Наталія Жижченко, фронтвумен гурту «ONUKA»: Життя нас переломлює через таку призму, де все можливе

12 вересня 2019 р.

Через щільний гастрольний графік зустрітися сьогодні із фронтвумен “ONUKA” Натою Жижченко та її чоловіком, лідером гурту The Maneken, співвласником рекордингової компанії “Vidlik Records” Євгеном Філатовим – справа непроста. Завершилося перше турне української рок-групи до Китайської Народної Республіки, а не за горами – північно-американська траса: 11 жовтня – Нью-Йорк, 12 жовтня – Філадельфія, 18 жовтня – Чикаго і 19 жовтня – Торонто. Між ними – місяць, аби скорегувати поточні справи: проаналізувати продажі “Vidlik Records”, відіграти низку лайвів в Україні, закінчувати треки до майбутнього Женіного сольника (мініальбом) і, звісно, накопичувати матеріал для “ONUKA”. І ось усі разом – утрьох, навіть учотирьох. Бо Ната і Женя захопили із собою домашнього улюбленця, песика Піфа.

 

ЧОЛОВІК НЕ НА ПРИВ`ЯЗІ МЕНЕ ТРИМАЄ, А ВИТЯГУЄ НА РЯТІВНОМУ КАНАТІ З БЕЗОДНІ…

– На початку минулого грудня ви зробили однакові татуювання: дві руки тримають одну нитку. Це про що?

Ната: – Про нас. Це Женіне перше тату, у мене їх більше. Хоча кожне татуювання має власну історію та семіотику. Для мене це – не щось випадкове, а рендомне, прожите. Будь-яке тату спочатку виникає у мене в голові, а лише потім набивається. В даному разі – ця нитка тримає нас по життю. Хоча ми давно нанесли ті символи, але з часом ще більше цінуєш знак, піклуєшся, аби та ниточка не розірвалася – дурним словом чи незваженим вчинком. Як на мене, це не печатка в паспорті, а… на тобі. А це – найпотаємніший твій щоденник.

Євген: – Мені приємно знати: не важливо, на якій відстані ми знаходимося – у нас є нерозривний зв’язок. Втім, я не прихильник того, щоби вкладати якісь суперглибокі символи. Так, це красиво, але в цілому я не дуже люблю татуювання.

– У мене, взагалі, нема жодного…

Євген: І я точно так само до цього ставлюся. У мене теж не було, однак ця – НАША (з виразним голосовим акцентом – О.Р.), особлива.

– А як вона виглядає?

Євген (пожвавлено): – Ось так! (Ната підіграла, прихилившись оголеним плечем до плеча чоловіка – і я справді побачив єдину нитку. – О.Р.)

– Що саме в тім татуюванні ви разом робите: вишиваєте, гаптуєте, зшиваєте, в’яжете? Який у дії меседж?

Євген: Все життя! Й воно безперервно проходить – як ріка тече.

Ната: – За задумом, Женя тримає мене за нитку, а я щосили тримаюся знизу… Нам випала доля побачити чимало політичних деформацій і особистих депресій. Можна сказати, що саме Женя мене звідти витягнув, із глибоких депресивних станів. Читайте так: не на прив’язі мене чоловік тримає, а ніби витягує на рятівному канаті з бурхливої води, може, навіть із безодні. Для мене наше тату є візуалізацією такого моменту, така точка відліку, коли життя пішло на краще.

ЯК ЗАМІСТЬ «ТОМАТНИХ ЩЕЛЕП» НАРОДИЛАСЯ ONUKA…

– Нато, ви народились у сім’ї музикантів. Відомо, що ваш дідусь Олександр Шльончик був знаним майстром народних музичних інструментів, сопілкарем. Як він вас називав?

Ната: – Малеча.

– Чому тоді ви проект не “MALECHA” назвали? 

Ната: – Гарне запитання. Взагалі, я пам’ятаю, як саме на Подолі, на Волоській, де ми із Женею знімали нашу першу спільну квартиру, мені на думку спала назва – “ONUKA”. Адже я колекціоную слова. Завжди звертаю увагу на них, як вони лунають українською, російською, англійською… Колекціоную ідіоми. У мене їх цілий пул.

– І що з тієї колекції?

