Перше вересня. Три зустрічі

30 серпня 2019 р.

Із мріями й планами на майбутнє, зі святковим хвилюванням і побажаннями, з розумінням того, що все починається знову, із чистого аркуша.

Трепетно готуючись, початку навчального року чекають у всіх школах: великих і маленьких, приватних і державних, у поважних старовинних ліцеях і нових альтернативних школах.

 

Усе це розмаїте й багатомільйонне царство нині немов завмерло на старті: тихі шкільні коридори, порожні класи, перевернуті догори дригом стільці на партах. Але ще мить, відмашка — і все зануртує, озветься тисячами голосів, заблищить новими портфелями й заяскріє величезними букетами, засяє спалахами фотоапаратів, усмішками та обіймами. 

Напередодні шкільного нового року в DT.UA було три чудові, але дуже різні зустрічі в різних школах. Таких самих різних, як наша школа, яка, попри шторми, зміну міністрів і періодичне смикання стоп-кранів, усе ж таки рухається вперед. 

“Ця іскорка вистрілить”

Світлана Олександрівна Вест — без перебільшення, одна з найкрутіших учительок хімії в країні. 

Перше вересня. Три зустрічі

Вона викладає в одному з найвідоміших київських ліцеїв — “Поділ”. Ось уже багато років її учні завойовують медалі на міжнародних олімпіядах із хімії. Не було жодного випадку, щоб вихованець Світлани Олександрівни повернувся без нагороди.

А ще Світлана Олександрівна фахівець із запалювання іскорок — уже багато років вона є тренером команди Києва на Всеукраїнську олімпіяду з хімії, готує восьмикласників.

“Буває, приходить дитина, і ми бачимо, що в неї ще не все виходить, і що подекуди бракує знань, але вона мотивована, вона здібна, і ти вже відчуваєш — ця іскорка вистрілить, це “міжнар”, — каже Світлана Олександрівна.

Кабінет, де веде уроки Світлана Вест, схожий на середньовічну лабораторію алхіміків або на казкову печеру зі скарбами. За вікнами пече сонце, а тут прохолодно, уздовж стін — полиці з колбочками, баночками та пробірками всіх розмірів і фасонів. “Коли 2006 року наша школа отримала від МОН усі ці щедроти, мене запитали: на скільки років вам цього вистачить? Я кажу — назавжди. Ви ж реактивів не дали, — розповідає Світлана Олександрівна. — Зараз, звичайно, ситуація інша. Ми з учнями проводимо досліди (їх передбачено програмою не так уже й багато, але вони є), виконуємо практичні роботи”.

На уроках Світлани Олександрівни не спишеш ні в Інтернеті, ні в сусіда, бо всі завдання для контрольних і практичних робіт вона готує сама, причому іноді в 30 варіянтах, тобто для кожного учня окремо. “І оце все треба спочатку придумати, а потім перевірити”, — сміється Світлана Олександрівна.

Ми зустрілися зі Світланою Вест напередодні першого вересня.

— Світлано Олександрівно, вітаю вас із перемогою, цього літа ваш учень Олександр Кудрик привіз “золото” з Міжнародної олімпіяди.

— Дякую. Наші школярі завжди добре виступають на “міжнарах”. З 1994-го було тільки два роки, коли в нашій команді хіміків не всі учасники завоювали медалі.

— Природничо-наукова освіта в нас у кризі, а на олімпіядах наші діти показують чудові результати. 

— Завжди є діти, які можуть і хочуть учитися. Їх видно ще в сьомому-восьмому класі, коли предмет хімія ще настільки описовий і цікавий, що може привабити дитину. У цьому є й заслуга вчителя — у нас чимало хороших учителів, і не тільки у фізико-математичних ліцеях, і не тільки в Києві.

Потім ця дитина потрапляє на районну олімпіяду, потім — на міську, звідти — до рук команди, яка відбирає на Всеукраїнську, а потім на міжнародну. Тобто триває ретельна селекція впродовж кількох років. І, попри загальний занепад природничо-наукової освіти, окремі іскорки вистрілюють.

