15 квітня 2006 р.
Упродовж кількох хвилин випадкової зустрічі з цим унікальним поетом нам вдалося мобілізувати всі нерозумні аргументи щодо того, що поетові варто витратити півгодини свого дорогоцінного часу на розмову з нами. Поет Олег Лишега категорично відмовляв нас: “Навіщо вам поет? Ви ж журналісти?”
“Помиляєтеся, ми лише читачі, ваші читачі – і ми навіть звідкись знаємо, як виглядає поет Лишега, Ви не вірите?” “Про поета неможливо говорити словами. Про нього потрібно говорити якимись жестами… І взагалі, з моїх слів скласти інтерв’ю неможливо. Що ж ви, дівчата, зі сказаного мною писатимете? Кажу вам, подобу поета найкраще передавати німою жестикуляцією і паузами”. Тоді ми згадали, що ми й так про це знаємо від Володимира Діброви (письменник, літературознавець, працює в Українському науковому інституті Гарвардського університету), що поезію Лишеги і осягнути, і переказати непросто: “Тут кожна зустріч – епіфанія, тобто спалах, чудо, подія, що розриває звичний плин речей, оголює їх сутність і змінює життя тих, хто її зазнав. Епіфанія є ключовим поняттям в естетиці Джеймса Джойса. А в християнській традиції Епіфанію святкують як Богоявлення: це конкретна подія і перший знак того, що Бог явив Себе як людина. А фраза “невідомі путі Господні” означає, зокрема, що наперед не знати, як саме Він це зробить. Може явитися як охоплений вогнем кущ, голуб або трійко незваних гостей. Відомий дзенбуддійський афоризм “Бог – це дохла кішка” доводить цю ідею до повного абсурду. Але, як казав ранньохристиянський богослов Тертуліан: “Вірю, бо абсурдно”.
– Ми знаємо, що Ви страшенно любите Львів… Якби Ви були мером Львова, то що б Ви в цьому місті найперше змінили?
– (Сміється. – Авт.). Ніколи не думав про те, щоб бути мером цього міста, тому дещо заскочений таким запитанням. Завжди, проте, хотів бачити Львів не галасливим, яким він тепер є, а радше в доброму розумінні цього слова – “меланхолійним”. Отож найперше я б заборонив, аби по центру міста їздили авта. Наразі, наскільки я знаю, щось схоже є тільки у вихідні… але я б казав, щоб так було щодня. Львів нищиться, і це – незаперечний факт. Сучасна цивілізація безповоротно змінює дух цього прекрасного міста. Здається, на вулиці Зеленій бачив учора ампірний палацик – дуже своєрідну львівську перлину часів ампіру. Так-от, якийсь варвар… викупив той палацик. На фронтоні будинку – дві дорійські колони, і там два обличчя сирен чи сфінксів дивляться одне на одного. Але це все не завадило власникові будинку оббити фронтон …вагонкою! Це дуже красномовно свідчить про рівень культури таких українців. Незважаючи на те, що палацик належить до спадщини ЮНЕСКО, доводиться жахатися від такого варварства.
Маю побажання, щоби Куйбіду також занесли в каталог ЮНЕСКО (Сміється. – Авт.). Як перлину Львова.
– Як Ви розумієте поняття “богема” і чи можете себе до неї зарахувати?
– Ні, я не в богемі. А богема, на мій погляд, – товариство, яке мало смак і величезні мистецькі задатки, і колись, пригадую, для старої богеми, яку я знав, саме життя було мистецтвом. Тобто ці богемні люди особливо не намагалися свої думки, відчуття і все інше перетворювати на конкретні мистецькі твори. Я не був у цій богемі, бо не міг довше ніж два дні випивати з ними. І водночас, порівняно з класичними представниками богеми, в мені часто спрацьовували якісь гальма. Зрештою, настає час, і людина залишається наодинці зі світом. Віч-на-віч із простором, зі смертю. Я знаю, що означають ці слова.
– Зрозумілі слова, та чому не віч-на-віч з людиною?
– Важко сказати, чому.
– Добре, як не з людиною, то з жінкою. Принаймні нам постійно доводилося бачити Вас у Львові в товаристві однієї й тієї самої жінки.
– (Сміється. – Авт.). Із жінкою чи зі смертю – не бачу різниці. Йдеться не про страх самотності, коли я говорю, що віч-на-віч зі світом… Ти тоді вже спілкуєшся з людиною як частиною світу навколо, як і з деревом, наприклад. Із річкою, з природою. Немає набридливої метушні, якоїсь еротики також уже немає… все змінюється. Час змінює твоє ставлення до людей і світу.
– А які запитання Ви собі ставите, коли лишаєтеся сам на сам зі світом?
