Олександр Охріменко, історик: З «довгими тривалостями» у мене не склалося

24 серпня 2019 р.

Це дуже важливе інтерв’ю з істориком-медієвістом Олександром Охріменком, уже автором книжки і низки досить помітних і оригінальних в українському гуманітарному колі публікацій. Як продовження тематики інтерв’ю з молодими дослідниками, так і відхід від однозначних тем та винятково “національних канонів”.

 

Володимир Маслійчук: Ваш шлях до дослідження історії, що було визначальним (книжки, батьки, друзі, вчителі)?

Олександр Охріменко: Метелик Василя Іринарховича Ульяновського. Кілька років тому для студентської газети «Герольд» на історичному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка  мені задали це питання, що змусило мене задуматись. Мене не вразило «Айвенго» Вальтера Скотта; мені батьки не казали, що маю бути істориком, «бо в мене гарно виходить»; вчителі, – що я здібний до історії, бо пишу роботу в МАН і захищаю ті «рефератики» на різних конкурсах. Кафка мені «рідніший», юриспруденція чи економіка для моїх батьків – краща (вони в мене юрист та економіст), у школі – мені майже всі предмети були до снаги (хіба що я не так і розумію тригонометрію, а більше любив біологію). Десятиліття навчання й удосконалення гри на фортепіано обіцяло кар’єру виконавця на сцені. По правді, перші роки навчання на історичному були мукою, хоча з хорошими результатами за підсумками сесії. Я розумію, що зазвичай навпаки. «Переломний» третій курс робить з істориків на історичному людей інших сфер зайнятості, з мене – історика, що знизило мій рівень успішності (знаю, що багато з моїх викладачів читатимуть цей текст і пам’ятають «як найгіршого трієшника в групі»). Тому визначальними для мене стали друзі на історичному. Кафедра, по якій я спеціалізувався і на якій я зараз працюю, – історії стародавнього світу та середніх віків, «заманила» тоді найкращих людей – моїх друзів. Зараз вони в різних сферах і професіях, однак вони вплинули (і впливають досі) найбільше.

В.М.: Чому Вас цікавить тематика, якою Ви займаєтеся?

О.О.: Вона мене не цікавить. Мені нецікава медієвістика, мені нецікава історія повсякдення. Я ними займаюся професійно. Це – «хвороба» української гуманітаристики. Займатися якоюсь науковою дисципліною, бо це цікаво. Оскільки це цікаво – це легко, «душа лежить». Так-от, у мене вона «не лежить». Це – свідомий вибір відрізку історії, який я досліджую. Це – практика у цій галузі, яку роблю спеціально, керуючись розумом, – працюю з першоджерелами (зараз – із середньовічними західноєвропейськими рукописами, що зберігаються в Україні чи у світі), підбираю і вивчаю фахову літературу і так далі, все – «як навчили». Цікавлюся театром, але це не робить мої постановки (так, таке було «за університету») кращими, або поезією, що не робить мої поетичні переклади – шедеврами, до всього треба прикладати дисципліну, виховувати себе як професіонала. Скажімо, що з таким самим успіхом, яким я займаюся медієвістикою, можу (і займався) чимось іншим. Тематика – історія повсякдення – стала вибором мого наукового керівника, доцента Миколи Олексійовича Рудя, ще на другому курсі. З простої причини – «не історично» писати про музику, краще – повсякдення, а ще краще – повсякдення міст.

В.М. Вибір Вашої тематики було зроблено поза Вами? Як на мене, будь-яка тема припиняє бути цікавою, щойно нею починаєш упритул займатися. Тобто історик-ремісник, цеховик, оволодівши методом він може працювати з будь-якою темою, зневажаючи численних «партачів» без університетського диплому, здається, уже Ви певно залежите у своїх поглядах від своєї тематики?

