Валерій Гудзь, командир 24-ї бригади: Впевнений, можна перемогти під час ведення такої війни, як зараз

29 липня 2019 р.

Підполковник на псевдо 79 про те, чому одні підрозділи просуваються вперед, а інші – ні, про «затягнутість», про свій шлях від взводного до комбрига і про те, за яких умов жінки можуть обіймати бойові посади.

Командир 24-ї ОМБр ім. Короля Данила підполковник Валерій Гудзь на війні з перших днів. Навесні 2014 року він був майором запасу, жив у рідному Борисполі під Києвом і викладав у місцевому професійно-технічному ліцеї. Гудзь пішов до військкомату ще до анексії Криму, хоча зараз зізнається – не думав, що п’ять років потому все ще буде на фронті.

Журналісти люблять комбрига 24-ки за відкритість і готовність співпрацювати. Підполковник – чи не єдиний командир, який особисто виводить знімальні групи на позиції і пильнує, щоб кореспонденти поговорили з усіма достойними бійцями бригади. Під керівництвом колишнього десантника на псевдо 79 «Королівська» бригада звільнила низку населених пунктів Донбасу. Під час майже всіх ротацій 24-ка потроху просувається вперед.

В інтерв’ю «Повернись живим» комбриг розповів, від чого насправді залежить просування вперед, хто головний на цій війні, і що таке «по-справжньому страшно».

Пам’ятаєте день, коли дізналися про війну? А коли мобілізувалися? Були якісь переживання?

Я знав воєнкома. Пішов за повісткою 11 числа. І саме 11 березня жодних переживань у мене не було. Ну, зрозуміло: мама чому переживала. Дружина теж. Ситуація була адекватна і стандартна: прийшов, отримав припис на 72 бригаду, приїхав туди. Наступного дня до мене підійшов зараз уже підполковник Лисенко, сказав: так і так, якщо ви нам будете потрібні, ми зателефонуємо. І я поїхав додому. Наступного ранку пішов на роботу, спокійно працюю. На мобільний телефон дзвонить той самий офіцер: «Ви маєте до нас під’їхати». Добре, через години три я був уже в них. Ось, як все це відбулося. Буденно. Без будь-якого героїзму. Поняття одне було: «Я – військова людина, знавець цієї справи. І раптом щось – я повинен бути саме там». На той момент я не розраховував, що буду тут 5 років. Було розуміння, що я буду стільки, скільки на це потрібно часу. 10 днів, місяць, кілька місяців. Але про роки ніхто не думав.

Психологічно, думаю, найважче було хлопцям, які реально думали, що вони прийшли на 10 днів на збори, а вже зранку опинились на кордоні з РФ у Луганській області.

Що було після того, як ви приїхали на збори?

Ніхто тоді це серйозно не сприймав. Я пробув у навчальному центрі 10 днів. У квітні місяці, коли ми вже опинились у Донецькій області, було кілька спроб зайти туди колонами, але місцеві жителі, налаштовані і підмовлені провокаторами, перекривали дороги.

Аналізуючи ті дії, можливо, треба було по-іншому щось зробити?

Ми не могли на той момент. Просто психологічно не були готові до якоїсь активної протидії місцевому населенню. Місцеві відділки органів Міністерства внутрішніх справ теж не були готові. Війська були кинуті, місцевість не знали, де можна було б обійти. З часом прийшло розуміння, що потрібно діяти розрізненими колонами, а не однією. А при підході до населених пунктів їх потрібно обходити ґрунтовими дорогами. У нас була можливість робити це за допомогою техніки.

Це був гібрид, війна йшла, ми вже знали про втрати у Слов’янську і що вони можуть і в нас бути. Але ще такого розуміння, як діяти при гібридній війні, не було. Ми почали вчитися у процесі.

Пам’ятаєте свій перший день на війні?

Першого дня, коли ми заїжджали у Донецьку область, я був командиром взводу. Перекриті всі дороги, колона розтягнулася і була розбита на кілька. Дякуючи діям командира батальйону Михайла Драпатого, зараз він – командир 58-ї бригади, вдалося уникнути втрат серед особового складу, техніки та зброї. Так, ми повернулися. Але подальше просування вглиб території принесло б нам дійсно великі втрати. І полонені могли б бути, і втрати в живій силі, техніці, зброї.

