Патріарх усієї Руси-України Філарет: Влада має нарешті підняти меч і покарати зло

21 липня 2006 р.

Без помісної Української православної церкви, із центром у власній, а не будь-якій чужій державі, не буде й незалежної України. Цю тезу патріарх Філарет проголошує давно, послідовно й щиро. У 1997-му, через два роки після сходження на патріарший престол, у Москві йому оголосили анафему й тепер саме ім’я «розстриги» Михайла Денисенка (як уперто називають його по-мирському «там»), викликає у російських церковників лють. Його святість Філарета ненависть не лякає. І не тільки тому, що він, як каже сам, не з лякливих, а й через те, що добре розуміє справжні причини цієї ненависті: Російська держава, із якою Російська церква віддавна пов’язана надто тісними узами залежності, понад усе боїться втратити свій вплив на Україну. І патріарх Філарет, який виступає за створення незалежної церкви в незалежній державі, їй як більмо в оці.

 

      Нині УПЦ КП має всі шанси опинитися під перехресним вогнем: проти нього воює, по-перше, УПЦ Московського патріархату, а по-друге, Філарет може стати об’єктом гоніння ще й для нового урядового керівництва України (не забуваймо про конституційну реформу). Адже Партія регіонів і комуністи — одні з найзатятіших ворогів Київської патріархії, та й Соцпартію навряд чи назвеш добрим другом «філаретівців». Тож хоча Церква й повинна перебувати окремо від держави, прихід у владу «антикризової» коаліції, безперечно, не може не непокоїти Патріарха, котрий стояв разом із людьми на помаранчевому Майдані й молився за створення коаліції демократичних сил. Тож природно, що наша розмова починається саме з цього — обговорення нинішньої політичної ситуації.

«Прийшли єпископи  до князя Володимира і сказали: ти — влада, і твій обов’язок — карати зло, а не любити злочинців! І люди на Русі зітхнули з полегшенням…»

      — Ваша святосте, місяць тому, ще під час творення «помаранчевої» коаліції, ви казали, що церква молиться за те, аби сили Майдану взялися за розум і об’єдналися, бо тільки демократична більшість піде на користь Україні. Не склалося. У чому ж річ? Недостатньо молилися?..

      — Я не політик, і мені як патріарху недоречно втручатися в політичну боротьбу. Але водночас як настоятель церкви, яка стоїть на державницьких позиціях, можу сказати: нам не байдуже, як розгортаються події у Верховній Раді. І найбільше нас турбує, чи збереже Україна демократію й чи залишиться вона незалежною державою. Тому що у Верховній Раді йде боротьба не за інтереси України, а за власні інтереси. Держава і народ — це те, що цікавить значну кількість народних депутатів найменше. У цьому й полягає причина тієї напруженості, яка зараз панує в суспільстві й політикумі. Адже якби всі знали, що незалежно від того, яка політична сила, з якими поглядами переможе на виборах, вона в будь-якому разі стоятиме на державницьких позиціях й відстоюватиме інтереси України, не мало б значення, хто прийде до влади і який формат матиме створена у парламенті коаліція. Але зараз ми бачимо, що одні відстоюють інтереси України, державність, демократію, а інші — лише свої власні інтереси. І цим, другим, байдуже, буде Україна незалежною державою чи перебуватиме під впливом, а то й увійде у склад Росії.

      — І до влади, схоже, знову приходять не ті, хто дбає насамперед про державні інтереси. Бог посилає Україні чергове випробування?

      — Може бути, що це справді чергове випробування українського народу. Бо сказати, що народ не винний у тому, що сталося, я не можу. Бачили ж, кого обирали. І обрали на свою біду.

      Але, попри все, я твердо переконаний: Україну як суверенну державу вже ніяка сила не підпорядкує російському сусіду. Боротьба, безумовно, триватиме, але перемога буде на боці незалежної України. Адже свідомих українців у нашій державі на сьогодні більше, ніж несвідомих. І ця сила народу, яка відстоює демократію, свободу і незалежність України, перемогла — i в Помаранчевій революції, і на парламентських виборах. Але, як це завжди у нас буває, знайшлися зрадники, яким заради власних інтересів нічого не варто продати інтереси свого народу.

