Сергій Корсунський, дипломат: Туреччина чекала, що ми будемо воювати з Росією за Крим (повна розмова)

р.

Дипломат Сергій Корсунський про підсумки зустрічі Володимира Зеленського і президента Туреччини Реджепа Ердогана

 

Туреччина не може стати союзником України в боротьбі з Росією, оскільки найтіснішим чином пов’язана з нею. І хоча в глибині душі турки чудово розуміють, хто чого вартий, але реальність диктує зовсім іншу лінію поведінки. При цьому Туреччина залишається важливим партнером Українипотрібно продовжувати вибудовувати наші відносини, але враховувати, що існує величезний фактор російського впливу на Туреччину. Про це в інтерв’ю “Апострофу” розповів директор дипломатичної академії ім. Г. Удовенка при МЗС України, надзвичайний і повноважний посол України СЕРГІЙ КОРСУНСЬКИЙ, коментуючи підсумки візиту президента Зеленського в Турецьку Республіку.

– Ви були надзвичайним і повноважним послом у Туреччині з 2008 по 2016 рік, і, думаю, у вас склалася своя думка про підсумки зустрічі Володимира Зеленського та Реджепа Таїпа Ердогана. Чи можемо ми сподіватися на Туреччину як на нашого антиросійського союзника?

– Візит до Туреччини я б охарактеризував так: пост здав, пост прийняв. Туреччина, дійсно, одна з найважливіших країн серед нашого найближчого оточення в регіоні. Крім того, що це країна – член НАТО і дуже великий наш торговий партнер, це та країна, яка контролює Босфор, тобто вхід і вихід із Чорного моря. І поки він у руках Туреччини, поки Туреччина дотримується Конвенції Монтре і залишається членом НАТО, нам нічого не загрожує. Але якщо в якийсь момент Туреччина передумає, це може створити проблеми не тільки для України, але для всіх чорноморських країн.

Щодо того, чи належить Туреччина, як ви сказали, до антиросійських союзників України – ні, не належить. Це я можу сказати відразу. За останні три роки відбулася значна трансформація, і сьогоднішня Туреччина кардинально відрізняється від тієї, яку я пам’ятаю до 2016 року. Я вам наведу кілька фактів. Ердоган – третій світовий лідер після Меркель і президента Франції, з якими Путін спілкується по телефону. У них за рік відбувається сім-вісім самітів. Щомісяця вони розмовляють по телефону, дуже щільно координують політику з ключових питань, зокрема, щодо Сирії. У Туреччині “Росатом” будує атомну станцію. Спочатку це були стовідсоткові інвестиції, зараз – це половина. Зрозуміло, що якщо Росія будує атомну станцію, вона буде поставляти туди паливо, займатися відходами. Це на десятиліття найжорстокішим чином прив’язує Туреччину до Росії.

Туреччина, на жаль, не виконала свою обіцянку – я свідок – про те, що буде побудована тільки одна нитка “Турецького потоку”, по якій газ постачатиметься до Туреччини. Це погано для нас, але це можна було пояснити. Але насправді побудовано дві гілки, і друга гілка йде в Європу. Таким чином, Туреччина фактично дала згоду на те, що з нашого ринку, з нашого транзиту піде 31 мільярд кубів газу на південь. Туреччина добре усвідомлювала наслідки цього кроку, але вона на це пішла.

Щодо питання кримських татар – тут позитив, незмінний від першого дня окупації. Хоча турки не розуміють, чому ми не захищали Крим військовим чином. Вони очікували, що ми будемо воювати. Коли йде військова агресія, то має бути відповідна відповідь. Але, звичайно ж, вони ніколи не визнають окупацію Криму і будуть підтримувати кримських татар. У Туреччині живуть приблизно чотири мільйони кримських турків, і знехтувати думкою такої кількості виборців Ердоган не може.

Президенту Зеленському було важливо познайомитися з Ердоганом. Але я вважаю, що говорити про економічні питання зарано. Тому що формат наших відносин із Туреччиною за останні вісім років, з 2011 року – це стратегічні поради. Це повинно відбуватимуться в присутності членів уряду, а уряду у нас зараз фактично немає, тобто старий практично не діє, а новий ми ще не сформували.

