Борис Возницький, Герой України: Наша держава така бідна, що навіть не вміє приймати подарунки

21 липня 2006 р.

Ернест Гемiнгвей написав повість «Старий і море», присвячену самовідданості літнього чоловіка при боротьбі зі стихією. Про легендарного ж хранителя львівських скарбів, вісімдесятирічного Бориса Возницького можна сказати «Старий і вічність» — він також бореться зі стихією; колись «виловлював» iз небуття ікони, зараз прагне їх зберегти. Саме йому вдається зупинити ерозію культурних пам’яток Галичини. Попри вік, попри тотальну фінансову негоду, попри завжди несприятливі для мистецтва часи, саме йому вдалося зібрати докупи і зберегти «Криворіжсталь» української культури — Львівську галерею мистецтв. Її вартість — шiсть мільярдів доларів. Навколо неї товчуться цинічні натовпи спекулянтів антикваріатом, намагаючись «розкрутити» когось iз персоналу на злочин.

 

      Зараз він, вісімдесятирічний Дон Кіхот, наважився оголосити війну освинілим санчопансам, котрі за «портфелик з донецькими грішми» готові якнайшвидше продати навіть казкові мрії українських дітей — декілька замків…

«Зараз важче вберегти цінності, ніж у 60—70-х роках, бо сьогодні ні держава, ні хтось інший ні за що не відповідає»

      — Розкажіть, як ви збирали колекцію Львівської галереї, адже це була доба нищення «ворожих» пам’яток?

      — Прийшовши працювати в музей у 1960 році, я бачив, як багато речей нищиться. Злість брала. Тоді склався хороший колектив реставраторів, і ми почали роботу зі збирання колекції. Збирати було що. Коли зі Львівської області після війни виїхали поляки, на її території лишилось 500 католицьких костелів. У 1946 році намагались ліквідувати Греко-католицьку церкву — священиків змушували переходити в православ’я. Питання ставили руба: «Ти переходиш у православ’я?» — «Йду». — «Ну то йди служити в церкві». Тих, хто відмовлявся, відправляли до Сибіру, а церкву закривали. Так було закрито 820 церков. Як правило, храми перетворювали на склади для збіжжя чи мінеральних добрив. Нашу групу ніхто не чіпав, нами ніхто не цікавився. Ми могли приїхати, а дверей у церкві нема — все відкрито. Якщо ж церква була складом, то комірник навіть був зацікавлений: вони отримували команду знищити всі релігійні інтер’єри й повикидати ікони, аби можна було засипати збіжжя. У мене було хобі в цих експедиціях — я зайнявся Пінзелем (середина ХVIII ст.), який є не просто видатним, а одним iз найвизначніших європейських скульпторів. Ми тоді зібрали дві з половиною тисячі дерев’яних скульптур, декілька тисяч ікон, близько чотирьох тисяч стародруків, різне прикладне мистецтво. Я прийшов у Галерею, де було 11 тисяч експонатів, а зараз їх 58 тисяч. Галерея збільшилась насамперед завдяки тим пошукам, експедиціям.

      — Борисе Григоровичу, коли вам було працювати важче: тоді чи в теперішній час?

      — Важко порівняти. Ми збирали колекцію під час хрущовської «відлиги». Та й такого цілеспрямованого нищення, як на сході України в 30-ті роки, тут не було. На сході України знищено 80 відсотків культурної спадщини, не лишилося майже жодної ікони XV—XVII ст., було знищено загалом до 600 тисяч ікон. А в 60-х роках ікони переважно просто викидали чи десь складали. Тоді жило покоління, котре хвилювала доля цієї спадщини, створеної нашими дідами і прадідами. Траплялося й так, що коли ми приїздили, назустріч виходили люди — хто з лопатою, хто з сокирою чи вилами — і казали: «Не віддамо нічого, це наше». Ми мали пояснювати, що ікони можуть просто загинути. У відповідь чулося: «Нехай пропадуть, але це наші діди робили». А зараз клімат змінився зовсім, того покоління вже нема, зараз це все вимірюється грішми. Я приїжджаю в село Крупець Миколаївського району Львівської області — там побудована нова церква, а поруч стояла стара гарна дерев’яна церковця. Немає церковці. «Ми її розібрали, — кажуть люди, — і нову побудували». «А де ж іконостас, там же були чудові ікони початку XVIII століття?» — питаю. «Та один приїхав купив». Дуже важко таке чути.

