Наталія Кононенко, фольклористка: Фольклор – це спосіб осмислення травматичого досвіду, перетворення жахів в мистецтво

серпень 2019 р.

“Я багато чого пам’ятаю, здається тому, що це була така дитяча травма”

— Почнімо з дитинства, з того, в яких умовах відбувалося Ваше формування, яка родинна історія?

— Я народилася в таборі ДіПі (Displaces persons) в Німеччині. З фізичного погляду було дуже скрутно, не було достатньо їжі. Тому, в мене криві пальці, криві ноги, крива спина, і багато проблем зі здоров’ям, які почалися саме тоді. Вся моя родина дуже дородна — мій брат високий, його діти, мій син, також, колосальний такий дядько, а я така дрібненька, бо не було нічого їсти взагалі, коли формувався мій організм. Це було в таборі Корнберґ, потім ми жили в Мюнхені, але умови не сильно покращилися. Я багато чого пам’ятаю, здається тому, що це була дитяча травма така. Наприклад, я в деталях можу описати підвал, в яком ми мешкали: батьки, дідусь з бабусею і я. Пригадую квартиру в Мюнхені — одна кімната і ми всі. Батьки витягали таку скриньку і я в ній спала.

 

— Важко сьогодні це уявити

— Чому ж?! Якраз не важко, безліч таких людей сьогодні, які в різних частинах світу переживають те ж саме, ми просто не завжди про це знаємо чи готові чути.

— Чи цей досвід вплинув на Вашу сферу зацікавлення в подальшому?

— Так! Довгий час мені снилися воєнні жахіття. Я вже була дорослою 30-ти річною жінкою і мені сниться, що я німецький солдат. Чому німецький?! Не знаю. В Німеччині після війни було багато калік — без ноги, без руки чи частини обличчя немає і багато будинків, таких же ж калік, без стін, лише частини структури. Все це було сюжетами моїх снів. В них за мною женуться якісь солдати – чиї, я не знаю. Я пробую втікати і не можу. Вони мене щоразу наздоганяють і вбивають.

Тому, моя спеціальність – якраз епічна поезія, де йдеться про війну. Про війну крізь пісню, про фольклор як спосіб осмислення травматичого досвіду, перетворення жахів в мистецтво. Це, якоюсь мірою мій власний спосіб дати раду з деякими із тих дитячих споминів.

Фольклор це мистецтво і одна з його функцій — зробити з травми щось таке, що дасть змогу з нею якось співжити, осмислити. Зараз багато розмов про post-traumatic stress disorder. Такі порушення є наслідком непропрацьованості травматичного досвіду. Коли травму переробити в пісню, вишивку тощо – тоді значно простіше з нею справитися. До речі, коли я була в Україні, ми знайшли рушник, який жінка вишивала, щоби якось пережити жахіття Голодомору. У неї померло 9 із 11 дітей. Як може будь-яка мати це пережити і продовжувати своє життя? Через фольклор. Жінка вклала частину свого болю в цей рушник. Вона виразила своє величезне горе через рушник і це дало її якусь можливість жити, в певний момент, нехай зовсім короткий, це було сенсом.

Я щойно була на конґресі Канадської асоціації славістів (Canadian Association of Slavists, CAS), моя доповідь стосувалася пісенного фольклору. В полі зору були пісні, які співають в церквах на преріях, зокрема, в містечку Лозан-Топорівці (Альберта). В українських поселення в канадських преріях, традиційно, після храму чи празника – урочиста гостина і люди сходяться, співають. Лише в містечку Лозан-Топорівці місцевий мешканець Джо Каличовський їх записав. Питається, чому він вирішив їх зібрати і записати? Бо його син погинув в автомабільній катастрофі і для нього це було своєрідною терапією – виписувати всі ці пісні. От в мене доповідь на цю тему і один мій колега коментує щось на кшталт: ці бідні люди, вони завжди були в такому жахливому пригніченому настрої, таке мінорне усе. Але все не зовсім так. Вони поспівали собі, поплакали, а тоді веселі-веселі. Він думав, що тому пісні сумні, бо люди сумні і невеселі.