– Залишившись сам на сам, я шукаю шляхів повернення до світу (Регоче. – Авт.). Чи вдається? Інколи. Тільки повертаюся не в той світ і не так повертаюся в нього. Та постійно думається, що можу в нього повернутися. А от що таке світ – оце вже питання! Я цього не знаю.
– Ваша поезію по-справжньому природна й навіть сентиментальна, попри те, що Ви так жорстко висловлюєтеся про людей.
– Я вважаю, що література повинна бути трохи сентиментальною. Справжня література повинна мати в собі щось сентиментальне – так, а не інакше.
– І все-таки, коли Ви це кажете, у Ваших очах проблискує іронія.
– Що ви кажете? (Усміхається. – Авт.). …Якщо література є мистецтвом, а не великою фабрикою слів, то ви зараз розмовляєте з письменником. Література – надзвичайний наркотик, який втягує в себе, але треба вміти зупинитися. Тому я намагаюся тікати від неї в живопис, скульптуру, архітектуру, щоб не “влізти” по горло. Це ненормальний стан – бути в літературі “по горло”.
Навіть на читацькому рівні я ціную в письменниках, точніше, в тому, що вони пишуть, приємну ненав’язливість, неагресивність. Розумієте, література – зваблива і підступна, і коли вона втягує тебе, ти починаєш жити в її ілюзорному світі слів. В ілюзорному світі, створеному літературою. А для мене мусить бути певна рівновага – світ слів, світ образів і фізична реальність. Фізична реальність – дерево, скульптура і таке інше – ще не ославлена, чиста і жива, так само, як звук, як колір. Тобто така, яка ще не спотворена формулюванням, безконечним формулюванням. Останнім, власне, письменники і займаються, вони ж затискають реальність у слова, у готові формули. Я це розумію, це розуміє, наприклад, Тарас Прохасько, тож він, як і я, дуже ощадно пише. Повторюю: я кажу саме про літературу, а не про конвеєр.
– Ви згадали про неословлену реальність. Її можна розуміти як інтимну, про яку люди не звикли і просто не хотіли б говорити. А можна її розуміти як реальність, яку взагалі неможливо ословити. Як для письменника і як для митця, де Ваша неословлена реальність? Може, вже все і давно має свою назву.
– Все-таки ословлена реальність є власне мистецтвом, літературою, і вона завжди була цим. Але тут важлива точність, бо часто складається враження, що довкола мене кружляють великі хмари слів. Аж здається, що слів у цьому світі – надмір, що я волію просто замовкати, аби не додавати до цих хмар ще й своїх. Інколи думаю, що скоро матиму алергію на слова. Тому кожне слово мало би бути якомога точнішим, інакше навіщо ними, словами, розкидатися.
– Ви вірите в матеріалізацію думок?
– Так, усе, що я пишу, справджується. Мабуть, багато хто з письменників скаже вам те саме. І це напевне відчувають усі люди, котрі дивляться на речі дуже прискіпливо і уважно.
(У цей момент до нас підходить Сергій Жадан. “О, я якраз почав думати, чого ж ти так довго йдеш! – каже Олег Лишега. – Бачиш, ці дівчата з “Поступу” притиснули мене до стіни…” “Так і треба, молодці дівчата!” – відповідає Жадан).
Дівчата, не мучте мене, будь ласка… хіба я вам не достатньо наговорив? (Мило посміхається, й іронія з очей якось непомітно зникає. – Авт.).
– Нарешті, скажіть, а що Ви робите зараз у Львові?
– Мене дуже цікавить архітектура Львова. Перша чверть ХІХ століття. Ампір. Мушу визнати, що справжній Львів залишився, як не прикро, на Личаківському цвинтарі. Я знаю що кажу, ми вже деякий час із Дарією Ткач знімаємо документальне кіно про Львів, якого вже нема.
– Ви якось прохопилися, що більше не писатимете. Вам більше немає чого сказати, наприклад, молодому поколінню?
– Думаю, все краще, що міг написати, я вже написав. Нині література стає небезпечно комерційною, і я боюся в таку… ситуацію потрапити.
Dovidka: Олег Лишега. Народився 30.10.1949 р. у м. Тисмениці Івано-Франківської обл.
Освіта незакінчена вища. Навчався у Львівському державному університеті ім. Франка на романо-германському ф-ті (виключений з V курсу за участь у “Самвидаві”).
Працював на хутровій фабриці м. Тисмениці, потім був художником-декоратором. Закінчив кінофакультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Автор збірок “Великий міст”, “Снігові і вогню”, п’єси “Друже Лі Бо, брате Ду Фу” (вистава – Театр-студія “Будьмо”, 1992), перекладів з англійської мови. Лауреат премії Американського пен-клубу за найкраще перекладену книгу поезій 1999 р. (2000; разом з перекладачем Дж. Бресфільдом).
Розмовляли Інна КОРНЕЛЮК, Катерина КИРИЛОВА
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.