Сергій Корсунський: “Президенту Зеленському було важливо познайомитися з Ердоганом” Фото: Апостроф / Дмитро Олійник

Думаю, що Ердогану теж важливо було подивитися на нашого президента. Зараз усі хочуть познайомитися з цим унікальним президентом, який зумів показати такий результат, та ще й на парламентських виборах підтвердити. Хочемо ми того чи ні, Україна повернулася, вже без будь-яких революцій, у світовий порядок денний. Усі хочуть зрозуміти, як у демократичній країні при чистих демократичних виборах, які ніхто не оскаржує, перемагає президент-неофіт, який раніше не займався політикою, і отримує 73% підтримки громадян.

– Коли почне працювати новий парламент і буде сформовано новий Кабінет міністрів, на що ми можемо розраховувати в майбутньому в плані співпраці з Туреччиною? Можливо, є якісь пріоритетні сфери, наприклад, військова співпраця?

– В останні роки з турками було налагоджено серйозну співпрацю у військово-технічній сфері. Були і до цього різні проекти, коли почалася війна і реально була потрібна їхня підтримка щодо систем зв’язку, щодо безпілотників – дуже серйозні проекти. Але мене все ж певні сумніви зсередини гризуть, ніяк не дають радіти остаточно. У Туреччини та Росії дуже тісне військово-технічне співробітництво – одні С-400 чого варті. Тепер вони кажуть, що будуть замість Ф-35 купувати літаки Су-35. Тому в даній ситуації ми повинні бути абсолютно впевнені, що росіяни не знають про те, що ми робимо.

– Чи союзник нам Туреччина в цих питаннях?

– Я думаю, що так. У мене немає підстав вважати інакше. Вони завжди розділяли Україну і Росію, навіть до війни. Від часів Османської імперії і від часів Республіки Туреччина завжди мріяла, щоб був у неї союзник у регіоні, який може урівноважити імперську Росію, і завжди дивилася на Україну саме як на такого союзника. Тому, я думаю, в глибині душі турки чудово розуміють, хто чого вартий, але реальна політика диктує зовсім іншу лінію поведінки, яка означає, що відмовитися від співпраці з Росією вони не можуть. Туреччина отримує практично половину газу з Росії – 27 мільярдів кубів, і ця цифра буде тільки рости, будується атомна станція, тісне військово-технічне співробітництво, спільні будівельні проекти, великий експорт аграрної продукції, а також мільйони російських туристів відпочивають у Туреччині. Помідори Росія не купує в Європі, а у турків, оскільки Туреччина санкцій не дотримується.

Потрібно чітко розуміти, що є величезний зв’язок між Росією та Туреччиною. Путін давним-давно виділяє фінансування на культурну частину: задіяні різноманітні колективи, починаючи від хору Червоної Армії, закінчуючи балетом. Вони спеціально розучують пісні турецькою мовою, перекладають письменників. Ви навіть уявити собі не можете, який йде потік російської уваги на Туреччину. Тому що Туреччина, я ще раз повторюю, – це ключ до Чорного моря і це країна НАТО. Вибити Туреччину з НАТО – це просто рожева мрія Путіна, а контроль над Босфором – це мрія всіх поколінь російських імператорів.

А що стримує Путіна в досягненні такої мрії?

– Те, що Туреччина – член НАТО. До того ж – це друга армія в НАТО, це величезний флот. Що стосується військового аспекту, зараз Туреччина стоїть на абсолютно чітких позиціях. Але ми не можемо передбачити, що станеться через рік-два, особливо напередодні 2024 року, коли Путін буде закінчувати свій другий термін. Йому треба буде або йти з політики, і йти імператором, або якийсь інший формат шукати. Що буде відбуватися в Кремлі, ми уявити не можемо.

Як я вже сказав, економічна залежність Туреччини від Росії тільки зростає. Туреччина – дуже складна країна з точки зору політики, одна з найскладніших – серед наших партнерів, незважаючи на всі стратегічні аспекти. Тому я думаю, що це був ознайомчий візит. Саме так до нього потрібно ставитися. Ми повинні продовжувати вибудовувати відносини з Туреччиною на тому розумінні, що це друг, партнер, але при цьому існує величезний фактор російського впливу на неї. Тому все, що ми будемо робити, буде мати цю тінь, так чи інакше.

