Віталій Ляска, редактор Локальної історії: Ми втрачаємо українськість Закерзоння

15 вересня 2019 р.

Добре, що третє покоління переселенців з Закерзоння почало ним активно цікавитися.

Головний редактор місячника «Локальна історія» Віталій Ляска перед презентацією видання в Києві розповідає про головні напрямки зацікавлень журналу.

Чи вся редакція «Локальної історії» базується у Львові?

Так. У порівнянні з журналами всеукраїнського рівня вона не така велика: фактично це двоє істориків, один з яких я, двоє журналісток і літературний і більд-редактор. Між нами відразу виникла певна синергія, але оскільки в нас два табори – історики й журналісти, то мають місце постійні суперечки. Історики відстоюють науковість чи ненауковість певних речей, журналісти намагаються простішими словами пояснювати, покращувати подачу тексту. Основне завдання редакції – генерування ідей, а вже коло авторів ми собі підбираємо ширше, працюємо з багатьма науковцями й журналістами. У нас немає істориків, які б нам писали постійно. У кожного з них є власні наукові зацікавлення, за рамки яких вони не хочуть виходити: закриті у своїх кабінетах, пишуть для себе та для своїх колег. Я сам у сфері інтересів, як академічний історик, «сиджу» в глибокому Середньовіччі. Вважаю, що мої наукові статті, які є непоганими, прочитало максимум 280 людей. Натомість завдяки журналу ми можемо достукатися до набагато більшої кількості осіб і, що важливо – піднімати актуальні теми.

Задум журналу виник давно. Ми стартували в жовтні 2018 року, хоча перший номер був готовий уже в травні, що в принципі добре, бо був час на осмислення. З кінця 2013-го в нас існував проект, який мав рятівничу місію. З 2009 року знімали документальні фільми, основою яких стала жива історія: «Золотий вересень», Карпатська Україна «Хроніки Срібної Землі». Ми виросли з усної історії, зі збору візуальних джерел. Цей проект триває, він просто розділився на кілька напрямів. Один із них – польові експедиції: за цей час ми об’їздили близько 1700 населених пунктів у Галичині й на Волині, окремо акцентуємо увагу на Закерзонні, але туди не їздимо, а відвідуємо людей, які там народилися та були депортовані. Для них розробили опитувальник, і вони становлять окрему групу: записано понад 200 свідчень про те, як жилося до виселення, як відбувався процес депортації, адаптація в УРСР.

Чому Ви особисто цікавитеся Закерзонням?

Довгий час я займався проблематикою русько-польського пограниччя в середньовічну княжу добу. З кінця студентських років дуже чітко зрозумів тенденцію. Коли ми говоримо про руський кордон, то він пролягав майже по Віслі, до Сандомєжа. Між Сандомєжом і крайнім Сутейськом (Сутейськ, або Сутійськ – історичне руське містечко на захід від Замостя, нині с. Сонсядка – Ред.) було кільканадцять кілометрів нічийних земель, а поляки трактують усю територію до Західного Бугу виключно як свою. Гадаю, нерідко проблемою українських істориків є те, що вони підходять до оцінювання певних явищ через призму питання державного кордону. Деякі історики чи археологи працюють на польські гранти, і це теж стримуючий чинник в інтерпретації всього, що стосується етнокультурності. Умовно кажучи, легше працювати над темою «система заселення в басейні річки Вишня, десь до Сяну», ніж говорити про руське населення Перемиської землі в ХІ–ХІІІ ст.

Тому моє особисте амбіційне бажання – показувати, що територія на захід від сучасної лінії кордону була заселена східними слов’янами, а пізніше тут утворився український етнос. Теперішній інтерес до подій минулого століття формується через призму системних руйнувань українських могил у Грушовичах, Пикуличах, Верхраті. Особисто мене це відверто розізлило. Ми маємо ще один волонтерський проект на Львівщині під назвою «Незнаному воякови»: відновлюємо військові меморіали. Копаємо траншеї, заливаємо бетон, робимо опалубки, ставимо хрести. Тобто допомагаємо своїми силами й не заважаємо полякам дбати про їхню спадщину, а європейська християнська Польща робить просто несусвітні речі. Можливо, це маргінали, а може, й ні. Звідси й інтерес до Закерзоння, бо ми втрачаємо його українськість, і добре, що третє покоління переселенців почало ним активно цікавитися. У комплексі це дає спільне посилення інтересу, яке ми хочемо теж підтримати. Намагаємося працювати з «Вирієм» (товариство зі Львова, яке займається історичною спадщиною Любачівщини – Ред.), в товаристві «Надсяння» з’явилися молоді люди, «Молода Лемківщина». Мій інтерес до Закерзоння знаходиться у двох площинах: науковій і суспільній. У журналі тема польсько-українських стосунків є більш вигідною й багатшою, ніж українсько-російських.

