Богдан Струтинський, гендиректор-художній керівник Національної оперети: Для одного з мюзиклів купували справжній французький ріжок, бо так прописано в ліцензійній угоді

7 вересня 2019 р.

Ви давно були у опереті? А на мюзикл давно ходили? А чи знаєте ви, що ці два походи можна легко об’єднати? 15 вересня Київський національний академічний театр оперети відкриває сезон, і саме під його дахом на вас чекатиме ціле розмаїття музичних жанрів. Крім основного – оперети, в репертуарі є опера, мюзикл, музично-драматичні вистави, опери-буфа, зингшпіль та купа експериментальної музики.

Про нову якість свого театру Укрінформу розповів його керівник, народний артист України, голова НСТДУ Богдан Струтинський.

 

ЖАНРУ ОПЕРЕТИ В УКРАЇНІ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 85 РОКІВ

– Пане Богдане, ми зустрілися з вами напередодні відкриття 85-го театрального сезону. Чи відрізняється підготовка до ювілейного сезону від підготовки до звичайного?

– Кожен сезон для нас є надзвичайно відповідальним. Ми плануємо багато роботи і наша результативність вимірюється тим, чи вдалося це реалізувати.

Якщо говорити про ювілейний сезон, то звичайно ми хвилюємося, оскільки це не лише наш ювілей як театру, це – самому жанру оперети в Україні виповнюється 85 років. До того ж, жанр сьогодні суттєво трансформується.

Якщо ми, наприклад, зараз запитаємо у людей: а що таке оперета? То виявиться, що дуже багато хто не знає! Знають оперу, а оперету уявляють собі, як повелося з радянських часів – хтось щось співає диким голосом (сміється).

Ми ж будуємо свій надзвичайно потужний і якісний театр, як сучасний музичний бутік, в якому є різні музичні жанри.

Зараз маємо вже 5 сцен і кожна з них – зі своїм характером. Ми наповнюємо їх різними проектами і, відповідно, різним глядачем. Буває, людина, яка приходить в оперету, каже: слухайте, а чого це у вас, наприклад, йде Бах чи Астор П’яццола? Я кажу: а чому вони не можуть у нас іти?

Тобто люди стереотипно звикли мислити, що оперета – це виключно жанр оперети. Але ми вийшли далеко за рамки самого жанру: в нас у театрі на сьогодні – це ще й опера, мюзикл, музично-драматичні вистави, опери-буфа (італійська жартівлива опера – ред.), зингшпіль (форма музичної вистави, в якій поєднуються спів і діалоги – ред.), а також дуже багато барокової чи експериментальної музики.

ПЕРША ОПЕРЕТА БУЛА НАПИСАНА ЯК ПРОТЕСТ ОПЕРІ Й ВИСМІЮВАЛА ЗАШКАРУБЛІСТЬ ОПЕРИ

– Якщо заглибитися у відмінності між жанрами музичного театрального мистецтва, то чим насамперед оперета відрізняється від опери чи музично-драматичної вистави?

– Прийдіть у театр – побачите! (сміється). Зрозуміло, відмінностей дуже багато. Самому жанру скоро буде 160 років, його засновник Жак Оффенбах написав свою першу оперету, як протест опері – так він висміював її зашкарублість.

Тоді оперета була свіжою кров’ю, «неслухняним дівчиськом», яке всіх розбурхувало. Вона була схожа на швидку «агітку» чи «ролик»: щось сталося вдень, а на вечір вже зробили оперету на злободенну тему. Тобто, це дуже демократичний жанр.

Якщо ми візьмемо відмінності, то, звичайно, це – куплетна форма та поєднання в одній виставі хору, музики, драматичної гри і хореографії. Обов’язковий елемент оперети – танець, в опері можуть бути використані лише елементи балетної хореографії.

Оперета є музичним комедійним твором. Опера – це музично-драматичний твір, в якому дія розвивається як трагедія чи драма.

