Микола Жибарєв, контр-адмірал: Росіяни хотіли, щоб ми відмовилися від української присяги

23 серпня 2019 р.

21 липня 1992 року у штабі Чорноморського флоту був справжній переполох. Із використанням кількох кораблів, ракетного катера, літака та попереджувальних артилерійських обстрілів командування влаштувало погоню за сторожовим кораблем СКР-112, який замість готуватися до військового параду у Севастополі, чкурнув до Одеси – із гордо піднятим українським прапором. 

 

“Нахабами”, які влаштували корабельний демарш виявилися службовці, які напередодні ще й самовільно прийняли українську присягу. Серед них – 38-річний начальник штабу 17 бригади Кримської військово-морської бази Чорноморського флоту Микола Жибарєв.

Ця подія стала справжньою революцією у Військово-морських силах. Адже тривалий час після розпаду Радянського союзу розподіл Чорноморського флоту “висів у повітрі” – і ніби держави СРСР вже нема, і незалежні країни вже ніби є, а от флот залишався “загальним”, тільки чомусь із командами із Москви. 

Зрештою, саме українці зсунули питання з мертвої точки – через витівку екіпажу СКР-112 президенти України та Росії були змушені зустрітися у Ялті і нарешті врегулювати проблеми поділу ЧФ. 

Нині Миколі Євгеновичу 64 роки. Усе своє життя він присвятив військовій службі, морю та Україні, зробивши усвідомлений вибір на початку незалежності нашої держави. 

Свою любов до  країни, Жибарєв прагнув передати і двом своїм синам, однак старший Ілля не пішов по стопах батька – у 2014 році під час анексії Криму, командир корабля морської охорони “Миколаїв” зробив вибір на користь Росії, чим розбив Миколі Жибарєву серце. 

Тривалий час Микола Євгенович працював начальником управління Морської охорони Державної прикордонної служби України, з березня 2014 – керував охороною морської ділянки та підтриманням боєготовності корабельно-катерного складу Маріупольського загону морської охорони. У запас контр-адмірал Жибарєв пішов у 2015 році, нині він працює заступником директора нафтопереробної фірми в Івано-Франківській області. 

Спецпроекту “Вибори вибори” пощастило зловити Миколу Євгеновича в Києві напередодні Дня незалежності України та презентації фільму про історичний “похід” СКР-112 з Севастополя в Одесу.

Жибарєв пригадав “бойовик”, який розгортався того дня в Чорному морі, а також розповів про реакцію росіян на  українські “витівки” у ЧФ і про те, як склалася доля легендарного корабля СКР-112 та його сина у Росії. 

“Миколо Євгеновичу, я на тебе сильно розраховував по службі… Але ти прийняв українську присягу і наніс мені удар ножем в спину”. 

Пам’ятаєте день, коли Україна проголосила незалежність? Як сприйняли цю звістку?

– Чесно кажучи, нічого особливого для мене в цей день не було –  я цікавився службою і все. А коли ми вже прийняли присягу, то вже на 100 % відчули себе українцями.

–  Тривалий час, після розпаду Радянського союзу, питання розподілу Чорноморського флоту “висіло у повітрі”. Коли службовцям-морякам прийшло рішення присягнути на вірність Україні?

– Це було наприкінці січня 1992 року. Ми служили у Донузлаві, це десь 30 км від Євпаторії. Я був начальником штабу 17-ої бригади, наді мною був командир бригади – капітан другого рангу Шалит Юрій Володимирович.

Якось Шалит був десь у Севастополі і зателефонував мені на командний пункт. Я доповів чим ми займаємося і потім він каже: “Є розмова”. Ми визначилися щодо певних офіцерів, яким ми довіряємо і зібралися близько 22 години вечора, чоловік до 20 було – командири кораблів, дивізіонів, офіцери штабу.