      Таки зараз важче вберегти цінності, ніж у 60-ті та 70-ті. Ми все брали на облік, і за ці цінності відповідала держава. Зараз уже ніхто не відповідає, а церква стала незалежною інституцією, і все залежить від грамотності священика, від свідомості жителів села. Ми за часи незалежності загубили більше, ніж у радянський час.

«Хочу знайти рештки хоч одного гетьмана в Україні — Виговського»

      — Але вам навіть за таких умов вдається відкривати нові музеї!..

      — Ми недавно створили Музей Івана Виговського. Це була дуже цікава постать: він обстоював Гадяцьку унію, за якою українці мали бути рівними у Речі Посполитій з поляками і литовцями. Він же здійснив найбільшу перемогу над російськими військами — у битві під Конотопом. А розстріляли Виговського поляки. Це єдиний подібний музей у Галичині — розміщений у селі Руда Жидачівського району, де жила родина Виговського. Там є земляні залишки замку, де жив Іван Виговський. Сам гетьман у заповіті написав: «Поховайте мене у Великому скиті в церкві Воздвиження Чесного Хреста». На нашу думку, йдеться про Манявський скит. Дружина Виговського, котра померла за кілька місяців після його смерті, писала: «Поховайте мене в склепі біля чоловіка». І ми маємо підозру, що їхня могила — у невеличкому скиті, в лісі, отож уже другий рік ведемо археологічні розкопки. Можливо, знайдемо рештки хоч одного гетьмана України. Знаєте, яка різниця між Польщею і Україною?!

      — ???

      — Польща має могили, яким вклоняються, а Україна — ні. На Вавелі, де поховані королі, щороку проходять 2,5 мільйона дітей. От і виховання патріотизму. В нас же цього немає. Обмаль місць пам’яті. Біда з гетьманськими могилами. Хмельницького, як і багатьох гетьманів, iз гробу викинули, десь на Соловках лежить Калнишевський… У Руді вже працюють археологи, будемо залучати і спеціальну апаратуру. Ми зробили поруч із замком гарний музей площею десь із тисячу кв. метрів. Але ж найважливіше — знайти гробницю Івана Виговського! Це були б рештки першого гетьмана, знайдені в Україні. Ми поїхали в сусіднє село, там стоїть церква, побудована 1724 року сином Виговського. Церква падає. Нікому вона не потрібна. Ми хочемо її перенести до музею і врятувати. Шукаємо спонсорів. Церковця дивовижна; мені вона наснилася двічі (посміхається. — Авт.).

      — А скільки ж пам’яток у Галичині, що можуть зникнути найближчими роками?!

      — Якщо подивитись на українську архітектуру, то, крім візантійських пам’яток чи Софії Київської, Десятинної церкви, найпрекрасніше, створене українцями, — дерев’яна церква. Подібного феномену в Європі немає. А на Львівщині та Івано-Франківщині, ближче до Карпат, збереглося близько півтисячі. Але минулого місяця згоріло дві старовиннi церкви кінця XVII-початку XVIII століття. Напевно, з’явився якийсь маніяк-палій. Дуже підозріло, коли нема ані електроприладів, ані грози з блискавками, а церква загоряється зсередини. Ось історія з церквою у Підгірцях, поблизу замку. Вона майже валилася. Ми її відреставрували у 70-х, це диво дерев’яної архітектури! 18 травня мені дзвонять: «горить наша церква». Поки доїхав, згоріла — попіл тільки лишився… Церкву не вкрадеш, а от зсередини речі продають.

«Те, що ми зберегли, зараз оцінюється бiльше нiж у шiсть мільярдів доларів»

      — Борисе Григоровичу, вам вдалося зібрати величезну і — що найважливіше, не розпорошити — безцінну музейну колекцію. Яка частина зберігається у «фондах музею»?