В опереті вокальне виконання поєднується зі звичайною промовою. В опері вокал може бути доповнений – речитативом.

У порівнянні з оперетою, опера має більш складну композицію, але не має синергії жанрів.

Різниця з мюзиклом у тому, що це – зовсім інша музика як стилістично, так і в аранжуванні та подачі.

Якщо візьмемо першу і другу хвилю розвитку мюзиклу, то відмінність – ще й у драматичному тексті: в мюзиклах Ллойда Веббера, які стали початком зародження сучасного мюзиклу, немає драматичних текстів, весь сюжет ведеться тільки через музику і хореографію.

Але я думаю, що ці відмінності не є чимось важливим, важливо те, наскільки якісний товар, наскільки він актуальний і привабливий для українського глядача. Тому, ми стараємося в цьому плані не зупинятися.

– Ви сказали, що театр оперети працює на 5 сценах, хочу уточнити, де саме вони знаходяться?

– Це – головна сцена Київського національного театру оперети на 793 місця. Я хотів би проанонсувати, що 5 грудня у нас там відбудеться прем’єра «Баядери» Імре Кальмана, ми вже отримали дозвіл від Івони Кальман, його дочки. Це буде величезний проект, яким я дуже пишаюся.

Далі – це наш «Театр у фойє» – салонний театр в одному з фойє, де люди сидять за столиками при свічках, там грається Оффенбах, Доніцетті, Бах, Моцарт, тобто музика зовсім іншого характеру. Ця сцена дуже популярна, квитки практично неможливо знайти і це нас дуже радує.

– Там обмежена кількість глядачів?

– Так. Лише 90 місць. Далі – ми вже рік як відкрили нашу молоду сцену «Stage_Lab». Це експериментальний майданчик для молодих режисерів і драматургів. Там ми граємо моновистави, або вистави різних жанрів камерного формату, максимум на декілька людей.

Зараз на цій сцені у нас грається авторська моновистава «Георг Отс», «Акомпаніатор» Марселя Мітуа, потім буде Френк Сінатра.

Також на «Stage_Lab» ми поставили екзистенційну романтичну комедію «# На краю світу».

Тобто, ми створили лабораторію для молодих акторів, режисерів, які хочуть себе реалізувати – вони працюють у нас на головній сцені й хочуть спробувати ще щось, побачити себе в іншій якості.

Вистави на цій сцені проходять паралельно з виставами на головній. Починаються з різницею у півгодини – на головній о 19.00, на «Stage_Lab» о 19.30. У нас дуже хороша звукоізоляція, що дозволяє грати дві вистави одночасно.

Далі ми маємо «Сцену 77» – це сцена під дахом на 100-120 місць.

– Чому саме «77»?

– До неї ведуть 77 сходинок (сміється). Це дуже сучасна сцена, щоб ви зрозуміли: там надзвичайно хороше і світлове, й музичне, і шумове обладнання, щоб було чутно кожен подих і видно кожен рух.

Ми відкривали її кардинально експериментальною роботою молодої режисерки Влади Білозоренко за повістю української письменниці Марії Матіос – це було перше прочитання «Москалиці».

Зараз граємо там «Любовний монолог» за мотивами п’єси Маркеса на музику Астора П’яццолли, де виступає наша солістка Ася Середа-Голдун.

В кінці сезону ми зробили на Сцені «77» проект «Розмова, якої не було» – молодий театральний режисер Ігор Ніколаєв присвятив постановку університетському товаришу Олександру Терехову, чиє життя передчасно обірвалося.

А в лютому цього року відбулась прем’єра ексцентричної трагікомедії «Оркестр» за Жаном Ануя про життя і стосунки в жіночому оркестрі. За провокаційним задумом режисерки Анни Горянської всі жіночі ролі там виконують чоловіки.

Наша 5 сцена – це «АРТ-Центр ім. Івана Козловського» Національного академічного театру оперети, який розташований в самому центрі Києва на вул. Хрещатик, 50-Б.