Шалит почав розмову і поступово прийшов до теми прийняття присяги. Питав: “Хто ми, що ми?”, “Де ми мешкаємо, де служимо?”. Відповідаємо, що “Служимо ми на Чорноморському флоті, він входить до складу військово-морського флоту Радянського союзу. На сьогоднішній день Союзу не існує, є СНД. “Що таке СНД?”. Прийшли у розмові, що це, так би мовити, “мертвонароджене дитя”. Але команди всі йдуть чомусь з Москви.

Командир бригади каже: “Давайте визначатися громадянами якої держави ми є. Вже є незалежна Україна, є Збройні сили України, керівництво нової держави”. Я кажу: “Я однозначно громадянин України, а не Росії”. Так от все і почалося.

Решта офіцерів як себе визначили? 

– Практично всі за Україну. У нашій бригаді було близько 2 тисяч службовців і більше 80 % складу прийняло українську присягу. Решта не прийняла, бо були офіцери, які, наприклад, народилися в Калінінграді, у них там батьки, вони казали: “Я буду продовжувати з вами службу, але українську присягу не прийматиму – коли звільнюсь, то поїду на батьківщину”.

Того вечора ми побачили, що більшість присутніх за Україну. А наступного дня планувалося прийняття присяги молодим поповненням – їм казали, що кожен буде присягати своїй державі, білоруси – Білорусі, росіяни – Росії, українці – Україні. Але в нас була інформація, що присягатимуть СНД…

Шалит запропонував завтра о 9 ранку після підйому прапора, в протидію молодому поповненню, яке будуть обманювати, прийняти бригадою свою, українську присягу. Ми всі підтримали, але вирішили поки не розказувати нікому, адже нам би не дали можливості це зробити.

– Дуже сміливо, як на той час.

– Раптом Шалиту дзвонять з командної бази  і говорять, що завтра о 10 годині він разом із начальником штабу Кримсько-морської бази контр адміралом Кожином Борисом має бути в Севастополі, у штабі Чорноморського флоту. Для нас це було несподіванкою, може інформація десь просочилася?

 

Фото: Ганна грабаРСЬКА

Шалит звертається до мене: “Ти сам, як начальник штаба залишаєшся, за мене старшим. Зможеш організувати присягу?” Я сказав, що впораюся. Треба було проконтролювати, щоб присягу прийняли на кожному кораблі, потім скласти списки вже українських службовців, поставити штампи і одразу відправити все це у Міністерство оборони України, в Київ.

А Шалит, зрештою, присягнув Україні першим – прямо того ж вечора, у кабінеті. Ми всі його привітали і розійшлися до наступного дня. Я був визначений старшим під час прийняття присяги на кораблі СКР-112.

– Як розгорталися події наступного дня? 

– Я прибув на корабель о 9 ранку для підйому прапора. Після цього виходжу під строєм з командиром корабля і кажу, що “Так і так, оскільки ми знаходимося в Україні і вже є Збройні сили України, то давайте визначимося громадянами якої держави ми є. Той, хто рахує себе громадянином України може зараз прийняти українську присягу і будемо служити у складі Чорноморського флоту, але враховуючи інтереси України. У кого немає бажання – не страшно, ви залишаєтеся у складі екіпажу корабля і будемо продовжувати службу у Чорноморському флоті, на Кримській базі і чекати політичного рішення питання по розподілу флоту і його моряків. Згодні?”. “Згодні!”.

І от я вийшов першим на СКР-112, зачитав українську присягу, розписався, став до строю. Після мене командир корабля Сергій Настенко, його заступник Дмитро Деренський, потім офіцери, мічмана і особовий склад. Тоді на кораблі присягнули Україні десь 85 % екіпажу.

Потім я поїхав на командний пункт – там стояли інші кораблі, де теж були представники штабу. Коли закінчилася присяга, ми почали рахувати скільки людей присягнуло на кожному кораблі. Далі у нас були визначені люди, які на своєму транспорті поїхали в Сімферополь і на потязі через знайомих офіцерів передали всі документи в Міністерство оборони в Київ.

– Як відреагувало на масове прийняття української присяги керівництво Чорноморського флоту? 