О.О.: Насправді, так, від обраної теми дослідження залежить те середовище, в якому ти починаєш «варитися». Тут починається дуже нудна робота з історіографією та джерелами, що інколи стає зле від одноманітності. Однак навряд чи професійний медієвіст добре справиться із античністю, ранньою модерність, модерністю чи сучасністю. Нібито все логічно: історик опановує в університеті методи роботи з джерелами, а тему чи період можна обрати будь-який, – все в такого історика «вийде». Водночас, з власного досвіду, скажу: мені стає прикро, коли історики, що в основному займаються іншими періодами, особливо сучасністю, беруть до свого аналізу середньовічні джерела, а інколи хочуть показати «середньовічні витоки». Тоді «вилазять» всі хиби: історіографічні міфи, що вже давно переглянуті медієвістами. Я би назвав це «кутом зору медієвіста»: з практики роботи з джерелами та історіографії професійний медієвіст тримає у себе в голові певні парадигми щодо ментальності, середньовічного мислення чи традицій тогочасного суспільства, що на цей момент є «встановленими» в професійній спільності, а через кілька років можуть бути переглянуті, продискутовані й цей «кут зору» знову змінений. На жаль, історики інших періодів майже ніколи «не в темі». Те саме скажу, що я не буду висловлюватись про ранню модерність, а й інколи про раннє середньовіччя чи пізнє середньовіччя, позаяк я спеціаліст з високого середньовіччя. Інколи навіть відчуваю «провину», що можу випасти навіть із своєї теми. Це, мабуть, стимулює найбільше до постійного пошуку.

2019 08 23 okhrimenko4

В.М.: Історія повсякдення досить таки потужно увійшла в історичні студії з 70-х рр. ХХ ст. Чи не видається Вам, що час таких студій певно ж минає. У транснаціональних викликах повсякдення повсюдне і повсякчасне, приватні ж практики не люблять узагальнень у родини коваля повсякдення інакше, ніж у родини гончара, а поняття свята і будня надто опосередковують реальність? Чи залишиться історія повсякдення одним із головних напрямків історичних студій?

О.О.: Історію повсякдення зараз можна розглядати у двох напрямках.

З одного боку, це «набір» тем – їжа, одяг, ті ж свята чи будні тощо. І це найпоширеніше бачення: якщо я напишу працю про взуття (пиріжки, вина, святкування чогось-там) ікс-століття або певного періоду, то це буде «по повсякденню», «на хвилі», «по-сучасному». Вибір також теми вважається «цікавим» чи, навіть, правильнішим за «нудну» політичні історію. Ніби це краще «зайде» – люди читатимуть, це стане «треба» суспільству. Чому існує такий стереотип, що історія повсякдення як набір тем важливіша, що її треба викладати в школах, ввести у підручники тощо, бо це – «справжня історія», залишається для мене загадкою.

З другого боку, історія повсякдення – це методологія. Вона наразі вийшла із 1970-х рр. і розвинулася у підхід, як «читати» джерела. Історик повсякдення досліджує за історичними свідченнями ту людину, яка жила в той період та мала певне своє пояснення застосування того об’єкту, мала своє бачення тієї події, мала своя уявлення про навколишній простір та своє місце в ньому. Це наближено до історичної психології та історії ментальностей, однак ми залишаємо одиничний приклад цієї людини цій людині – розуміємо, що вона діяла тут і зараз, навряд чи її досвід буде ідентичний досвіду навіть людини тієї професії, соціальної чи вікової категорії. Такий підхід складний та нудний. Треба опрацьовувати біографії сотні людей для вивчення дуже обмеженого простору та часу, до того ж ці «біографії» для середньовіччя – це уривки життєвих ситуацій, досить часто «екстраординарних» (убивства, каліцтва, незадоволення прибиранням вулиці тощо). «Виплисти» із цього матеріалу гарний узгоджений науковий наратив досить складно. Доводиться «імпровізувати».

В.М.: Для уточнень, що таке середньовічне місто, якщо можна кількома реченнями, скажімо чи обов’язкові фортеця та поділ для означення того міста?

