Ахтем Сеітаблаєв, кінорежисер: У фільмі „Додому“ найважче далася сцена у морзі: батько має впізнати загиблого на Донбасі сина…

10 серпня 2019 р.

Ахтем Сеітаблаєв — укра­їнський актор та режисер кримськотатарського похо­дження, творець знаменитих стрічок «Чемпіони з підворіт­тя» («Золотий Дюк» на ІІІ Одеському кінофестивалі), «Хайтарма», «Кіборги»… На Х Одеському міжнародному кінофестивалі, медіа-парт­нером якого є канал «Украї­на», Ахтем представив нову картину, в якій зіграв головну роль. Стрічка Нарімана Алі­єва «Додому», в якій Сеітаблаєв втілив на екрані образ батька, що їде з Криму до Ки­єва забирати тіло загиблого на Донбасі сина, отримала Гран-прі фестивалю (в укра­їнський прокат стрічка вийде 7 листопада). Про роботу над фільмом, зйомки стрічки «Захар Беркут» та «роман у листах» з Олегом Сенцовим Ахтем Сеітаблаєв розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістові «ВЗ».

 

— Ахтеме, фільм «Додо­му», у якому ви зіграли голо­вну роль, спочатку отримав високу оцінку у Канні, а тепер і Гран-прі на Одеському кіно­фестивалі. Що для вас озна­чає ця картина?

— Як артист, який зіграв у цій стрічці, мрію, щоб «Додому» по­дивилося якомога більше гля­дачів, і щоб фільм отримав ви­знання і нагороди на багатьох кінофестивалях. Попри те, що дія розгортається на тлі одні­єї кримськотатарської роди­ни, стрічка насправді показує трагедію і біль багатьох родин. Коли я уперше прочитав сцена­рій, відразу уявив реалістичність і серйозність картини. Знаю такі родини, які ховали своїх дітей… Деякі стосунки, які розгорта­ються у фільмі, певним чином мені нагадують стосунки з моїм рідним батьком. Дякую Все­вишньому, що вони не такі дра­матичні, як у фільмі «Додому». У наших з батьком стосунках було багато жорсткої конструк­ції і аскетизму. Знаю, мій бать­ко завжди мене любив, любить і зараз. Однак, коли я був дити­ною, дуже рідко дозволяв собі проявляти лагідні емоції — обійняти, пригорнути і поцілувати. Тато вважав, що чоловіка треба виховувати так, аби він з дитин­ства знав, що життя — жорстке і жорстоке.

— Яка сцена далася вам найважче?

— Сцена у морзі, коли батько має впізнати свого сина. Ми цю сцену знімали у перший знімаль­ний день, що потребувало гли­бокого включення. Треба було передати емоції, щоб глядач по­вірив у твого героя, у фільм. На мою думку, ця сцена нам вдала­ся, бо уся знімальна група дуже професійно з першого ж дня уві­йшла в темпоритм.

— Українським кінемато­графістам часто закидають, що їхні фільми — шаблонні, у яких, як правило, показують страждання українського на­роду, плач і сльози… Чому так? Бо ми справді стражден­ний народ?

— У цьому є багато спільних рис як в українців, так і у крим­ських татар. Це видно і з сумних пісень наших народів, це мож­на прочитати і у творах наших письменників. І це зрозуміло, бо багато століть наші обидва на­роди пережили багато того, що й послужило матеріалом для та­кої творчості. Але, з іншого боку, кожен з нас має зрозуміти, що лише плачем і сумом дуже важ­ко побудувати майбутнє. Не кажу, що ліричних і драматич­них творів та пісень нам не тре­ба. Але маємо побудувати таку систему координат, щоб почу­ватися людиною-переможцем. Маємо давати якомога більше такого матеріалу, щоб залиша­лося міцне відчуття того, що, по­при все, ми зможемо, ми живі, і ми переможемо!

— Ви екранізували повість Івана Франка «Захар Беркут». Що підштовхнуло до зйомок цієї картини?

— Це була не моя ідея. У цьо­му проєкті я запрошений режи­сер. Коли продюсер запропо­нував мені таку можливість, ще раз прочитав цю Франкову по­вість, кілька разів переглянув чудовий фільм Леоніда Осики, що вийшов ще у 70-х роках ми­нулого століття, де грає зірко­вий склад українських акторів. Багато чого для себе почерпнув із цієї стрічки. І вкотре переко­нався, що класична література і драматургія, до яких належить творчість Івана Франка, завжди актуальна. Те, на чому я запро­понував зробити акцент, окрім військової перемоги, відваги й розуму українських спартанців, був ідеологічний конфлікт між Тугаром Вовком і Захаром Бер­кутом. Проводжу паралелі, бо будь-який конфлікт (чи то війна, чи ще якась трагедія) здебіль­шого розпочинається з конфлік­ту ідеології. Те, що відбувало­ся колись, відбувається і тепер. Людство не робить висновків.

