Ірен Роздобудько, письменниця: Діти – це банк, у який вкладаєш, аби на старвік отримати

15 березня 2010 р.

Нещодавно вийшла друком книжка для кмітливих і допитливих діточок – про життя видатних дітей Богдана Логвиненка: він написав про Нестора Махна, неперевершеного тактика ведення партизанської війни, Шарля де Ґолля, президента Франції, якого за масштабами діяльності порівнюють з Наполеоном, Олеся Бердника, видатного українського письменника-фантаста, Джохара Дудаєва, духовного лідера Чеченії та Романа Шухевича, головнокомандувача Української Повстанської Армії.

 

Свого часу схожу книжку видала й Ірен Роздобудько, для маленьких читачів вона цікаво й доступно написала про Блеза Паскаля, Вольфі Моцарта, Ганса Андерсена, Катрусю Білокур і Чарлі Чапліна. Презентацію цієї книжки Ірен почала з історії, яка її надзвичайно обурила.

– У маршрутці заплакала дівчинка, яка їхала з татом. Замість того, щоб відволікти дитину на щось, цей дядько десять (!) разів повторив: «Всьо, я сказал! Я сказал – всьо!». Скажіть, це розумно? Ми маємо якомога більше закладати в дітей, я переконана: те, що дитина візьме для себе до десяти років, дасться взнаки у дорослому віці, себто такою вона буде, коли виросте. Діти всі талановиті. Не талановиті ми, дорослі…

Тож розмова з успішною в усіх іпостасях Ірен Роздобудько (письменницею, журналісткою, сатириком та сценаристом) потекла саме у «дитячому» напрямку, адже якраз тоді вона презентувала одразу дві книжки: «Коли оживають ляльки» – казка з ілюстраціями дочки Яни та «Життя видатних дітей» – п’ять історій про дитинство вченого Блеза Паскаля, письменника Ганса Християна Андерсена, художниці Катерини Білокур, композитора Вольфганга Амадея Моцарта та кіноактора Чарлі Чапліна. «…Я певна, кожне життя починається з казки, а продовжується так, як ти забажаєш сам…», – звернулася письменниця до своїх маленьких читачів у передмові.

 

ТАБУ НА ЗЛО

– Пані Ірен, у світ вийшло вже понад десяток ваших детективів, романів, драм, трилерів, комедій. А що ж спонукало до написання дитячих казок?

– Я починала писати саме для дітей, з чим і дебютувала п’ятнадцять років тому в журналі «Соняшник». Ще тоді створила казку «Коли оживають ляльки». Не люблю слова «письменник», бо я – людина, яка через книжки говорить до інших, отож, починала розмовляти з дітьми. До того ж, я не поділяю літературу на дитячу й дорослу. Інколи мені закидають, мовляв, у вас так багато всього – книжки для дітей, дорослих, політична сатира, сценарії… А я настільки в цьому живу, що не вбачаю гріха робити те, що так подобається, байдуже, в якому жанрі.

– Із чим для вас асоціюється пора дитинства?

– Ой, це така пора… Дитина, як губка, що плавала в океані (у материнському лоні), відтак виходить у світ і може залишитися сухою й твердою. Тому малюків треба зрошувати, себто давати знання. Ми ж у другій половині життя знову стаємо дітьми. Дитина – це банк, у який ти вкладаєш, щоб на старвік отримати не одну копійку, а щастя.

– За якими критеріями обирали героїв казок про дитинство видатних людей? І взагалі, звідки така ідея?

– Я страшенний трудоголік, тож у шухляді мого столу два роки лежали сім варіантів історій про Моцарта. Відтак виникла думка: було б чудово розповісти дітям про видатних людей світу, але писати це легко, у формі казок, щоб потім, коли виростуть, згадали, що читали про це в дитинстві.

От восьмикласники проходитимуть закони Блеза Паскаля, і комусь на цих уроках буде дуже нудно (я теж не любила точні науки). Але, якби я знала тоді, приміром, про складне дитинство, трагічне життя Лобачевського, то вивчила б математику, а надто закони, що їх відкрила надзвичайна людина. От і в них виникнуть асоціації: Блез Паскаль… ага, це той хлопчик, який у вісім років довів теорему Евкліда, вигадав комп’ютер та сучасний автобус, а до 24 років зробив усі найважливіші відкриття, що їх вивчають тепер у школі.

Коли я писала історію Катрусі Білокур, то плакала. Уявляла, як дівчина пішла в художнє училище і її вигнали, бо не мала освіти, як вона шалено пробивалася, самотужки дійшла до високого мистецтва і, зрештою, її визнав світ!.. Або ж славетний казкар, чиї твори читаємо, але так мало знаємо про самого автора… Нехай дітки спізнають, яким він був маленьким, як поїхав далеко від дому, бо мав чітку мету, незважаючи на мамині переконання у протилежному. Я вірю, що кожен має якесь призначення. Нехай невелике, приміром, уміти класно підстригти людину. Утім, це – саме його шлях.

 

 «НЕ ЛЮБЛЮ ГЛАМУРУ…»

– На яких книжках виростала Ірен Роздобудько?

