінари тощо. Є маса можливостей, і, думаю, на це потрібно робити акцент у розвитку сфери вищої освіти в Україні.

Велика проблема — це відтік кадрів. Що з цим робити?

Українські виші справді готують фахівців на високому рівні, наприклад, наукові спеціальності. Однак випускники не завжди можуть реалізувати себе тут, в Україні, через брак робочих місць і низьку зарплату. Тому змушені виїжджати за кордон у пошуках кращих пропозицій.

Фото: Інна Костиря

Тому бізнес повинен тісно співпрацювати з вишами. Така колаборація — відмінна можливість для навчальних закладів і отримати інвестиції, і створювати щось нове, дійсно корисне і важливе.

Ще одна актуальна проблема — це наше історичне і культурне надбання. У Києві, наприклад, вже звичне явище, коли старовинні будівлі, пам’ятники архітектури стоять спустілими і непотрібними, просто розсипаються від часу. Чому так відбувається?

Все залежить від того, хто керує містом. Адже в різних містах ситуація різна. Не так давно я була в Харкові, і він приємно здивував мене. Там дуже гарні парки, на вулицях чисто, справно працюють комунальні служби, всюди порядок. Люди їздять на велосипедах, катаються на роликах, бігають вранці та ввечері, займаються спортом — це справжня спортивна столиця України. Місто має приємний вигляд, у нього є своя атмосфера.

Той же Львів — чудове туристичне місто, де також багато своїх особливостей.

Що стосується Києва, дійсно, багато культурних та історичних пам’яток у жалюгідному стані, будівлі руйнуються на очах. Потрібно щось робити з музеями, театрами та іншими культурними закладами. Подивіться на той же Національний художній музей на вулиці Грушевського — він потребує негайної реставрації. Будівля розташована в самісінькому центрі, в серці столиці, за квартал від уряду, недалеко від парламенту, в районі, куди постійно приїжджають туристи.

У такому ж жалюгідному стані був Одеський художній музей, і це намагалися виправити, запросивши на посаду директора відомого художника Олександра Ройтбурда. Однак виник конфлікт — облрада хотіла зняти Ройтбурда з посади.

Дуже важливо, щоб скрізь були професіонали. Я сподіваюся, що держава сьогодні зробить все, щоб люди були на своїх місцях, кожен займався своєю роботою, тим, чим справді повинен займатися. І що людей не звільнятимуть просто так, не розбираючись.

У нас дуже мало хороших менеджерів у культурній сфері, так само, як і в освітній. Щоб цю ситуацію поліпшити, ми повинні приділяти багато часу кадровій політиці.

Чому у нас мало таких менеджерів?

Думаю, вся справа в тому, що в Україні культурна сфера довгий час була не в пріоритеті. Ймовірно, цим займалися вже за залишковим принципом. А люди, які здобували освіту в галузі культури, частіше йшли в шоу-бізнес, наприклад. Але точно не горіли бажанням йти працювати в музеї чи театри. Хоча б тому, що там дуже низькі зарплати, непривабливі умови.

Фото: Наталя Кравчук

Якщо театр старий, розвалюється на очах, там давно нічого не оновлювалося… Якщо це все не в пріоритеті, то хто ж буде ходити в такі заклади?

Один із сучасних трендів — це переобладнання радянських непрацюючих заводів у культурні об’єкти. Останній приклад — Палац культури «Куренівка». Як вам такі експерименти?

Мистецький Арсенал, наприклад, завжди дуже популярний і має високу відвідуваність. Тут відбуваються події високого рівня, і культурні, і політичні: той же форум YES, модні покази. Попит є, людям цікаво.

Ще один приклад — Арт-завод Платформа, де проходить дуже багато заходів. Цей досвід свідчить, що люди готові їздити фактично на околицю Києва, щоб відвідати концерт або фестиваль. Чому б не зробити більше таких місць у центрі?

Знову таки повертаємося до проблеми відсутності кадрів — потрібні грамотні менеджери з досвідом роботи в культурній сфері, які знають, як модернізувати, як всім керувати. Яким самим цікаво працювати.

Звичайно, економічні показники країни дуже важливі. Але ж і без культури, так само, як і без освіти, ми глобально не зможемо нічого змінити в Україні. Тому що, про які великі зміни може йти мова, якщо люди не здатні почати з себе — кинути недопалок у смітник, а не на асфальт, або припаркуватися правильно, а не на пішохідному переході і не на тротуарі.

Думаю, що сьогодні, з приходом нової команди, яка єдина, ми повинні зробити справжній прорив у культурній та освітній сфері.

Фото: Інна Костиря

 

В одній з ваших колонок ви використали термін «культурна війна». Що це?

Є такий термін, як міжкультурна комунікація. Я б сказала, що це самодостатня реальність соціальної системи, де «інформація», «повідомлення» і «розуміння» виступають як одне ціле. Поширена проблема — це коли люди, які перебувають у межах однієї мовної культури, далеко не завжди розуміють один одного. Іноді — навіть у межах однієї сім’ї.

Сьогодні ми не просто отримуємо інформацію про світ, а можемо вивчати і пізнавати себе, свою культуру за допомогою різних інструментів. Міжкультурна комунікація — це не тільки про просування своїх цінностей за кордоном. Це ще й пошук цінностей, спільних з іншими культурами: мужність, честь, гідність, любов. Основна мета міжкультурної комунікації — на основі цих самих цінностей об’єднати представників різних народів і культур.

Культурна війна має протилежні цілі. Вона руйнує і знищує культурне різноманіття. Місце діалогу тут займає пропаганда, а за допомогою засобів масової інформації або, правильніше, комунікацій йде перекодування людей, нав’язуються цінності, зовсім не властиві тій чи іншій культурі. Погано, якщо в цій війні програють. Народна творчість каже: «Без роду, хоч з мосту та в воду».

Тому потрібно берегти і свій рід, і свої традиції, і свої цінності. І, звісно ж, свою культуру.

 

 

 

 

Джерело: НВ

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s