— А це не так?

— Ні, навпаки! Коли я була в Україні і записувала кобзарів, працювала з таким сліпим кобзарем Павлом Супруном. Його дружина, яка, також була сліпою, мені завжди казала: “коли мені погано я співаю і тоді я виспівую своє горе, все, що важко сидить на душі”.

— То це частково спростовує ідею про те, що український народ такий песимістичний, бо мовляв, весь український фольклор темний, занепадницький?

— Не пригадую хто, можливо Джек Зайбс (Jack Zipes) (знаний спеціаліст в німецькому фольклорі, дослідник Братів Грімм) або, навіть, хтось із тих людей, яких я інтерв’ювала, казав, що коли все добре, то фольклор відсутній, бо немає про що співати чи розповідати — when the story ends (коли закінчується історія, оповідь). Це все згідно концепції “Story arc”, чи як її ще називають “narrative arc”: тут все гаразд, рівномірно, а коли виникають війни, потрясіня – тоді з’являється “story”.

Ще щодо Конґресу — більшість запропонавих доповідей про конфлікти, і дуже мало про мистецтво, це зараз такий тренд— “in your face” (прямо, агресивно), в цілому, конфронтація в суспільстві досягла апогею. Мені ж хочеться більше про мистецтво, про красу.

“Десь з того часу я для себе вирішила, що я більше не Наталка, я Наташа”

— Як формувалася Ваша українська ідентичність?

— Це почалося з Гарварду. А виростала я в дуже цікавій родині: мій дід — Костянтин Кононенко був активно заанґажованим в житті української громади українським патріотом. До нас приїжджали різні цікаві люди, знані діячі. Проте родина була з Харкова, а отже, мовою спілкування вдома була російська. Я дуже старалася розмовляти українською, наскільки вміла. І от приходять ті всілякі поважні діячі, я з усіх сил намагаюся говорити українською до них, а вони мені: “і се — не так, і те — не те”. І “л” в мене польське, і вимова неправильна. Тож я просто уникала їх, казала собі, що ніколи не хочу мати нічого спільного з українцями. Негатив, виховання на приниженні рідко дають якийсь позитивний плід. Це стосується сучасних українців в Канаді, які, якщо хочуть, щоб їхні нащадки цікавилися українською мовою чи культурою, повинні заохочувати, хвалити навіть невеликий поступ, не критикувати постійно. Це так, до слова.

— То вже було в Америці?

—Так! Це вже було в Нью Джерзі, ми у 1951 року переїхали до Америки з Німеччини. Жили деякий час в Нью Йорку в жахливій дірі, а тоді тато отримав роботу, трохи підзаробив і ми змогли перебратися в краще помешкання в Нью Джерзі. Так от, в нас гостювали різні відомі українці і без перестанку мене критикували, все: і мову, і як я одягалася. Усе!

— Це відбиває бажання?

— Цілком і надовго! І мені відбило. Коли приїжджали гості, я йшла в парк. Одного разу, і про це може не варто писати, прийшов один такий відомий діяч, який особливо погано до мене ставився і мій песик обмочив йому штани. Пригадую, він гукає до моєї мами: “Пані Женю, пані Женю, ваш песик тут мені шкоду зробив!” Поки він сидів без штанів і чекав, щоб мама йому все випрала, я сміялась і думала, який в мене мудрий песик. Десь з тих часів я для себе вирішила, що я більше не Наталка, я Наташа. Буду виключно російськомовною і англомовною, очевидно. Так вони мене зацькували.

А тоді прийшла до Гарварду і там опинилася в товаристві молодих українців, цікавих, розумних, моїх однолітків, які приймали мене такою, як я була, без осуду. Я знову почала потроху розмовляти українською, ми приятелювали.

“Українська громада в Гарварді – це було унікальне явище”

— Це роки початку Українського Наукового Інституту?

— Саме так, це був час, коли Омелян Пріцак набрав собі таку групу студентів — кілька істориків, кілька літературознавців і мене, фольклористку.