О.О.: Залежно від вашого «кута зору». Якщо ви медієвіст, який спеціалізується на економіці, то вам важливі ринок чи торгівці, медієвісту, який досліджує простір, скоріше будуть обов’язковими навколишня та внутрішня географія, і так далі. Скільки буде медієвістів, скільки методологічних підходів, скільки й визначень. Чи буде відмінність визначення для середньовічного міста в Європі та на Сході? Якщо узагальнити все для Європи, то середньовічне місто – це особливо організований простір (відмінний від середньовічного села, замку, монастиря, помістя, хоча може включати їх у себе або вони будуть «прилеглими»), закріплений юридично та упорядкований міською владою (не завжди, але, як правило; до того ж проблема, що юридичні акти частіше підтверджують давні права, а не встановлюють чи засновують міста), захищений укріпленнями чи природою (інколи збудовані мури були фактичним захистом, інколи – «декоративними», із розвитком міста – вже всередині самого міста, визначаючи тільки певний район), що має ринок та ремісників, торгівців як особливих категорій населення (не завжди), певне число населення (тут немає єдиного числа – від кількох сотень до «мегаполісів» у кілька сотень тисяч), що веде міський спосіб життя (це те, що дає історія повсякдення, але не тільки, скажімо, «модний одяг», «фастфуд», проституція, гомосексуалізм як «типові» міські маркери, а й уявлення самих жителів про себе як містян).

В.М.: Користуючись нагодою, які Ваші думки щодо розуміння занепаду міст? Улюблене місто істориків – фландрійське Брюгге, великий торгівельний центр, жвавий осередок у один час, уже у XV cт. занепадає через географічні особливості (замуленість заток) й через збереженість будівель з часом стає знімальним майданчиком для «культових фільмів». Чи поняття «розквіту» чи «занепаду» щодо міст є метафоричними?

О.О.: На жаль, ми користуємось одним з найпростішим розумінням: все народжується, розвивається – і занепадає. Така «натуралістичність» гальмує дослідження й бачення. Так легше пояснити, подувати «концепцію», дослідження – все в одну лінію. «Занепадають» одні функції, з’являються інші. Якщо дати визначення середньовічного міста, де в центрі буде людина, а не економіка чи політика, то чи зникли всі жителі? Якщо зникли (переселися, вимерли тощо, що могло бути в середньовіччі також), то дійсно місто «занепало». Як би там не було, добре, що міській владі в Брюгге є й досі що «руйнувати» із середньовічної спадщини, у Турне – вже менше.

В.М.: Одне із основних питань до історика медієвіста, та й узагалі історика – питання мов. Ви займаєтеся середньовічною історією Англії. За всяким мовним підручником, що знайомить і з минулим Англії, три мови для Вас є обов’язковими – англійська, французька, латина. Чи можна кілька слів про методу опанування мов сучасних і давніх?

О.О.: Проблема не в сучасних мовах, а специфічній середньоанглійській чи давньофранцузькій, не класичній латинській мові, а середньовічній. Ускладняється все це в Україні, коли немає доступних сучасних ні підручників, ні словників.

Методику давніх мов мені викладала к.філол.н., доц. Валентина Миколаївна Миронова, за що їй велика вдячність. Головне, що можу порадити, у вивченні давніх мов – це практикуватись (банально, треба брати текст – і працювати над ним) й ретельна словникова робота.

Зовсім інше, що редагований текст давньою мовою, потребує й роботи з рукописом. Загалом зараз скоріше знайти відсканований рукопис з Британської бібліотеки, Національної бібліотеки Франції чи Ватиканської бібліотеки, ніж нове редаговане видання того ж твору. Хороший доступ до британських архівів, де середньовічна спадщина значною мірою оцифрована та доступна дослідникам у всьому світі. Тобто, медієвістика йде далі. Знання сучасних мов та їхніх історичних варіантів – замало. Палеографія, кодикологія, іконографія й інші СІД мають бути застованими за допомогою сучасних інформаційних застосунків.