– Якраз вже все це закінчувалося, настрій у нас був святковий. І раптом дзвонить телефон – це був віце-адмірал Фролов, командир Кримської військово-морської бази: “Миколо, мені тут з Чорноморського флоту телефонують, якісь дурниці розказують, що 17-та бригада прийняла українську присягу”. Я йому доповідаю: “17-та бригада у повному складі прийняла українську присягу”. Думав, що я шуткую, просив повторити – я повторив. Він як закричав! “Негайно до мене, всі командири кораблів, начальники і разом з тобою!”.

І от ми у парадній формі, з кортиками, машиною приїжджаємо в штаб. А нам на зустріч йдуть офіцери: “А що ж ви нам не сказали, ми б теж прийняли українську присягу!”, – кажуть.

Приходить адмірал, навколо всі телефони розриваються, Москва телефонує, Севастопіль. Адмірал на мене “наїхав”, сказав все що можна було і не можна. Ну і десь близько обіду прилетів гвинтокрил із офіцерами та заступником командувача Чорноморським флотом віце-адміралом Ларіоновим – всі до них по одному ходили в кабінет на “бесіду”. Все було спрямовано на те, щоб ми відмовилися від української присяги, мовляв, це була репетиція.

І тут уже пішла коса на камінь. Адмірал мені каже: “Миколо Євгенович, я на тебе сильно розраховував по службі, ти у мене був одним із кращих, я тобі довіряв… Але ти прийняв українську присягу і наніс мені удар ножем в спину”.

– Фактично, вже тоді росіяни почали тиснути на українців. Ви вперше відчули таке ставлення чи раніше воно теж проявлялося? 

– Ні-ні. Раніше ми взагалі такі питання не порушували, займалися тільки службою. Я, чесно кажучи, взагалі ні про що таке ніколи не думав. Саме після розмови з командиром бригади я відчув, що вже є якась різниця – ти громадянин України чи громадянин Росії.

 

Наш СКР-112 відходить нібито на репетицію, але замість повернути направо, йде наліво –  у бік Одеси

– Виходить, Ваша служба поділилася на “до” та “після” прийняття присяги Україні. Як змінилося відношення командування Чорноморського флоту до вже українських службовців?

– Командира бригади  Шалита одразу ж відсторонили від виконання обов’язків. Його у супроводі доправили у Стрілецьку бухту, на корабель і виставили вахту, ніби як до арештованого.

Якщо командира відсторонюють, то його обов’язки виконує начальник штабу, тобто я. Але за деякий час до нас прислали нового командира бригади з Очакова – капітана другого, а потім першого рангу Калашнікова, він уже проросійський був. Намагався знайти зі мною контакт, але я його як командира бригади не сприймав. Я до нього навіть за прізвищем, ім’ям по батькові не звертався – лише “товариш капітан першого рангу”.

Командувачі зрозуміли, що мене не зламають і я залишуся при своїх інтересах. Тому коли в липні я прийшов із відпустки і доповів, що готовий до виконання завдань, Калашніков мені заявив: “Я Вас відсторонюю від обов’язків”. Відповідаю: “Не Ви мене призначили, не Вам мене відсторонювати”. Калашніков сказав, що це моє діло ходити на роботу чи ні, зарплату я отримувати буду, але до таємних документів більше доступу не маю, перевіряти бойову готовність кораблів мені заборонено.

Я вимушений був тиждень ходити і просто дурака валяти, але щоб мені ніхто не казав, що я не виходжу взагалі. Аж одного вечора до мене на квартиру прийшли друзі офіцери і сказали: “Якщо Вас зараз відсторонять, то нас всіх теж скоро позвільняють або переведуть на Далекий Схід чи Північ, може звань позбавлять. Треба щось робити”.

А ми вже на той час бачили, що наших дітей в дитячий садочок не брали, наших жінок старалися звільнити з роботи…

– І Ви вирішили робити вихід на СКР-112?

– Була ще одна подія, яка спонукала до цього.