Ви, виходить, були у котлах під Ізварино?

Був там, так.

Пам’ятаєте свій перший бій?

Ну, звісно. Все пам’ятаю і дуже добре. Перші обстріли, перший бій.

Де був перший бій?

Обстріли розпочалися вже у травні. Обстріли – це міномет «аж» 82 мм, нам він тоді здавався якоюсь такою потужною зброєю.

А ви тоді розрізняли, що це летить? На вас чи повз?

Звісно. Зрозуміти, що летить саме в нас, було нескладно. І перші втрати. Відчулося тоді, що ми вже на війні. Гармати наші вперше працювали, пам’ятаю. Кулі просвистіли. Перший бій, перший раз по тобі стріляють. Прицільного вогню не було.

Були у ближньому бою?

Так. І це зовсім інше. Відчуваєш більший адреналін, порівняно з тим, коли не бачиш ворога. Відчуття інші.

Де був перший ближній бій?

У Червонопартизанську. Мені як командиру взводу повідомили, що спостерігач, а, до речі, система спостереження у нас тоді була налаштована нормально, помітив у соняшниках пересування якоїсь групи. Я доповів командиру батальйону і отримав дозвіл на висунення, на перехоплення. На радіостанції були і танкісти, які стояли разом із нами. Вони тоді стояли ближче до ймовірного маршруту виходу цієї групи в тил, тому першими кинулися туди з АКСУ. Нас було четверо. Вийшли. Танкіст уже встиг зайти у самі соняшники. І коли все розпочалося, то прийняв все на себе. Його тіло ми знайшли за п’ять метрів від противника. Він підійшов до них впритул.

Розпочався ближній бій. І коли кулі вже полетіли, то таке відчуття, що дійсно «уповільнене кіно». Навіть падаєш якось дуже-дуже повільно. Впав. І сам собі даєш команду: «Розпочни стріляти». Змушуєш себе. Зрозуміло, що всередині бореться ще щось, бо реально смертельна небезпека. І від тебе вже все починає менше залежати. Чому? Тому що на такій відстані противник більше буде впливати. Сам себе змусив, відкрив вогонь. Одразу ж загинув танкіст і отримав поранення ще один, який ішов ліворуч від мене. До речі, з Києва він сам. Розвідник, Рома. Пам’ятаю дуже добре цей бій.

Відповіли. Викликав уже БМП. Відпрацювали всі ці питання. Висунулася ще резервна група бойовиків. Два «чечени» були. Двохсоті. І поруч за п’ять метрів був наш танкіст…

Далеко не всі вважають, що комбриг має регулярно бути на передовій. Мовляв, його робота – це насамперед управління, непотрібно йому бігати окопами. Погоджуєтеся з цим?

Перше, з чим ми працюємо, – це сумління. Сумління солдата, сумління офіцера, сумління командира бригада. Ось, життя людське. Чим я кращий від того солдата, який сидить в окопі? Хто більшу роботу робить – я чи він? Назар (показує на прес-офіцера бригади) відповість: «Солдат», – каже офіцер.

Вони у бригаді вже всі знають, хто в бригаді головний на полі бою: це – солдат. Ми, скажімо так, організатори. І якщо ми свою роботу не будемо робити хоча б елементарно, то навіщо ми потрібні? Організувати, дізнатися. Поки ти сам не відчуєш на своїй шкурі, що відчуває солдат, – у багні, у болоті, нічого не буде. Я кажу: «Я сьогодні піду, на моє місце буде 10, 20 бажаючих». Чомусь усі хочуть бути комбригами. От цікаве питання: «А чому?».

А ви хотіли бути командиром?

50 на 50.

Тобто самоцілі такої не було?

Самоцілі не було. Скажімо так, спробувавши воювати у 72-й бригаді, я вже якоюсь мірою уявляв роботу командира бригади. Знав порядки, всі ці моменти. Не може бути військова людина і не розуміти солдата.

Уже кілька ротацій поспіль 24-ка просувається вглиб окупованих територій. Минулого року були звільнені селища Південне і Шуми, зараз ви теж просунулися вперед. Від чого це залежить? Як от пояснити людині в тилу, чому ця бригада рухається вперед, а ця – ні?