—Північна Америка, зокрема, Гарвард ранніх 1970-их – це місце де українознавчі студії ще не мають авторитету повноцінної науки. Чому люди з доброю американською освітою, як Ви, обирають відсутність гарантій і кар’єрного зросту, для молодої людини це ж важливо?

— О, ми були ідеалістами. Це часи В’єтнамської війни. Українська громада в Гарварді – це було унікальне явище. Наша ґенерація розійшлася по цілому світу — покійний Орест Субтельний і Марія Субтельна, яка, як і я цікавилися Туречиною, Зенон Когут, Олег Ільницький і Наталя Пилипюк, Франк Сисин, Любко Гайда тюркіст, як я, також, Грабович, хоч він був окремо якось. Я була впевнена, що після нас прийдуть ще такі, але ні, чомусь не прийшли. Пригадую, як Пріцак їхав до України, стояв Любко, я і Субтельний, він всіх поцілував і поїхав.

— Чиї книжки Ви зачитували в часі студій в Гарварді, що було дороговказом?

— Багато читала Мері Даглас (Mary Douglas), вона антрополог. Тепер я більше читаю про українську Канаду, про ностальгію. Світлану Бойм, приміром. В неї дуже інше бачення, відчуття, це цікаво. Мене далі захоплює проблематика травми у фольклорі. В моїй останній книзі — Ukrainian Epic and Historical Song: Folklore in Context, яка вийшла у видавництві Університету Торонто, я це розглядаю. Як історична пісня транслює реальність, це ж фольклор в контексті, тобто, як народ розуміє, осмислює те, що відбувається довкола. Наприклад, як якийсь собі бідний козак пояснює події трагічного чи складного змісту.

— Тобто, Ви взялися за пізньо-епосний жанр історичних пісень і дум, оскільки він є найбільш, так би мовити, історичним?

— Ні, не зовсім. Коли я приїхала в Едмонтон, то якраз працювала над книгою про обрядовість. І от, спілкуюся з діаспорою. І з’ясовую, що вони, здебільшого мають дуже поверхове уявлення про ті самі думи. Знання і уявлення про фольклор в громаді якось застигли. З погляду науки і підходів вже так багато змінилося. Така геніальна дослідниця Катерина Грушевська, коли працювала над своєю збіркою про українські народні думи, підкреслювала жанр. Вона, також, пробувала знайти прив’язки до історичного тла, до якоїсь відомої постаті, скажімо. Але це середина ХХ, тобто, минулого століття. Коли подивитися на це з погляду фольклорної науки, яка пишеться останні роки, то питання стоїть інакше – як переживали люди, що означало бути в полоні, яка була доля чи майбутність жінки, яку брали у полон.

—Яка, до речі?

— Вона була служницею, річчю. Її власник міг робити з нею що завгодно. Часто в них були дітки турецькі, про це є згадки в піснях і думах тогочасних. Це дуже цікаво.

—Наскільки українська наука і, загалом, суспільство сьогодні готові проговорювати такі теми, про таких байстрят, скажімо?

—Не знаю! Збираюся це з’ясувати через знайомство українських читачів з моєю останньою книгою. Побачимо (сміється).

“Багато людей розуміють історію лише як те, що роблять якісь унікальні, видатні люди, або як події, які впливають на цілу країну, світ”

—Чи може бути фольклор джерелом певного історичного знання?

— В суспільстві багато груп. Треба ставити питання: чийого знання, в яких умовах, що ми бачимо під поняттям історичного? Мені ж йдеться, радше, про естетичну функцію фольклору, як джерела краси, народного мистецтва.

Не можна стверджувати, що приміром, це є історією і тільки це є історією, а це — ні. Тепер підхід грунтується на hybriding, змішуванні жанрів, крос-дослідженнях. Наприклад, в містечку Ту Гілз (Альберта) в одній церкві чоловік взяв popsicle sticks (палички від льодяників) і зробив урну, чи ця урна – фольклор? Для мене — так! В Климаша це б не було фольклором, хоча він багато цікавого про це писав, і мабуть був одним з перших, хто писав про hybridity, він це відносив до “macaronic folklore” [1].