— Чому в головних ролях зарубіжні актори?

— Попри те, що фільм знятий у спільній продукції, він укра­їнський. Залучення іноземних акторів, зокрема Роберта Па­тріка, — здійснення мрії продю­сера картини, яку я також під­тримав. Сподіваюся, стрічка вийде вдалою, і це стане чудо­вою промоцією нашої держа­ви, культури і наших традицій за кордоном. Це буде свідченням того, що в Україні навіть під час війни люди і держава не забува­ють про культуру і зні­мають кіно. А ще за­прошують іноземних зірок! Окрім змісту та емоцій, кіно — велика економічна складо­ва. Коли зарубіжні кі­нематографісти по­бачать, що вміємо і можемо знімати добротне кіно, що в Україні все чесно і відповідально, — це серйозна за­явка на залучен­ня інвестицій.

— На вибо­рах прези­дента ви були довіреною особою Пе­тра Порошен­ка. А за кілька днів до вибо­рів перестали бути його до­віреною осо­бою… Що тра­пилося?

— Було зро­зуміло, що го­ловних пре­тендентів на найвищу поса­ду держави троє — Петро Порошен­ко, Володимир Зе­ленський і Юлія Тим­ошенко. Мені було зрозуміло, що саме чинний тоді президент є найкращим мене­джером для того, щоб ми незворотно рухали­ся в НАТО. Це — запору­ка безпечного існуван­ня, бо історія сусідства з Росією вказує на те, що нам конче це потрібно. Не кажу, що при екс­президентові не було коруп­ції. Була. Але Порошенко і його команда зберігали стратегіч­ну конструкцію — верховенства права, доброї освіти і гідної ста­рості, соціального устрою… А тепер — емоційно (сміється. — Г. Я.). За ці п’ять років я бачив, як зміцнюється можливість за­хищати нас з вами, як з’явилася можливість вільно розмовляти, знімати кіно, писати цікаві ма­теріали і книги. Я на власні очі бачив, що таке децентраліза­ція, коли у громади з’явилася можливість поліпшувати своє життя тут, у своїй країні! Хтось мені дорікнув — чому я так за­хоплююся Томосом… Та тому, що віра як духовна система ко­ординат, навіть як ідеологіч­на складова виховання у певній системі цінностей, — це дуже важливо.

А чому перед самими вибо­рами перестав бути довіреною особою Порошенка? Зрозумів, що відповідальність того момен­ту потребувала присутності без­посередньо на виборчій діль­ниці людини з більш глибокими знаннями юриспруденції, аніж творча людина. Це було наше з Петром Порошенком спільне рі­шення. Саме задля того, щоб на випадок якихось порушень під час виборів, то людина, що знає букву закону, могла б унеможли­вити ці порушення.

— А самі не хотіли опинити­ся у депутатському кріслі?

— Іноді такі думки у мене були. Але розумію, що піти «туди» — це значить піти зі знімального май­данчика. Мені 47 років, розу­мію, що політика потребує різ­них щаблів представництва. Від мене було б не так багато корис­ті у Верховній Раді, як у цій ро­боті, яку виконую. Завдячую Все­вишньому тому інструментарію, яким мене наділив. На знімаль­ному майданчику я можу сказа­ти набагато більше, ніж під скле­пінням ВР.

— Ви екранізували п’єсу Олега Сенцова, за якого вбо­ліваєте усім серцем. Чи кон­сультувалися з ним стосовно зйомок? Маєте якісь контак­ти для листування?

— Жартома називаю його «романом у листах». Ми листу­валися і проговорювали бага­то моментів, починаючи з ак­торського ансамблю, і у цьому мали великі перепони. Сенцов не має можливості дивитися ві­део, тому доводилося йому де­тально і об’ємно описувати кож­ного актора, якого я пропонував на ту чи іншу роль.

— Ці листи перевіряли?

— Аякже! Тому листи стосува­лися тільки творчості. Та й на­віть ті листи доходили невчасно, що утруднювало роботу, бо дея­кі моменти вимагали негайного вирішення. Можливо, таким чи­ном демонстрували свою владу над людиною, яку засудили не­законно. Але у листах, які отри­мував від Сенцова, було стільки позитиву і гумору, чіткого уяв­лення про майбутній фільм, що я іноді дивувався. Іноді ми спе­речалися, хоча від самого по­чатку всією командою виріши­ли і повідомили про це Олега, що навіть якщо ми, з творчої точки зору, не будемо згідні з ним, остаточне слово залиша­тиметься за Олегом Сенцовим. Ми свідомо йшли на це, бо по­важаємо його. Це наш свідомий вибір — зрозуміти і зробити мак­симально все для того, щоб ав­тор відчув повноту відтворення свого задуму. І ми з цим впора­лися.

Одеса.

 

 

 

 

Розмовляла Галина Ярема

 

 

 

 

Джерело: Високий замок

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Сеітаблаєв Ахтем

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s