      — Ви згадали про вплив Росії. Не секрет, що у впливі на людей неабияку роль відіграє Церква…

      — Так, на жаль, у цій боротьбі неабияка роль належить Українській православній церкві Московського патріархату. УПЦ МП не стоїть осторонь політичної боротьби, а навпаки, брала в ній дуже активну участь — насамперед на президентських виборах. Причому цією своєю участю порушувала і церковні, і державні канони, аби тільки до влади прийшов проросійський кандидат.

      Цю практику УПЦ Московського патріархату повторила й під час парламентських виборів, єдине, що вже далеко не так активно, як це було у 2004 році. Та все одно їхня підтримка проросійських сил в Україні була і є дуже потужною. Не випадково ж ці сили втручаються в церковне життя, незважаючи на те, що Церква має бути відокремлена від держави й політики. Наприклад, Наталя Вітренко — політичний діяч і повинна б займатися політикою, але її Прогресивна соціалістична партія натомість розпалює релігійну ворожнечу. Досить згадати події в Острозі, Чернігові, інших містах. І особливо це помітно після перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка. У Чернігові, скажімо, досі триває конфлікт навколо Катерининської церкви, яку влада передала Київському патріархату. Громада домагалася цього протягом десяти років, але попередня влада не передавала, а нинішня Чернігівська адміністрація на законних підставах це зробила. Та вкотре втрутилися Наталя Вітренко й Валерій Кауров зі своїм «Союзом православних громадян», і знову спалахнули релігійні пристрасті. Ці політичні діячі діють із відверто антиукраїнських, проросійських позицій, ігноруючи Кримінальний кодекс України, де чітко сказано, що за розпалювання релігійної ворожнечі винні несуть покарання.

      — Але ж і правоохоронці це, виходить, теж ігнорують, якщо їх досі не покарано?

      — Біда в тому, що в Україні закон існує тільки на папері. І не карає тих, кого має карати, а тому вони стають іще нахабнішими й починають керувати суспільством так, як їм заманеться. У зв’язку з цим хочу навести слова апостола Павла, який говорить: «Всяка влада — від Бога. Хочеш не боятися влади — чини добро. А якщо чиниш зло — бійся. Бо влада недаремно носить меч».

      Але наша українська влада цей меч зі своїх рук випустила. Тому й зло в Україні розповсюджується, злочинці набирають сили, і ситуація загострюється. А це призводить до незадоволення народу. Адже на Майдані виступали за те, щоб злочинців покарали.    Перемогти — перемогли, а обіцяного не виконали. Тому непокарані злочинці набирають сили.

      Тут не можна не згадати епізод із української історії, зафіксований Нестором-літописцем. Він говорить про те, що, коли князь Володимир прийняв християнство і внутрішньо перемінився, то став дуже добрим, усіх, згідно з християнським віровченням, прощав. У результаті цього розбійників у Київській Русі розвелося стільки, що людям від них просто життя не стало. Тоді руські єпископи, порадившись, звернулися до князя. І сказали йому: ти, князю, не виконуєш своїх обов’язків, не караєш зло. Він каже: як це так, я ж християнин і повинен усіх прощати! На це святі отці відповіли йому:  князь — це є влада, а владі на те й даний меч, щоб захищати добро й боротися зі злом. Тож саме тому, що він покинув меч і не бореться зі злом, князь Володимир нехтує свої християнські обов’язки. І лише після того як владики напоумили князя й він знову став карати злочинців, знову почали боятися справедливої кари, а тому притихли. І народу стало дихати легше.

      Так і в нас зараз: владі треба пам’ятати, що меч від Бога їй даний не для того, щоб бути тираном і порушувати демократію, а навпаки — щоб цю демократію і добро захищати.

      — То, можливо, час уже й українським єпископам зібратися та нагадати про це нашому «князю»?

      — Так, пора. От через вашу газету ми й скажемо. А народ буде тільки підтримувати таку владу, яка бореться зі злом!

«Коли Янукович був «губернатором» Донеччини, мене в Маріуполі побили»

      — Але поки що зло і добро залишаються на попередніх позиціях: перше міцніє, друге слабшає. І якщо все буде так, як до того йде, незабаром країною, з огляду на конституційну реформу, може, по суті, керувати той колишній кандидат у президенти, якого ви назвали проросійським. Не секрет, що Віктор Янукович, а йдеться саме про нього, як і його політична сила, симпатизує Московському патріархату. Тож УПЦ КП, очевидно, важко прийдеться…

      — Думаю, що Київському патріархату буде нелегко. Звісно, якщо той, про кого ви кажете, дійсно отримає цю владу. Саме так: якщо.