Як я раніше казала, старий романтичний погляд, який пов’язує фольклор з минулим (і часто лише з минулим), продовжується і тепер. Крім того, багато людей розуміють історію як те, що роблять лише унікальні, видатні люди, або як події, які впливають на цілу країну, світ. Сучасний погляд на історію додає до старого розуміння знання про те, як звичайні люди живуть, про що вони думають, що вони творять і це дійсно відображається в фольклорі.

— Розкажете про Ваш перший приїзд в Україну і ваші спостереження?

— Був союз. Була (і є) така організація міжнародних наукових обмінів — IREX, мені випала можливість поїхати на семестр. Спочатку вони брали лише в Москву. Коли я їхала, то вже поїхали в різних напрямках. Наприклад, Борис Ґудзяк був на тій програмі, здається він тоді поїхав до Львова. А я – до Києва. Треба знати історичні обставини, щоб розуміти, як виглядало наше перебування там. По-перше, архівна робота і все. Більше того, в архівах я мусіла сидіти в окремій кімнаті і була весь час під спостереженням. Було дуже неприємно!

— Коли перший раз відбулося безпосереднє спілкування з людьми в Україні, чиї історії Ви мали змогу записувати?

— У 1987 р. мабуть, коли я познайомилася з Павлом Супруном.

“Контакт з людьми мені дуже цінний, перебування в безпосередній присутності, можливість бачити людину дає розуміння контексту фольклорного матеріалу”

— А звідки виникла Ваша зорєнтованість на польові дослідження?

— Мені завжди хотілося зрозуміти людей, чути історії з першоджерела, бо від цього залежить все. Ми коли по селах робили дослідження, то люди за нами бігли зі словами: “От ви записали розповідь баби Олі, а мою ні, як це так!” Тобто, для людей важливо ділитися своїми історіями, важливо бути почутими. З іншого боку, контакт з людьми мені дуже цінний, як дослідниці, перебування в безпосередній присутності, можливість бачити людину дає розуміння контексту фольклорного матеріалу, розставляє акценти, так би мовити.

Я вперше про Вас дізналася на лекції в Університеті Альберти, де Ви порівнювали весільну і похоронну обрядовість в Україні, Казахстані і сільській частині Альберти. Цікаво було дізнатися про збір матеріалів для цього дослідження?

— Це почалося значно пізніше. Вже після здобуття Україною незалежности. До того я не мала можливості спілкуватися з мешканцями сіл, лише в місті. Але міський фольклор мене завжди менше цікавив, мене тягло до села. Я багато навчилася в селах від людей, з якими спілкувалася, цілком невідомі для мене речі — різні обряди, засоби народної медицини. Я й цього разу поїду до села.

— Розкажіть більше про Ваш досвід в Казахстані.

— Вельми цікавий! Я була на Всеросійському Зїзді Фольклористів в Москві 2010 року, здається. “Поєхала”, значить! З’їзд був під Москвою, лютий місяць, дощ. Одна з учасниць мене запросила в Казахстан. В 2011 році я поїхала туди на місяць. Багато навчилася: як казахи себе ідентифікують, як розуміють своє українське походження, як вони собі уявляють традицію, які в них обряди, вбрання, пісні. Мені цікаво було побачити іншу діаспору. Сидиш в Канаді і маєш одне уявлення, поїхав туди – і все зовсім інакше.

 — Наскільки доцільно говорити про якісь спільні риси у фольклорі української діаспори в Канаді і Казахстані?

— Нащадки тих українців, яких я зустрічала у Казахстані приїхали, здебільшого, з центральної України, українські переселенці в Канаді переважно із західних областей. Це створює відчутну різницю.