Іншими словами, йдеться не про мови. Йдеться про те, що «дають» мови: доступ до значного ширшого поля. Як джерел, так і методологій. А найбільше – спільноти людей, які спрацюють в одній сфері. Світ глобальний, наука теж. У перспективі «глобальних» середніх віків європейські мови (сучасні й давні) будуть «за замовчуванням» для медієвіста, а такі, як, скажімо, арабська, мають стати допоміжними, в умовою використання всіх застосунків-перекладачів тощо.

2019 08 23 okhrimenko2

В.М.: Чи змінилися Ваші плани і підходи після захисту дисертації?

О.О.: Дисертація «Повсякденне життя міст Англії ХІ-ХІІІ ст.» цього року стала монографією. Готуючи текст для публікації, я зрозумів, що все написано «не так». Аспірантура 2013-2016 років стала підсумком напрацювань 2008-2013 років, а ще три роки до виходу книжки в 2019-му, – це десять років праці й десять років у сучасному науковому житті. Методології і теорії, які опрацьовував на початку, які лягли «в основу», зараз вже розвинулись. Навіть змінився стиль написання наукових монографій. Текст виданої цьогорічної монографії, як на мене, трохи пахне «архаїчно». Тоді слід було змалювати середньовічне місто як головний простір, де відбувалися події, де жили люди. Зараз я думаю, коли проваджу дослідження, про середньовічних людей. Я хочу мати конкретні імені та конкретні історії, коли проводжу дослідження.

Я відкорегував напрям діяльності з історії повсякдення англійських міст на вивчення середньовічних рукописів, історії читання та давніх книг як об’єктів використання чи колекціонування ще на останньому році аспірантури, коли завершив текст дисертації та почалися всі «паперові» процедури. Для мене було відкриттям колекція, що містить Інститут рукопису НБУВ, зокрема Західноєвропейська спадщина ХІ-ХV ст., хоча у 1994 році її добре описав Євген Костянтинович Чернухін. Однак з того часу досліджень не стало більше, а медієвістів готуємо «на картинках з Інтернету». Проте кодикологія – це не те, чим я почав займатися. Я продовжую бути істориком-медієвістом. За книгою я бачу тих всіх людей, які її писали, використовували й колекціонували. Це головний підхід. Словом, планів багато нових – як у науковій роботі, так і системі мого викладання медієвістики.

В.М.: Говорячи про історію книги, читання та художню лектуру, я теж можу згадати свої студентські роки та книжку («яку крали з бібліотек») «Ім’я троянди» Умберто Еко. Дуже багатьох ця книжка захопила Середньовіччям. Але, уже в пізніші часи, приходить усвідомлення не через вигадки Еко, що дана історія – обмежений простір і обмежене коло людей, це антикваріат, а виклики відбуваються пізніше з початком книгодрукування та масового читання, як те показав Роберт Дарнтон. Можливо, про друковану книжку за кілька десятиліть говоритимуть так, як ми говоримо про рукописну. Тобто, як новітній історик ставиться до розуміння longue durée, власне «незмінних тривалостей»?