Ната: – Саме зі слів та словосполучень потім у мене народжуються пісні. Наприклад, фраза – “People shoot people, guns don’t shoot” (“Люди вбивають людей, зброя не стріляє”. – О.Р.) – мене просто порвала. Подумалося: треба зробити приспів… Незабаром виник антивоєнний маніфест “Guns Don’t Shoot”. Між іншим, дуже багато таких проекцій. Пам’ятаю, стояла я на Нижньому валу, на перехресті, чекаючи зелене світло, – і просто за кермом стала думати про слово “онука”, що воно значить у моєму житті. А ще – його можна транслітерувати англійською, тричі змінювати наголос, а від того воно повсякчас якогось іншого сенсу набуває. З яким наголосом не скажеш – “онука” живе власним життям.

– І ви його поставили in first line?

Ната: – Так. І коли ми з Женею та Лесею (художниця, дизайнерка з костюмів Леся Патока. – О.Р.) почали обговорювати ідеї проекту, я сказала свою: “ONUKA”.

– А яка програма-максимум була?

Ната: – Хоча б одну пісню в ротацію поставити. Якби тоді ми хоча б якийсь трек виклали на SoundCloud (світова онлайн-платформа для поширення відцифрованої звукової інформації. – О.Р.), і я побачила, що твір прослухало із десяток відвідувачів, – для мене то була гранична самореалізація. Уявляєте, в якому розібраному стані перебувала я? Відтоді сама назва “ONUKA” мене надихає, спрямовує й корегує.

– А як народилася нова група у концертному варіанті?

Ната: – Квапливо, похапцем. Надійшов запит від організаторів, щоб у них у концерті виступило deephouse-тріо “Tomato Jaws” (попередній музичний гурт з участю Наталії Жижченко, що діяв з 2002 по 2013 роки – О.Р.). Замовники ж наполягали, щоб то неодмінно були “Томатні щелепи”, але… зі скрипками. Тоді я зізналася, що команди більше нема. “Гаразд”, – погодилися організатори. – “A у тебе якась сольна програма є?” – “Так”, – відповіла я, хоча реально у нас було п’ять демок.

– “Тигри бережуть шкуру, самураї бережуть честь”, – повчає японське прислів’я?

Ната: – Звісно, але замовники не вгавали: “А ти можеш зі скрипками виступити?” Кажу: “Ні. Адже то будуть зовсім різні проекти… Та й неетично перед іншими учасниками”. Слухавки ми поклали, та запит залишився…

Я ДВІЧІ УВІЙШЛА В ОДНУ РІЧКУ…

– І що вирішили ви, відчувши отой попит?

Ната: – Чомусь я подумала, що слід зробити виступ із тріо бандуристів… Пам’ятаєте, у 2013-му році популярності набули відео, де бандуристи почали грати кавер-версії хітів модних команд типу британського дуету “Everything But The Girl” та Роберта Майлза… Ми з ними зв’язалися, а хтось із них – вчитель у школі, а хтось до Києва не може приїхати, хоча там гонорар оголосили правильний. І я запропонувала Жені в екстреному порядку зробити проект із духовими.

– Чому саме з духовими?

Ната: Та тому (сміється). А ось Женя без запитань мене підтримав, та ще й конкретизував: “Точно, тромбон і валторна!” На радощах я швидко знайшла на Facebook друга дитинства: із моїм старшим братом Олександром він навчався в музичній школі та жив на Воскресенці в будинку навпроти нашого, а зі мною ходив у ансамбль дитячо-юнацької музичної студії “Світанок”. Написала я йому – просто через секунду не лише відповів, а й зателефонував, хоча не чулися ми років п’ятнадцять.

– Він одразу погодився?

Ната: – Так. А ще знайшов двох колег: два тромбони і валторна – ми розписали партії, влаштували репетиції та зробили програму на сорок хвилин типу ді-джей-сет із записаними треками, живим вокалом та духовими інструментами. Це був перший виступ, за який ми отримали перший гонорар. Саме на ті кошти у жовтні 2013-го ми зняли свій перший кліп “Look”, який зрежисерував Женя. Насправді – демо-відео, в яке ми вклали всі кошти, а Новий рік зустріли не те що без подарунків, а й без святкових страв: я зварила тільки “мівіну”.

– Яким чином далі розширювався склад?

Ната: – Невдовзі ми зрозуміли, що до духових слід додати бандуру. Наша барабанщиця Марія Сорокіна палила якось у гуртожитку і знайшла потрібного музиканта, до всього ж – вродливого хлопця. І приходить Йова, Женя Йовенко, а він реально круто виглядає. Згодом з’ясувалося, що родом він із Чернігова, а в дитинстві бував у будинку моїх дідуся і бабусі. Але випадково я про те дізналася, бо про це тривалий час Йова боявся мені розказати, але якось зізнався нашій клавішниці – Дарині Серт.