– Що зараз для нас ЄС? Ми бачимо, як змінюється риторика європейських лідерів і все менше стає антиросійських санкцій?

– Гігантський кредит довіри, який ми отримали в 2014 році, фактично було витрачено даремно. Спілкуючись з колегами з Німеччини, Франції, я вже дуже давно знав, що їхнє ставлення до нашої влади стає негативним. Вони відкрито говорили: скільки можна робити політичні заяви, обіцяти і не виконувати обіцяне? Скільки можна шантажувати НАТО і ЄС датами: ми подамо заявку в 2020 році, в 2025. Це абсолютно порожні цифри і порожні заяви. Вони це добре знають, оскільки мають величезний досвід з іншими країнами.

– Зміни Конституції, я так розумію, це теж більше популізм, ніж реальна політика.

– Не просто популізм, це абсолютно безглуздий апогей популізму. Він нічого не змінив у нашій європейській та євроатлантичній інтеграції, крім як викликав роздратування в Москві і роздратування в Європі, зокрема. При цьому, давайте будемо відверті, Росія є найбільшим торговим партнером України.

– І Європа це все бачить?

– Звичайно. Вони прекрасно все це бачать, особливо це бачить бізнес. У нас якось про це не прийнято писати зі зрозумілих причин, але це факт. І ось уявіть собі, як Німеччина і Франція – дві країни, які традиційно мають великий товарообіг із Росією, величезну кількість проектів, енергетичних зокрема, говорять: ви вимагаєте від нас санкцій, ви вимагаєте, щоб ми не інвестували, не торгували з Росією і так далі, при цьому у вас товарообіг 14,5 мільярда, і він тільки збільшується. Як це можна пояснити? Ми нічого не пояснювали. Ми продовжували вимагати.

Вони, дійсно, стільки політичних зусиль інвестували в нашу підтримку в конфлікті з Росією, що не можуть відступити так легко і просто. Ми могли і повинні були зробити набагато більше реальних кроків, а не політичних заяв. Це зараз трансформувалося в те, що сказала Ангела Меркель: “Північний потік-2″ буде. Нам все одно, що думає Польща і країни Балтії. Нам, німцям, це потрібно. При цьому ми дуже любимо Україну і дуже хочемо зберегти транзит”. Ми цю ситуацію відверто програли.

Давайте будувати Європу тут, кожен для себе – викидаючи сміття, керуючи авто, роблячи свою конкретну роботу. Давайте робити так, як в Європі, і тоді вони самі нас запросять, бо ми будемо цінні, ми привнесемо щось в Європу, а не будемо від неї вимагати. Це те, що наші партнери хочуть побачити. Поки не зовсім ясно, чи розуміють це в команді Зеленського, тому що вона ще до кінця не сформована. Нас будуть поважати в Європі тоді, коли ми будемо поважати самі себе, коли ми будемо виконувати те, що обіцяємо, і робити це так, як прийнято в нормальних, цивілізованих країнах. До цього був популізм, був шантаж, було безкінечне пояснення того, чому угода про асоціацію виконана на 17%, на 20%. Чому ми цього не робимо? Ми ж за це боролися на Майдані.

У 2016 році дефіцит торгівлі з Європою у нас був 500 мільйонів, а сьогодні – чотири мільярди. Це угода про асоціацію і про вільну торгівлю? Ми відкрили ринок. Будь-який економіст скаже: якщо ви відкриваєте ринок для більш серйозного партнера, який значно перевершує вас за промисловим потенціалом, потрібно негайно створити умови для інвестицій та заснування виробництв на нашій території. Такий шлях пройшли всі країни світу, які перебували в аналогічній ситуації. Ми нічого не зробили для того, щоб цьому запобігти.

У результаті, вони вільно поставляють нам товари. Ми збільшили експорт до Європи, але імпорт ми збільшили ще більше. Це неправильна політика. Політика має бути цілісною. Ми прийняли рішення: у нас вільна торгівля, у нас безвізовий режим. Так тепер влада повинна подбати, щоб молодь не виїжджала, щоб у нас створювалися виробництва. Поляки скасували податки для молодих людей просто для того, щоб вони не їхали з країни. Що наша влада зробила?