      — Середній відсоток експонатів, які розміщені в експозиціях в Україні, — 26. Але це не страшно, адже музей — це не лише суто експозиція, це насамперед сховище. Середня цифра для Львова — чотири відсотки. А середня цифра нашої галереї — два відсотки. У нас величезні сховища в Олеському замку — 4000 кв.метрів. Те, що ми зберегли, зараз оцінюється більше ніж у шiсть мільярдів доларів. Рiч не в грошах. Рiч у тому, що якби ми свого часу не збирали — цього зараз і не було б. Я як голова Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв при ЮНЕСКО представляю українські музеї в Парижі і знаю, що відбувається і в Україні, і в Європі, та й у світі. В Україні мало музеїв, десь близько 400, у Швейцарії — 500, а в Італії чи Франції — близько трьох тисяч. У нас немає навіть музею техніки. Таке враження, що техніки в Україні не було і немає. А випливають унікальні речі, як, скажімо, про конструктора ракет, ба навіть родоначальника цієї галузі Кондратюка з Полтави. Він, будучи російським офіцером, взяв документи померлого Кондратюка, який походив iз Луцька. І під цим прізвищем прожив усе життя. Загинув під час ІІ Світової війни. Для ракетобудування цей чоловік зробив більше, ніж Ціолковський. А цього ніхто ніколи не знав. Це ж нонсенс, що в Україні немає музею техніки!

      Те, що ми зберігаємо, необхідно виставляти, ви праві. У межах нашої Галереї вже працює 15 музеїв, наприклад, окремий музей книги, музей Пінзеля. Ми робили його виставку в Празі, Варшаві, Москві, Києві. Незабаром відбудеться виставка Пінзеля у Парижі й у Вашингтоні. Весь світ захоплений цим скульптором, про якого збереглося небагато інформації, — хто він і звідки. Але нам вдалося зібрати 40 відсотків його творчості, дуже багато було знищено. Одна скульптура Пінзеля коштує п’ять-шiсть мільйонів доларів.

      — Тож, може, варто передати частину експозиції до інших музеїв?!

      — Не тільки ви так думаєте. Дехто каже: та хай би Возницький роздав експонати по музеях України, наприклад, до Харкова чи Одеси. Але це катастрофічна помилка. Цей матеріал львівський. І його саме тут треба вивчати, писати книжки. А по всій Україні виставляти цілісні колекції. Я б ніколи не подумав, що Росія у цих питаннях обжене Україну. Але Путін дав близько 200 мільйонів доларів на фондосховища. А у нас — нуль. Попри те, що Віктор Ющенко вже давав відповідні розпорядження.

      — Чому Львівська галерея досі не отримала обіцяний статус «національної»?! Яка ваша версія?

      — За півроку Галерея відзначить сторіччя. Львіська обладміністрація висунула її на звання національної, аби ми перейшли на державне фінансування. А держава каже: якби Галерея була лише картинною, але ж вона має 15 об’єктів, мовляв, чого ви набрали стільки? Те, що ми робили 40 років, виявляється, ні у Львові нікому не потрібним, ні в Києві. Тому й затримали наш національний статус. Мовляв, не напасешся коштів на вас. Але ми працюємо незалежно від того. Мусимо вистояти.

«У них острови, літаки… Бракує лишень родинного замку»

      — За вашими оцінками, яким є «замковий» потенціал України?!

      — У нас був директором архіву Орест Мацюк (уже покійний). Він усе життя займався оборонними спорудами і склав каталог України: це п’ять тисяч оборонних споруд — замки, городища, фортеці, оборонні церкви і монастирі. Кинулись підраховувати, що лишилося натепер. У підсумку: в Україні лишилося «тліючих» 18 замків, iз них вісім — у Львівській області. Поділля має гарні замки — Кам’янець-Подільський, Меджибіж, Хотин. Закарпаття має пару замків. На Волині є Луцький замок. Загалом небагато. Ці замки можна реставрувати, але не виділяють коштів. Тому доводиться робити самотужки. У «Золотій підкові» працюють навіть свої групи реставраторів. Роботи ведуться без державних коштів.

      — Як немає коштів на реставрацію, може, варто віддати замки «у добрі руки» якогось «донецького маркіза»?