– Ймовірно, він і грав у вас удома на бабусиній бандурі? Адже ваша бабуся – бандуристка Валентина Степанівна Шльончик була учасницею відомого чернігівського тріо бандуристок.

Ната: – Так, і я це усвідомила! До речі, у мене є перша фотографія із виступу, де в Батурині, на могилі Івана Мазепи, у смугастому светрику тримаю разом із дідусем ту легендарну бандуру. А друга світлина – мені також шість років, і то інший виступ у Батурині, де я грала на сопілці українську народну пісню “Ой, лопнув обруч”, а мені акомпанував на кобзі якийсь незнайомець. У 2014-му році з’ясувалося, що то був батько Жені Йовенка. Ну, як таке може бути?

– Дивіться вчення про каузально-синхронічну залежність Еріха Фромма…

Ната: – Напевне. Перший склад духовиків не зміг із нами гастролювати, бо вони виявилися учасниками оркестру Національної опери, з яким у нас не збігалися концерти. Їм знайшли заміну, і прийшов тромбоніст Сергій Кашин, знову-таки – із Чернігова. Дивлюсь я на нього і розумію: це та сама людина, яка навчалася із моїм старшим братом у Чернігівському музичному училищі. А ще – він грав у тому муніципальному духовому оркестрі, із яким я в дев’ять років, як солістка, зіграла на сопілці свій перший концерт.

– Пам’ятаєте, що грали?

Ната: – “Ватру” Володимира Матвійчука. А твір віртуозний – для сопілки з оркестром, надто складний для дитини, і півроку я вчила його із мамою. Той концерт у Чернігівському обласному музично-драматичному театрі був моїм першим стрибком у стратосферу. Тепер ми саме там граємо свої тури, а тому 17-річному тромбоністу Сергію Кашину, котрий акомпанував мені у складі оркестру “Ватру”, тепер 42, і грає він у проекті “ONUKA”. (Раптом – погляд на ситуацію збоку. – О.Р.) Це все не сумбурно виглядає?

– Аніскільки.

Ната: – Це все – семіотика, наука про знаки. Я дуже люблю помічати різні зв’язки. І це татуювання із ниткою.

*  *  *

– Свідомість людська – потужний перетворювач змістів. По-різному таку дію можна розглядати: і атемпоральне нанизування основ, і гра в бісер.

Ната: – Розумію… Тож через чверть століття я раптом повернулася до тієї закарпатської концертної п’єси для сопілки з оркестром, до “Ватри”. І коли ми мали спільне всеукраїнське турне із НАОНІ (Національний академічний оркестр народних інструментів . – О.Р.), захотілося, щоб тепер “ONUKA” зіграла той твір. І наш аранжувальник, цимбаліст Андрій Войчук зробив сучасний рок-переклад для духового оркестру. І в електронній програмі ми зробили слухачеві сюрприз: виконали “Ватру” виключно в акустичній версії, без електронного бекграунду, чим викликали по-дитячому бурхливу реакцію залу.

– Думаю, це було мило, бо війнуло ностальгією.

Ната: – Так, адже я двічі увійшла в одну й ту саму річку. Доти думалося, що більше ніколи я з таким оркестром не зіграю, але життя нас переломлює через таку призму, де все можливе.

Тобто?

Ната: – Реальне життя – така штука, що аж нереальна. І ти ніколи б так не придумав, як воно складеться саме собою.

– Коли повернутися до теми семіотики: а чи знаєте ви, що “ONUKA” (小奴) – це і назва одного дрібного японського містечка? Дослівно: “малеча”…

Ната: – Звичайно, неподалік японської АЕС Фукусіма, префектура Фукусіма, то така залізнична станція (小奴可駅, Онука-екі), через яку потяг ходить, здається, раз на тиждень. Онука така самотня, що мені дуже підходить… Між іншим, це була одна із причин, чому я схилилася до такої назви; бо проєкт безпосередньо стосується теми безпеки ядерної енергетики. А ось, що дослівно значить: “малеча”, – вперше чую!