Це сучасний центр, на сцені якого відбуваються різноманітні мистецькі події: драматичні та музичні вистави, концерти класичної та сучасної музики, творчі вечори та зустрічі з відомими митцями, реалізуються міжнародні арт-проекти та виставки.

НАША НАДЗАДАЧА БУЛА СТВОРИТИ РИНОК МАЛЕНЬКИХ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНИХ ТЕАТРІВ

– І весь цей величезний мистецький мікс зведено під дахом театру оперети? У вас прямо холдинг з різними напрямками вийшов!

– Саме так. І у нас є спеціальні люди, які ведуть і розвивають ці напрямки, як окремі бренди.

Нас цікавить не стара форма: «я працюю в театрі, я все знаю, я артист, не чіпайте мене». Ні! Ми повинні бути демократичними і не боятися переступати бар’єри. Мало того, чим більше ставиш собі викликів – тим більше ростеш!

Наша надзадача була створити ринок маленьких експериментальних театрів. Ми досягли цього, і дуже успішні в цьому плані.

– Якщо говорити про визначальний показник успішності – заповнені зали, то чи збільшилася зараз кількість глядачів. І чи змінився за останні роки ваш глядач?

– В опереті завжди аншлаги. Це і є відповідь на ваше запитання.

А глядач справді змінюється. Зрозуміло, ми зберегли традиційного глядача, який вірний нашому театру і любить жанр оперети. Але й отримали якісного молодого глядача, який пішов на мюзикл.

Ми починали з першої й другої хвилі мюзиклів, наприклад, з постановки «Моя чарівна леді» Фредеріка Лоу. А потім захотіли піти в ліцензійні мюзикли і отримали з Бродвею дозвіл на постановку мюзиклу «Цілуй мене, Кет! або Приборкання норовливої» Коула Портера, і поставили його в 2013 році. Він і досі успішно йде і навіть гастролює, а це великий успіх.

Далі – ми поставили мюзикл «Бал у Савойї» Пола Абрахама. Потім отримали дозвіл на постановку «Sugar, або В джазі тільки дівчата».

Одна з наших найновіших робіт – це мюзикл «Сімейка Аддамсів», який поставила у нас литовська команда, вийшло дуже класно. Режисер-постановник – доволі популярний молодий литовський режисер Кестутіс Стасіс Якштас. Також їхні сценограф, художник по світлу, балетмейстер. Я бачив цей мюзикл у Литві, ми з Каунаським державним драматичним театром працюємо дуже давно, постійно їздимо туди на гастролі, робимо спільні проекти.

А на лютий у нас запланована прем’єра мюзиклу «Портрет Доріана Грея». Ми вже отримали дозвіл, хоча там були досить складні технічні умови.

– Наскільки дорого поставити мюзикл? Це дорожче, ніж будь-яку іншу музичну виставу?

– Беріть записник, ставте дві крапки – і я диктуватиму до ранку (сміється). По-перше, ми не можемо собі дозволити ліцензійні мюзикли, бо Україну не розглядають на світовому ринку мюзиклу, як гравця.

Я, наприклад, не можу чотири роки отримати ліцензію на «Les Misérables» або «Знедолені» Клода-Мішеля Шонберга. Права знаходяться у Кемерона Макінтоша, який заробив на ньому разом з кіно 860 мільйонів фунтів стерлінгів, і йому український ринок просто не цікавий! Коли ми показуємо наш дохід, який очікуємо, це для них копійки і вони не хочуть нас навіть розглядати!

А друге, це, власне, сама вартість. Наприклад, щоб отримати ліцензію на постановки Ендрю Ллойда Веббера, ми маємо сплатити більше, ніж 200 тисяч євро за ліцензію на три роки. Зрозуміло, що нереально.

