Оксана Забужко, письменниця: Годі відшукати більшої порнухи, ніж ту, що демонструють наші урядовці

14 лютого 2010 р.

Наприкінці минулого року сталася «головна літературна подія країни»: вийшов у світ новий роман уже легендарної Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», над яким вона працювала сім років. На 835 сторінках – десятки доль і сюжетів: бойові стежки УПА, закриті архіви КДБ, забуті драматичні сторінки радянських 1970–1980-х і буремних 1990-х… «Це роман про любов і смерть, – каже сама письменниця, – а ще про те, що Україна недалеко утекла від УРСР».

«Мені довелося починати з роботи польового історика»

– Пані Оксано, ось ми нарешті святкуємо День народження довгожданого роману… Що передусім хочете сказати про цей твір?

– Хочу розвіяти кілька дезінформацій, які з’явилися в інформаційному просторі. Після того, як у журналі «Сучасність» опублікували два розділи з роману, в інтернеті заряботіли заголовки, мовляв, Забужко написала роман про УПА. Це, м’яко кажучи, не зовсім так. Бо то роман про наші часи. Дія відбувається на початку 2000-х. Головні герої – тележурналістка Дарина та її бойфренд Адріян, колишній фізик, який змінив фах і став торгувати антикваріатом, – наші сучасники. Та позаяк література – це не журналістика, бо копає глибше, зокрема й у часі, то цей сюжет насправді має 60-літню історію, що почалася задовго до народження головних героїв, ба навіть задовго до народження їхніх батьків… Ця історія почалася в 1940-х роках, тому хронологія роману, який можна назвати родинною сагою.

– Кажуть, ви опанували фах історика, аби написати цей історичний роман…

– Книга не історична, вона має тільки історичний сюжет. Події розгортаються у 1944–2004 роках. Себто 60 літ української історії нанизано, як на шпульку, історію однієї родини, розкиданої в часі. При цьому члени сім’ї часто не знають один про одного, і тільки читач, з позиції Бога, бачить цілковиту панораму подій. Ота історична частина, яка пов’язана з прямою мовою підпільника 1940-х, становить чверть тексту, але саме вона забрала на написання найбільше часу. Бо коли я починала писати «Музей…» навесні 2002-го, то погано уявляла, у що вплуталася. Я наївно думала, що трохи почитаю історичних джерел для достеменності антуражу, загальної історичної картини, а сам собою сюжет у мене був …любовним. Сподівалася, що вмонтувати його в історичні декорації не становитиме особливих труднощів. Але з’ясувалося, що для того, аби моїх героїв із сорокових вписати належно в цей історичний пейзаж і в усю панораму другої половини ХХ століття, мені довелося починати з роботи польового історика. Це була робота з архівами, поїздки на місця і записані десятки годин інтерв’ю з учасниками тих подій, себто зі свідками, з ветеранами УПА, людьми підпілля, яких багато уже пішло з життя.

«Ми досі живемо в УРСР, лише зі зміненими прапором і гербом»

– То чому назва роману – «Музей покинутих секретів»?

– «Секрети» – це метафора з подвійним дном. У творі є сюжет із подругою героїні, художницею, яка мала цикл полотен «Секрети», відштовхуючись від дитячої, дівчачої забави, яку моє покоління добре знає. Усі ми в дитинстві робили «секрети». Хлопчикам це невідомо, то їм мусимо розказати. Отже, викопували ямку у землі, застеляли блискучою сухозліткою, далі викладали кольорові ґудзички, цукеркові фантики, квіточки, відтак усе це накривали уламком скла, засипали землею і через день розгрібали й дивилися, як він у землі мерехтить. Смислу у грі ніякого. Так-от, ця художниця висловлює теорію, що секрети походять з тих часів, коли до влади прийшли більшовики, і наші прабабусі мусили закопувати в землю домашні ікони, образи, бо, за аналогією, у мануфактурній іконі теж за склом – блищить. Але то версія героїні, метафора. І от Дарина запитує, що стається з отими секретами, про які ми забули, які колись у дитинстві закопали в землю і про які ніхто не знає? Себто цю історію, що триває 60 років три покоління, складено саме з таких похованих, забутих, покинутих секретів: тих історій, які не передаються в родинах. А проблема українців саме у тому, що свою історію ХХ століття у несфальсифікованому, у не викривленому вигляді ми отримували тільки з родинних переказів. Історія, якій можна довіряти, – це те, що бабуся розповіла. А в багатьох випадках – ще й боялася розказувати. Наша нація досі не має того, що називається єдиним нерозв’язним національним наративом. Причина зрозуміла: в нас не лише не було люстрації, а взагалі не було переоцінки того радянського періоду. Я глибоко переконана: ми й далі живемо в УРСР, лише зі зміненими прапором і гербом. Розчистки усіх авгієвих стаєнь, які залишила у спадок радянська доба української історії, по суті, не починали, хіба трошки… А вся Східна Європа одразу після 1989-го негайно взялася за це: польська, угорська, румунська документалістика – всі копають добу 60–80 років. У нас накрили скельцем, засипали землею, і ніхто не приходить розкопувати, ніхто не пояснив, що з нами відбувалося у ХХ столітті. Моя книга – це власна версія історії, за яку готова відповідати. Метафора «музей покинутих секретів» – це і є історія народу, який ще не навчився бачити себе в часі, чиї секрети досі залишаються засипаними піском пам’яті.

«На екранах – порнографія духу»

– У романі ви блискуче описуєте, скажу так, любовні втіхи… Як думаєте, славнозвісна Нацкомісія з питань моралі не матиме до вас претензій?

– Скажу, що коли чорт зістаріється, то він іде в ченці. От коли всі наші працівники українського криміналу 90-х постарілися і вийшли у прем’єри від влади чи від опозиції, то вони всі дуже зацікавилися питаннями моралі. Гадаю, для початку ця комісія мала б узятися за діяльність тих, хто її призначив. І… більшої аморалки, більшої порнухи, аніж демонструють нам наші урядовці, жодна комісія жодної країни не знайде в суспільстві, хай як шукала б. Те, до чого вдаються наші політики у прямому ефірі, – це і є порнографія духу. Це – аж ніяк не демократія. Дозвольте процитувати командора із «Камінного господаря» Лесі Українки: «Права без обов’язків – це сваволя». Себто, коли ми кажемо, що в нас – свобода, то це термінологічно неправильно, бо права без обов’язків називаються не свободою, а сваволею. І те, що відбувається на наших екранах, і те, що нам демонструють наші політики кримінального розливу 90-х років, – це є порнографія духу, демократія тут ні при чому. Демократії без культури не буває. Тому перш, ніж говорити про демократію в суспільстві, треба ставити на ноги культуру. А щодо інтимних сцен у романі. Гадаю, будь-яка людина із здоровою психікою, знайома не з книжок із тим, що таке любов, завжди відрізнить: написано про любов чи написано «про ето». Я завжди апелюю до притомного читача, із здоровою психікою, не скаліченою всіма гримасами сучасної української політики.

 

 

 

 

 

Розмовляла Жанна Куява

 

 

 

 

Джерело: Сумно

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010", Забужко Оксана

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s