      Але навіть якщо й отримає, це не означатиме, що вже не існує Президента. І коли будуть якісь ущемлення, ми будемо звертатися до Президента як гаранта Конституції з проханням гарантувати захист прав віруючих Української православної церкви Київського патріархату.

      Та хоч як там буде, а вже ніякий проросійський кандидат перемогти Київський патріархат не зможе. Бо, як свідчать дані останнього соціологічного опитування, проведеного фондом «Демократичні ініціативи», до УПЦ КП належить 27,8 відсотка дорослого населення України, а до УПЦ МП — 18,3% відсотка.

      — І, очевидно, серед парафіян церков Київського патріархату значно більше молоді? Адже УПЦ КП виглядає прогресивнішою в усьому — взяти хоча б питання про запровадження ідентифікаційних кодів, які є одним із необхідних атрибутів нашого комп’ютеризованого тисячоліття і навколо яких «московські» церкви розгорнули справжню істерію…

      — Справді, серед вірних УПЦ КП дуже багато молоді, людей середнього віку. УПЦ ж Московського патріархату підтримують переважно пенсіонери, які жили в радянські часи й добре себе тоді почували. Тож перемогти церкву, яку, за голою статистикою, підтримує близько 10 мільйонів населення, не можна. Але створити вельми неприємні умови цей кандидат (знову  йдеться про Віктора Януковича. — Авт.) справді може. Він, виступаючи по телебаченню, заявив, що ліквідує два розколи в Україні: політичний і церковний.

      — То, може, він виступає за створення Української помісної церкви, про що вже давно мріють державницьки налаштовані вiруючi й УПЦ КП, й інших православних церков в Україні?

      — Ні. Якби він виступав за створення Помісної Української церкви, незалежної від Московського патріархату, він би дбав про Українську державу й український народ. А оскільки він дбає про інтереси чужої держави й, зокрема, російської церкви, я не думаю, що для України це (його прихід до влади. — Авт.) буде корисно. І навіть навпаки — ще більше загострить ситуацію. Але ніколи й нікому не варто забувати, що легше досягти влади, ніж її втримати. Й обіцяти щось зробити також набагато легше, ніж дійсно виконати обіцяне.

      — Цікаво, а ви особисто коли-небудь спілкувалися з Віктором Януковичем?

      — Коли він був «губернатором» Донецької області, мене у 1999 році в Маріуполі побили (усміхається). І не пускали не тільки у храм, а взагалі в область — зробили такий-собі кордон із релігійних фанатиків… Тож якщо він (Янукович. — Авт.) керуватиме Україною таким чином, як він керував Донецькою областю — я маю на увазі не економічні показники, а ставлення до церкви — то аплодувати ми, звісно, не будемо.

      А щодо особистих зустрічей, то коли він був Прем’єр-міністром і йшов як кандидат на посаду Президента, тоді зібрав нас усіх у Кабінеті Міністрів. І, зокрема, вибачався за те, що трапилося 1999 року. А більше ми з ним не спілкувалися.

«Попередня влада забороняла бізнесменам допомагати Київському патріархату»

      — Ваша святосте, а ви взагалі давно на Донеччині були? Це ж усе-таки ваша мала батьківщина.

      — Ну я й тоді все-таки рідні місця відвідав. А востаннє був минулого року — я там у своєму рідному селі побудував храм, на могилу матері приїжджаю. Слава Богу, все було нормально (усміхається). Але я не з тих, кого можна залякати, тому мене провокації не зупинять.

      — А скільки взагалі на Донеччині парафій УПЦ КП?

      — Близько 90. А Московський патріархат, думаю, має більше трьохсот.

      — Співвідношення фактично таке ж, як і по всій Україні. І хай на Донбасі це ще можна зрозуміти, але чому складається так, що Київський патріархат, маючи фактично вдвічі більше парафіян (10 млн. проти неповних 6 млн.), водночас має утричі менше приходів по всій Україні?