– Звичайно, це Астрід Ліндгрен. А от найперша книжка українською мовою, яка вразила і яку досі бережу, хоч купила її у Донецьку (там народилася) за 47 копійок, то це «Пригоди Альфонса Циттербакі» німецького письменника Хольца-Баумерта. Така сміхота! Ця книжка про мене, хоч і йдеться в ній про хлопчика-бешкетника, який постійно втрапляв у халепи. Звичайно, я читала й про піонерів-героїв, «Тимура і його команду», але перше, що відкрилося для мене, четвертокласниці, – і про шибеників можна писати. До речі, я теж написала книжку (вона поки в рукописі), де пригадала власні пригоди: як мене зачинили на горищі, як ми з друзями робили бізнес: розмінювали дві копійки по одній і так наїдалися кількою в томаті й морозивом. Дуже любила Мері Поппінс, а в років чотирнадцять – «Пурпурові вітрила», що їх вважаю біблією для дівчат.

– Скажіть, а що, окрім казок, ви ще хотіли б написати для малечі?

– Хотіла б видати для дітей серйозну книжку. Вони ж насправді складніші, ніж ми собі уявляємо. До речі, даємо малятам урок першої брехні, коли кажемо, що не можна їсти морозива, а самі їмо. Якось у п’ять років мені наснилося, що померла бабуся. І я кричала. Коли ж прибігли батьки, сказала, що уві сні бачила, як змія з’їла кролика. Себто я підлаштувалася під свій вік, хоча мені наснився дорослий сон. Хотіла б написати про те, щоб страхи, стосунки зі світом діти сприймали не так казково.

– І насамкінець. Чому Ірен Роздобудько так не любить піару, гламуру, престижу?

– Мені хочеться писати тихо й щоб у мене були читачі. Якщо говориш, а тебе чують і кажуть, що вірять – це для мене найвища насолода, сенс життя.

 

IMG_0056Донька письменниці Яна Роздобудько: «МАМА В УСЬОМУ ДАЄ МЕНІ СВОБОДУ»

– Яно, мама каже, що в усьому надає тобі свободу. Ніколи не доводилося чинити помилок, за які шкодувала?

– Я робила усе, що хотіла. Могла спонтанно поїхати на якийсь скульптурний симпозіум, до невідомих людей. Часто й сама не уточнювала, куди мчу, просто складала речі й нумо в дорогу. Мама ніколи не спиняла. А щодо помилок, то це тільки на користь, бо лише на них можна вчитися. Але для мене поняття «помилка» немає. Я на все дивлюся під таким кутом, що життя однаково здається прекрасним. Колись поїхала в Москву на симпозіум льодяної скульптури. Як виявилося, це був звичайнісінький заробіток грошей, і я збагнула, що просто втрачаю час: немає обміну думками. Утім і миті не шкодувала, просто не отримала того, по що їхала.

– Це мама навчила так по-філософськи ставитися до життя?

– Авжеж. Вона – незвичайна людина. Багато приділяла мені уваги й навчила весь світ сприймати, наче гру. Як у фільмі «Життя прекрасне», коли тато з маленьким синочком потрапляють у концтабори й аби хлопчик не схибнувся, батько сказав, мовляв, знаєш, це така гра, де у фіналі отримуєш у нагороду танк. Війна закінчилася і хлопчика дійсно садять на танк. Себто, цей страшний період не травмує дитину душевно, тут життя показано, як диво.

– Відомо, що ти випускниця академії мистецтв, скульптор і, крім цього, ілюструєш книжки сучасних письменників. Звідки такі вподобання?

– А мама теж надзвичайно творча. У неї є цікава серія графіки, тому планую організувати виставку. Вона художник у всьому: вишиває бісером, робить ексклюзивні намиста, картини з пташиного пір’я. Її дивовижні колажі застосовують, коли оформлюють книги. А ще вдома у нас є ексклюзивні чашки, оздоблені маминою графікою.

– А що відрізняє тебе від неньки?

– У мене більш м’який характер. Мама – сталева леді, хоча зовні це все завуальовано милими вишивками, рукоділлям і воно в неї виходить мистецьки й зі смаком.

– Яка вона – трьома словами…

– Друг, особистість, художник.


Якщо ви хочете виростити розумну начитану дитину, РАДИТЬ Ірен Роздобудько:

– вголос читайте малюкові хороші книжки на першому місяці вагітності;

– розмовляйте з ним протягом усієї вагітності;

– згодом обов’язково читайте на ніч;

– разом з дитиною фантазуйте, обговорюйте, змінюйте сюжети, фінали, міркуйте;

– говоріть із дітьми на дорослі теми.

 

ЩОБ ЗАОХОТИТИ ДИТИНУ ДО ЧИТАННЯ

– ніколи не змушуйте цього робити наказовим тоном;

– читайте багато самі;

– кидайте на півдорозі, аби дитині кортіло дочитати самій;

– переповідайте дорослі книжки.

Навчайте – людину, яка не читає, можна впізнати по очах, навіть, якщо вона з освітою. Пояснюйте: от ти виростеш і хтось скаже якусь фразу, приміром, «бути чи не бути», а ти не знатимеш, що це сказав Шекспір…

 

 

 

 

Розмовляла Жанна Куява

 

 

 

 

Джерело: Сумно

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010", Роздобудько Ірен

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s