– Ще пару фактів до вашої семіотичної колекції. Онука – то розповсюджене прізвище воїнів-айнів (від アイヌ/, аіну, “справжня людина”) – найдавнішого народу Японських островів, який жив колись повздовж гирла Амуру. Дівоче прізвище японської письменниці-феміністки першої третини минулого століття Окамото Каноко було… Онукі, саме ця літераторка тип “жінки, яка бореться за права і свободи” трансформувала в “сучасну дівчину” (моґа; або: モダンガール модан ґа:ру). Нарешті, у містечку Онука до вибуху на АЕС мешкав власник невеличкої книгарні та магазинчика японської кераміки Кадзухіро Онукі; тепер він – знаний екологіст у Токіо.

Ната: – Дякую за інформацію.

ВСЕ ЗАПУСТИЛОСЯ В ОДИН МОМЕНТ І НАМАГНІТИЛОСЯ ДОКУПИ…

– Женя, вашими клієнтками стали Ані Лорак, Тіна Кароль, Світлана Лобода, Наталя Могилевська, Іван Дорн. Те ж запитання: чому проєкт “ONUKA” не виник ні з ким із них?

Євген: – Так, у мене завжди якось домінували співачки… Все почалося ще раніше, аніж з’явився “The Maneken”… Можу сказати, що той проєкт виник на противагу домінуючій стилістиці у національному шоу-бізнесі, хотілося писати принципово іншу музику – англійською мовою. Коли зникли етнічні корені й стилістичні вподобання, з’явився “Манекен”.

– Джамала була першою артисткою з цієї плеяди?

Євген: Там, де я по суті контролював весь процес, – так.

– Як виник контакт?

Євген: – Якось я прийшов до відомого київського саунд-продюсера Євгена Ступки й кажу: “Жеко, слухай: мені потрібно бек-вокал записати, прям так гарно, як в Америці… Трійцю б африканок, які щільним тембром покладуть підспівки”. А він говорить: “Візьми Сусанну”. Я йому: “Хто така?”, а він: “Дівчинка така, до нас на студію ходить, коли треба рекламку підспівати”.Так я й познайомився з Сусанною, й вона наклала бек-вокали в моєму першому синглі “Time Is Gone”.

– Знаєте, яке у мене, Женю, враження: нібито Ані Лорак, Тіна Кароль, Світлана Лобода, Наталя Могилевська пройшли повз тому, що ви чекали Нату. Чи так це?

Євген: Не скажу, що це були прохідні артисти. До кожної роботи я ставився ретельно, з величезною відповідальністю. Не можна сказати, що це писалося просто так, на автоматі… Радше, з досвідом у сфері музичного ремесла я набув більше впевненості. Й у моїй уяві з’являлися по-справжньому фундаментальні ідеї, які захотілося втілити у життя. На момент, коли розвалилося тріо “Tomato Jaws” і Ната вже не займалася музикою, я відчув, що разом самостійно ми здатні створити таку річ, як “ONUKA”.

Ната (засидівшись): – Можна ремарочку додати?

– Треба.

Ната: – Збоку це виглядає, наче спланований проект, що роками Женя виношував. Не було такого! Не було й такого, що хтось сидів, думав – як воно називатиметься, яку музику грати й таке інше.

– А насправді як було?

Ната: – Коли закінчився проект “Tomato Jaws”, я була повністю фрустрованим музикантом: відсутня віра в себе, немає концертів, зникла професія, про кошти для існування – взагалі, не кажу. Саме Жені я завдячую всім. Головне – не в тому, що саме він став саунд-продюсером, аранжувальником, співавтором чи арт-директором “ONUKA”, а в тому, що повірив у мій потенціал, якого навіть я сама не вбачала в собі. А він – навпаки: як ота нитка на татуюванні, витягував мене із фрустрації.

– В якому стані ви перебували?

Ната: – Реально я закрилася від світу, у фізичному розумінні. У власній кімнаті я зачинялася і проливала гіркі сльози. Не знаю, звідки Женя брав сили, аби витягнути мене із розпуки, і повсякчас говорити: “Роби проєкт, роби проєкт”… Потім до нас долучилася художник та дизайнерка по костюмах Леся Патока, відома співпрацею та розробкою образів для багатьох зірок шоу-бізнесу. На пару вони на кухні мені промивали мозок, аби я починала сольний проект. Коли я в це знову не вірила, навіть бажала викинутися з вікна, – вони не втомлювалися повертати мене до життя. Крок за кроком: то ескізи костюмів покажуть, то якусь демку запишуть…

– І тоді все змінилося?

Ната: – Де там. Байдуже я сприймала інформацію про демку, але, коли друзі йшли, зачинялась у кімнаті, відкривала файл і під мінусовку починала наспівувати якісь пісні… Половина альбому вже була готова у 2013-му році – в моєму телефоні, щоправда, не українською, а мовою англійською.