– Поки що перші візити Зеленського до Франції, Німеччини свідчать про те, що до нього ставляться з цікавістю.

– Безумовно.

– Такий “медовий місяць” має свій ліміт по часу. Коли нова команда повинна показати якісь реальні дії, що вони теж зацікавлені у співпраці?

– Цей чек-лист буде, коли збереться парламент і коли буде створено уряд. Весь світ буде дивитися, хто став міністрами, хто очолив комітети, як сформовано більшість у парламенті і як сформовано нове керівництво, які закони починають розглядати в першу чергу. У мене немає ні найменших сумнівів, що спочатку будуть зроблені кроки щодо усунення корупції, щодо полегшення ведення бізнесу, щодо приватизації.

Найголовніша зброя проти Росії – це наш внутрішній розвиток. Якщо ми різко збільшимо темпи розвитку, якщо доходи українців будуть рости, якщо ми трансформуємо нашу країну, якщо, нарешті, в Києві перестануть будувати потворні нескінченні масиви і хмарочоси де попало, ми швидше звільнимо Донбас і швидше повернемо Крим. Ось це буде наступний чек-лист. Але якщо пройде три місяці, і ми знову нічого не зробимо і будемо продовжувати займатися популізмом, – далі буде погано.

– Анонсується, що у вересні відбудеться зустріч Зеленського з Трампом. Які ключові теми повинен піднімати Володимир Зеленський при зустрічі з американським президентом, і де ми зараз перебуваємо в україно-американських відносинах?

– Це, мабуть, найбільш серйозне питання в нашій зовнішній політиці на сьогодні. З огляду на “сповзання” Європи і наших найближчих, навіть стратегічних сусідів, Сполучені Штати залишаються абсолютно непохитним партнером і країною, яка нас підтримує, незважаючи ні на які зустрічі і розмови Трампа з Путіним. З одного боку, у нас є хороша підтримка в Конгресі – максимум, двадцять сенаторів і конгресменів, це називається “український кокус” у Конгресі. Але з іншого боку, коли це виходить на більш серйозний рівень, включаються інші сили, і все зовсім не так просто, як це у нас підноситься – інші країни теж фінансують лобістів і теж просувають свої інтереси.

Проте, Трамп не може ігнорувати той факт, що Росія визначена в стратегічних документах його адміністрації як ревізіоністська країна, як країна, яка порушує світовий порядок, що подобається Сполученим Штатам. Росія втручається всюди, де є інтереси США – Венесуела, Сирія, Філіппіни, Куба, Лівія, Нікарагуа. Як би Трамп не прагнув обіграти Путіна, а він хоче цього, безумовно, він не може не враховувати цей факт.

Тому нам потрібно сформулювати перелік пунктів, чим ми можемо бути корисні Сполученим Штатам. Чим вони нам корисні, зрозуміло. Це дуже серйозне завдання, яке потребує вирішення на найвищому політичному рівні. З моєї точки зору, по-перше, це можуть бути питання безпеки. Досвід, який ми отримуємо у війні з Росією, безцінний для американської армії. Вони не стикалися безпосередньо ні з радянською, ні з російською армією.

Друге – це зміцнення присутності Сполучених Штатів у регіоні. Під Очаковом за допомогою США будується нова військово-морська база для українського флоту. І там проводяться днопоглиблювальні роботи для того, щоб могли заходити американські кораблі. Я вважаю, що ми взагалі повинні порушити питання про будівництво військової бази США в Україні, як це зробила Польща. Це вирішило б проблему нашої безпеки нітрохи не гірше, ніж членство в НАТО.

Зараз припинив своє існування Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності. Тепер у нас не зв’язані руки, і ми повинні приступити до розробки ракетної зброї тієї дальності – до тисячі кілометрів, яка досягне чутливих точок наших ворогів. У нас є для цього і технологічний потенціал, і промисловий. У цьому плані наша співпраця зі Сполученими Штатами може бути вигідна обом сторонам. Ми повинні для себе визначити: чи ми серйозна країна, і граємо по-серйозному, чи ми просто сіра територія, на якій якимось чином стикаються інтереси великих держав, а ми не можемо сказати своє слово.