Ми зараз ведемо стабілізаційні дії. Одне питання: чи можна перемогти під час стабілізаційних дій? Під час ведення такої війни, яка є зараз. Як ви вважаєте?

Я вважаю, що не можна.

А я впевнений, що можна. От і проблема. Коли ми всі, ви і передусім мої хлопці зрозуміють це, тоді можна воювати.

Тобто просування підрозділу залежить лише від командира, і накази «згори» тут ні до чого?

Розпочинаючи з ППД, ми беремо карту і відпрацьовуємо, які можна тактичні або локальні штурмові дії здійснити на цьому напрямку. Зараз усі комбати отримали інформацію щодо обстановки, що ми можемо провести і де. Я не можу не працювати, побачивши, як солдат живе. У тому болоті, на тих ділянках місцевості, де він ризикує щодня.

Що найскладніше у роботі командира?

Найскладніше – це, коли твої рішення призводять до втрат. Один із підрозділів прийняв рішення про висування до одного з населених пунктів. Це був 18-й рік. Висунулися, розмістилися. Зазнали втрат. Два 200. Хто це рішення приймав? Я дав цю команду. Відповідати за це – найскладніше.

Колись повідомляли батькам, що їхня дитина загинула?

Близьким повідомляв. Чи конкретно батькам, не скажу.

Що казали у таких випадках?

Вашого близького немає, він загинув.

Вибачалися?

При зустрічі – так, вибачався.

Як ви ставитеся до жінок в армії?

Я свого часу заборонив їхній набір. Але коли постала проблема укомплектованості, я її трохи розв’язав завдяки жінкам. Я не вважаю, що військовослужбовець-жінка має виконувати завдання на рівні з військовослужбовцем-чоловіком. Чому? Є таке поняття, як фізіологія. І це теж треба розуміти. Головою.

Гендерна політика, рівність і так далі. Можна багато на цю тему говорити. Але давайте просто порівняємо. Найпростіше – нормативи фізичної підготовки. І ніхто мені не може нічого відповісти. Кажу: «Давайте порівняємо». Гарна ж політика? Це ж – перший показник готовності до виконання бойових задач. Якщо жінка почне підтягуватися 15 разів – так, вона виконуватиме ті ж завдання, що і чоловік. Але вона і разу не може підтягнутися. Вона значно слабша за фізичним розвитком, ніж чоловік. Це потрібно розуміти. Ще є один неправильний підхід – чоловіків опустити до рівня жінок. Я ставлюся до цього так: із усіх жінок, які обіймають бойові посади, одиниці дійсно їм відповідають. Решта – ну, на жаль. Декларативно.

Ви вважаєте себе «затягнутим»?

У сенсі?

Це, коли все «згідно-відповідно». Коли, наприклад, військових у тилу змушують ходити з індивідуальними аптечками, хоча всім зрозуміло, що навряд чи вони знадобляться на мирній території.

Якщо будь-що, що потрапляє у ваше розуміння «затягнутості», бодай на 1% збільшить шанси на збереження життя військовослужбовця, значить, цього треба дотримуватися.

Чи було вам по-справжньому страшно?

Страшно, мабуть, все-таки було. Страх… Останній раз страх був у Південному. Зайняли позиції, а коли я наступного ранку намагався висунутися туди, у Південне, до хлопців, з 7 годин до 10 ранку не міг зайти. Всі мої намагання закінчилися нічим, хоч хлопці зайняли визначені рубежі ще о 4-й ранку.

Противник не давав пройти туди. Думка перша: «Господи, а як же? Підвезення, евакуація… Як тепер?». І страх був не панічний, але… що робити? Я не можу туди дістатись, потрапили під обстріли. Переживав, що так вийшло. Коли надвечір проблему вдалося розв’язати, я відчув полегшення.

Страшно було, коли загинув Андрій Жук. Це дійсно страшно. Зайшов у лікарню волноваську – лежить уже на операційному столі. Все, вже 200-й. Загинув. Оце страшно. ДРГ противника вбила його.

Всі фото: Олександр Савченко, Назар Ільницький, Прес-служба 24-ї ОМБр ім. короля Данила

 

 

 

 

Розмовляла Ольга Омельянчук

 

 

 

Джерело: Повернись живим

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Третя російсько-українська війна

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s