Роман Бончук, художник: «Хроніка України» — 150 м2

21 липня 2006 р.

Його проекти схожі на виклики. Вони дивують, захоплюють, дехто дивиться на них очима, подібними на знаки запитання. Але всім цікаво, окрім маститих володарів пензлів. Їх заздрісна «дрож пронімає» від підвищеного інтересу мас-медіа до молодого, вдатного на несподівані ідеї колеги. Маститих теж можна зрозуміти: хлопець побожно не завмирає перед полотнами патріархів, не просить у них милостивої поради, зате часто «вибухає» непрогнозованими мистецькими витворами, на які журналісти кидаються, як піраньї.

 

      Ну хто б із солідних малярів додумався написати картину-прогноз під назвою «Вручення Нобелівської премії Віктору Ющенку» із точним зображенням представників шведської королівської родини та завсідників церемоніалу нагородження лауреатів. Останній штрих Роман додав до неї тоді, коли діючий Президент України ще й не номінувався на премію за просування демократії в Україні. Після того ж як відзнака імені Нобеля оминула Віктора Андрійовича, чиновники бояться картини як шаманського наврочення. Проте автор не впадає у покаянний транс. Він продовжує допікати консерваторам — до цьогорічного Дня молоді виставив картину «Палітра Станіславова», на якій, окрім визначних архітектурних пам’яток та особливостей життя обласного центру Прикарпаття, знайшов місце і для найвідоміших івано-франківських бомжів.

      Однак його нетрадиційну творчість не можна сприймати лише як характерні для задерикуватої молодості арт-витівки чи недоступний для вікторіанських смаків ультра-модерн. Роман справляє стійке враження митця-інтелектуала, який хоче дивувати світ масштабними за сюжетами і розмірами полотнами.

      Нині його творча передова пролягає через одну з ремонтних майстерень Богородчанської сільгосптехніки, де на час творення «Хроніки України» навіть перестали лагодити трактори та вантажівки. Коли Романа навідує натхнення, він сідає за кермо «дев’ятки» і з Івано-Франківська їде в орендовану за 200 гривень на місяць (відтепер — удвічі більше) ангарного типу робітню. По дорозі в райцентр Богородчани й розпочалася наша розмова.

«Найбільше постаралася бабця Анастасія»

      — Романе, звідки ти такий нетиповий узявся? У тебе в роду були попередники, схильні до малярства, чи вони лише накопичували генетичний матеріал для твоєї появи?

      — Мабуть, найбільше постаралася бабця Анастасія, татова мама. Вона — інвалід і постійно сидить удома. Обмежений простір міської квартири бабця розширює творчими фантазіями: малює, робить композиції з черепашок, успішно займається аплікацією. Власне, вона й відкрила у мені здібності до малювання, бо решта членів родини — і по азербайджанській, і по українській лінії — технарі. У дитинстві я часто на літніх канікулах їздив до маминих родичів у Баку. Про Закавказзя тепер нагадують оригінальні м’ясні страви, зокрема плов, приправлений спеціальним набором прянощів. Наші гості — в захваті від такої їжі, особливо коли її готує дідусь, навідуючись із Баку.

      — А художник у тобі коли проснувся?

      — Точно не пам’ятаю. Кажуть, що в дуже юному віці я класно перемалював азбуку. Це, мабуть, стало сигналом для батьків віддати мене спершу в художню студію, а потім — у художню школу. Та найдосконаліші уроки майстерності дав іванофранківець Володимир Чорнявський. Без його школи академічного малюнка я тепер не зміг би так працювати. Була в мене мрія стати архітектором. Навіть вступив на факультет містобудування Львівської політехніки. Перший курс закінчив «на відмінно» й отримав запрошення з Гарвардського університету на курс навчання, що тривав 4,5 місяця. Ще рік працював на будовах Чикаго, аби забезпечити собі початкову матеріальну незалежність.

      Доучувався в Прикарпатському національному університеті. Водночас працював над дизайном офісів і малював та регулярно брав участь у виставках.

Герої на всі смаки: від Володимира Великого до Сергія Ківалова

      — Про тебе заговорили передусім як про автора великих за розмірами полотен. Ти свідомо став «гігантоманом», аби привернути увагу журналістів, чи це твоя особлива, чимось вмотивована творча манера?