– Але формат проєкту вже існував?

Ната: – Ні, у тім-то й справа: що це буде жива група з духовими інструментами, ні в кого й гадки не було. Попервах хотілося виступати не з живими музикантами, не з традиційним бендом… Все це наче проростало, брунькувалося, квітнуло. Завершеного продукту – від складу музикантів до сценічного віжуалу – ніхто з нас не уявляв.

Тоді в який спосіб ви рухалися до мети?

Ната: – Щось мені у снах снилося. Щось ми, кожен – окремо, нотували. І воно запустилося як маховик та в один момент намагнітилося докупи.

– Чому “ONUKA”?

Ната: – Це моя особиста історія. До цього проєкту підтягнулося буквально все, що було у моєму житті. І неймовірно те, що Женя в це повірив – до того, як усе відбулося. Це його найбільша заслуга в тому проєкті. Те, що він блискучий продюсер, – одна річ; інша – Женя глибоко вивчив можливості мого голосу, дізнався про мої музичні вподобання…

– Хіба він не діє, як типовий продюсер: ось трек – напиши текст, співай, а ми запишемо?

Ната: – Ні. Дуже щільно ми спілкуємося музично: він точно знає, який має бути звук, якою вибудувати композицію. Але… Існують треки, які ми переробляли по сорок разів, доки не збалансували наші погляди на конкретну пісню. Трапляються ситуації, коли Женя заперечує: на цю тему, ну, не може бути ця мелодія… “ONUKA” – це проект, де кожен навчився бачити кращий, найсильніший бік кожного з учасників, щоб потім моральне втілити в матеріальне.

– Хто ви тоді, Нато?

Ната: – Сучасний митець, який може дозволити собі робити все, що хоче. У мене – власна історія, артистично-артхаусна. На моє глибоке переконання, “ONUKA” склалася досить давно, але Женя допоміг їй із купи архівних матеріалів і комплексів вилізти, запакувати і публічно показати.

– ОК, якщо це не “проєкт”, то що?
Євген:
Гм-м-гм-м… І Джамала – артист, й “ONUKA” – артист.

– Хіба “ONUKA” – не група, до якої входять десять музикантів?
Ната:
– Тепер – одинадцять.
Євген: Ну, так, це – реалізація на сцені: хлопці беруть участь у концертах і записах, але рідше – у креативі. Фронтвумен й ідеолог “ONUKA” – одна.

– Нато, гречно дякую за такий бурхливий, а головне щирий спурт. Хіба я не попередив, що маю й каверзні запитання?

Ната: – Ніяким чином це мене не обурило (І справді чарівно усміхається, сидячи навпроти, мило пестить песика Піфа, п’є чай із бергамотом та лимоном. – О.Р.). Я стільки часу ось так тихо сиділа, що мені аж незвично стало… Наче в школі – сиджу і нічого не встигаю сказати.

– Перепрошую, хотілося б закінчити бесіду із темою та Женю відпустити…

Ната: – Звичайно. Перепрошую, що кількаразово переносилося інтерв’ю, бо після повернення до Києва, виявляється, нагромадилася купа невідкладних справ. Навіть зараз, за ноутбуком Женя комбінує кілька справ.

– Повірте, більшість речей, про які ви, Нато, розказували, – мені не просто відомі… Їх бачив я на власні очі на нашій студії Сергія Сметаніна, коли з нуля створювалась Катя Chillу. Її виступ на Единбурзькому етно-фестивалі свого часу став справжнім проривом у національному шоу-бізнесі.

Ната: – У свою чергу, зізнаюся: у дитинстві то була моя улюблена співачка.

*  *  *

– Ваші відповіді мені нагадали про тип мотивації замкненої системи як каузально-синхронічну залежність (причинно-наслідкову), описану Еріхом Фроммом…

Євген: Угу…
Ната: – Так…

– …У певних емоційних станах ми пов’язуємо одне одного несвідомими вчинками.

Євген: Напевно…
Ната: – Схоже, що так…

– Знаєте, тепер ви мені уявляєтеся двома кольорами, які при змішуванні дають оригінальний відтінок. Спливали у вас подібні відчуття?

Євген: Можливо, цей відтінок – і є наша нитка…

 

 

 

 

 

Розмовляв Олександр Рудяченко. Київ
Фото надані “Don’tstop Agency” – PR-службою груп “ONUKA” та “The Maneken”

 

 

 

 

Джерело: Укрінформ

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", "Onuka"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s