      — Уже маємо проблему: міністр будівництва оголосив, що замки треба продавати. Це жах! Невже Україна не може утримувати тих 18 замків?! Львівські замки — це найстаріший замок в Україні Олеський (XIII ст., добудований у XVII ст.), замок у Підгірцях, який є найцікавішим замковим палацом у Середній Європі, збудований венеційським архітектором, замок у Золочеві. Ми ці три замки об’єднали назвою «Золота підкова України». До них щодень приїздить 30—40 автобусів, хоч там немає інфраструктури, а часто навіть туалетів. Ми таки стаємо туристичною державою: після запровадження безвізового режиму вся Європа їде до нас… У нас є такі речі, котрих у Європі просто немає. Візьміть замок у Свіржі. Він реставрується довго — 34 роки — Спілкою архітекторів. Замок у Свіржі вже хочуть приватизувати кілька осіб: називаються прізвища, відомі усій Україні, серед них і представників Донбасу. Вони мають усе — острови, літаки, машини. Бракує лишень родинного замку. На щастя, Віктор Ющенко дав команду припинити продаж. Приїхали ми до Старого Роздолу, до приватизованого палацу Лянцкоронських (XVIII —XIX ст.). Київські бізнесмени купили за 460 тисяч гривень цей палац, де попередньо був санаторій, із відповідними приміщеннями і 12 гектарами парку. Навіть півмільйона гривень не дали! І з чого, ви думаєте, почав новий власник? Побачив рельєфи XVI—XVII століть, котрі коштують мільйони, — і почав їх виривати. Нам ледве вдалося його зупинити — прокуратура не дозволила. Але це вже приватна власність. Він купив, і потім уже нічого не зробиш.

      Але є і певний прогрес. Наприклад, у Бережанах, на Тернопіллі, замок, котрий був доведений фактично до руїни, зараз реставрується. У Збаразькому замку помалу закінчують реставрацію. Великі гроші йдуть на Кам’янець-Подільський. Уже немає суцільної катастрофи. Ситуація вирівнюється. Але це лише стадія підтримки.

      Для того щоб зробити державу туристично привабливою, передумови маємо. Але для цього треба надати кошти, відреставрувати замки, зробити там музеї і різноманітну інфраструктуру, полатати дороги і продумати маршрути для туристів. Нехай приватизатори ліпше будують готелі поблизу. Наприклад, у Підгірцях біля замку є найстаріший готель в Україні. Там два дні жив Оноре де Бальзак, коли їхав на Житомирщину. Нам дуже допоміг народний депутат Писарчук, який родом із тих місць і взявся за Золочів, у відновлення котрого вклав приблизно10 мільйонів гривень. Він відбудовує передзамкове укріплення, колись знищене, — равелін — хоче там влаштувати ресторан. То нехай так і буде! Ми шукаємо саме таких інвесторів. Але я категорично проти приватизації замків.

      — Можливо, цінні замки слід врятувати від приватизації, надавши їм статус заповідника?

      — Міністерство культури затіяло робити заповідники. Нехай робить. Лишень би не ті заповідники, котрі хоче наробити міністр будівництва Качур. У радянській час була така проблема — в Україні й Естонії пам’ятки були поділені так: внутрішня частина підпорядковувалась міністерству культури, а сама споруда — архітектурі. Іконостас охороняло міністерство культури, а церкву — міністерство будівництва. Тому багато цінностей і понищили. За Кучми нарешті «процес пішов». У 2000 році підготували указ, аби передати всі пам’ятки комплексно в компетенцію Міністерства культури. Але досі це не почало працювати. Міністерство будівництва отримує прибутки: хтось платить оренду тощо. Як же можна віддавати замки Міністерству культури?! Мало того, погодившись передати деякі споруди, Міністерство будівництва вирішило влаштувати «свої» заповідники. От, наприклад, Жовкву зробило своїм заповідником. На яких підставах?! Тож повторюю: я категорично проти продажу замків. Я протестую, де можу.

«Коли почали прокладати підземний трамвай — почалася трагедія Львова»

      — Чи може Україні і Львову, який включений до реєстру ЮНЕСКО, якось допомогти ця організація?

      — ЮНЕСКО не має грошей. Це орган, який відстежує процеси. А функціонує з внесків. Центральна частина Львова перебуває під наглядом ЮНЕСКО. І це почесно, адже вони обрали найвизначніші місця Європи і світу. В Україні це — Софія Київська, Лавра і Львів. Це пам’ятки, котрі мають світову славу і потребують світового ж нагляду. Але ЮНЕСКО і зараз має до нас претензії, адже, наприклад, коли Львів вносили до реєстру, вимагали знести три вишки-глушилки, що стоять біля собору Святого Юра. Коли у Львові почали прокладати підземний трамвай — почалася трагедія Львова. У центрі міста просто розпадалися будинки, розколовся палац Потоцьких. Львів стоїть на болоті й на дубових колодах і коли почали прокладати трамвай — вода почала відходити. А відомо, що дуб тримається лише у воді, а в сухості розсипається. Це трагедія міста.