Хоча, правду кажучи, помилковим було б казати, що український фольклор в Канаді – це один фольклор. В Альберті, наприклад, святкують проводи, а в Саскачевані — ні, там є храм або празник, коли вони ідуь на могилки. Якось у Саскачевані питаю, що у вас присутнє на весіллях? Styrofoam cake (торт з пінопласту). Я вибачаюся, — кажу, — але що ж ви з ним робите? Це декорація. Це канадізований варіант короваю. І це тільки на півдні Саскачевану, теж не всюди. Відслідкувала, що це поширюється такими районами, і я от не знаю, чи це районування накладається на парафіяльне.

В Казахстані так само багато адаптовують неукраїнські традиції, надаючи їм українського значення. І це вже не зовсім казахські чи канадські, натомість з поколіннями з’являється переконання, що це питомо українська традиція. Це дуже цікаво. Те, що вони в Казахстані називають українським національним костюмом, в дійсності є казахським костюмом. Їжа, так само.

От Ти їла в Україні пироги з картоплею і сиром? А я ні! В тій частині України, де я працювала (центр-південь) — там або м’ясо, або капуста, або гречана каша і гриби. А от вже канадська українська традиція — пироги з сиром чеддер. Подивитися будь-яку сучасну “традішінал юкрейнієн кукбук”, а там – фрітата, мітлоф, піца. Це знахідка для дослідника фольклору. Тож спільна риса – це процес адаптації до нових умов. Самі адаптації залежать від обставин, де ті адаптації мають місце.

“Треба показати людям, що таке фольклор, як він діє чи працює в їхньому житті, чим подібний до інших фольклорних традицій і як він відрізняється від них”

— Як відбувся Ваш переїзд до Альберти і знайомство з українознавчими студіями в Канаді?

Богдан Медвідський був, і зараз є, таким дуже агресивним збирачем коштів. Я, до речі, написала історію фольклорних центрів Північної Америки для книги, яка має вийти у видавництві Університету Індіани, там є про це згадка. Так от, Медвідський — мовознавець, але він побачив: якщо мову викладати через фольклор, то зростає кількість зацікавлених. Більше успіху в академічному зрізі. Він взявся за розвиток фольклорного центру за фінансового сприяння пана Ераста Гуцуляка. Пізніше він познайомився з Петром і Дорис Кул і почав фандрейзинґову кампанію, в рамках якої запросили мене як людину, яка б мала обійняти посаду Kule Chair in Ukrainian Ethnography. Але в силу певних бюрократичних моментів мені довелося чекати рік, поки можна було заступити на позицію. Я приїхала у 2004 році до Едмонтону і почалася нова сторінка мого життя.

— Прошу розказати про Вашого чоловіка, який дуже активно підтримує Ваші проєкти та ініціятиви, пов’язані з україністикою, фактично не маючи українського походження.

— Пітер Холловей, англієць. Він був професором біохімії в школі медицини при Університету Вірджинії. Він завжди цікавився всякими комп’ютерними програмами і коли пішов на пенсію, він почав видавати журнал «Фольклоріка» і писати програми для моїх веб-сайтів. Він якось сказав, що на його погляд, зроблене ним для україністики і для фольклору, загалом матиме більше впливу на науку, ніж його діяльність в галузі біохімії. На жаль, люди не можуть зрозуміти, чому неукраїнець може цікавитися україністикою і часто припускають, що він насправді українець, що його батьки приїхали з України, а їх прізвище було Головайчук, і він або батьки переробили прізвище на більш західну форму. Я жартома його так часом і називаю.

— Це підводить нас до питання про Ваш досвід викладання. Я не раз чула від Ваших студентів, що Ви вмієте зацікавити фольклором усіх, і що важливо, пов’язати його з практичними реальними знаннями?

— Те, що я викладаю це, радше, методика збирання матеріалу. Мені видається це особливо важливим. Чому студентам це цікаво? Насамперед, бо мені це цікаво, навіть ні, я горю цим, щодня намагаюся дізнаватся щось нове в царині, з якою я працюю майже все життя. Студенти це відчувають. Ще я така ж діаспора, як і вони — з Пакістану, Ірану, Китаю. Намагаюся будувати курс таким чином, щоб вони на прикладі українців мали змогу вчитися, як можна опрацьовувати свої діаспорні матеріали.