      — Це тому, що ще у 1993 році тодішня влада дала вказівку зареєструвати громади Московського патріархату по всіх містах і селах. Тому й почалася кампанія, з одного боку, реєстрації, а з іншого — активної передачі МП культових споруд, земельних ділянок для будівництва тощо. Сприяв цьому й попередній Президент, Леонід Данилович. Бізнесменам, банкам, іншим потенційним меценатам давали негласні вказівки не допомагати Київському патріархату. І коли віруючі зверталися до того чи іншого підприємця з проханням допомогти будувати храм, він першим ділом запитував, до якого патріархату належатиме ця церква. І якщо УПЦ КП, то допомагати наважувався мало хто, бо ж влада не дала на це «благословення». А щодо існуючих храмів, то Московському патріархату було передано майже шість тисяч культових споруд, а Київському — менш ніж півтори.

      — Однак тепер ситуація, мабуть, змінилася?

      — На жаль, не дуже. Мiсцева влада і нині нам не сприяє, хоч нібито й хоче. У Харкові, наприклад, Київському патріархату не передали жодного храму. І вже при цій владі патріарха не хотіли пустити до міста, хоча я маю повне право відвідувати свою паству, де б і скільки її не було. Міський голова (Михайло Добкін. — Авт.) заявив, що не прийматиме навіть єпископа Київського патріархату, а протести проти мого приїзду тривали протягом двох чи трьох тижнів. Але я Харків таки відвідав, тож даремно вони навколо міста хресним ходом ікону носили, аби Божа Матір не допустила мого візиту (усміхається).

«Поняття «канонічність» у канонах не існує»

      — Але ж у ваших противників є «залізний» аргумент: «неканонічність» УПЦ КП…

      — Знаєте, Геббельс свого часу казав: якщо неправду повторювати постійно, люди в неї повірять. Так і тут: постійно твердять, що Київський патріархат —«неканонічна» церква, а Московський — «канонічна», тому, мовляв, туди не ходіть і таїнства не приймайте, бо в цій церкві благодаті нема, а туди — ходіть. Але насправді ніхто з тих, кому це розказують, та й більшість самих «пропагандистів» канонів не знає. У православному віровченні взагалі немає такого поняття — «канонічна» церква. Є церква Свята, Апостольська, Соборна. Але це їх не зупиняє. Мене здивувало звернення, яке нещодавно написали до Президента єпископат УПЦ Московського патріархату та представники деяких інших помісних церков, які брали участь у святкуванні 40-річчя єпископської хіротонії митрополита Володимира (Сабодана, глави УПЦ МП. — Авт.). Вони викинули із Символу віри слово «соборна» й замінили його на «канонічна»! Виходить замість «вірую в єдину святу соборну апостольську церкву», як у Символі віри, «вірую в єдину святу канонічну апостольську церкву». Ну якщо вони вже Символ віри змінюють, то нескладно собі уявити, як маніпулюють церковними канонами і віровченням, задурманюючи голови віруючим.

      А робиться це тільки заради однієї мети: підпорядкування УПЦ КП Московському патріарху. Через церкву Росія намагається впливати на українське суспільство і державу.

      — Ваша святосте, а ви з кимось із російських «колег» спілкуєтеся? У вас же після стількох років спільного служіння одній церкві там мали залишитися друзі, знайомі…

      — Ні, не спілкуюся. Мене там бояться і нікому не дозволяють зі мною спілкуватися.

      — До речі, цікаво, чи має УПЦ Київського патріархату в Росії хоч один приход?

      — Має. У нас є там Білгородська єпархія, де 12 парафій, є єпископи у Ногінську і в Сибіру.

«На заваді об’єднанню українських церков стоїть Росія»

      — Російська церква завжди була дуже тісно пов’язана з владою, а в радянські часи — іще й з такою її структурою, як КДБ. Можливо, така ситуація збереглася й донині, і «розкольницька» діяльність УПЦ МП — це добре виконуваний план Федеральної служби безпеки РФ?

      — Російська церква перебувала під впливом світської влади, починаючи ще з патріарха Никона і царя Олексія Михайловича, тобто з середини ХVII століття. Згодом Петро І узагалі ліквідував патріаршество, і церква стала департаментом імперії. І так у стані департаменту віросповідання й проіснувала аж до приходу радянської влади, яка спершу відокремила церкву від держави, а потім розпочала відомі гоніння. Але коли почалася війна, Сталін зрозумів, що без допомоги церкви перемоги не буде, бо саме церква здатна піднімати й підтримувати дух народу. Тому церкву поставили під контроль, і вона почала служити інтересам радянської влади. І після розпаду СРСР ця тенденція — підпорядкування церкви інтересам держави — триває досі. А які в Росії інтереси щодо України? Тримати її під своїм впливом і контролем. От ми й бачимо, як російська церква в іпостасі УПЦ МП старанно виконує бажання російської влади.