О.О.: З довгими тривалостями у мене «не склалося». Бо історія повсякдення, якою я займаюся, належить до таких. Початково, я взявся за п’ятсот років англійської історії від ХІ до ХV ст., тому перша студентська стаття була присвячена Джеффрі Чосеру. Тоді «було видно, було чути», як виглядають ці довгі тяглості. «Обрубавши» період дослідження у двічі, здавалося, що тут прийде й кінець усім студіям – зміни у повсякденні за двісті років у середньовіччя не помітні. Згодом виявилося ще гірше – зміни не помічені. Гарно сидіти й роздумувати, оперуючи фактами за п’ять, шість, сім століть, про «переходи» й «розвитки», бачачи гарно «лінії розвоїв», «динаміку повсякдення» в Європі. Однак, якщо детально вивчати покоління за поколінням, що жили на обмеженому просторі одного міста, то виявиться все різноманіття повсякдення й зміни, яких «не має бути». Концепції, які розширюють нашу уяву про певні речі, показують закономірності, а краще просто «ворушать» нашу уяву, спираючись на наукові факти, – це чудово. Однак перед тим слід вивчити всі «дрібниці» – конкретні випадки конкретних людей. Просто надрукована книжка як продукт технічного розвитку та конкретний примірник, яким користувалася певна людина (читала чи просто мала у колекції; копія, яка перевезена була, скажімо, з Італії у Німеччину в ХV ст., потім емігрувала до Речі Посполитої у ранній модерний час, а зараз – у Національній бібліотеці, що була викуплена у продавця на ринку, який загортав у неї предмети продажу в радянський період) – це різні дослідження. У професійності дослідження й обґунтованості висновків «довгих тяглостей» маю великі сумніви.

В.М.: Які основні проблеми в молодого українського науковця-історика (крім матеріальних) ?

О.О.: Час. Я нічого не встигаю. На «молодого» науковця в нас найбільше навантаження по аудиторних годинах. Наша кафедра – історії стародавнього світу та середніх віків – одна з десяти найбільш завантажених в усьому Університеті, не говорячи про факультет. Тому виконання «додаткових» функцій (типу наукової роботи, підготовка публікацій, популяризації досліджень та фаху, удосконалення навичок на курсах тощо) – інколи за межами можливого. Тобто, по-перше, це поєднання двох професій – науковця та педагога. Інше – це доступність матеріалів. На жаль, це не проблема фондів бібліотек чи їх поповнення (що також важливо), а швидкість виходу нових публікацій. Зараз вона – надзвичайна. Легко «загубитися» у своїй темі, якщо пів року не відслідковував наукове поле. Я постійно «боюся» відстати від потяга «Медієвістика», що рухається зараз в шаленому темпі. Інакше кажучи, по-друге, «старість». Обидві проблеми можна сказати одним словом – час.

В.М.: Така увага до часу і певний острах перед ним, можливо, теж подолана середньовічна категорія?

О.О.: Не можу сказати, що вона «середньовічна». Тим більше не можу сказати, що я «у полоні» середньовіччя. Звичайно, об’єкт мого дослідження досить сильно накладається на мене, бо я хочу вникнути у спосіб мислення середньовічної людини. Такою ж мірою на мене впливає сучасність. Наскільки сучасним людям важливі такі категорії, як час, «прискорення» соціального часу, інформаційна безпеки, пост-правда чи фейки, настільки їх варто досліджувати стосовно інших історичних періодів. Жити сучасним, щоб розуміти середньовіччя; «відстати» від сучасності, а тим самим почати жити виключно «середньовіччям» й «втратити» його, – десь так можна сформулювати цей «острах».

2019 08 23 okhrimenko3

В.М.: Ваш розклад роботи?

О.О.: Все залежить від «ритмів» Університету. Під час навчального року наукова робота знижується до мінімуму – це презентації на конференціях. На мій сором, публікації за деякими доповідями вже по три роки «відлежуться» в стосах паперів і навряд чи вийдуть «в люди», бо я вже перегорів тими темами, знайшов щось нове. А так я працюю майже виключно «ночами», тоді найкраще пишеться й працюється. Цьому «сприяло» десятиліття навчання в Університеті «в другу зміну», а тепер – і робота за таким же графіком. Ранки – для підготовки лекцій, що «по обіді». Якщо я працюю над науковою публікацією, то це режим «цілодобово»: на сон чотири години, весь інший час – писати. Але матеріали добираються й обдумуються десь пів року, інколи – до двох років.

В.М.: Плани та перспективи в українського історика та загалом української гуманітаристики?