– Яким ви бачите майбутнє Мінських переговорів? Чи потрібно давати особливий статус Луганській і Донецькій областям?

– Я думаю, що вони будуть трансформуватися. У такому вигляді, як вони існують п’ять років – вони не мають сенсу. Я спілкувався з представниками місцевої влади Луганської та Донецької областей – вони вважають, що про них забули. Вони розповідали, що безліч разів зверталися і в уряд, і до президента, але нічого не робилося. У них немає ні грошей, ні бюджетів. Тільки зараз там побачили якісь зрушення. Якщо нова влада серйозно підійде до цього питання, то проблему можна вирішити. Просто треба перестати займатися популізмом і замилюванням очей.

З іншого боку, на Мінських угодах засновані всі санкції. Тому ми не можемо просто так відійти від цього документа. Але не дарма Зеленський серйозно заговорив про нову зустріч в будь-якому “нормандському форматі” – розширеному, сильно розширеному.

– Що дасть залучення американців і британців до цих переговорів?

– Звичайно ж, вони на нашому боці. Це посилює нашу позицію, але я думаю, що росіяни не дадуть на це згоди. Позиція Держдепу США щодо участі в переговорах проста: ми, згодні, якщо на це погодяться всі сторони. Всі сторони – мається на увазі, звичайно ж, Російська Федерація. А в Кремлі дивляться на композицію “нормандського формату” і говорять: а навіщо тут американці, а тим більше британці при особистій неприязні…

– А чим тоді допоможе розширений формат, якщо все одно буде узгоджуватися з Росією?

– Я не знаю, чим він допоможе. На мою думку, якщо формат переговірників розширювати, то до формату Ради безпеки ООН. Тобто – Британія, США і Китай. Чому? Коли йшлося про вихід з війни і початок мирного повернення Донбасу в Україну, тобто проведення операції з підтримання миру, заговорили про введення миротворців. Для того, щоб з’явилися миротворці, рішення має ухвалити Рада безпеки ООН, а це п’ять країн. Із них у Мінську присутні тільки дві – Франція та Росія. Німеччина зараз головує в Раді безпеки ООН, але вона не постійний член. Тому ідея була така: якщо ми залучаємо США, Британію і Китай, ми отримуємо за одним столом формат РБ ООН, але обговорюємо проблему миротворців не у вигляді документа, резолюції за бюрократичною процедурою, а обговорюємо це в форматі, скажімо, брейнштормінгу на рівні глав держав. Якщо принципове рішення буде знайдено, то тоді можна робити проект резолюції і виносити це питання в ООН, і тоді вводити миротворців.

Якщо ми не хочемо більше вводити миротворців на Донбас, то, я думаю, що питання про розширення формату піднімають, щоб потягнути час. Це як замість того, щоб грати в нормальні шашки, почати грати в “Чапаєва” – збивати їх. Росія ніколи не погодиться на присутність за столом переговорів у рівній мірі американців.

– Звучала така ідея, поки неофіційно, але негласно говорять про те, що все-таки зміни до Конституції можуть бути, і особливий статус дадуть не двом областям, а всім. Це допомогло б вирішити проблему та імплементувати Мінські угоди і водночас не грати в ігри Росії?

– По-перше, потрібно чітко визначити, про який особливий статус ми говоримо. По-друге, ми повинні зрозуміти, яка у нас стратегічна мета з побудови держави Україна. Оскільки я працюю в уряді з першого дня незалежності в різних якостях, я пам’ятаю такі дискусії: а давайте Україну перетворимо в п’ять федеральних земель – буде “Галичина”, буде “Новоросія”, “Схід”, “Причорномор’я” і т.п. Модель ФРН фактично. Тобто Україна буде федеративна республіка, і буде п’ять земель. Певна логіка в цьому є, але ми від цього відмовилися.

Насправді, якщо глибоко копнути в історію, то побачимо, що так воно приблизно і було. У нас навіть шість варіантів алфавіту української мови існувало в ХVIII столітті, тому що Україна була роздроблена, і по-різному трансформувалася культурно. Як говорять українською мовою в Полтаві і як говорять українською на Західній, – відрізняється.

– Чому відмовилися?