У нас є бродвейський мюзикл «Скрипаль на даху» Джеррі Бока, права на який ми чекали п’ять років! Тому що вони хотіли отримати спочатку 30 тисяч євро. Переговори тривали дуже довгий час, і лише два роки тому, коли ми вступили до асоціації «Opera Europa», завдяки її директору Ніколасу Пейну ми отримали цю ліцензію.

НАШ ГЛЯДАЧ ЗВИК ДО РЕПЕРТУАРНОГО ТЕАТРУ. МАКСИМУМ МИ ПРОДАВАЛИ ЧОТИРИ ВИСТАВИ ПІДРЯД

– Крім складнощів з отриманням ліцензії чи існують ще якісь вимоги до постановки мюзиклу? Можливо, технічних параметрів треба дотриматися?

– Так, ці вимоги є. І на сьогодні в Україні немає жодного сценічного майданчика (в тому числі й наша сцена поки що не підпадає під ці стандарти), де б можна було поставити довгограючий мюзикл за блочною системою.

Якщо ми згадаємо зараз відомий американський мюзикл «Анастасія» на лібрето Терренса Макнеллі, то уявіть, там по сцені їде потяг! Тобто, будується спеціальна декорація, яка не демонтується, бо вистава грається щоденно.

Психологія ж нашого українського глядача ще не готова до такого. Максимум, ми продавали чотири вистави підряд. І то в активні місяці.

Наш глядач звик до репертуарного театру: ми сьогодні граємо одну виставу, після вистави демонтуємо декорації й граємо іншу. А в грудні, то взагалі, три різні вистави в день на одній сцені – дві казки і вечірня вистава.

А щодо того, чи складно виконати технічні вимоги, то я вам скажу, що на деякі мюзикли доводиться купувати спеціальне обладнання. Наприклад, докуповували рок-інструменти для симфонічного оркестру. А от для «Цілуй мене, Кет!» купували справжній французький ріжок, який зараз не використовується ніде. Але його треба було знайти, тому що лише він передає шекспірівську епоху – це був тоді головний інструмент. І він прописаний в ліцензійній угоді.

До речі, ліцензію можуть не дати, якщо в театрі не буде достатньо великого мікрофонного фонду. Все має бути високоякісне й естетичне.

Тому мюзикл – це дуже дороге задоволення. Але, оскільки ми маємо мету, щоб наш театр технічно відповідав усім вимогам, то максимально робимо все для цього. Вже зробили реконструкцію звуку і світла, на сьогодні у нас все в цифрі. Ми єдиний театр у державі, який має такий якісний і надзвичайно потужний пульт. Кращий, можливо, є лише на найбільшому музичному фестивалі України «Atlas Weekend», чи в Леді Гаги (сміється).

– У вас же в театрі й джазові фестивалі проходять?

– Якщо ми вже почали про це говорити, то це ще одна складова Національної оперети. У нас є два потужних фестивалі. Міжнародний музичний фестиваль «О-Fest», якому вже 7 років. Зазвичай він відбувається в Бучі й на Співочому полі в Києві, але цього року ми спробували його зробити біля Арки Дружби народів. Були представники з 15 країн.

А також величезний Міжнародний мистецький фестиваль «Carpathian Space» у Івано-Франківську, де цього року було 22 локації, або спейси, і понад 20 країн. Там лише самих учасників понад дві тисячі – такий от масштаб.

Мистецтво є універсальною мовою та ефективним засобом комунікації, тому ми не обмежуємося, що ми от лише академічний театр і все. Ми мислимо широко.

МИ Є НАЙМЕНШИМ ТЕАТРОМ СЕРЕД УСІХ НАЦІОНАЛЬНИХ ТЕАТРІВ В УКРАЇНІ

– У вас великий творчий колектив?

– Ми є найменшим театром серед усіх національних театрів в Україні. Коли у 2009 році ми отримали статус національного, то наші штатні одиниці не були, на жаль, приведені до норм, тому, нам, звичайно, не вистачає людей. Але ми не збираємося зупинятися, чи сидіти йі бідкатись. У нас масштабні якісні проекти і величезне бажання їх робити.