      — Себто доки в Україні не буде незалежної помісної церкви, доти й українську державу не можна вважати реально незалежною?

      — Я цю тезу проголошую вже більше десяти років. Бо дійсно, поки українська церква залежатиме від Москви, справжньої незалежності Україна не матиме. Забезпечити її спроможна тільки Помісна українська православна церква.

      — Судячи з того розбрату, який панує серед наших церков, принаймні протягом кількох найближчих поколінь це нереально.

      — Ні, чому ж, цілком реально. У нас іще надто коротка історія. Болгарія, скажімо, чекала визнання незалежності своєї церкви 70 років, Греція — 28, Румунія — 30 із лишком років, а найбільше чекала Росія: аж 141 рік. То чого ж дивуватися, що українська церква не отримала визнання, існуючи тільки 14 років. Отримаємо!

      А коли — це залежить від Бога і від нас, українців, які повинні зрозуміти, що треба служити своєму народові і своїй церкві, а не іншій державі. При цьому, звісно, ми Росію дуже поважаємо, адже це могутня держава, з якою Україна пов’язана і сімейними, і сусідськими, й економічними стосунками. Але поважати — не означає підпорядковуватися.

      — Що потрібно зробити для того, аби незалежну Українську православну церкву визнав Вселенський патріарx?

      — Для цього насамперед українському православ’ю необхідно об’єднатися. Але Росія робить усе для того, щоб цього не сталося, і не допускає діалогу УПЦ КП із УПЦ МП. Бо якби ми цей діалог розпочали, то обов’язково б аргументовано довели, що нам треба об’єднуватися в єдину помісну Українську церкву. Москва не може цього допустити.

      — Але якщо з УПЦ Московського патріархату все зрозуміло, то що вам заважає домовитися з Українською автокефальною православною церквою? Уже ж було мало не об’єдналися, і знову щось сталося…

      — Проблема в тому, що деякі ієрархи УАПЦ залежать від Москви, таємно перебувають під її впливом. Тому коли минулого року на 19 листопада вже був призначений Об’єднавчий собор, за два тижні до його проведення УАПЦ відмовилась, поставивши такі нереальні умови, на які УПЦ КП завідомо піти не могла. Тож наразі процес об’єднання з УАПЦ перерваний, але, я думаю, не зупинений. Бо це бажання — об’єднатися в єдину церкву — є в народі, є серед духовенства, тому рано чи пізно це таки станеться.

40 років на Київській кафедрі

      — Ваша святосте, нещодавно ви відзначили 40-річчя своєї архіпастирської діяльності в Україні, на Київській кафедрі. З якими почуттями зустріли ювілей?

      — За всю тисячолітню історію християнства на Русі ще не було жодного випадку, щоб один архієрей провів 40 років на одній кафедрі. Я за 40 років свого служіння пережив дев’ять вождів (за Радянського Союзу) і президентів (уже в незалежній Україні), починаючи зі Сталіна. І протягом усіх цих років церква перебувала в тяжкому стані. Більш тяжкому чи менш, але завжди вона мусила боротися за своє виживання. Мене часто питають, коли було важче — в радянські часи чи тепер, за незалежності. Важко було й тоді, і тепер, тільки по-різному. За СРСР церква була дуже обмежена, гнана. Тепер вона здобула велику свободу: ми маємо можливість вільно проповідувати, виступати по радіо й телебаченню, відкривати недільні школи тощо. Але тепер основна наша біда — розкол.

      Я вам так скажу: служити в церкві в усі часи християнської історії було нелегко. Христос сказав: «У світі скорботними будете». Тому не треба зважати на труднощі. Бо ж Христос додав: «Але мужайтеся, бо я переміг світ». І церква завжди перемагала. А ті, хто хотів її знищити, завжди зазнавали поразки…

 

 

 

 

 

Розмовляла Леся Шовкун

 

 

 

 

Джерело: Україна молода

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010", Денисенко Михайло (Філарет, УПЦ КП), УПЦ КП

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s