Ми дуже трепетно ставимося до відборів. І в принципі, у десятому класі вже видно, хто майбутнього року претендуватиме на участь у Міжнародній олімпіяді. Але буває всяке. Наприклад, ти бачиш, що дитина за всіма здібностями претендент на Міжнародну олімпіяду, але ні, забракло підготовки, не вистачило цілеспрямованости, якісь інші інтереси прокинулися — адже все це припадає саме на той вік, коли інтереси й захоплення можуть різко змінитися. А буває, що тренерський склад не бачив у когось золота на чолі, а в десятому класі дитина сказала “Хочу!” — і раз, у неї медаль олімпіяди. Підготовка до олімпіяди — це каторжна праця, а ще ж потрібно паралельно закінчити школу. Ми, звісно, створюємо умови олімпіядникам — підтримуємо, індивідуально консультуємо, але їм нелегко. Крім того, треба серйозно готувати ще і фізику, і математику — шкільна програма не завжди корелює з програмою підготовки до олімпіяд.

— Чимало переможців міжнародних олімпіяд їдуть навчатися за кордон. В інтерв’ю DT.UA український учений-хімік, який проходив стажування у Швеції, казав, що в Україні в нього завжди була проблема з фінансами на придбання реактивів та обладнання. (див. “Євген Пилипчук: “Молоді науковці повинні мати змогу створювати незалежні лабораторії”, DT.UA, №48, 2018 р.).

— Так, наш учні їдуть навчатися і після цього повертаються. А взагалі хімікам у цьому плані пощастило більше, ніж іншим. У нас є науково-виробниче підприємство “ЄНАМІН” і “Укрторгсинтез”, які спонсорують нашу олімпіяду та проведення зборів. Ці підприємства займаються не тільки виробництвом, а й науковою роботою. І всі наші студенти-олімпіядники (і міжнародники, і переможці всеукраїнських змагань) з першого курсу йдуть туди на стажування, працюють у дуже класних сучасних лабораторіях. Розумієте, хімія — це не дві пробірки й три баночки.

Кілька років тому в КНУ імені Шевченка відкрили Інститут високих технологій. Там є три спеціяльності — біологія, хімія, нанофізика і комп’ютерні технології. Це цілком камерне навчання, адже на кожну спеціяльність набирають 15 осіб, причому з дуже високим конкурсним балом. Я бачу, що вся рейтингова верхівка Всеукраїнської олімпіяди і ті, хто брав участь у відборах на Міжнародну олімпіяду, — усі там. Крім львів’ян (вони вступають до ЛНУ імені Франка) і харків’ян — ті йдуть у ХНУ імені Каразіна.

— До речі, про вступ. Я дивилася результати ЗНО з хімії, — середній бал по Україні лише 145. А є регіони, де середній бал становить 135–138. Кажуть, у школярів немає мотивації вчити хімію, бо вона мало потрібна для вступу. На жаль, у нас у більшості випадків усе заточено на вступну кампанію, а не на інтерес. 

— Усі хочуть іти на юристів і менеджерів, і тільки одиниці йдуть у високу науку. Однак медикам і фармацевтам все одно потрібна хімія. Хоча, буває, слухаєш консультації лікарів і думаєш: “А вони взагалі хімію колись учили, крім як у школі? Та й ту забули, видно, як страшний сон”.

ЗНО з хімії насправді дуже просте. Частина запитань — за сьомий-восьмий клас. Дивлюся на результати і думаю: ну як можна було, наприклад, не впоратися з таким завданням — із чотирьох речовин не вибрати оксид? І те, що тести з хімії написали дуже середньо, свідчить саме про те, що рівень знань випускників у цілому низький.

Якщо ви візьмете результати з математики, там середній бал теж не буде 186. Якщо подати результати ЗНО у вигляді графіка, ви побачите, що його крива буде несиметричною, але вона й має бути такою. Якщо виділити окремо ліцеї й гімназії, то графік буде зміщений у бік високих результатів. Якщо ви візьмете звичайні школи, то це буде зсув у бік низьких. Тому середня температура по палаті й виходить у межах 150.