Зараз все, що ми заробляємо, наприклад, з квитків – витрачаємо на зарплату позаштатних працівників, оскільки додатково добираємо 70 людей до нашого штату. Якби держава нам покрила ці 70 одиниць, то звичайно, ми б могли зробити ще більше цікавих проектів.

– Це представники технічних професій?

– Ні, не лише. В основному технічний склад, але є й художні спеціальності, наприклад, люди, які працюють у виробничих цехах бутафорії, реквізиту. Також добираємо диригентів.

Можна сказати, що у нас кілька окремих великих колективів: оркестровий, далі – хор, тобто, артисти, які на сьогодні формують трупи, це – артисти-вокалісти і артисти мюзиклу та драми, і, зрозуміло, це ще балет.

І всі оці колективи, кожен зі своєю психологією, ти мусиш звести в один великий і якісно збалансований колектив. Тому, на жаль, ми на сьогодні маємо певні потреби й певні проблеми в цьому напрямку.

Я страшенно не люблю слово «проблеми», бо вважаю, що якщо про це говорити, то ніби наближати їх. А режисери трішки забобонні люди (сміється).

– Костюми і декорації – це питома витратна частина у бюджеті театру?

– Саме через оздоблення сцени, костюми та декорації – оперета, як і опера, дуже витратний жанр. Звичайно, є напрямки авангардного театру, де до декорацій простіше ставлення. Але, якщо подивитися сучасну оперу в Гранд-опера у Парижі, то я вам скажу, що іноді вона ще дорожча, ніж класична! Там лише технічне оснащення сцени коштує понад 300 тисяч євро.

Звичайно, ми можемо поставити критичний фонд бідного театру, зробити якусь авангардну річ, а потім сказати: «Вау!». І такі невеликі вистави у нас все ж є.

Але, якщо ми хочемо створити справді шоу, то маємо розуміти, що мислення сучасних українських глядачів, особливо молоді, вже зовсім інше. Вони побачили багато чого в YouTube, і якщо вже приходять до театру – то їм не можна показати щось недороблене, недоспіване чи недошите! Це не викличе у них любов і цим не можна виховати.

А ми хочемо, щоб глядач прийшов, захопився і став нашим.

У вас є дитячий репертуар?

– Є і дуже цікавий. Раніше у нас було сім дитячих проектів, зараз постійно діючих лише п’ять.

Як правило, ми граємо їх або на канікулах, або в неділю о 12.00 годині. А ще у нас є дуже цікавий проект, який називається «Вихідний з оперетою». Ми туди продаємо лише 40 квитків на один раз. Раніше він додавався до дитячої казки: після завершення вистави батьки з дітьми залишалися і мали півгодини майстер-класу і півгодини – дитячий квест по театру. Кожного разу – за різним сценарієм.

Зараз ми вже цю послугу продаємо окремо, зазвичай на вихідних.

https://static.ukrinform.com/photos/2019_09/1567770321-968.jpg?0.9244920098337457

ЗАМИСЛЮЄМОСЯ НАД ПРОЕКТОМ, ЯКИЙ БИ БУВ СУТО ТІНЕЙДЖЕРСЬКИМ

– Чи є репертуар для підлітків? Бо між дітьми і дорослими є саме ця вибаглива категорія, і її треба теж залучати до світу прекрасного.

– Треба. І ми це робимо. Наприклад, у нас є вистава «# На краю світу», написана норвезьким драматургом про двох підлітків, які познайомилися в Інтернеті й вигадали собі історію, що мають покінчити своє життя самогубством. Це продукт, написаний про підлітків і для підлітків. І вони із задоволенням ідуть на нього.

Зараз ми замислюємося над проектом, який би був суто тінейджерським. Свого часу ми вже створили подібний проект з французьким балетмейстером Браїмом Бушелагемом «Переміщення/Motion», де зібрали 20 хіп-хоперів з України.