«Поляки на кордоні затримують три тисячі ікон щорічно»

      — А як виглядає ситуація з цінностями, що вільно «гуляють» по ринках і лишень чекають на вивезення за кордон контрабандним шляхом? Адже з Росією у нас і взагалі «прозорий» кордон.

      — Та вивозиться… Мені нещодавно телефонує з Петербурга директор комісійного магазину: «Борисе Григоровичу, я знаю, що ви фахівець з Пінзеля. До нас надійшло дві скульптури». Надіслали фотографії. І справді — учні Пінзеля. Я бачив ці скульптури у Львові рік тому — і от вони вже в комісійному магазині у Росії. Так що вивозять. Трапляється, підмінюють оригінали. Або просто крадуть. Щомісяця в музеях України стається одна крадіжка. Я нещодавно розмовляв із міністром культури Польщі, і він мені розповів, що на східному кордоні Польщі затримують три тисячі ікон щорічно. А в нас якось просто все…

      Але збереглися і колекціонери, адже в радянський час єдиним способом вкладення грошей було колекціонування, підпільні мільйонери так і робили. За «колекційними» підрахунками, у Львові було 52 мільйонери. Зараз більшість тих колекцій не існує, їх переважно вивезли. Але є декілька створених патріотами, наприклад, колекція гуцульських хрестів чи збірка ікон під склом. Колекціонери пропонують, хочуть подарувати державі. А для того щоб подарувати державі, треба створити, як у Росії чи Румунії, музей приватних колекцій, де довіку утримуються передані приватні збірки із зазначенням прізвища власника. Коли ми у Львові кажемо про це, нам відповідають — «ніде». Наша держава така бідна, що навіть не має можливості приймати подарунки. Був нещодавно такий випадок. Михайло Дзиндра у 1942 році закінчив наш мистецький коледж, а як сюди прийшла радянська влада, то він поїхав до Німеччини і згодом до США. Людині 84 роки. Він повертається на батьківщину. Орендує корабель, привозить тисячу скульптур власного авторства у бетоні й хоче подарувати Україні. А держава відповідає: «А де ми це подінемо?» Тоді він продає у Каліфорнії будинок і будує піді Львовом у Брюховичах величезний (1800 кв. метрів) виставковий павільйон. Тепер там наш філіал. Це перший в Україні Музей модерної скульптури. Михайло Дзиндра переселився сюди, а його дружину я оформив у музей на роботу.

«Досі в Україні нема музею сучасного мистецтва»

      — Невже тільки в такий спосіб поповнюються львівські колекції сучасним мистецтвом?

      — Це колосальна проблема. Нас свого часу врятував колишній мер Василь Куйбіда — організував продаж майстерень художникам, тож кожен художник платив частково грішми, а частково картинами. Була комісія, котра приймала добрі роботи, не будь-які. Отож їх назбиралося близько тисячі, і ми маємо колекцію, яка відтворює, що робилося у Львові у 80-х роках. А те, що робиться у Львові у 90-х, мало відоме, і тим більше у 2000-х. Держава не закуповує сучасне мистецтво, а часто і не знає, над чим працюють наші художники. Єдине, що вона робить, — коли проводиться виставка художника, замість плати за оренду зали бере в нього одну картину. От і всі надходження сучасного українського мистецтва.

ДОВІДКА «УМ»

      Борис Григорович Возницький народився 16 квітня 1926 р. у селі Ульбарів під Дубном. Воював у лавах Червоної армії. Закінчив Академію мистецтв у Ленінграді, де навчався на факультеті історії мистецтва. У 1960—1962 рр. працював заступником директора Музею українського мистецтва у Львові, згодом призначений директором Львівської галереї мистецтв, якою керує по нинішній день.

      Врятував безліч шедеврів — від ікон до палаців. Заснував низку музеїв: в Олеському замку, Музей першодрукаря Івана Федорова, Музей-садибу Шашкевича, Музей «Русалки Дністрової», Музей найстаріших пам’яток Львова. Відновив оборонну вежу у П’ятничанах, захистив від нищення Бернардинський костел, відреставрував каплицю Боїмів. Зініціював реставрацію замків у Золочеві, Підгірцях і Жовкві. Doktor Honoris causa (почесний доктор) Варшавської Академії мистецтв, почесний член Академії мистецтв України, Герой України.

 

 

 

 

 

Розмовляв Антін Борковський

 

 

 

 

Джерело: Україна молода

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010", Возницький Борис

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s