Зараз у зв’язку з результатами ЗНО почалася якась параноя — школи й батьки ганяються за рейтингами і результатами. Але ж ці рейтинги ні про що не говорять, і школа у принципі не повинна мати до ЗНО жодного стосунку. Діти повинні опанувати шкільну програму й отримати атестат з оцінками, які показують рівень їхніх знань зі шкільної програми. Програма ЗНО відрізняється від шкільної, і випускник, якщо він не вивчає в школі предмета поглиблено, повинен самостійно готуватися до вступу (це абсолютно реально) або займатися з репетитором. Найчастіше батьки беруть репетитора, і не тому, що він дитині справді потрібен, а тому, що так простіше — ти нібито все зробив для своєї дитини, зняв відповідальність і з себе, і з неї, нехай тепер репетитор піклується. Але в нас були випускні фізмат класи, де репетиторів з математики брали одиниці учнів, а склали тестування на дуже високий бал.

Повертаючись до питання про мотивацію вивчати хімію в школі, хочу сказати, що не тільки у вступній кампанії причина. По-перше, не дуже хороші підручники. Хоча мене це питання не вельми цікавить, я нечасто ними користуюся на уроках, але в дитини є підручник, і якщо вона щось пропустила, то може щось там почитати, подивитися. По-друге, шкільні програми з хімії надто спрощені й позбавлені логіки й цілісности викладення курсу.

— До речі, про програми. Як ви ставитеся до ідеї створити інтегрований курс природничих наук? 

— Я не підтримую цієї ідеї. Напевно, такий курс прийнятний на початковому етапі, у п’ятому-шостому класі він покаже дитині щось цікаве й дозволить визначитися, що їй більше подобається. А в старших класах це буде вінегрет, усього потроху.

Можливо, для гуманітаріїв у старших класах справді не потрібна хімія на якомусь позамежному рівні, дев’ятий клас закінчили, і далі — інтегрований курс. Але в нас немає викладачів, які спроможні читати такий курс, їх ніхто не готував. Чотири природничо-наукові предмети веде один викладач — це на рівні “прочитали параграф і переказали його близько до тексту”. Це що, освіта для старшокласника? Люди, які розробляли інтегрований курс, зі мною не погодяться. Напевно, у них є якась висока ідея. Я намагалася в ній побачити якесь зерно, але в мене не вийшло.

— Світлано Олександрівно, я знаю, у вас багато звань і нагород — народний учитель, заслужений учитель, орден Княгині Ольги. Скільки років ви працюєте в школі?

— Уже 27 років.

— Кажуть, школа тримається в основному на…

— На немолодих? Так, це правда.

— …на досвідчених… Ось ви як завуч школи стикалися з нестачею молодих учителів, так би мовити, свіжої крові? Цієї вступної кампанії лише близько 100 абітурієнтів подали заяви на вчителя хімії з першим пріоритетом, тобто хотіли бути саме вчителями хімії. Інші, виходить, викладатимуть, якщо не вступлять на інші спеціяльності. 

— Так, молоді вчителі не приходять до школи, і в нас їх справді дуже мало. Іноді приходять викладачі англійської чи німецької, щоб рік-два пересидіти в школі, бо їм потрібен педстаж, вони збираються до аспірантури або за кордон. І дуже мало людей хочуть у школу як школу. Кажуть, річ у зарплатах.

Узагалі я вважаю, що коли вчителі кажуть “якщо нам не підвищать зарплати, ми підемо”, їм відразу не треба йти в школу. Зрештою, в усьому світі вчителі — це не найбільш високооплачувана робота, і вони чудово знали, на що йшли, обираючи професію.

Річ тут не в зарплатах — і за радянських часів у вчителів були невисокі зарплати. Дуже мало молодих людей хочуть працювати в школі, бо, крім усього іншого, вчителі не дуже захищені. Нині дуже багато говорять і пишуть про те, що вчителі принижують, вимагають грошей, нічого не хочуть робити безплатно, просто гестапо в чистому вигляді. Я розумію, що школи дуже різні, бувають якісь проблеми, але часто й батьки неправі. Не можна ж усіх під один гребінець.