Був у нас корабель МПК-116, де більше 60 % особового складу прийняли українську присягу. Серед них – командир корабля, капітан-лейтенант Карен Хачатуров, вірменин. А його помічник, старший лейтенант Олексій Комісаров не прийняв присягу. І от десь у травні, коли МПК-116 повернувся з моря, дві третини екіпажу, разом із командиром, вийшли на берег. Решта залишилися на кораблі, в тому числі цей Комісаров.

І от Комісаров вночі зіграв тривогу, сказав, що терміново поступило завдання вийти в море. Але це був обман – він сам пішов, але куди і навіщо ніхто не знав.

Мені телефонує оперативний черговий, доповідає ситуацію. Я одразу пішов у штаб Кримської бази і по радіо вийшов із Комісаровим на зв’язок: “Олексій, які в тебе наміри?”, він каже: “Я не хочу стояти разом із поруч хохлами біля причалу, тому мій план йти у Севастополь, буду стояти там. Зброю застосовувати не буду”.

Через цей вчинок в російських газетах старшого лейтенанта Комісарова роблять героєм. “От який порядний офіцер, не може  служити разом із хохлами, дихати з ними одним повітрям! Він проявив свою позицію, перейшов і не захотів з ними служити. З таких офіцерів у майбутньому стають адміралами!”.

– І що, став він адміралом?

–  Та ні, куди там.

Коли ж Хачатуров, командир МПК-116, приїхав потім у Стрілецьку бухту за кораблем, його вже туди не пустили.

 

ФОТО: гАННА гРАБАРСЬКА

– Українці у відповідь вирішили також проявити позицію? 

– Ми вирішили зробити демарш. Але Комісаров пішов одним кораблем, а ми вирішили вночі йти двома. І тут телефонний дзвінок – дали команду на ніч закрити ворота, через які проходять кораблі. Знову інформація десь пройшла!

За деякий час знову дзвонять – дають команду зранку о восьмій відчинити ворота, бо там мали зайти цивільні пороходи і вантажити пісок. Кажу своїм офіцерам: “Давайте фактор спонтанності. Від нас очікують, що ми вночі підемо, а завтра буде генеральна репетиція параду, куди залучаються наші кораблі. Але ми не на тренування підемо направо, а підемо кораблями наліво, на вихід в море”. Домовилися, узгодили.

Щоб сильно не світитися, ми тоді ж вночі прийшли на кораблі і там вже й відпочивали. А зранку мені йде доклад, що на другому кораблі, на якому ми мали відходити, відсторонили командира, він з українською присягою був, на його місце поставили командира, який присягнув Росії. А на СКР-112 все нормально! Ну ми тоді вирішили йти одним кораблем.

Отримуємо команди на вихід. У нашому екіпажі було близько ста чоловік, серед них  начальник штабу дивізіону Семенов, але він був проросійський. Я його говорю: “Пане Сергій, я старший по посаді, по званню, то приймаю керування кораблем на себе і командир буде виконувати мої команди. У Вас два варіанти – перший, Ви залишаєтеся тут, бачите, що ми робимо, але нікуди не втручаєтеся і другий – Ви спускаєтеся в каюту, ми Вам робимо чай-каву-газети і сидите там поки ми йдемо в Одесу. Як приходимо, то купуємо Вам квиток  за наші гроші і відправляємо назад у Севастопіль”. Він обрав другий варіант і не втручався.

І от наш СКР-112 відходить нібито на репетицію, але замість повернути направо, йде наліво –  у бік Одеси.

– Уявляю якою була реакція “на горі”. За Вами почалася погоня?

– Так, там же сигнальщики є, рейдова служба дивиться, доповіді йдуть. Уже всі зрозуміли, що щось не те. Командують повернутися на своє місце, а ми йдемо далі. А у нас же по радіо чути не тільки команди, а й всі перемовини, що ведуться. Ми чуємо, що дають команду “закрити ворота”. Але там були люди попереджені, що ми будемо виходити і треба ж таке, що буксир зламався – не встигли закрити ворота.