Хочемо повернути цей проект до репертуару.

Тоді він пройшов у рамках фестивалю французької культури «Французька весна в Україні». Звичайно, це дороге задоволення, тому що сам балетмейстер бере участь в ньому. Уявляєте, людина приїхала з Парижа – гонорар, житло. Це тягне великі видатки. Але намір у нас є.

– Чи є зараз узгоджена робота між закладами культури і закладами освіти, коли б школярів, наприклад, централізовано водили на вистави, як колись нас?

– Останні 4 роки рішенням Міносвіти заборонено дітей знімати з уроків і вести до театру. Такої функції зараз немає, і це велика проблема.

Свого часу я звертався до міністра освіти і ми навіть обговорювали програму, яку я хотів назвати «Урок театру».

Подібне я бачив у Палермо: там кожного дня об 11 годині біля входу до театру збиралася купа дітей. Я поцікавився і виявилося, що у театрі проходить двогодинний урок: 1 годину 45 хвилин діти дивляться виставу, а потім їм розповідають про театр і дають поспілкуватися з акторами. І кожен театр має створити таку виставу в двох сезонах.

У них це фінансується муніципалітетом – театрам виділяються цільові кошти на урок, який у них називається «Урок мистецтва».

Ми тоді зустрілися кілька разів у Міністерстві освіти, дали свої пропозиції, потім якась наукова рада почала засідати. Засідає й досі. А далі у мене закінчилося терпіння, бо я маю багато власної роботи. Хоча, у міністерстві було багато професійних людей, і сама Лілія Гриневич – це людина, яка розуміється і хоче змінювати країну, але, напевно, не до всього доходять руки.

Я повернуся до цього питання, однозначно. Вже по лінії Національної спілки театральних діячів, навіть написав листа – офіційне звернення з викладенням пропозицій.

Колись Бісмарк сказав дуже гарну річ, що якщо ми не будемо будувати школи, будемо будувати тюрми. Школа – це не просто приміщення, це – контент, який вкладається в дитину і наповнює її. Так само і театр.

ВПРОДОВЖ БАГАТЬОХ РОКІВ ГОВОРИЛИ, ЩО ДЕРЖАВІ ПОТРІБЕН ТЕАТРАЛЬНИЙ ОСКАР, А НАША КОМАНДА ВЗЯЛА І ЗРОБИЛА ЙОГО

– Цієї осені вже вдруге пройде український «театральний Оскар» – Всеукраїнський театральний Фестиваль-Премія «ГРА» («GRA»), заснований Спілкою театральних діячів України. Скільки театрів подало заявки, кого відібрали, взагалі, як народилася ідея такої премії?

– Премія «GRA» – це Great Real Art – велике справжнє мистецтво. Впродовж всіх років незалежності всі постійно говорили, що державі потрібен театральний Оскар. Всі просто говорили – і лише наша команда взяла й зробила.

Ми цілковито здійснили цей проект по лінії Національної спілки театральних діячів України – від ідеї до фінальної реалізації.

У нас є команда небайдужих людей, які хочуть щось змінювати на краще – сіли, зробили мозковий штурм і написали положення.

Ця премія має дуже складну структуру: є перший етап – це відбір заявок. Цього року ми вже мали близько 100 заявок від українських театрів, а це більше, ніж минулого.

– Заявки подають будь-які театри, що забажали, не залежно від форми власності?

– Так, наша премія саме цим і відрізняється, це – різні форми власності театрів – недержавні, державні, комунальні, приватні й т.д.

Вони подають заявку до дирекції фестивалю. Далі їх дивиться експертне журі, до якого входять театральні критики, професійні люди, які мають визнання в сфері театру та мистецтва. Вони відбирають 34 вистави і починають їздити Україною та вживу переглядати їх. Відрядження експертів повністю фінансуються національною спілкою.