А ще чому молоді вчителі не залишаються в школі? Деякі вчителі, з якими я спілкуюся на олімпіядах, розповідають, як на них тисне адміністрація, як важко буває працювати: учитель хоче зробити як краще, а йому кажуть — роби як треба. Так, я розумію молодих учителів, які потрапляють до такої школи, у них справді зникає бажання працювати. Але ж є вчителі, до яких ідуть діти, і якщо адміністрація школи класна, вона їх підшукує й підтримує. У нас у школі в цьому плані оазис: якщо прийшов учитель і в ньому видно Божу іскру — все, з ним носяться як із писаною торбою. Зі мною так носилися в молодості. Я це добре пам’ятаю.

— Чому ви стали вчителем?

— Можна сказати, випадково. Я закінчила Харківський університет імени Каразіна, хімічний факультет. Вийшла заміж і переїхала до Києва. Директорка школи запропонувала мені викладати. Спочатку працювала вихователькою в групі подовженого дня, думала — тимчасово, а потім підшукаю іншу роботу. Ось, пам’ятаю, закінчилися уроки, почитали ми з дітьми книжки, погуляли, поїли — і чим зайнятися? Я вирішила, що добре було б розв’язувати якісь задачки, принесла книжки з наборами завдань з логіки. Ми виходили в скверик біля Самсона, валялися на травичці й розв’язували задачки. Мені це дозволяла адміністрація, при тому, що це не вписувалося в жодні рамки того, що має робити вихователь у групі подовженого дня. Зате батьки не могли о шостій вечора забрати дітей додому. Тоді ж я написала авторську програму з розвитку логічного мислення в молодших школярів, у мене є авторське свідоцтво. Потім, через рік, почала викладати хімію. А з тих моїх перших діток ми потім набрали наш перший 5-й фізмат клас.

— З яким настроєм ви чекаєте 1 вересня?

— Якби я була тільки вчителем, я чекала б його зі світлим і радісним настроєм. Але оскільки я ще й завуч, у мене перед початком навчального року напружений час — розклад, атестація, комплектація тощо. Багато справ, тому я відтягнула б 1 вересня десь на тиждень.

А взагалі перед 1 вересня таке відчуття, як у дитинстві, коли отримуєш нову книжку і хочеш відкрити першу сторінку. Вона ще пахне друкарнею, її ще ніхто не торкався, і ти відчуваєш, як гортатимеш її. Перше вересня — це суцільні обнімашки, цілувашки, крики “ура!”, це якесь таке піднесення навколо! Дуже чекаю цього дня, і хочу побачити всіх діток.

“Дивіться, я вперше йду до школи”

Дивно, але за кілька днів до початку навчального року соцмережі рясніють оголошеннями шкіл про пошуки вчителя. 

І, бажано, з палаючими очима, з бажанням зростати, зі здатністю творити, з любов’ю до дітей… “Школа така-то гостинно запрошує”, “телефонуйте..”, “дружній колектив чекає й шукає”… Чи встигнуть знайти? А ми встигли. DT.UA познайомилося з молодою вчителькою, яка цього вересня вперше зайде до свого першого в житті першого класу. Її звати Юлія Дегтяренко.

Перше вересня. Три зустрічі

Юлія вчителюватиме у звичайній київській школі, не ліцеї й не гімназії. У цій школі колись навчалася вона сама. Свіженький диплом магістра тішить око, вже написані плани і старанно ведеться блокнотик, куди майбутня вчителька занотовує все цікаве, що чує від колег або читає.

Про Юлію мені розповіла знайома працівниця департаменту освіти. “Уяви собі, літо в розпалі, липень, усі вчителі у відпустках, — розповідала знайома. — Ми обходимо школи, в одній заходимо в клас і бачимо двох дівчат, які протирають вікна. Літо, всі на дачах або на морі, до 1 вересня — купа часу, а вони клас прибирають. Виявилося, це молода вчителька зі своєю сестрою. От стоїмо, розмовляємо з нею, а до класу заходить мама майбутнього першокласника. Каже, цю вчительку обрала старша донька, вона категорично заявила: мій братик буде вчитися тільки в неї”.