— Як фольклорний контекст робити цікавим для неносіїв цієї фольклорної традиції?

— Всі люди мають свої фольклорні традиції. Тут не йдеться про те, щоби якось зацікавити фольклором людей, у яких фольклору немає. Треба показати людям, що таке фольклор, як він діє чи працює в їхньому житті, як впливає на нього, чим він подібний до інших фольклорних традицій і як він відрізняється від них. Це дає розуміння самого себе і розуміння інших людей, культур, традицій. Я не можу уявити, щоб фольклор не був цікавим. Це ж про життя людей і способи його осмислення на простішому, побутовому рівні. Чому б це мало бути нецікаво? Моя книга про українських кобзарів і лірників —Ukrainian Minstrels: And the Blind Shall Sing отримала кілька міжнародних нагород. Мене захоплюють індуські чи сомалійські казки, легенди, обрядовість, чому б їм не мали бути цікаві українські? Людям в світі цікаво дізнаватися про українські традиції і фольклор, якщо це грамотно подано.

— Що Ви маєте на увазі під грамотною подачею матеріалу?

— На жаль багато людей ставляться з такою собі погордою до фольклору, вважаючи, що це якийсь примітив чи щось інфантильне, що це щось зі минулого, а не з сучасного життя. Навіть багато з моїх колег-науковців думають, що не треба нічого знати, щоб викладати фольклор. Як можна зацікавити когось тим, що ти зневажаєш? На їхню думку достатньо прочитати якусь збірку казок або знайти якийсь опис обрядів чи декоративного мистецтва і це все фольклорне знання, яке їм необхідне. Вони не мають уявлення про теорію фольклору, про томи напрацювань в цій ділянці, про методологію і науковий інструментарій, думаючи, що тут немає чого знати. Люди, які нічого не знають про український фольклор справді не можуть зацікавити студентів, і коли вони пробують викладати фольклор, навіть не усвідомлюючи скільки праці і копання це вимагає, лише знецінюють науку і, в даному випадку, українознавство. Відтак, знеохочують студентів. А мої колеги потім “праведно” дивуються, чому на українські курси не записуються студенти.

“Aren`t You afraid of cultural appropriation?”

— До речі, Ви за кілька днів їдете в Україну, які Ваші плани цього разу?

— В мене буде зустріч у видавництві “Родовід” в Києві щодо можливості публікації книги на тему українських церков в Канаді, там будуть мої фото, можливо вдасться трохи показати інтер’єри церков і поговорити про обрядово-ритуальні атрибути. Тут в Канаді ми боїмося говорити про це чи показувати інтер’єри. Церкви тут, часто, погано закриваються чи взагалі покинуті (мешканці переселяються в міста, відходять покоління, які мали безпосередній зв’язок зі святинями) та можуть стати легкою здобиччю для мародерів і хуліганів. Вже були такі випадки раніше. Тому, потрібно бути з цим обережним.

Отже, це видання —моя приватна ініціатива. Минулого року я мала розмову з Музеєм Гончара про можливу виставку “Українська сакральна культура в Канаді”. Думаю про те, щоб додати трохи експонатів, але це непросто під кількома оглядами. Частина атрибутики має все ж духовну цінність, не лише історичну і мусить бути якась процедура вилучення таких предметів. Чого мені тільки не пропонували люди по парафіях, а я не беру. Не можу взяти на себе цю відповідальність, бо це – сакральна річ.

Українські музеї в Канаді, з одного боку, теж неохоче беруть такі експонати, то воно там сидить в церквах і гниє. З іншого боку, коли звертаєшся до них про можливість надання для виставки в Україні предметів, які є продубльовані і просто лежать у фондах, вони також не готові.

Мене вже не раз питали: “Aren`t You afraid of cultural appropriation?” На повному серйозі. Як це можуть українці в Україні привласнити Канаду? Це смішно. І сумно. Дати українсько-канадський матеріал в Україну, щоб побачили нащадки, родичі тих переселенців — це cultural appropriation?! Якийсь абсурд!