      — Потяг до великих полотен, мабуть, породила схильність до аналітики. Мені подобається, переплітаючи багато сюжетних ліній, відтворювати масштабні події за участi великої кількості людей. Першою такою картиною став «Голод 1933 року». Торік намалював «Вірю в Україну» та «Вручення Нобелівської премії Віктору Ющенку». Ці полотна мають розміри понад десять квадратних метрів. Аби останній картині-прогнозу надати «справжності», я з допомогою інтернету скрупульозно вивчив і відтворив зал, у якому вручають Нобелівські премії, і всіх персонажів, котрі зазвичай беруть участь у цій церемонії. Чому я вдався до такого гіпотетичного прийому? Мені просто хотілося, аби так сталося.

      — Тобто ти не належиш до людей, остаточно розчарованих Майданом?

      — Очікування справді були фантастичні, але я реаліст. У тій державі, керівництво якою перейшло до Віктора Ющенка, ніякими ударними темпами неможливо створити стабільне демократичне суспільство. Потрібен певний час для еволюційного розвитку, тим паче якщо при цьому дотримуватися діючих законів, норм моралі і демократії.

      — Уся твоя попередня праця стала, так би мовити, передумовою для «Хроніки України»? Чи варто у 25 років перейматися такими глобальними проблемами?

      — Я хочу на одному великому полотні зобразити найважливіші періоди розвитку нашої держави та її лідерів у різних сферах діяльності. Сподіваюся, що українці після перегляду «Хроніки» почуватимуться гордою нацією, незважаючи на те, що в її історії було дуже багато трагічних сторінок. У моїй картині не буде песимізму. Недарма ж у її центрі — Майдан. Це народ. Це сила.

      Картина претендує на монументальність, тому хочу вималювати багато сюжетів, починаючи від перших племен, що жили на території сучасної України, а потім перейти до скіфів, трипільців, представників Київської Русі, козацької доби, відобразити переможні битви, напружені події ХХ століття. При цьому акцент робитиметься на культових історичних постатях — Володимирі Великому, Богдану Хмельницькому, Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Володимирi Вернадському та інших великих українцях. На полотно потраплять й антигерої Помаранчевої революції, зокрема Сергій Ківалов. Усього буде зображено близько трьох тисяч персонажів, більшість із яких — історичні особи, решта — характерні образи ратників, селян, вояків ОУН-УПА, ремісників тощо. Звісно, виникає чимало проблем у тих випадках, коли збереглося кілька портретів — фотографічних чи виконаних художниками — і постає дилема вибору. Тут мені без допомоги кваліфікованих істориків не обійтися. Як і з визначенням кола найдостойніших історичних постатей.

      У верхній частині полотна будуть зображені найвідоміші храми — Софія Київська, Києво-Печерська лавра, Борисоглібський собор, Манявський скит, собор Cвятого Юра, церкви Чернігова, Рогатина, Дрогобича…

      Я розробляю свій код картини, аби працювати не хаотично, а з математичною точністю, хоч зараз малюю модулями, не дотримуючись хронології. На полотно лягає те, що краще осмислено на сьогодні.

«Відбиватиму натиск і переходитиму в контратаку»

      — У планетарному вимірі картини величезних розмірів — не дивина, а спробу подати історію держави на одному полотні вже робив росіянин Ілля Глазунов.

      — Так, він намалював «Вічну Росію», але за розмірами і кількістю зображених подій та персонажів моя картина щонайменше втричі масштабніша. Щодо розмірів, то я не переслідую мету встановлювати світовий рекорд. Ще Мікеланджело розписав куполи площею 600 квадратних метрів. У США є картина, на якій зображено півтори тисячі різнокольорових коней. Її довжина сягає двох кілометрів. Існує панорамна, замкнутого циклу картина роботи польського художника довжиною 40 метрів. Але то гонитва за розмірами й оригінальністю. У мене ж на першому плані — сюжетна наповненість.

      — Хто оцінюватиме художню вартісність картини? Не боїшся, що при першому ж її перегляді маститі колеги тебе «зітруть у порошок»?