Ми зустрілися з Юлією незадовго до часу “Ч” — 1 вересня. Вона розповідала про те, якою хоче стати вчителькою, як любитиме своїх учнів і роботу. Її мрії дуже зворушливі, і хочеться, щоб саме так усе й сталося, щоб професійне вигоряння та розчарування ніколи не зруйнувало їх. Натхненні вчителі у школах завжди є, і це чудово.

— Юліє, як вам у школі? 

Школа, в якій я зараз працюю, моя рідна. Я прийшла до директорки, і вона мене радо взяла. Тут працюють мої вчителі, чудовий колектив, усі ставляться до мене дуже тепло й називають не “Юлія Олександрівна”, а “наша Юлечка”. У мене чудовий наставник, а якщо я чогось не знаю, до будь-якого вчителя підходжу, і мені все пояснюють. Абсолютно не боюся допуститися якоїсь помилки, бо знаю, що мене не насварять, а підкажуть.

— Чому ви обрали професію вчителя? 

— Я з сім’ї вчителів: дід викладав фізику й математику, бабуся — вчителька початкових класів, а мама — музкерівник у дитячому садочку. В дитинстві я сиділа в бабусі на уроках, бачила, як вона викладає, а вдома її копіювала, — все, що вона казала на уроці, я пояснювала лялькам. І після закінчення школи впевнено пішла навчатися на вчителя. Я дуже люблю дітей, для мене щось вигадати з ними, провести якийсь захід, поставити танок або казку — це, взагалі, не проблема, бо мені це цікаво. Думаю, у мене все вийде.

— Яким учителем ви б хотіли бути?

— Мабуть, учителем, котрий уміє побудувати довірливі стосунки з учнями. Щоб кожен мій учень міг прийти до школи і сказати мені правду — “Я проспав” або “Я не вивчив домашніх завдань”. Не хочу, аби він боявся, що вчителька його вижене з класу, і на цьому край. Я буду щирою зі своїми учнями, і вони будуть так само щирими зі мною.

Мені б хотілося, щоб на моїх уроках між дітьми виникала дискусія, щоб ніхто не боявся висловити свою думку. Може, хтось думає інакше, ніж я? Хочу, щоб мої учні розповідали на уроках щось зі свого досвіду ( “я читав” чи “я бачив на Ютубі відео”) Щоб вони ділилися цікавою інформацією, яку знайшли або прочитали. Так, як підносить інформацію дитина, вчитель не завжди зможе. Ось такі в нас будуть уроки.

Я розумію, що для того, аби стати хорошим учителем, потрібно постійно вчитися. Я й зараз відвідую всі семінари, беру участь у вебінарах, багато читаю. Все цікаве занотовую собі в записничок.

— Чи багато ваших колежанок з університету пішли працювати вчителями, отримавши диплом про вищу освіту?

— Відсотків 70, я думаю. Але багато наших дівчат пішли працювати у приватні школи та дитсадки, а також репетиторами чи гувернантками.

— Останнім часом на вчителів виливається чимало негативу — булінг, конфлікти з батьками. Навіть закон планують приймати про захист прав учителів. Вас це не злякало? 

Та ні.Я налаштована не на конфлікти , а на дітей. Мені так із ними цікаво!

— Ви вже познайомилися зі своїми з учнями чи їхніми батьками?

— З батьками. У нас були перші батьківські збори, я розповідала про НУШ, про те, що таке рухливе коло, про деякі ігрові моменти, різні рухливі ігри. Все це я показала “на практиці”: ми з батьками стали посеред класу в коло і все це робили. Спочатку батьки були трохи скуті, вони поводилися як діти на 1 вересня, коли ще ніхто нікого не знає. А потім я сказала: “Уявіть, що ви учні”. І вони почали почуватися вільно, їм сподобалося. Кажуть: “Давайте ще!” Дивлюся — на годиннику десята вечора, а ми досі в школі. То я їм запропонувала наприкінці серпня провести ще одні батьківські збори.

— У вас уже є свій кабінет, наскільки я знаю?