Коли експерти подивилися всі відібрані вистави, відбувається засідання, де голосуванням до фіналу допускається 12 вистав. Цього року шорт-лист ми відкрили 5 липня.

«ГРА» – це не просто премія, це фестиваль-премія, тому ці вистави ми привозимо до Києва і граємо на різних майданчиках з 24 по 30 листопада. Афіша вже сформована, вистави будуть гратися в Національній опері, у ляльковому театрі, в театрі Малахова, в театрі Франка і нагородження відбудеться у Національному театрі Франка.

30 листопада – пройде церемонія нагородження. І саме на цей період до Києва приїжджає міжнародне журі у складі керівників різних театрів із Європи й передивляється ці вистави.

– Це міжнародне журі братиме до уваги думку українських експертів?

https://static.ukrinform.com/photos/2019_09/1567770650-765.jpg?0.8742041488234182

– Це незалежне журі, яке жодним чином не пересікається з нашими експертами. Саме воно визначає фіналістів – по одній виставі-переможцю в п’яти номінаціях: «найкраща драматична вистава», «найкраща музична вистава у жанрі опери/оперети/мюзиклу», «найкраща експериментально-пошукова вистава», «найкраща вистава камерної сцени» та «найкраща вистава для дітей».

Насамперед, задача фестивалю «ГРА» – піднести престиж театру, самої такої інституції, як театр. Щоб люди розуміли, що театр є великим, класним, і перепрошую за слово, правильним інструментом розбудови держави.

Театр не може навчити поганому, він змінює людину зсередини. І якщо у неї щось змінилося чи заворушилося в душі після вистави, то вона потім вже і в своєму бізнесі чи будь-якій іншій справі буде по-іншому мислити.

Першоджерелом є поняття культури. Культура людських відносин, культура ведення бізнесу, культура державного чиновника – це все можна виховувати на театральному майданчику.

ГЛЯДАЧ ОДЯГАЄТЬСЯ ДУЖЕ ДЕМОКРАТИЧНО, БУЛИ ВИПАДКИ, ЩО Й У ШОРТАХ ПРИХОДИЛИ ЧОЛОВІКИ

– А чи виховуєте ви культуру одягу, в якому ходять до театру? Ви сміялися, коли я перед інтерв’ю запитала вас про дрес-код для глядачів. То, чи є він у театрі оперети?

– У нас є дуже класний проект, який ми граємо в різдвяний період – «Штраус в опереті» – це найкращі музичні твори родини Штраусів. Ми ці концерти граємо 3 дні поспіль – і можу вас запевнити, що на них люди приходять у смокінгах і в метеликах. Тобто, на них приходить публіка, яка відчуває у собі цю європейськість.

А взагалі глядач одягається до театру дуже демократично. Були випадки, що навіть у шортах приходили чоловіки. Білетери були шоковані. Я не розумію цього, але…

– Пускаєте чи відправляєте додому?

– Я, звичайно, не пустив би, але ж немає такого закону. Всі ходять по-різному. Традиції, коли люди після роботи їдуть додому й переодягаються перед театром – вже немає. Все демократично й естетично, але без дрес-коду. Віденського стилю в одязі ми ще не досягнули.

– Пане Богдане, то нагадайте мені, на коли готувати сукню до відкриття театрального сезону?

– Цього року відкриття – 15 вересня, але не в нашій основній будівлі, бо зараз там відбувається реконструкція – заміна технологій і планшету сцени, щоб можна було грати ті європейські мюзикли, про які ми говорили. Основна сцена запрацює з листопада, а малі – з вересня.

Тож, цього року Київський національний академічний театр оперети відкриє свій ювілейний 85-й сезон грандіозним святковим Гала-концертом, який відбудеться 15 вересня в приміщенні Консерваторії. Чекаємо на вас!

 

 

 

 

 

Розмовляла Любов Базів. Київ

Фото: Володимир Тарасов, Укрінформ

 

 

 

 

Джерело: Укрінформ

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s