      — Не боюся. Навпаки, очікую, що мене критикуватимуть, а я відбиватиму натиск і переходитиму в контратаку, бо кожен митець повинен захищати свою творчість. Прийдуть цілі делегації з гнівними запитаннями: «Яке ти мав право це робити? Чому з нами не радився?». Але я впевнений у своїх силах, бо зазвичай працюю зранку до вечора. Я перевіряв свою працездатність, безкоштовно намалювавши впродовж семи годин на майдані Шептицького в Івано-Франківську 70 портретів перехожих. У мене зібралося сім валіз малюнків. «Хроніку України» пишу з особливою старанністю, хоча від помилок, ясна річ, ніхто не застрахований. Навіть у самого Делакруа їх можна знайти скільки завгодно. Дивишся на його «Свободу на барикадах», то там же вся анатомія зневажена, одні диспропорції, але ж композиція, колір, дух — просто диво!

«Буває, що працюю, як робот»

      — Яка твоя денна норма в квадратних сантиметрах і в яку пору доби найкраще працюється?

      — Норми немає, я ж не трудодні заробляю. Працюю модулями, коли набуваю достатнього обсягу знань iз того чи іншого історичного періоду і є бажання братися за роботу. Ескізи почав виконувати наприкінці травня (першим вималював образ Богородиці), а перед тим два місяці проклеював і грунтував полотно. Через рік планую завершити роботу, аби вона повністю просохла. Картина має дерев’яний каркас і розбиратиметься на секції.

      Раніше я любив працювати ночами — саме тоді приходило натхнення. Але згодом зламав цю звичку, бо жив ніби у паралельному світі. Інколи робота просувається повільно, а буває, що працюю, як робот — рука ніби сама водить пензлем поза контролем свідомості.

      — З якої відстані треба буде дивитися на «Хроніку», аби цілісно охопити її поглядом. Де вона виставлятиметься?

      — Як мінімум, метрів із тридцяти. Це вперше буде мандрівна картина в одному екземплярі, яку легко змонтувати і виставити на майдані для загального огляду. Хочу показати її у багатьох українських містах, зокрема Івано-Франківську, Львові, Києві, Донецьку, Харкові та інших.

      — Романе, ти не підраховував загальну суму витрат на створення цієї картини розміром 30х5 метрів? Скільки кілограмів фарби доведеться покласти на полотно?

      — Точно не скажу, бо не маю відповідного досвіду. Тільки білила мені знадобиться кілограмів п’ятдесят. Якщо 120 його міліграмів коштує 20 гривень, то за півцентнера доведеться викласти понад 8 тисяч гривень. А ще потрібні різнокольорові кадмії, індиго тощо. Вони теж дорогі.

      — Спонсори не ставали в чергу, аби розділити майбутню славу?

      — Фінансово допомагає лише Валерій Журавінський. Він наш земляк, але виїхав до Німеччини, де має власний бізнес. Коли дізнався про мій проект, то вирішив із любові до Батьківщини підтримати фінансово.

«У планах ще — «Історія людства» довжиною 100 метрів»

      — З чого ж живеш?

      — Малюю ікони, портрети на замовлення, інші «ходові» картини. Цим не дуже хочеться займатися, але якось треба заробляти на хліб…

      — Як відходиш від мук творчості?

      — На малюванні не можна зациклюватися — від нього періодично треба відходити, аби набратися наснаги і нових емоцій. Якщо не реалізовую те, що задумав, то відчуваю депресивне напруження, яке стараюся знімати спілкуванням з цікавими людьми. Ходжу з друзями на каву, якщо випадає більше часу, захоплююся гірськими мандрами.

      — Чим ще подивуєш у майбутньому?

      — У мене назбиралося чимало ідей. Уже почав працювати над полотном 3 х 4 метри, на якому до 150-річчя від дня народження Івана Франка (27 серпня ц. р. — Авт.) хочу відобразити весь його життєвий шлях і творчість. Маю намір намалювати картину, в яку можна заходити. У планах ще — «Хроніка людства» довжиною 100 метрів. Я себе потрохи стримую, аби надто не розганятися. Треба реалізувати те, що розпочав.

ДОСЬЄ «УМ»

      Роману Бончуку — 25 років. Народився в Івано-Франківську в інтернаціональній родині: мама Лаура — азербайджанка, батько Олег — корінний іванофранківець.

      Закінчив художньо-графічний факультет Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. Автор близько двох тисяч картин.

      Неодружений.

      Окрім малярства, захоплюється науковою філософією та літературою. У 18-річному віці видав невеликим тиражем власну книжку есеїстики та критики «48 кімнат в особняку». Сім його статей увійшли в Малу українську енциклопедію сучасної літератури.

 

 

 

 

 

Розмовляв Іван Крайній

 

 

 

Джерело: Україна молода

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s