– Оце так випадковість. 

– Потім якийсь російський корабель готувався перекрити нам шлях, але теж не встиг. Нас питають: “Ваши действия?”, кажемо: “Йдемо в Севастополь”. Але Севастополь був наліво, а ми повернули направо в сторону Одеси. Зрештою, нас переслідувало три кораблі Чорноморського флоту: ракетний катер, корабель на повітряній подушці та малий протичовновий корабель. Але один до нас підійти не міг близько, у другого корабля зламався рульовий пристрій, а в третього паливо закінчилося.

– Це була доля, напевно.

– І от ми до Тарханкуту доходимо, чуємо, що тепер вдогонку йде за нами йде  великий корабель із Севастополя “Разительный” і має прийняти міри, щоб нас зупинити. А мій товариш, з яким я раніше служив на одному з кораблів-переслідувачів, сказав: “Миколо, мені дадуть команду і я буду вимушений стріляти”. Я йому відповідаю: “Володимир, я на Ваші провокації відповідати не буду, але себе готовий захищати”. Даю команду командиру корабля “бойова тривога”, а там такий торпедний апарат з 10 торпедами, артилерійські установки розвернулися, особовий склад зайняв позиції. Тобто, ми показали, що готові захищатися.

Я сказав: “Наш корабель йде в територіальних водах України, з українського порта в український порт. Ми по міжнародному праву нічого не порушуємо”. І підняли державний прапор України на кораблі.

– Як вдалося уникнути кровопролиття? 

–  Відірватися від “Разительного” ми не могли, бо він був потужніший за СКР-112. Тому зі мною почав переговори капітан першого рангу Сілін. За мною прислали шлюпку і я так сиджу у кормі, а матроси, які гребуть, дивляться мені в очі – склалося враження, що вони мене підтримують, серед них теж українці були.

Прийшов я на “Разительный”, мені запропонували чай-каву, я відмовився і почав доповідати командуванню по радіо: “Ми йдемо на рейд в Одесу, будемо чекати представників Міністерства оборони України”. Адмірал Борис Кожин дав “добро”, але йти ми мали разом. Ближче до Одеси кораблі розділилися: СКР-112 зайшов на внутрішній рейд в Одесу, а “Разительный” залишився на  зовнішньому.

 

фОТО: ГАННА ГРАБАРСЬКА

– Як СКР-112 зустріла Одеса? 

– Нас зустрічав адмірал, український командуючий морською охороною України, ми їм все доповіли, все було нормально. Одесити приносили квіти, яблука. Було багато преси, телебачення. Мій батько, який був у Білій церкві, дізнався що я зробив від свого брата з Санкт-Петербурга – він подзвонив, каже: “Женя, включи телевізор, що там твій син натворив?”.

– Вчинок росіянина Комісара російські журналісти назвали героїчним. А що про екіпаж СКР-112 писала українська преса?

– “Порушники присяги, самовільно перейшли на кораблі” – це росіяни писали. А наші, що СКР-112 це “український Потьомкін”.

Потім у нас була зустріч із міністром оборони України Морозовим. Він сказав: “Не знаю, що ви тут накоїли, історія розбереться. Але ви оголили проблему Чорноморського флоту і через ваш перехід прийнято рішення, що 3 серпня 1992 року два президента – Кравчук та Єльцин зустрічатимуться в Ялті і прийматимуть рішення по Чорноморському флоту. Тим паче, раніше поодинокі були випадки прийняття української присяги, а тепер уже цілий корабель із зброєю вийшов в море”.

– Чи правда, що через вихід в Одесу на Вас було заведено 5 кримінальних справ? 

– Було таке. Ну от десь о 22 ми прийшли в Одесу, а на наступний день зранку прилетів літак з Чорноморського флоту з двома групами – одна група офіцерів військово-морських сил з командуючим Борисом Кожиним і декілька офіцерів зі штабу. Їх вимоги були, щоб наш корабель поставили на зовнішній рейд і всі питання вирішували там, а ми сказали, що будемо стояти в Одесі і всі питання будемо вирішувати теж тут.