— Так, і я його вже облаштувала: є куточок природи, куточок настрою і таке інше. Сьогодні я зробила “дерево класу”, а з 1 вересня робитимемо першу колективну аплікацію з ним. Там будуть фотографії дітей, щоб вони бачили, що клас — це родина, що ми одне ціле. У нас буде досить сучасний клас, світлий і затишний, з новими партами. Я стараюся підготувати все якнайкраще. Двоє батьків люб’язно погодилися мені допомогти повісити чистенькі фіранки, оскільки я на зріст низенька, а вікна в нас великі. Тож кабінет у нас повністю готовий.

— Із яким настроєм чекаєте 1 вересня?

— Зі святковим, бо я пам’ятаю своє перше вересня, коли була першокласницею. Повітряні кульки, якась метушня у класі, всі фотографуються… Це було так піднесено й радісно. Зараз мене трішки розчарувало те, що багато пишуть, ніби лінійка в першому класі непотрібна. На мою думку, лінійка для першого класу (і для 11-го теж!) просто необхідна. Бо це справжнє свято, це статусно — “дивіться, я вперше йду до школи”.

“Діти привели своїх батьків і примусили нас створити старшу школу”

“Майбутні” — демократична школа нового покоління. І хоч вона зовсім молода, — їй лише кілька років, проте стає дедалі більше відомою й бере активну участь у популяризації демократичної освіти, залучаючи в цю орбіту і педагогів, і батьків. У серпні в Києві проходила міжнародна конференція демократичної освіти IDEC, і “Майбутні” були одними з її організаторів. 

Перше вересня. Три зустрічі

Засновниця школи — Наталя Черепухіна, директорка програм управлінського розвитку Києво-Могилянської бізнес-школи (kmbs). Вона каже, що ідея альтернативного освітнього простору зародилася давно, коли її син ще був школярем: “Я спостерігала за тими перетвореннями, які почали відбуватися з дитиною у 5-х та 6-х класах: замість допитливого хлопця, що цікавився світом, любив історію й постійно ставив запитання, я бачила людину, котра на більшість ідей і пропозицій каже, що або так не можна, або в нього не вийде. Він не хотів фантазувати і мріяти. Я постійно думала над тим, що могло б зберегти чи відновити активний інтерес до пізнання. Як пропонувати дітям досліджувати світ, дивитися на нього з різних точок зору, мислити незалежно? Як дати зрозуміти, що насправді вони вільні шукати свій шлях, що обмеження лише в їхніх головах, що не страшно помилитися в пошуках, що варто пробувати? З іншого боку, у бізнес-школі я бачила, скільки зусиль докладають дорослі, аби змінити свій спосіб мислення, позбутися тих чи інших переконань і стереотипів, вийти за рамки, які їх обмежують, і побачити цей світ цілісно, відкрити нові обрії”.

Так сім років тому стартував освітній проект для підлітків IWonder. Він почався з річних модульних програм вихідного дня. З часом вони розвинулись у освітній простір, де до модульних програм додалася старша школа, а також школи для батьків та вчителів. До речі, в “Майбутніх” немає батьківських зборів, але кожні тато чи мама обов’язково мають пройти школу для батьків.

Наразі у школі “Майбутні” навчаються тільки старшокласники — 10-й і 11-й класи. Свою школу вони називають “домік”. Тут світлі кімнати з подушками на підлозі й підвіконні (хочеш — лежи, хочеш — сиди під час занять). Є і кава-хол і навіть зелений внутрішній двір, де можна вільно проводити час між заняттями, влаштовувати тусовки або насолоджуватися відносною тишею в галасливому місті. До речі, двір діти облаштували самостійно.

Традиції “Майбутніх” ще тільки зароджуються, проте одна вже сформувалася — зустрічати Перше вересня незвичайно. Наприклад, торік вони всією школою лазили київськими підземеллями. Що придумали цього разу, нам так і не вдалося дізнатися, — цієї таємниці нікому не відкривають. У “Майбутніх” лише відповідають: “Ми хочемо, щоб цей досвід був радикальним зануренням у відчуття власної свободи й відповідальності, яка настане. Діти переживають зустріч із новими людьми, і ми прагнемо створити атмосферу, яка з самого початку зруйнує їхні стереотипи про школу”.