— Як Ви ставитеся до ритуального спалення чи знищення недіючих церков і церковного реманенту, яке практикується з українськими церквами в Канаді?

— Не маю однозначного ставлення. З одного боку, сумно, бо це частина історії, канадської і української, сакральна атрибутика українських поселень, особливо тих найдавніших може багато розповісти науковцям. З іншого боку, коли те все нищиться і гниє і ніхто його справді не потребує, це теж не правильно і багато про що свідчить. Минулого року в містечку Гудима (Саскачеван), купол завалився, птахи налетіли і занечистили цілком. Тому, може краще спалити… Не маю відповіді на це питання.

— Який поступ відбувся в досліження українсько-канадського фольклору від часу Климаша?

— Минуло понад 40 років. Мені шкода, що минуло так багато часу, коли ніхто майже нічого не записував. Хоча, в його часі робилося інакше, інший фокус.

— Як змінилася методологія?

— В його час, а йде мова про 1960-70-ті роки робився натиск на текст, і значно менше – на суб’єкта, на оповідача. Наприклад, у своїй книзі балад він часто не дає повного імені особи, від якої записано оповідь. Тепер, навпаки: дослідника сьогодні цікавить джерело не менше, а інколи більше, ніж контент. Коли Климаш записував, фольклор був зорієнтований на чистоту жанру. Як провести лінію розмежування між баладою і ліричною піснею – так стояло питання. Сьогодні ж, якщо автор оповіді змішав баладу з ліричною піснею, то так воно буде. Знову повертаємося до питання науки як відображення глибинних процесів в суспільстві, тоді було gеnre purity.

“Радше, проблема в тому, що є набір тем, про які хочуть чути, і ті, які не цікаві, якщо це не вписується в загально принятий наратив”

— Чи те, що Ви походите з схіноукраїнської родини, було бар’єром в сприйнятті тутешньою громадою?

— Ні, я цього не відчувала. Радше, проблема в тому, що є набір тем, про які хочуть чути, і ті, які не цікаві, якщо це не вписується в загальнопринятий наратив. Українці з моєї ґенерації («третя хвиля») мають свій світогляд, дуже вкорінений. Вони, часто, не хочуть чути позитивні аспекти історії, фольклору. Ні! Вони хочуть чути про Голодомор. А я не хочу про нього писати, бо я знаю, що це таке голод з досвіду. Але якщо ти як науковець не пишеш на “прийнятні” теми, то до тебе одразу багато питань. Так, що мене тут не прийняли, вони очікували від мене агресивності, агресивних тем, а я не така людина.

— Над чим Ви зараз працюєте?

— Я почала збирати докупи матеріали по роботі з Sanctuary Project. Це 10 років роботи, майже повністю опрацьовані Альберта і Саскачеван, понад 200 годин інтерв’ю. Мене цікавить осмислення життя жінки в преріях, наприклад. Або зміна традиції поховання. Скажімо, містечко Модел Фарм в Саскачевані, традиційно нехрещених дітей ховали поза межами цвинтаря, а в останні роки з’явилася практика пересувати межі цвинтаря, перепоховувати на цвинтарі або ставити пам’ятник. Цікава зміна, правда? З чим вона повязана? Коли дітей родили ще на фармах, а не в шпиталях, як тепер, то чекали священника по кілька днів і дитинка могла померти впродовж того часу нехрещена. Останніми роками в локальних громадах почались активні пошуки нехрещених родичів, які доволі масово вмирали в сім’ях переселенців до Першої Світової війни, особливо. Місцеві мешканці пояснюють це як своєрідне відновлення справедливості. Працюю над цим зараз.

Взагалі, цих десять років з Sanctuary Project, впродовж яких ми працювали з Іваном Павлом Химкою та Френсіс Свіріпою вважаю дуже плідними і вдалими, є відчуття, що ми зробили щось вартісне. Нам вдалося подолати такий обсяг, бо працювали разом.