Мені кажуть: “Ви, Миколо Євгенійовичу, взагалі мовчіть, по Вам 5 кримінальних справ відкрито”. Це за невиконання присяги, не підпорядкування і тому подібне.

Уже в серпні приїхали слідчі з Генеральної прокуратури України і кожен з екіпажу писав пояснення що нас підштовхнуло на такі дії. За деякий час мені приходить телеграма, що “Генпрокуратура не знайшла складу злочину у Ваших діях. Якщо не згодні, то можете оскаржити рішення протягом місяця”.

– Як склалася доля корабля СКР-112?

– З липня до грудня корабель стояв в Одесі, потім ми отримали новий корабель в Миколаєві, перевели його в Севастопіль. І мені командуючий сказав, що треба СКР-112 теж переводити в Крим.

Десь у грудні вночі ми пішли у Севастопіль, нас пропустили, все було нормально. Коли керівництво Чорноморського флоту дізналося, що СКР-112 у Севастополі, вони розлютилися: “Як, хто пустив?”. Оперативного чергового Чорноморського флоту зняли з посади.

Тривалий час корабель був у Криму, але в 1993 році його віддали на металолом. Деякі люди хотіли його в Київ забрати, зберегти, зробити музей, але, бачите як сталося…

На гроші зі здачі корабля в металолом, а його оцінили в 28 тис. доларів, мали побудувати декілька квартир офіцерам нашої бригади. Якось мені дзвонять, просять зайти у штаб, мовляв, хочуть дати фінансове заохочення – 300 грн. Зі 28 тис. доларів.

Я розписуюся і запитую людину, яка керує цими фінансовими справами: “А де 28 тис. баксів? Де квартири?”. А він мене по плечу похлопав, каже: “Миколо, воно тобі потрібно?”. І все – ні корабля, ні квартир, на доларів.

Я сину кажу: “Ти розумієш, що ти на всіх нас ставиш хрест? На мені, як на батьку. Якщо ми з тобою в морі зустрінемося, ти що, будеш по мені стріляти?”. А він мовчить

– Я знаю, що це дуже непроста для Вас тема, але хотіла б спитати про долю Вашого старшого сина Іллі, який у 2014 теж зробив вибір, але не на користь України… 

– Коли почалися проблеми в Криму, ці зелені чоловічки, то ми вже були в готовності. 28 лютого 2014 року у нас проводилася нарада у заступника голови Державної прикордонної служби Павла Шишоліна. Кожен відповідав за напрямком діяльності, обстановка напружена була вже.

Нарада закінчилася, всі виходять, а мене попросили залишитися. Питають: “Миколо, що будемо робити з кораблями в Криму?”. “Павло Анатолійович, у нас на кораблях сигнальна тривога. Треба виходити в море на посилення кордону вздовж узбережжя Криму”.

Я погодив це питання з керівництвом прикордонної служби, мені дали дозвіл і я командирам кораблів і катерів передав команду виходити в море, пояснивши це тим, що вони таким чином охоронятимуть кордон. І поки вони виходили у море уже практично їх почали блокувати зелені чоловічки.

Є таке поняття “точка рандеву”, коли кораблі виходять в море і десь в одній точці зустрічаються. І от поки все це крутилося, то вирішили, що, мабуть, вже пізно виставляти корабельно-катерний склад вздовж кордону – вже почали Верховну Раду Криму штурмувати… Було прийняте рішення розпочати рух наших кораблів та катерів на Одесу і на Бердянськ.Це було передано командирам і з Севастополя вийшло дві групи – 12 одиниць кораблів та катерів.

– Серед тих, хто був на кораблях був і Ваш син Ілля? 

– Так, мій старший син Ілля був командиром корабля морської охорони “Миколаїв”. Він дислокувався у Балаклаві і по наказу їхав у Одесу.