– Це складне питання. Там, скоріше, олігархічні інтереси були: кожен хоче мати свою маленьку область, щоб її обробляти. Але потім зійшлися на тому, що це буде 25 областей плюс Автономна республіка Крим. Дуже багато було дискусій, що таке “Автономна республіка Крим”, а чому це не національна культурна автономія і т.п. Але цей процес не був серйозним, він не був глибоко продуманим. Це були інтереси, скоріше, промислових кланів, які між собою намагалися вирішити: як, де буде їхня влада, що вони будуть тримати в своїх руках.

Я думаю, що нам треба ставити питання не в контексті Донбасу, нам треба ставити питання про нову Конституцію. Між іншим, Порошенко про це говорив, говорив … але нічого не сталося. Потрібно створювати конституційну асамблею і готувати правові підстави для майбутньої Конституції – і з формування органів влади, і з територіального устрою. Якщо в результаті конституційного процесу, який повинен закінчитися референдумом або голосуванням більше трьохсот депутатів у парламенті, буде вирішено, що потрібен якийсь особливий статус, тоді давайте це робити.

Мені здається, що процес реінтеграції цих окупованих територій буде дуже складним. Наскільки я розумію, зараз зібрали групу експертів, які над цим працюватимуть. Я б віддав це в руки професіоналів. Наше завдання не змухлювати що-небудь під що-небудь, а робити так, як краще для національних інтересів України. Це різні процеси. Не треба підлаштовуватися. Треба вирішити, як нам потрібно, і все інше адаптувати до цих інтересів.

– У фокусі зовнішньополітичних ідей України завжди звучать США, Європейський союз, але ми мало говоримо про своїх найближчих сусідів – східну Європу, країни Чорноморського узбережжя. Яка повинна бути тут стратегія, регіональна політика? Звучать навіть ідеї, що нам, в принципі, ЄС не треба, ми можемо утворити якийсь союз із Польщею, Чехією, Угорщиною, країнами Балтії. Чи є в цьому резон?

– З моєї точки зору, є резон. Безумовно, наше майбутнє залежить від відносин із нашими сусідами. Наприклад, Польща – це той оплот, на який ми можемо спертися. У нас із Польщею багатопланові відносини, у нас є проблеми, але все це треба вирішувати. Як би поляки з нами не сварилися через Бандеру і Шухевича, як би вони не робили нам боляче спогадами про Волинську різанину, тобто про нашу важку історію, насправді, поляки дуже добре розуміють, що Україна – це серйозна гарантія їхньої безпеки. Тому там є повне розуміння того, що наші країни повинні тісно дружити і тісно співпрацювати. Якщо залишити історичний аспект, у нас з ними дуже хороші відносини.

Те ж саме стосується Словаччини, Чехії, Угорщини, Румунії. Нам обов’язково потрібно підтримувати хороші відносини з усіма цими країнами, дуже тісно співпрацювати і максимально інтегруватися.

Хочу ще звернути увагу, що за п’ять років правління попереднього президента і влади, ми дуже багато втратили і в Африці, і в Азії. Я вже навіть не згадую про Південну Америку – про неї ми взагалі забули. Жодного візиту президента в ці країни, жодного візиту в Китай. Півтори зустрічі за п’ять років (і то на полях міжнародних самітів) із Китаєм – з найбільшим головним болем Сполучених Штатів, країною, яка через п’ять років зрівняється з ними по ВВП, у якій 5G – це вже реальність, в якій 25 тисяч кілометрів швидкісних залізниць, яка інвестує величезні гроші в усьому світі.

За той час, поки ми з ними півтора рази зустрічалися, білоруси залучили шість мільярдів китайських інвестицій. Китайці побудували в Білорусі величезний логістичний центр і технопарк. Подивіться на загальну суму інвестицій в Україну за ці роки. Нам нічого не потрібно? Нам не потрібен технопарк? Так, китайці будують порти у нас, проводять днопоглиблювальні роботи. Подивіться, якими темпами виріс товарообіг із Китаєм. Раніше такий товарообіг був із Туреччиною, тепер – з Китаєм. Чому? Тому що китайці побачили потенціал і зацікавились. Якби вони були зацікавлені в нас ще більше, Росія б п’ять разів подумала, чи треба заходити на Донбас, якби там був Китай.

 

 

 

 

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s