Ну що ж, із розкриттям таємниць почекаємо. А поки що, скориставшись святковим приводом, DT.UA розпитало Наталю Черепухіну про школу та про демократію в освіті.

— Наталю, чому ви вирішили відкрити старшу школу? 

Самі діти підштовхнули нас до відкриття старшої школи. Вони вже були з нами кілька років на IWonder і влітку, перед тим як іти в 10-й клас, вони притисли нас до стінки й сказали: “Як вам не соромно, чому ви досі не відкриєте для нас школу? Ви показали нам інший світ — як можна цікаво жити і з радістю пізнавати, ми тепер не можемо повертатися до школи”. Врешті-решт ми наважились, і вони привели до нас своїх батьків. Одна мама розповідала, як син нагадував їй про нашу зустріч із батьками спочатку ввечері, потім зранку: “Мам, ти пам’ятаєш? Тебе сьогодні чекають у “Майбутніх”. Потім ще й ополудні зателефонував: “Будь ласка, не забудь!”. Мама казала, що якби дитина змогла, вона б, мабуть, особисто привела її за руку. А коли батьки сиділи в аудиторії і обговорювали створення школи, діти чекали в коридорі, переживали, чи все вийде, чи не налякаємо ми батьків нашими радикальними ідеями. Зрештою, все вийшло.

Наша головна мета — створити такі умови для розвитку дітей, щоб вони захотіли досліджувати світ, щоб навчилися розуміти себе та свої бажання. Щоб могли жити у свободі й бути відповідальними за своє життя, а потім, можливо, і за більші системи. Щоб зберегли небайдужість, відкритість і бажання діяти. Щоб у кожного була сміливість створювали своє, унікальне.

А це можливо лише в середовищі, де помилятися — безпечно.

Де є свобода вибору і немає примусу.

І де (на наш погляд) панує культ розуму та небайдужості. Коли багато знати, рефлексувати й розуміти, — це круто. Бо це дає потужні інструменти впливу на світ і значно розширює можливості людини в ньому.

А бажання діяти виникає лише тоді, коли нам небайдуже і є свобода вибору. У момент, коли ти обираєш щось сам, у тебе з’являється природне бажання реалізувати своє рішення, а також — відчуття відповідальності за результат.

Регулярний досвід вибору, дослідження його коротко- і довгострокових наслідків дозволяють напрацювати адекватне розуміння того, як насправді влаштований світ.

Свобода вибору і постійний аналіз результатів своїх дій — необхідні умови для формування відповідальності. І, що важливо, — свобода тут завжди на першому місці.

— “Майбутні” — альтернативна демократична школа. Що це означає? 

— Ми не любимо слова “альтернативна”, бо з нього випливає, наче ми себе протиставляємо нормі. А це не так. Ми дуже хочемо, щоб наші принципи поділяли більшість освітніх спільнот, шкіл, батьків.

Нашу школу можна назвати демократичною, але не тією мірою, якою демократична, наприклад, британська Summerhill чи демократичні школи в Ізраїлі. Там діти самі обирають, які предмети вивчати і чи вивчати взагалі, — а можуть обрати два роки грати у футбол.

У нас у школі кожен може обирати, в який напрям заглиблюватися, які предмети чи теми додавати чи прибирати, що в якій послідовності вивчати. Але все-таки ми даємо базовий набір знань, умінь, спроможностей, який вважаємо обов’язковим для цілісної особистості. Бо непогано було б розбиратися, як влаштовані світ, суспільство, люди, щоб бути адекватним у цьому вирі інформаційного “сміття” навколо. І тут ми говоримо не про обсяги знань, а про розвиток певного способу мислення, про звичку занурюватися й досліджувати процеси чи явища всебічно, бачити наслідки, розуміти передумови і всю складність взаємозв’язків. Це можна напрацювати — через обговорення складних кейсів і відповідну методологію.

А потім з’являється здатність осмислювати те, що ти бачиш або чуєш — “ок, я не до кінця розумію, але щось тут не так, не вірю, перевірю, подивлюся з інших перспектив…”.