А до цього було ще таке – 28 лютого у Євпаторії було поховання моєї тещі. Вона одна залишилася – тестя не було, жінки моєї вже теж не було, вона померла. Я не міг з Києва приїхати, а сину сказав, щоб він був там від нашої родини. Він на машині доїхав від Севастополя до Бельбека, а там вже почалися “процеси” біля наших загонів. То я зрозумів, що якщо він поїде, то на корабель вже не повернеться і дав команду не їхати в Євпаторію, а розвертатися і прямувати на корабель.

– Як Ви дізналися, що син вирішив перейти на бік Росії?

– Десь у березні 2014 року до мене дійшла інформація, що мій син “сумнівається”. А я на той час уже працював у Маріуполі (Микола Жибаєв очолював організацію охорони морської ділянки та підтримання боєготовності корабельно-катерного складу Маріупольського загону морської охорони, – УП).

Я вийшов із сином на зв’язок і питаю: “Це правда? Ти що дурак, що ти робиш? По перше, ти зрадник і робиш таку помилку, яку тобі ніхто не пробачить. А зрадником ти будеш і в Україні, і в Росії”. Він почав “віднєкуватися”, каже: “Ти свого часу зробив вибір у 1992 році, а я зараз роблю”. А я йому: “Ти розумієш, що ти на всіх нас ставиш хрест? На мені, як на батьку. Якщо ми з тобою в морі зустрінемося, ти що, будеш по мені стріляти?”. А він мовчить. “Ти гадьониш, що ти мовчиш?”….

На цих словах у Миколи Євгеновича мокріють очі. На якийсь час ми перериваємо бесіду

– Навіть страшно уявити, що Ви відчували у цей момент.

– От така розмова була… Я говорив з ним у своєму кабінеті, при свідках.

Потім, коли його корабель прийшов з Севастополя в Одесу, йому дали відпустку і дуже багато офіцерів, у тому числі мій син, повернулися у Крим. І там залишилися.

Потім, у грудні 2014 року, коли вже наші кораблі перейшли з Криму, я був на щорічній зустрічі командуючих Чорноморського регіону. Нас приймали турки у Стамбулі. І на цій зустрічі серед учасників був російський командуючий береговою охороною адмірал Алєксєєв. А я виступав там з доповіддю про те, що 31 серпня в Азовському морі росіяни розстріляли і потопили наш катер. У нас там загинув командир корабля і сигнальщик – ми так їх і не знайшли. І я там на конференції показую палаючий катер і розповідаю, що з ракетної зброї нас розстріляли…

І до мене підійшов потім цей Алєксєєв, каже, мовляв, знаю, що твій син залишився у нас, але ти за нього не хвилюйся, я візьму його під контроль… А я відповідаю: “Що ти там візьмеш? Ти знаєш, що він зі своїм прізвищем кар’єру не зробить. Для мене він зрадник, а для тебе він ніхто, бо таких як він багато”.

– Ви зараз спілкуєтеся зі старшим сином? Чи зробив він кар’єру у Росії?  

– Ми зв’язок обірвали, але я знаю як склалася його доля.

Коли Крим окупували він та інші зрадники пішли найматися на роботу до москалів – їх, звісно, прийняли, все нормально. Але потім їх почали розподіляти подалі від Криму, мого сина відправили в Мурманськ. Він думав, що зробить там кар’єру, буде командиром корабля, його тимчасово призначили старпомом – помічником командира корабля. А потім він бачить його навіть на старшого помічника не ставлять, чому? Тому що коли родичі за кордоном, то форму допуску до таємних документів ти не отримаєш.

І його призначають замкомандира дивізіона з виховної роботи –  такою собі “балалайкою”. І він у Мурманську служив десь чотири роки, а потім йому пропонують таку ж посаду, але не на Півночі, а на Далекому Сході, десь на Амурі, де найближчий медпункт у 200 км.