Мені дуже сподобався номер про Закарпаття та Пряшівщину, які є, власне, продовженням Закерзоння. Знання, які Ви викладаєте, схожі на мозаїку.

Ми радо співпрацюємо в цьому напрямку з репортажистом Антоном Семиженком, який нам зробив кілька матеріалів із Пряшівщини. Антон зараз стажується в Румунії, тож сподіваюся, матимемо репортаж і з Мармарощини. Також у мене є думка написати окремо про Холмщину, яка в темі Закерзоння просідає порівняно з Надсянням, через те що там була інша ситуація, пов’язана з релігійним чинником (православ’я). Тому тим паче про це треба говорити.

В одному з новіших номерів є матеріал про Олешки на Херсонщині. Це ментальний стрибок чи бажання просвітити на інші теми власного читача?

Перший номер у нас був «галицький». Ми шукали авторів, передусім зі Львова, які б нормально орієнтувалися в темі. Другий і третій номери вже не були «галицькі», але відгуки звучали такі: мовляв, вчергове галичани хочуть показати свою візію історії України. Зробили «закарпатський» номер, хоча це теж захід, максимально залучили закарпатських авторів. Серйозний віраж на всеукраїнський рівень зробили «кримським» номером: про депортацію кримських татар, інтерв’ю з Мустафою Джемілєвим. Натомість червневий номер я називаю «південно-східним»: у ньому містяться репортажі з Олешок і Бахмута на Донеччині. Зараз виглядає так, що більшість авторів у нас із Києва.

Назва журналу така, що може бути застосована до будь-якої точки України…

Саме так. Від початку в дискусіях, які точилися навколо назви, я чув звинувачення, що, мовляв, «локальна» означає «галицька». Натомість локальну історію ми можемо насправді розглядати в кількох вимірах. Приміром, історія людини, відомої чи невідомої. Історія конкретної локації – покинутий костел під Перемишлянами чи місцезнаходження Олешківської Січі. Це формат висвітлення історії знизу, який не має чіткого регіонального окреслення. Спершу цього не розуміли, а тепер я бачу, що ми свою нішу займаємо серйозно. На жаль чи на щастя, конкурентів у нас практично немає, якщо говорити про друковану продукцію. Ціна досить висока – більша за середню на інші тижневики вдвічі-втричі. Ми робимо ставку на якість контенту та паперу.

Важливою складовою є репортажі, які обходяться найдорожче. Одна справа замовити статтю в історика, а інша – зробити історичний репортаж, знайти автора, який знає історію і при цьому доступно пише. На щастя, в Україні на сьогодні я бачу 6–7 репортажистів, які нам дуже пасують. Ми завжди в пошуку нових тем і людей. Шукаємо постійний баланс між журналістикою та історією, аби не відчувалося переобтяження фактами й датами, але щоб вони були вірні. З певними побоюваннями очікували на репортаж Антона Семиженка про реоптантів на Словаччині (переселені з Пряшівщини на Волинь у 1947 році південні лемки, котрим дозволено повернутися до Чехословаччини в 1960–1970 роках, та їхні нащадки – Ред.), оскільки я читав його попередні статті й розумів, у якому ключі він може написати і що треба дотримуватися історичної об’єктивності. На щастя, Антон перейнявся цією темою та добре її дослідив.

Які новітні можливості використовує «Локальна історія»?

Новий напрям – це відео, власний відеопродакшн. Я на цю тему спілкувався із Сергієм Єкельчиком (дослідник історії пам’яті, голова Асоціації україністів Канади – Ред.), і ми собі поставили питання, на яке не змогли відповісти, – наскільки Донбас міг укорінитися у свідомості людини в плані ментальності, мови. У зв’язку з такими роздумами цікаво, як це відбувалося з переселеними на Схід і Південь у 1951 році бойками. Ми були б вдячні автору, який взявся б за глобальний репортаж на таку тему.

Липневий номер присвячений польсько-українському конфлікту?

Так, виходять два ґрунтовні інтерв’ю – з Тімоті Снайдером та Іваном Патриляком, репортажі з сіл, які найбільше постраждали під час Волинської трагедії, – як українського, так і польського. Історики показують, що певні аспекти цього конфлікту сягають 100 років до його початку, наприклад, російська політика на Волині, діяльність чорносотенців тощо. Натомість один із репортажів написаний з позиції поляка, який приїздить до Павлівки-Порицька, а інший – з українського села під Луцьком.

Фото надано редакцією журналу «Локальні історії»

 

 

 

 

Розмовляв Роман Кабачій

 

 

 

 

Джерело: Наше слово

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s