Треба брати до уваги, що до нас приходять тільки в 10-ті та 11-ті класи. Якби ми починали з 1-го класу, ми б точно не обмежували, чим, взагалі, займатися в школі. Хоча теми власного розуму і свідомого вибору все одно залишилися б, напевно, центральними.

А ось щодо правил спільного життя (облаштування простору, використання телефонів, вибору проектів чи вирішення конфліктів) — діти справді приймають рішення колективно і здебільшого взагалі самостійно: все обговорюють і голосують. Ми щопонеділка проводимо рефлексії, є спеціальні кола для вирішення нагальних справ. Ми нічого не вирішуємо без участі дітей і точно не роздаємо вказівок.

Торік наші десятикласники їздили в Ізраїль і десять днів навчалися в місцевій демократичній школі. Вони побачили місце, де діти живуть за демократичними принципами з 3–4 років. Нам було дуже важливо показати їм, як дитячий колектив може самостійно встановлювати правила, спільно приймати рішення й вирішувати конфлікти. А нинішнього року ми лаштуємось у демократичну школу в Непалі.

— Багато хто вважає, що шкільні оцінки стимулюють дітей навчатись. А ви від них відмовилися. Чому?

Ми вважаємо, що стимулювання — це муштра. Навіщо нормальній людині оцінка? Вона й сама здатна зрозуміти, чи добре розібралася в темі. Саме для цього в нас впроваджені тести — перевірити себе, що залишилось незрозумілим і до чого варто повернутися. (До речі, питання в наших тестах часто відкритого типу, — відповіді на них передбачають написання стислих есеїв.) Потім діти можуть влаштувати обговорення з іншими, запитати викладача і розбиратися далі стільки, скільки знадобиться.

Люди звикли вважати, що навчання — це процес, упродовж якого тобі дають продукт, і ти його маєш засвоїти. Зазвичай у вигляді уроків, контрольних, оцінок. Або ж навпаки — через розваги, ігри, цікаві завдання та інші мотиваційні підходи, як це роблять у більш сучасних школах.

Ми вважаємо, що освіта — це особиста відповідальність кожного. Від нас — умови і підтримка, від учнів — вибір, рішення, дії та результат. Тільки так можна стати автором свого життя.

— Ви створюєте курси і для вчителів. Який головний меседж педагогам?

Без певної залюбленості та пристрасті до своєї теми викладати щось неможливо. Як можна пропонувати учням вивчати те, що тобі самому не дуже цікаве, й ти не розумієш, навіщо воно потрібне?

Другий принцип — партнерські стосунки з дітьми. Адже знання, моделі поведінки, мораль — усе це засвоюється від людей, яких ти цінуєш як особистостей. Учитель — це не функція, а жива людина. Навчання під примусом малоефективне. Тим паче під примусом тих, кого не поважають.

Основне завдання вчителя в нашій школі — бути дорослим. Людиною, котра живе своє життя, цікавиться, досліджує, помиляється, сумнівається й досягає. Цей дорослий не вирішує за дитину, не осуджує її, не контролює дисципліну та виконання завдань. Він не розповідає про один-єдиний правильний спосіб життя. Ні, йому просто цікаво передати свої знання тим, хто готовий їх брати. Він пропонує себе дітям як експерта зі своїми знаннями та досвідом. Разом з учнями й іншими дорослими він щоденно відтворює Школу як систему — динамічну і щоразу трохи оновлену.

Першу школу викладачів ми створили саме для того, щоб до нас прийшли такі люди познайомитися, ми повірили одне в одного й залишилися разом.

— Із яким настроєм ви чекаєте Перше вересня?

— Це завжди початок найцікавішої пригоди, а з іншого боку — важливої подорожі. До нас прийдуть нові люди. Звісно, я не знаю, що з ними відбуватиметься, — але, думаю, щось цілковито незвичне, якісь важливі відкриття й переживання. Можливо, в перші дні будуть здивовані очі — “а що, так можна? так буває? серйозно?”. А це завжди дуже зворушливо. Що стосується початку навчального року — думаю, ми придумаємо якусь пригоду за містом.

 

 

 

 

 

Розмовляла Оксана Онищенко

 

 

 

 

Джерело: Дзеркало тижня

 

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s