“Ніхто не хоче спати в наметі, чи зупинятися в задрипаних готелях десь на краю цивілізації. Це міняє обличчя цієї науки”

— Розкажіть про практику викладання фольклору через онлайн проекти, над якими Ви працюєте зі студентами.

— Більшість фольклорного матеріалу базується або на Європі західній, або на екзотиці, на кшталт Бірми чи Тайланду. А чому не на Україні? Мені хочеться, щоб український матеріал був доступний для неукраїнців. Тому Sanctuary Project зроблений за зразком International Ethnographic Thesaurus, United States Library of Congress. Я почала читати курс “Фольклор і інтернет”. Ми вивчали інтернет-фольклор, іншим можливим варіантом для студентів було створювати сайти про свою культуру. Було дуже багато зацікавлених студентів, так з’явилися сайти про Індію і Китай, про Україну. Я зараз планую починати про це блоґ. Крім того, всі мої інтерв’ю є онлайн в бібліотеці.

—Хто найбільше вплинув на Вас як на фольклористку?

— Однозначно, мій керівник — Альберт Лорд (Albert Lord) та його Oral theory.

— Хто з молодих україністів Вам цікавий, кого б виокремили?

Сергія Єкельчика, Андрія Заярнюка, якраз слухала його на Конґресі, Наталю Ханенко-Фрізен, щоправда, не дуже люблю її фокус на агресію, але загалом, її праці мені дуже цікаві, особливо в контексті усної історії, Марію Маєрчик, Ірину Коваль-Фучило.

— Що би Ви побажали молодим науковцям?

—Читати і займати польовими дослідженнями. Що мені не подобається в північноамериканській фольклористиці це те, що через важкість і ресурну затратність дуже сильно скоротилася частка первинних інтерв’ю. Ніхто не хоче спати в наметі, чи зупинятися в задрипаних готелях десь на краю цивілізації. Це міняє обличчя цієї науки. В Україні, натомість, багато польових досліджень, і це дуже цінно!

— Дякую Вам за змістовну розмову і поживу для роздумів!

— Життя – це пригода, чому наука не може бути її частиною?! Дякую Вам!

Розмовляла Устина Стефанчук

_________________________________

 

Наталія Кононенко – фольклористка, професорка фольклору у відділі Сучасних мов і культурних студій при факультеті гуманітарних наук Університету Альберти в Едмонтоні, Канада. Народилася в Німеччині. Отримала бакалаврський ступінь у Редкліф Коледжі, ступінь доктора в Гарвардському Університеті в ділянці слов’янських та близькосхідних мов та фольклору. З 1974 р. – професорка російської мови, літератури та слов’янського фольклору, заступниця декана та голова славістичного департаменту в Університеті Вірджинії. З 2004 року працює в Університеті Альберти, де очолювала кафедру Української етнографії в межах Фольклорного Центру імені Петра та Дорис Кулів. З середини 1990 провела ряд експедиції із записом усної творчості в селах центральної України, українських поселеннях в Казахстані, що в підсумку стало основою бази з українського фольклору. Сьогодні, здебільшого, свою увагу зосереджує довкола традицій в українських поселеннях канадських прерій. Авторка монографій: The Turkish Minstrel Tale Tradition (1990), Ukrainian Minstrels: And the Blind Shall Sing (1998), Slavic folklore: a handbook (2007) та цілого ряду статей. Найновіша праця вийшла 2019 року — Ukrainian Epic and Historical Song: Folklore in Context. Останніми роками викладає курси “Фольклор та Інтернет”, а також, “Фольклор крізь призму кіно та анімації”. Живе і працює в Канаді.

________________________________

[1] R. Klymasz, B. Medwidsky. Canadian Slavonic Papers / Revue Canadienne des Slavistes. Vol. 25, No. 1, Canadian Contributions to the IX International Congress of Slavists: Kiev 1983 (March 1983), pp. 206-215

 

 

 

 

 

 

Джерело: Україна модерна

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s