Будувати не «українську» гуманітаристику як «свій», окремо взятий вид, а просто науку. Зі спостережень у медієвістиці: у нас є «провалля» рівня Маріанської западини між істориками-україністами та «не україністами», до яких я належу. Поки що «порозуміння» не знаходиться, бо українська історія в нас «священна», особливо києво-руська, «своя». У перспективі немає бути цього поділу. Зараз чим сильніш говорять про «глобальну» середньовічну історію (глобальнішу, ніж просто «зшити» дві частини Європи – Західну та Східну), що значно позначається на «локальних» дослідженнях по окремих країнах чи періодах. Тобто, або ми переймаємо й пропонуємо методики, дослідження, «бачення» як власної середньовічної історії та і «зарубіжної» для всього світу, або залишаємося на рівні класичного ХІХ ст. Це стосується і проблем, які ми ставимо для свого вирішення в наукових студій, так і того, чого ми вчимо студентів.

В.М. Які останні п’ять історичних книжок чи публікацій, що Вас вразили?

О.О.:Не можу сказати, що є час читати «для вражень» – спокійно, розмірено, подумати і бажано не з фахової тематики. Книги із середньовіччя я читаю для потреби, коли працюю над певним матеріалом або темою. Зараз щомісяця виходять десятки нових статей та монографій з медієвістики, можна захлинутися, якщо не маєш курсу, за яким прямуєш, знаєш, яка тематика «твоя». Так, останні публікації отримав під час стажування в Турку (Фінляндія) від їхні авторів, що позначаться на моїх працях й викладанні – дослідження літургій Фоми Аквінського (крім дослідження текстів за збереженими середньовічними рукописами, Хілкка-Ліза Вуорі, Маріка Расанен та Сеппо Хейккінен робили експерименти із сучасними «фокус-групами», яким давали здобути «середньовічний» досвід та порівнювали результати – вона є у вільному доступі) та історії парентоциду (вбивства та насилля над батьками) від Центру вивчення досвідів Університету Тампере . Тобто, поки «ношусь» із працями Барбари Розейнвейн про історію емоцій та намагаються показати перспективи таких досліджень в медієвістиці, науковці роблять «крок вперед» – до історії досвідів середньовіччя. Гнатися за працями не слід. Це просто книжки, які скоро стають «старими». Затим не рекомендую нікому нічого, це зараз дуже індивідуально і залежить від конкретних потреб і досліджень. Орієнтиром може бути трьохтомний «навігатор» за редакцією Альбрехта Классена, що фіксує, що ми маємо зараз у медієвістиці. І не знаю, чи якась бібліотека в Україні зможе «дозволити» її купити до своїх фондів за тисячу американських доларів. А через років п’ять – він буде уже «шкідливіший», якщо не вийде оновлений варіант. Тому люблю читати поезію – тому останні враження від збірки середньовічних фабліо та лірики Остапа Сливинського. Ще краще, коли якийсь твір поставлений у театрі. Улітку цього року вдалося побувати у Шекспірівському «Глобусі» в Лондоні на «Генріху V»: тільки тоді, коли стоїш на подвір’ї театру, схоплюючи фрази акторів зі сцени, розумієш наскільки важливий театр був у ранній новий час повною мірою. Десь рік тому в Університет приїжджала Анна Шевченко, онука Федора Павловича Шевченка, яка презентувала свої романи. Її «Гру» – про долю Криму в ХХ ст. – «проковтнув» за пів ночі. Значне враження для завершення дисертації було від поезії та знайомства з Юрієм Буряком, який редагував мої переклади фабліо, Оленою О’Лір, яка їх критикувала, та британською поетесою Фіоною Семпсон. До чого це все? Навряд чи можна наукові студії робити з наукової літератури. Враження для курсу роботи я беру з художньої літератури більше, ніж публікацій істориків.

В.М.: Дякую!

 

 

 

 

Джерело: Historians

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s