Він відмовився туди їхати і його звільнили. Йому дали мінімальну пенсію, заборонили носити військову форму, забрали кортик. Пільгами пенсіонера він не буде користуватися і з черги на квартиру його зняли. То я йому смску написав: “Ну що, п’ять років коту під хвіст?”. А він мені відповів: “Найкращі роки моєї служби були 2004-2014 рік”, коли він офіцером служив.

– Ваш молодший син  із братом спілкується?

– Ні, він категорично з ним не спілкується. Я, до речі, був у СБУ Івано-Франківському, мене викликали, коли стався інцидент у Керченській протоці. Там якийсь чудак написав, що мій син був на одному з російських кораблів. І хоч він був не в Керчі, а в Мурманську, хтось от написав, мовляв, “от син адмірала…”, “адмірал повинен був його застрелити і сам застрелитися”. Купа бруду.

Я вимушений був виправдовуватися і написав так: “Дійсно, мій син зрадник України, але на кораблі не був, був на Півночі і звільнявся у запас”. Трошки довелося пережити…

– Наскільки я знаю, Ваш молодший син також займається військовою службою? 

– Так. У Тараса Бульби теж були два сини…

Мій молодший, дивлячись на війну, вирішив піти на контрактну службу. Він закінчив школу і заочно вступив у Морську академію водного транспорту у Києві. А щоб не гаяти час, то прийняв рішення, що піде на контрактну службу в Ізмаїлі. Там він пройшов навчання, потім в Одесі служив, а зараз він у групі морської охорони у Києві. Служба трішки не пішла, швидше за все, прізвище зіграло свою роль.

Мені деякі генерали говорили, що тебе теж, Микола, мабуть звільнили через твого старшого сина.

– Як саме Вас звільнили?

– Десь у жовтні 2014 року ми кілька разів посилали водолазів для пошуку тіл наших загиблих з катеру, який розстріляли росіяни – те, про що я у Стамбулі доповідав. І коли крайній раз ми  спускали водолазів, то росіяни почали стріляти мінометами в наш бік. Ми були вимушені катери прибрати, мені потім дзвонять із Києва – нащо я послав катери? Я кажу, мовляв, ми зранку доповідали, що будемо шукати наших загиблих, ви ж знали.

Ну і за деякий час мені говорять, щоб я закінчив своє відрядження у Маріуполі і приїжджав в Адміністрацію. Приїхав, розказую про обстановку в Азовському морі, дивлюся в очі і бачу, що людину це не цікавить. І починається розмова про те скільки років я прослужив… І я ставлю питання: “Я зрозумів, що у вашу команду не вписуюся?”. Мені відповідають: “Можна сказати так. Нам сьогодні такий професіонал як ти не потрібен, нам потрібен виконавчий офіцер”.

Мене питають: “Де ти мешкаєш?”, відповідаю, що живу в гуртожитку вже 11 років. Каже: “Шкода, що немає квартири, ми б тобі дали”. А я ж знаю, що є в резерві двокімнатна квартира на Троєщині. “І що ти туди підеш?”, – питає. – “А що, у мене є інший варіант?”. Отак я отримав квартиру після звільнення на початку 2015 року.

– Що для Вас, після всіх пережитих подій, означає незалежність України?

– Для мене це все. Раніше ми були виховані в Радянському Союзі, це була наша батьківщина. А коли прийшла незалежність, то я зрозумів, що в СРСР ми були ніхто і нам постійно брехали.

Уже в незалежній Україні я зрозумів що таке батьківщина. Це конкретно те місто, та держава, де ти народився. Де мешкали твої батьки, де поховані твої рідні. Я зрозумів, що мені потрібна батьківщина і я можу бути потрібен їй.

Хочеться бачити Україну дійсно незалежною по всіх питаннях – економічному, політичному, демократичному. Хочу, щоб у нас була єдина нація, єдина мова і щоб люди розуміли, що наша хата, наша квартира і держава це одне і те ж саме. Що моя особиста родина і вся українська родина це одне і те ж. Ось це і є для мене незалежність.

 

 

 

 

Розмовляла Дарина Рогачук

 

 

 

 

Джерело: Українська правда

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s